Більшість селянських господарств Хмельниччини належали до
категорії незаможних, що вели натуральне господарство, мало задіяне в
товарно-грошових відносинах.
Серйозною проблемою для селян стало невпорядковане
землекористування, адже держава не поспішала передавати поміщицькі, церковні та
землі розкуркулених селянам. При розподілі земель перевага надавалась комунам.
Українці ж тяжіли традиційно до індивідуальних форм ведення господарства.
Малоземелля, жорстке оподаткування, низький агротехнічний
рівень землеробства, домінування ручної праці, високі ціни на
сільськогосподарський реманент, відсутність великої рогатої худоби, не
дозволяли отримувати високі врожаї.
Управлінська сфера на селі була деінтелектуалізована й
недолугим впровадженням партійної політики поглиблювала протистояння.
Згортання НЕПу у 1928 році, зміна державного курсу
поставили селян перед новими викликами індустріалізації, колективізації,
розкуркулення, хлібозаготівель.
Після придушення опору колективізації на селі почався
розгул бюрократичного насильства. Селян, які відмовлялися вступати до колгоспу,
заарештували, на них тиснули економічно та морально.
Судових репресій не оминули й окремі голови сільських
рад, колгоспів, райвиконкомів, які без агресії намагалися втілювати в життя
нові партійні рішення.
Лише прямий силовий тиск дозволив переламати хід
колективізації. Селяни колективізацію асоціювали з новим покріпаченням та
чинили шалений опір. Для прикордонної Хмельниччини характерним стало зростання
кількості масових виступів, у січні-лютому селяни зі своїх сіл почали тікати в
бік кордонів.
Насильницька масова колективізація призвела до того, що
продовольча база зазнала непоправних втрат. У непристосованих колгоспних
приміщеннях масово гинула худоба, а в селянських господарствах, щоб худоба не була
забрана до колгоспу, її майже повністю вирізали.
До 1931 року масове розкуркулення припинилося, вразивши в
деяких районах Хмельниччини до 15 % населення.
Кампанія на
розкуркулення була проголошена радянською владою для досягнення наступних
цілей: знищення на селі усіх форм господарювання альтернативних колгоспній:
ліквідації активних антирадянських прошарків суспільства, підсилення владних
повноважень місцевих партійних і комсомольських активістів.
Для забезпечення курсу на безумовне виконання рішення
партійного та державного керівництва щодо ліквідації куркульства як класу на
місця були доведені планові показники щодо обсягу осіб, які мають підлягати
розкуркуленню. У результаті репресивним заходам було піддано значну кількість
осіб, що ні за якими критеріями не підпадали під ознаки «куркулів».
Реалізація компанії по розкуркуленню передбачала
застосування до жертв, практики позбавлення їх власного майна, виселення,
позбавлення їх власного майна, виселення, позбавлення волі та смертної кари.
Усього в рамках кампанії по розкуркуленню на Хмельниччині
зникло 352 тисячі селянських дворів, більшість з яких демонстрували високий
рівень господарської культури.
На Хмельниччині майже зник прошарок сільського населення,
який вмів на ній ефективно працювати.
У 1930-ті роки керівництво радянської держави і компартії
продовжувало політику подальшої надексплуатації українського села, розглядаючи
його як сировинну та матеріальну базу проголошення індустріалізації.
Хлібозаготівельні плани (1928-1933 рр.) стали непомірним
тягарем для українського села. Закони, постанови, циркуляри передбачали лише
силове вирішення проблем. Масові обшуки, накладання натуральних та грошових
штрафів, позбавлення присадибних ділянок, занесення на «чорні дошки», тиск з
боку карних органів, побиття, приниження селян місцевими горе-керівниками,
додаткова заготівля хліба у 1932 році, формування насіннєвого фонду, до якого
конфісковували власне зерно хліборобів, - все це призвело до жахливого Голодомору
1932-1933 рр.
Радянізація українського села призвела не лише до
фізичних страждань, але й до руйнування психіки людей, в яких зникали механізми
психологічного захисту, зросло прагнення врятуватися «будь-якою ціною».
Психогенні розлади серед сільського населення 1932-1933
рр. носили масовий характер.
Морально-психологічна деформація суспільства руйнувала
хліборобську свідомість. Голод робив людей покірними, а ще гірше божевільними.
Люди скоювали важкі злочини, мали місце людоїдства і трупоїдства.
Голодомор 1932-1933 рр. залишив по собі велику духовну
руїну та глибокі рубці, котрі відчуваються й досі. Волю багатьох українських
селян було зламано остаточно. Вони більше не могли опиратися новому агресивному
соціальному середовищу. Було винищено кращих представників української
інтелігенції. | 
