МУЗЕЙ ІСТОРІЇ МІСТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

У музей завітали скаути з хмельницького "Пласту"

varta — Wed, 22 Apr 2026 12:27:31 GMT

«СКОБ!» усім хмельницьким пластунам з нагоди 114-ї річниці створення української національної скаутської організації «Пласт»!

Ми робимо це вдруге у цьогорічному квітні, оскільки з’ясувалося, що цьогоріч дата Дня пластової присяги змістилася на 21 квітня, а не на 12-те, як це вважалося раніше - через технічний одрук століття тому.

У музеї історії міста Хмельницького нині триває мінівиставка з нагоди створення в Україні пластового руху, і у нас з’явилось вагоме уточнення до нашої експозиції, яким ми і ділимося з вами: історики знайшли документальне підтвердження іншої дати.

Документи свідчать: 21 квітня 1912 року пластові гуртки у Львові офіційно «вийшли з підпілля», публічно заявивши про свою діяльність. Саме тоді відбулися перші пластові сходини гуртка «Крук»».

Про те, як технічна помилка в емігрантському виданні стала «канонічною» датою та чому визнання історичної правди є ознакою зрілості організації, розповідає заступник голови Світового Пласту, історик Андрій Ребрик.

«Десятиліттями пластуни всього світу вважали 12 квітня датою заснування організації. Проте сучасні дослідження архівів доводять: це число з’явилося майже випадково. Дата 12 квітня виникла на початку 1950-х років у діаспорі. Вона була зафіксована у книзі Олександра Тисовського «Життя в Пласті», виданій у 1961 році в Америці.

Найімовірніше, це була звичайна технічна помилка – просто цифри в друкарні переставили, але ця помилка «пішла в життя» й усталилася», – пояснює пан Андрій.

В суботу, 18 квітня до музею завітали понад 30 представників Хмельницького осередку національної скаутської організації «Пласт» (Станиця Хмельницький), що активно працює, об'єднуючи дітей, молодь і волонтерів для патріотичного виховання, таборування та активного дозвілля.

Дякуємо за, сподіваємось, пізнавальний для вашого товариства візит до нашого музею і вітаємо з Днем Пласту в Україні!

Вікторія Папонова, провідний зберігач фондів музею історії міста Хмельницького

18 квітня 1917 року в Проскурові було засновано товариство "Просвіта"

varta — Wed, 22 Apr 2026 12:15:55 GMT

Навесні 1917 року в Проскурові українці міста та повіту об`єдналися для активної участі в громадсько-політичному житті краю. 10 березня 1917 року організувалася Проскурівська Українська громада. Головою обрали лікаря Миколу Стаховського, заступником – лікаря Пантелеймона Блонського, секретарем – телеграфіста залізниці Костя Місевича. Активними членами громади були демобілізований вояк, колишній політв`язень, маляр Трохим Верхола, політичний, культурний діяч, просвітянин родом з Галичини Василь Мудрий, директорка Проскурівської виділової школи для дівчат Наталя Дорошенко-Савченко, вчитель Микола Таранович, директор Проскурівської виділової школи для хлопчиків Василь Богацький.

«На членів управи цієї першої Української Громади були обрані: бл. п.Трохим Верхола, бл. п. Кость Місевич, двоє вчителів народних шкіл, з них одна вчителька, якщо не помиляюся була бл. п. Осецька, а також Наталія Дорошенко», - згадує учасниця тих подій Наталія Дорошенко-Савченко.

Рада Громади розмістилася в одному з приміщень двоповерхового будинку на вулиці Глухій. Цей двоповерховий особняк (1897 р.) зберігся до наших днів за адресою: вул. В. Пилипчука, 1 (колишні назви вулиці – Мала Вокзальна, Глуха, Робсільміліції, Жданова).

Першим кроком Української Громади стало проведення української маніфестації на центральній вулиці Проскурова, а також – проведення повітового українського з`їзду з метою організації українського державницького руху. [Дорошенко Наталія. Початки національної революції в Проскурові// Дніпро. Календар-альманах на 1932 рік. –Львів: 1932. – С. 44-58].

Громадівці брали активну участь у повітових селянських, армійських, освітянських зібраннях, працювали в напрямку українізації церкви і шкільництва. Громада обрала М. Стаховського і П. Блонського своїми представниками на загальноармійські збори, що мали відбутися 11 березня. На цих зборах М. Стаховський вперше в Проскурові виступив публічно на політичному зібранню і «так припав до вподоби» учасникам зборів, що його навіть обрали членом повітового виконавчого комітету. Після цих зборів, десь за тиждень, відбувся справжній український мітинг, на який «зібралася сила народу, виголошували патріотичні промови українською мовою», а також обрали М. Стаховського своїм представником до земської управи.

Ось як описує Наталя Дорошенко-Савченко першу українську маніфестацію Громади, якою було заявлено про початок українського громадсько-політичного руху в Проскурові. «Це сталося в неділю після служби Божої». Впродовж ночі напередодні патріотично налаштовані українки з Громади разом з Трохимом Верхолою виготовили синьо-жовті прапори. «Був гарний весняний день. Маніфестанти вишикувалися стрункими рядами, на чолі з управою. Весело лопотіли національні прапори на весняному вітрі, нашвидку зорганізований хор співав український гимн, «Заповіт» та інші патріотичні пісні. До маніфестації приєднувалося по дорозі все більше й більше народу, так що коли прямували головною, Олександрівською вулицею, маніфестація набрала вже поважного вигляду. Учасники і собі приєднувались до хору. На рогах вулиці пані в українських одягах причіпляли маніфестантам національні кокарди. Поляки й росіяни здивовано оглядалися і чулися здивовані голоси: «і відкіля це все набралося?». Особливо зворушливо було бачити солдатів із українськими відзнаками, що їх дехто з них причіпляв до кашкетів». До речі, в Києві 19 березня 1917 року під час багатолюдної маніфестації частина революційних мас уже виступала під жовто-синіми українськими національними прапорами із гаслами, що закликали до автономії, а по місту ходили звернення Центральної ради «До українського народу».

За повідомленням газети «Нова Рада», уже 26 березня 1917 р. у Проскурові відбувся «районний український з’їзд з широкою програмою». Але найбільш значимою подією для місцевої української громади в боротьбі за «українське обличчя Проскурівщини» стали вибори в березні 1917 р. до повітової земської управи. Завдяки наполегливій просвітницькій праці серед селянства членів Української громади Трохима Верхоли, Костя Місевича, Наталії Дорошенко-Савченко, вчителів Ольги Осецької, Чухрія та інших, головою повітової управи було обрано Миколу Стаховського, а членами – Трохима Верхолу, трьох учителів та селянина. В новій управі було шестеро українців, і керівником освітнього відділу став Трохим Верхола, який енергійно узявся за українізацію шкіл. На вільні місця призначав вчителями колишніх полонених галичан. Так зав`язалася співпраця Громади з Василем Мудрим, котрий за часів Директорії УНР був проскурівським повітовим комісаром освіти та головою повітового осередку Українського Національного Союзу.

«Наступною справою була висилка делегата на Український Національний Конгрес, ним обрано Т. Верхолу, - зазначає Наталя Дорошенко-Савченко. - Хоч мали ми вже після Національного Конгресу свою Центральну Раду й контактувалися з нею, а все ж діяв ще російський Тимчасовий Уряд, як політичний зверхник. Функціонували і старі царські органи, всі установи були ще в чужих, ворожих українській справі руках. Звичайно, повітове та міське самоврядування було ще в руках росіян і поляків, які косим оком дивилися на нашу роботу. Особливо вороже ставився шкільний інспектор Попов. Отже, черговою справою стало унормування шкільних відносин й організація вчительства».

Тоді ж було скликано повітовий учительський з`їзд, на якому ухвалено, що мовою викладання в початковій школі (семирічній) по селах повіту має бути українська. На з`їзді заснували Українську вчительську спілку. Повідомляючи про з`їзд, Наталя Дорошенко-Савченко згадує ще одне ім`я учасника українського відродження в Проскурівському повіті – народного вчителя з Сатанова Миколу Тарановича, котрий за часів Директорії УНР був проскурівським повітовим комісаром. До речі, Іван Розгін пише, що «після окупації Проскурівщини большевиками, кілька наших членів ( українських діячів – авт..), що залишилися в місті, були заарештовані і знищені (Лопатинський, Пендак, М. Таранович – син)…».

Українська громада Проскурова лобіювала українську державницьку ідею на повітовому з`їзді духовенства, який відбувся 12 квітня 1917 р. Цього ж дня відбулися загальні збори Проскурівської української громади, на яких, крім духовенства, було багато представників з числа селян та місцевої інтелігенції. Збори ухвалили низку рішень, найголовніші з яких оприлюднили у центральній пресі: «1. Долучитись до загальноукраїнського руху; 2. Церковні суми повернути на купування укр. книжок для продажи їх народу; 3. Євангеліє та промови в церквах повинні бути на укр. мові; 4. Перекласти текст присяги на укр. мову; 5. Звернутися до кооперативів, щоб прибутки від операцій оддавали на українські справи; 6. На Юрія в кожній церкві відправить панахиду по Шевченкові і росказать про його; 7. 1 мая в Проскурові усьому духовенству повіта (коло 300 душ) відправить соборну панахиду по Шевченкові і принять участь в загальній українській маніфестації».

Зусиллями Української Громади 18 квітня 1917 року в Проскурові було створено товариство «Просвіта», а при ньому – бібліотеку, а також організовано «Просвіти» в повіті. Ось як описує домівку «Просвіти» в Проскурові Наталя Дорошенко-Савченко: «Затишно було в просторій кімнаті «Просвіти». На стінах звичайно - портрети Шевченка, Франка, Грушевського та инших українських діячів, прибрані рушниками. Дівчата не забували міняти квіти на столах. На вікнах стояли вазонки. Дуже пильнувалося чистоти, про що остерігали забудьків написи на стінах. По кутах – наші прапори і шафи з книжками. Оживлення при столі читачів не вгаває. Це своєрідна школа. Тут випозичуються книжки – цілий день, з перервою тільки на обід. Гутірки, запити, переважно тільки за Україну. Тут свого роду курси українознавства, так сказати б, летючі: селяни зразу хотять все знати як воно було на Україні, та чому так сталося, а як його зробити, щоб уже Росія не вернулася?[...] Коли не було якоїсь наради, засідання, віча, або з`їзду свого чи чужого, бо скрізь треба було пильнувати своєї справи, тоді засиджувалися до пізна в «Просвіті». [Дорошенко-Савченко Наталія. Дні радості й надії//Дніпро. Календар-альманах на 1937 рік. – Львів: 1937. – С. 83]. Наталія Дорошенко-Савченко підкреслювала, що Громада й «Просвіта» стали керманичами українського життя в усіх його напрямках. «Одну й другу люди часом плутали, може тому, що обидві організації містилися в одному помешканні та в тій і другій працювали ті самі особи. Зверталися селяни з ріжноманітними справами, навіть у справах господарських, виховання дітей …Приходило багато з міста просити посад, кажучи, що ми тепер «все можемо».

Головою цієї, першої, «Просвіти» в Проскурові був обраний священник Ксенофонт Олександрович Ванькевич. Представником від «Просвіти» до Проскурівського комітету громадських організацій з 12 квітня була делегована Наталя Дорошенко-Савченко. [Адамський В. Проскурівська повітова Рада Громадських організацій: інституційна репрезентація та персональний склад. //Хмельницькі краєзнавчі студії: науково-краєзнавчий збірник/ [редкол. Баженов Л. В. (голова), Блажевич Ю. І. (співголова), Єсюнін С. М. (відп. Секр.) та ін.] – Хмельницький: ФОП Стрихар А. М., 2021. – Вип. 31. – 270 - с.- С. 57-59]. Нині про першого голову Проскурівської «Просвіти» Ксенофонта Ванькевича відомо небагато. Він був випускником Кам`янець-Подільської духовної семінарії, чимало вихованців якої перейнялися духом українофільства, що панував у закладі на початку ХХ століття, незважаючи на московську імперську реакцію, і стали активними діячами Українського визвольного руху від початків Української революції 1917-1921 років. Серед них: О. Лотоцький, В. Чехівський, брати Віктор та Олекса Приходьки, В. Голубович, Ю. Сіцінський, М. Корчинський, Г. Степура, П. Богацький та багато інших. [В. Гарба. На золотій ниві Поділля. (Подільська духовна семінарія на службі нації 1797-1919. Історична монографія та спогади сучасників). Склад Петра Ямняка – Кліфтон, Н. Джерзі, 1970]. Чимало зі священників-випускників семінарії стали на Поділлі фундаторами «Просвіт» чи завідувачами бібліотеками при них. За ініціативою та прикладом Подільського єпископа, вихідця з Полтавщини Парфенія Левицького, Ксенофонт Ванькевич був одним із перших священників на Поділлі, котрі почали ще з середини 1900-х років впроваджувати у свої проповіді українську мову. Крім того, уже в 1909 році отець Ксенофонт Ванькевич видає збірку проповідей українською мовою, яка стала відомою в Україні, успішно розповсюджувалася серед священнослужителів. Зокрема, дуже теплий відгук, фактично промоцію цієї збірки під назвою «Бібліографічні замітки» авторства священника Андрія Геращенка знаходимо в «Полтавських єпархіальних відомостях», № 19 за 1 липня 1909 року. У звіті благочинного 4 округу Проскурівського повіту А. Разумовського за 1906 рік єпископу Подільському та Брацлавському Парфенію Левицькому (ДАХмО) одним з кращих, відданих справі священників округу, названий настоятель церкви села Жучковець Ксенофонт Ванькевич. Крім того, у «Статистичних відомостях про церкви, школи і причти» Подільської єпархії за 1909 рік (Джерело: ДАХмО – авт.) вказано, що Ксенофонт Ванькевич є настоятелем Михайлівської церкви с. Жучківці, яка належить до 4 округу Проскурівського повіту. Прикметно, що у книзі К. Ванькевича «Проповіді до Українського народа на його рідній мові», виданій в Проскурові, у друкарні Левіта 1917 року, крім проповідей до парафіян с. Жучківці, вміщено його проповіді й до жителів сіл Гелетинці, Доброгорща, а також промови: «Промова до українців на мітингу в день Шевченкового свята» та «Промова до громадян в день свята свобод». У цьому ж виданні вказано, що автор мешкає в Проскурові по вулиці Мільйонній, 42. До речі, за даними дослідника Я. Сумишина, починаючи з 1918 року, в метричних книгах с. Водички Проскурівського повіту К. Ванькевич значиться як настоятель місцевої церкви. Окрім згаданої книги проповідей, голова Проскурівської «Просвіти» видав у 1917 році «Коротенький Християнський Православний КАТЕХИЗИС з додатком щоденних молитов українською вимовою для початкових шкіл і домового уживання», брошури: Ванькевич К. Єднайтеся, брати українці, гуртуйтеся до громади/ Проскурів. «Просвіта». – Проскурів: Тип. Д. М. Левіта, 1917; Ванькевич К. Хто ми і від кого походим?: Коротенький іст. Огляд минулого життя укр. народу/ Проскурів. «Просвіта». – Проскурів: Тип. Д. М. Левіта, 1917. А книга Ванькевича «Оборонець скривджених. На спомин Тараса Шевченка» у 1917 році, до речі, вийшла трьома виданнями. [Ванькевич К. Оборонець скривджених: На спомин Тараса Шевченка/ Проскурів. «Просвіта». – 2-ге вид. – Проскурів: Тип. Д. М. Левіта, 1917. – 15 с].

На жаль, поки що обмежуємося цими відомостями про Ксенофонта Ванькевича. Ще одна деталь. За даними дослідниці Т. Євсєєвої, на початку 1932 р., коли, за покликом комуністів, повсюдно безчинствувала нападками на священників так звана «спілка безвірників», священник с. Калитинець Юринецького району Ксенофонт Ванькевич звернувся зі скаргою до республіканської прокуратури на дії місцевих органів влади. 1931 р. з нього було стягнуто 117 крб. Ванькевич їх заплатив і кілька разів безрезультатно просив місцеву сільраду видати квитанції про внесення грошей у Держбанк. Після скарги до Юринецького прикордонного РВК сільрада квитанції видала. А 2 серпня 1932 р. місцеві комсомольці силою забрали панотця зі служби до сільради й з лайкою та вимогами віддати всі гроші весь день катували його. Врятував від неминучої смерті через катування отця Ксенофонта районний інспектор міліції. Лікар засвідчив великі синяки на спині, грудях потерпілого, пробите вухо. Ванькевич подав до суду на катів, але їх виправдали з огляду на те, що «всі вони бідняки, колгоспники, провину свою визнали і для суспільства небезпеки не становлять».[Євсєєва Т. Діяльність спілки «войовничих безвірників» України під час суцільної колективізації 1929-1933 рр./ Т. Євсєєва// проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. Зб. Наук. Пр. – 2004. – Вип. 11. – C. 310]. Подальша доля першого голови Проскурівської «Просвіти» потребує спеціального дослідження.

За вже наведеним спогадом Наталії Дорошенко-Савченко, а також її ж публікацією «Дні радості й надії» в календарі-альманасі «Дніпро» на 1937 рік, одними з найактивніших діячів Проскурівської «Просвіти» були телеграфіст Подільської залізниці, згодом депутат Української Центральної Ради Кость Місевич, котрому присвячене наше спеціальне дослідження «Мусив узятися за бандуру як за останню зброю» (2023), а також Трохим Верхола - уродженець містечка Сатанова, демобілізований вояк, за покликанням – артист й художник. Наталія Дорошенко-Савченко згадує: «це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з жовтим як віск обличчям (хворів на сухоти) і палаючими гострим вогнем очима». Ця ж авторка зазначає, «чоловік невсипущої енергії, надзвичайно рухливий, а до того всеціло відданий справі», Трохим Федорович був «душею» Української громади. Про Трохима Верхолу відомо небагато. Він був членом УСДРП. За свої політичні погляди, як учасник революції 1905-1906 років, ще до початку Першої світової Верхола відбував каторгу в Сибіру, де, як свідчить у спогадах відомий проскурівчанин Кость Місевич, познайомився зі ще одним політичним в`язнем - легендарним кобзарем Антоном Митяєм. До речі, саме Верхола навесні-влітку 1917 року запросив кобзаря Митяя дати концерти в Проскурові, де й відбулося його перше знайомство з Костем Місевичем. Після того, на запрошення Костя Федоровича як організатора «Просвіти» села Лезневого та Проскурівської «Просвіти» залізничників, Антін Митяй кілька тижнів гостював у його садибі, спілкувався з лезнівськими вчителями-просвітянами, давав концерти та уроки гри на бандурі, в тому числі й самому Костеві Місевичу. За часів УНР Трохим Верхола був делегатом Національного конгресу, делегатом Українських та Всеросійських Установчих зборів, головою Проскурівської повітової земської управи, у 1919 році - повітовим комісаром. Після виборів до земської управи навесні 1917 року, у яких українці, як уже йшлося, провели на голову управи свого кандидата М. Стаховського, керівником освітнього відділу став Трохим Верхола. До Трохима Верхоли «також добре ставилося жидівське населення, - підкреслює пані Дорошенко-Савченко у своїх спогадах «Початки національної революції на Проскурівщині». – Між іншим, коли пізніше, 1919 р. вибух жидівський погром у Проскурові, Верхола багато спричинився до його заспокоєння. Вдячне жидівство допомагало йому на еміграції у Львові, вже як тяжко хворому». У 1917 році просвітянин Трохим Верхола видав у Проскурові і Вінниці дві книжечки-посібники «Наше минуле» і «Про Просвіти» (Поради, як заснувати сільські і містечкові «Просвіти»).

Отже, серед досягнень Української Громади й «Просвіти» навесні 1917 року: проведення свого кандидата Миколи Стаховського на голову до повітової земської управи, делегування представників на Український Національний Конгрес, який сформував Українську Центральну Раду, організація повітового учительського з`їзду з метою українізації шкільництва, повітового селянського з`їзду, відкриття курси українознавства для вчителів, залізничників, урядовців, «військового начальника», службовців місцевих органів самоврядування, розпочато інтенсивну працю над українізацією установ, шкіл, відкрито українську книгарню. Як пише Іван Розгін, українці «навіть в таких несприятливих умовинах опанували все життя повіту, на чолі і міської, і повітових народних управ стояли вже наші люди, так само всі нижчі інстанції (міліція, кооперація, новостворені профспілки) вже були опановані нами».

Учасники Проскурівської Української громади налагодили тісні зв`язки з українськими організаціями інших повітів Подільської губернії та губернського центру, з кам`янецькою «Просвітою».

Силами українських діячів було відкрито відділи українських партій у місті й повіті, налагоджено зв`язки з Подільською Українською Губернською Радою, Українською Центральною Радою, депутатом до якої у червні 1917 року став член Ради Української Селянської Спілки, активіст Української Громади, представник від Селянської Спілки Проскурівського повіту Кость Місевич.

29 квітня 2017 року «Робітнича газета» повідомляла про обрання М. Стаховського головою Проскурівської повітової земської управи: «Одкрилось перше земське зібрання при участи представників народних мас. Найбільше на зібранні селян. На виборах пройшов цілком український список. Головою обрано д[октор]а Стаховського». А 30 квітня газета «Нова Рада» повідомляла про ухвалу кооператорів Проскурівського повіту щодо відкриття Народного українського дому: «На загальнім зібранні кооператорів усього Проскурівського повіту було постановлено: на відкриття в місті Проскурові Народнього Українського Дома імени Т. Шевченка асигнувати десять тисяч карбованців. Для розповсюдження української літератури й тим допомогти вкраїнському народові здобути свої права, - закласти при «Самопомощі» український культурний відділ, котрий буде вкраїнські книжки роспродувати товариським крамницям, вести пропаганду й т[аке] и[нше]. Невдовзі відбувся й повітовий селянський з`їзд, де українцям-громадівцям вдалося донести до селян українську державотворчу ідею, на противагу агресивній більшовицькій агітації.

Вже 4 травня 2017 року газета «Нова Рада» повідомляє про організацію українського руху в Проскурові: «Прокинувсь до Українського національного життя й Проскурів. Спочатку згуртувались українці в громаду, котра вибрала з себе Раду. Головою Ради обрано українського діяча, лікаря Стаховського. Рада гуртувала коло себе далі українців, упорядковувала маніфестації, друкувала відозви й заклики, розкинула організацію по всьому повіті й т. п. В зв`язку з політичним рухом, а також виясненням становища школи одбулось 3 з`їзди учителів всього повіту й всіх національностей.

З`їзд вигляд мав чисто-український. Реорганізували Учительський Совіт, куди ввійшли представники від учительства. Постановлено з 15 мая одкрить 4-х тижневі курси підготовки учителів навчання дітей рідною мовою, для чого прохано земство асигнувати кошти, а Київську Центральну Раду просить прислати лекторів. Учителі, разом з Громадою, взяли діяльну участь в інтернаціональному святі 18 квітня (1 мая). Поруч з солдатами, робітниками й громадянством виступали українські промовці, котрі мали великий успіх. Громада постановила одкрити ще й Просвіту. Вибрано Раду, а урочисте одкриття призначено на 23 мая, до котрого енергійно готуються. По всьому повіті одкриваються «Просвіти». Буде в Проскурові заложено власний будинок, де б мали притулок всі просвітні, політичні й громадські інституції; пожертвувано на це більш 12-ти тисяч карб[ованців]». 22 травня 1917 року в Проскурові і в українських громадах, «Просвітах» повіту відбулися урочистості з ушанування Тараса Григоровича Шевченка.

Представники Громади нам початку травня 1917 р. взяли участь у І Подільському національному з`їзді, організованому у Вінниці спільно Центральною Українською Радою та Союзом Подільських українців.

Від Проскурівського повіту в з`їзді взяли участь, крім Миколи Стаховського, Наталія Дорошенко-Савченко (котра вітала з`їзд від Проскурівської «Просвіти» і Громади), Трохим Верхола, В. Швед, С. Никитенко, А. Крутий, О. Осецька (делегатка від учителів церковних шкіл Проскурівського повіту). Проскурівчани брали участь в засіданнях Подільської Губернської української Ради – ПГУР, Подільської Губернської Ради Громадських Організацій – ПГРГО.

Словом, як зазначає Наталя Дорошенко-Савченко, вже з перших днів після Лютневої революції 1917 року в Петрограді українці Проскурівщини діяльно взялися за організацію українського державного життя. І за якихось неповних два місяці «контакт з Українською Центральною Радою… був … налагоджений» , «українське життя в Проскурові та повіті було організоване, а послідуючим діячам хіба треба було його продовжувати й розвивати…».

На жаль, оті «наступні» українські діячі зіткнулися з великими перешкодами в реалізації своїх планів державного будівництва в Проскурові й повіті.

Після жовтневого перевороту восени 1917 року владу в Проскурові захопили Проскурівська організація РСДРП (б) та військово-революційний комітет 7-ї армії, які, заручившись підтримкою збаламучених комуністичною пропагандою військових частин 7-ї армії Південно-Західного фронту, не давали змоги опанувати містом силам Центральної Ради. Вже восени 1917 року Проскурів стає, як тоді говорили, «центром солдатської Радянської республіки», в якій переслідувалися національні патріотичні сили. Не краще велося власне українцям, членам товариства «Просвіта» на Поділлі, як це не парадоксально, й за часів правління Гетьмана Павла Скоропадського, в квітні-листопаді 1918 року, коли переслідувалися «Просвіти» та усівали від влади, кидали до в`язниць українських діячів. Як згадує Іван Розгін, в той час «повітовим старостою став місцевий російський діяч Столяров, «малорос». Його урядування позначилося страшними каральними експедиціями на селах і екзекуціями над селянами, а головне, неприхованою русифікацією чи деукраїнізацією установ і навіть шкіл». До того ж, «крім гетьманської адміністрації, яка була вся російською і ворожою українському населенню, на Проскурівщині стояли залогами по містах, містечках і навіть в більших селах австрійські військові частини, здебільшого мадяри. Вони встановили справжній окупаційний режим, а серед різних заходів – обов`язкову реєстрацію і періодичні явки майже всіх національно свідомих українців до військових комендатур».

Згодом державне будівництво перекреслила друга більшовицька-українська війна, яка нищівним котком пройшлася по Поділлю.

Під час короткотермінового встановлення влади більшовиків в ході більшовицько-української війни вже в квітні-червні 1919 року в Проскурові і повіті почалися гоніння і криваві розправи з активістами українського руху. За свідченнями очевидців, опублікованими у фронтовому часописі Української Народної Армії «Український козак» від 15 червня 1919 року, число жертв, розстріляних більшовицькою чрезвичайкою в Проскурові з квітня по травень 1919 року, налічувало до трьох тисяч подолян.

За свідченням учасника українського національного руху в Проскурові І. Розгона, у 1920 році до квітня-місяця, до арешту поляками для вивезення в Галичину, головою проскурівської «Просвіти» був відомий громадський діяч Василь Мудрий, котрий також очолював повітовий Український Національний Союз та за часів Директорії УНР керував повітовим відділом освіти. Діяльності Проскурівської «Просвіти» у цей період слід присвятити окреме дослідження. Після кількох місяців перерви через переслідування окупантів і бойові дії в ході польсько-більшовицької війни Василь Мудрий знову «вступив до виконування обов`язків голови «Просвіти», примістивши її в одному з кращих будинків місцевого лікаря-хірурга Голуб`єва», коли повернувся до Проскурова восени 1920 року в складі Залізної дивізії О. Удовиченка і, головував аж до захоплення більшовиками Проскурова в листопаді 1920 року.[Іван Розгін. Деякі епізоди боротьби з большевиками на Поділлі./ А. М. Трембіцький, Л. А. Іваневич. Подолянин Іван Розгін про боротьбу з більшовиками на Поділлі. //Поділля у добу Української революції 1917-1921 рр.: матеріали круглих столів/ [редкол.: О. М. Завальнюк (голова), О. Б. Комарніцький (відп. Ред.), Л. В. Баженов та ін.]. – Кам`янець-Подільський; ПП «Медобори-2006», 2013. – 216 с. – С. 209. За даними науковця С. Єсюніна 6 липня 1920 року Проскурівська Українська Громада започаткувала видання свого часопису «Гасло», проте через інтенсивні військові дії та зміни суспільно-політичної ситуації видання припинило існування.

З остаточним утвердженням більшовицької влади 1921 року у місті, понад край запрудженому величезною кількістю військових частин та карально-чекістських і сексотських органів, було зроблено все, щоб стерти з пам’яті краян імена борців за Українську державність, згадку про події, місця пам’яті Української революції.

Насамперед відразу після встановлення більшовицької влади на Поділлі почалися гоніння та арешти української інтелігенції, культурних діячів, просвітян, вчителів, священиків, учасників українських Визвольних змагань 1917-1921 років. Особливо нещадними були репресії проти діячів Проскурівської «Просвіти». У статті «Сталінське рабство не повернеться ніколи» газета «Український голос», яка виходила в Проскурові, в листопаді 1942 року писала, що в Проскурові у 1921 році «під кулями чекістів лягли в ями за міським цвинтарем чотириста молодих членів» «Просвіти»… З туману небуття ще досі виринають світлі постаті і шістнадцятилітньої Мані Мазур, і артистки-аматорки Таращук , і трудолюбивого техніка Верхоли, і багатьох інших незабутніх проскурівчан. Так у безприкладних звірствах, у гекатомбах невинних жертв більшовики – ці виродки людства – занурили всю країну у жахливу пітьму…».

Сотні, тисячі представників української інтелігенції, просвітян, колишніх солдатів і старшин Армії УНР були знищені чекістами, або змушені переховуватися під чужими іменами далеко від рідного краю, чи, в кращому випадку, емігрували за кордон. Декому вдалося тоді залишитися в підпіллі, щоб продовжувати боротьбу з більшовизмом в повстанських загонах, або, працюючи під чужими іменами в більшовицьких установах, допомагати повстанцям цінною інформацією. Повстанський рух опору на окупованих Москвою українських територіях тривав ще й на початку 1930-х років.

У відродженій Україні Хмельницьке міське Товариство української мови імені Тараса Шевченка „Просвіта” було засноване 16 квітня 1992 року. 14 жовтня 1992 року, в День Свята Покрови Пресвятої Богородиці, у місті Хмельницькому, на розі вулиць В. Пилипчука та І. Франка урочисто відкрився Народний Дім „Просвіти”.

Оксана ДОРОНСЬКА-СОБКО, провідний науковий співробітник музею історії міста Хмельницького

Збережімо акустичну перлину архітектурної старовини Хмельницького!

varta — Wed, 22 Apr 2026 11:55:22 GMT

У День пам’яток історії та культури України присвячуємо цей краєзнавчий нарис одній з найцікавіших та водночас вразливих старовинних будівель, розташованих у центрі міста.

…У затишному тихому середмісті, в глибині забудови вулиці Проскурівської під номером 43 між медичним навчальним корпусом та сучасним житловим мастодонтом причаївся ошатний мініатюрний палац у стилі модерн, чатуючи на пильних візитерів. І лише неабияка уважність стане запорукою візуального виявлення цієї архітектурної пам’ятки початку ХХ століття, якщо ви ніколи не були у Хмельницькому. Хмельничани вже зрозуміли, що йдеться про проскурівський театр Шильмана, в стінах якого з 1960 року розташовується Хмельницький міський будинок культури, що днями урочисто відзначив своє 75-річчя.

Будівля театру була зведена у 1907 році купцем Бейрішем Шильманом на центральній вулиці Проскурова – Олександрівській. Це була спеціально спроєктована, збудована і обладнана відповідно до тогочасних театральних вимог будівля театру поруч з невеличким готелем для приїжджих акторів та затишним театральним ресторанчиком.

Навколо цього масштабного замислу Шильмана впродовж понад століття від часу його реалізації у Проскурові-Хмельницькому поназбиралося чуток.

Отже, подейкують, що пан Шильман їздив до Одеського оперного театру за проєктно-будівельними секретами для досягнення в залі майбутнього театру найбільш перфектної акустики. Там він, власне, і дізнався про голосники - поширену історичну практику використання геніально простого акустичного прийому: вмуровування порожніх глиняних посудин (амфор, глечиків, горщиків) у стіни чи склепіння театрів в якості акустичних резонаторів. Порожні посудини (голосники) діють як резонатори Гельмгольца. Вони поглинають зайві низькі частоти, усувають луну та роблять звук голосу чи інструментів більш чітким та об’ємним у залі. Це стародавній метод, який застосовували ще в давньогрецьких та давньоримських театрах, а згодом перейняли зодчі європейських оперних театрів. Вбудовані глечики допомагали рівномірно розподілити звук, аби його було однаково добре чутно як у перших, так і в останніх рядах. У деяких історичних будівлях можна знайти ці посудини, вмуровані в конструкцію стін.

Чи це насправді так у випадку з нашою архітектурно-історичною пам’яткою, стверджувати не станемо, адже стіни ламати у глядацькій залі ХМБК точно ніхто не збирається. Однак, зазначимо, що як актори, так і виконавці сьогодення одноголосно підтверджують факт, що працювати на цій сцені з точки зору сприйняття звуку не лише в партері та ложах, а й на балконах надзвичайно легко завдяки найкращій акустиці в місті.

Оповита міфами і легендами, ця будівля продовжує розбурхувати уяву хмельничан, скільки би публікацій не було присвячено їй у різні часи. Питання виникають одне за одним: чому театр будував купець? чом схований углиб ділянки? навіщо знадобився у Проскурові у ті часи?

Як там не як, а Шильман заморочився з його будівлею неабияк. І знов питання: чому? Чи справді так закортіло зіркової сучасності в гонитві за надприбутками, а чи можливо зовнішні обставини притиснули? Забіжимо наперед: і те, і інше.

Ви ж знаєте просту, як світ, істину: багач не був би багачем, якби не дбав про збільшення прибутків. Хай не лихвар - однак і купець Шильман свято шанував цю істину, а надто - її дотримувався. Отже, 1892 року провінційний Проскурів дізнався, що таке театр і що то є – вистава. І саме завдяки Бейрішу Шильману.

Чесно сказати, на ті часи Проскурів лише на папері був містом, а в реальності скидався на провінційне село з багнюкою по коліно на дорогах. Вам знадобились би черпати (галоші), аби перейти Олександрівську в роздоріжжя, як стверджує нотаріус Костянтин Колоколов, який залишив по собі друковані спогади про власне перебування у Проскурові. Костянтин Іванович Колоколов був провідним проскурівським нотаріусом, який прибув до міста на службу в 1887 році та очолював міську нотаріальну контору понад 20 років. Він став автором першого окремого видання, присвяченого історії Хмельницького, — брошури «Проскуров 27 лет тому назад» (1915). Саме у цих спогадах Колоколов детально описав трансформацію міста з «брудного повітового містечка» на сучасний центр, згадуючи перетворення Проскурова на зламі століть. Він яскраво описував нічний Проскурів тих часів як суцільну темряву з густим туманом, де зрідка миготіли лише тьмяні вогники ручних ліхтарів.

Мемуари охоплюють період з 1888 по 1915 рік, коли в місті почали з’являтися кам’яні будівлі, бруківка та перші культурні заклади. Символічно, що книга Колоколова була надрукована саме в друкарні «Порядок» Михайла Шильмана (сина Бейріша Шильмана). Це підтверджує тісний зв’язок між культурною та інтелектуальною елітою старого Проскурова. У Державному архіві Хмельницької області зберігається окремий Фонд № 217, присвячений діяльності Костянтина Колоколова, де зібрані його професійні документи та записи.

Наприкінці XIX століття Олександрівською, Комерційною і Дворянською галасливо чимчикувала свійська птиця, а в дубовому гайку якраз навпроти нинішнього ХМБК пасторально випасалася худоба, неспішно перейшовши військовий плац, – саме там, де зазвичай у мирний час місто Хмельницький велелюдно радіє АртМажорШоу та новорічній ялинці.

І ось, у пасторальний розмірений спокій провінційної буденності вривається театр, вочевидь, під враженнями від оперного мистецтва родини Шильманів, отриманих під час візитів до одеських родичів. І ось, на вулиці Кам’янецькій поблизу від Конної площі наспіх сколочується з дощок приміщення, більше схоже на дерев’яний сарай, з імпровізованою сценою та кількома рядами лавок спереду і стільцями позаду, приміщення винаймає антрепренер, який з найближчого містечка запрошує лицедеїв-гастролерів, – і вуаля! Видовищний бізнес створено. І, хоча якість усього цього вартувала одне одного, спершу бізнес процвітав, вочевидь, через повну відсутність конкуренції та аморфність місцевого соціуму до її створення. «Життя в Проскурові минало своєрідно та несхоже було на життя в інших подібних містах. Проскурівці здебільшого перебували ніби у летаргійному сні, що відображалось на їхніх обличчях. Про розваги та обмін живим словом і подумати було неможливо» («Проскурів 27 років тому», К.І. Колоколов, 1915, с.4).

Однак Проскурів на зламі століть – у те останнє десятиліття перед початком ХХ віку – фактично прикордонне місто з військовою залогою. Відповідно, військові – люди при грошах, і люди, готові їх витрачати. Саме розміщення в Проскурові достатньо численного військового гарнізону перетворило його на військове містечко, що стало поштовхом до багатовекторного розвитку центру Проскурівського повіту.

І що ж то за повітовий центр – та без пристойного театру? Існує версія, що місцева влада змусила власника дерев’яного театру звести кам'яну будівлю під загрозою в'язниці, аби містечко могло офіційно претендувати на статус міста. Ця історія — одна з найяскравіших міських легенд Хмельницького, яку часто цитують краєзнавці. Вона відображає специфіку управління містом на межі XIX та XX століть.

Давайте ж дізнаємось її деталі. За переказами, ініціатором «архітектурного ультиматуму» був проскурівський повітовий справник (голова поліції). Проскурів на той час стрімко ріс, але вважався непрестижним через відсутність кам’яних громадських споруд. Справник нібито викликав Бейріша Шильмана і заявив: або той будує солідний кам’яний театр, який стане окрасою центру, або його чекають великі неприємності, аж до арешту за порушення протипожежних норм у старому дерев’яному театрі. Ось як цю подію подає Колоколов: «…Проскурів виявив деяку цікавість до Мельпомени: приступили до переробки старих лавок у тимчасовому театрі. Кажучи про театр, не можу промовчати, хто винуватець його побудови: покійний начальник Проскурівської поліції Б. побився об заклад, що за його бажанням будь-який містянин збудує театр; зупинившись на одному обивателі панові Ш.Б. (Бейрішеві Шильмані), дуже довго вмовляв його і врешті вимовив такі слова: «Якщо ви збудуєте театр, то ваше ім’я буде видрукувано у книзі долі золотими літерами – а особисто вам потече не лише золото, а й «мед і млеко»». Після цих слів розпочалась будівля театру…» («Проскурів 27 років тому», К.І. Колоколов, 1915, с.12). Вочевидь, під словами «мед і млеко» малися на увазі респект і повага серед поважного проскурівського панства.

Проскурів де-юре був містом, але де-факто виглядав як велике село. Для отримання додаткового фінансування та залучення інвестицій місту були потрібні атрибути «європейськості»: бруківка, електрика та стаціонарний театр. Влада використала капітал Шильмана як інструмент міського розвитку.

І заморочитися панові Шильману довелося ой як. Будівництво нової кам'яної споруди на вул. Олександрівській (нині Проскурівська, 43) тривало 5 років — з 1902 по 1907 рік. Але ж результат був приголомшливим: у Проскурові початку XX століття цей театр став найрозкішнішим закладом.

Хоча сучасний вигляд будівлі суттєво змінився через перебудову в 1960-х роках, історичні джерела та ретро-світлини вказують на такі деталі, як металева маркіза: від центрального входу і аж до тротуару простягався масивний довжелезний стаціонарний навіс. Він тримався на чавунних литих стовпчиках місцевого виробництва Ашкіназі (як і колони всередині театру), встановлених біля самого краю дороги. Такий «сухий перехід» був необхідністю для тодішнього Проскурова, де вулиця Олександрівська хоч і була центральною, однак у жоден з чотирьох сезонів не вважалася взірцем чистоти. Пасажири екіпажів могли вийти з карети просто під накриття. Конструкція була виконана у популярному тоді стилі модерн, де функціональність поєднувалася з витонченим металевим мереживом. Навіс на стовпах був демонтований під час радянських реконструкцій, а сама споруда залишається однією з найцікавіших пам'яток старого Проскурова.

Театральна будівля з глядацькою залою на 650 місць з вражаючою акустикою стала культурним серцем міста і зробила вагомий внесок у життя проскурівчан – тут грали найкращі акторські колективи з Києва, Одеси, Петербурга. Поруч із театром Бейріша Шильмана розташовувався його ж однойменний мініатюрний готель «Шильман» - один з 19-ти, що на початку ХХ століття функціонували у місті. Це був єдиний комплекс: гості могли вийти з готелю і за кілька кроків опинитися під тим самим довгим металевим навісом театру.

Театрали Проскурова саме тут бачили блискучу гастрольну гру акторів театру «Березіль» під керівництвом легендарного Леся Курбаса… Тут востаннє в житті в апогеї своєї слави вийшла на сцену театральна та оперна прима початку ХХ століття – Катерина Рубчакова… Під час національних визвольних змагань понад сотню літ тому театр був місцем засідань Уряду УНР та Директорії. Стіни глядацької зали ще пам’ятають голос тодішнього голови Директорії УНР Симона Петлюри та його промову, що звучала з цієї сцени в 1919 році…

У 1920 році театр Шильмана був націоналізований радянською владою. Проте у 1925 році театральну споруду передали колективу щойно організованого Українського державного драматичного театру.

У листопаді 1944 року у будівлю Проскурівського театру переїжджає з Кам’янця- Подільського обласний музично-драматичний театр імені Петровського, де перебуває до 1960 року.

Зазначимо, що своєї прямої функції видовищності театр не втрачав ніколи.

Архітектура головного фасаду театру цікава поєднанням рис неокласицизму і модерну та відображає стильові уподобання на зламі епох.

В інтер’єрі театру збереглися вісім колон, які є зразками художнього литва Проскурівського чавуноливарного та механічного заводу Бейріша Ашкіназі.

Чотири масивні колони зустрічають вас у фоє, а чотири - більш витончені та декоровані художніми деталями лиття - наскрізно підтримують балконні яруси.

Цегляна тинькована будівля з підвалом в південно-східній частині, зведена за оригінальним архітектурним проєктом, отримала змінно-каскадну поверховість – два та три поверхи. Це кидається в очі лише в тому разі, якщо обійти споруду збоку.

Її план складної форми має змішану архітектурну систему: із залами, анфіладами, системою коридорів та багатокамерністю приміщень.

Зовнішній вигляд будівлі пережив ряд змін, якщо порівнювати з історичним. Зведена у стилі неокласицизму, нині вона набула рис, притаманних модерну, адже під час реконструкції відбулася перебудова тамбуру та аттикової частини. Глядацька зала має два яруси балконів, які підтримуються чавунними фігурними колонами, які вироблялись саме тут, у Проскурові, на початку ХХ століття. Театральні інтер’єри оздоблені природним каменем – пісковиком.

Цікаво, що візуально неможливо осягнути реальні об’єми театру, витягнутого на понад 42 метри вглиб ділянки, яку він займає. Водночас головний фасад завширшки лише близько 14 метрів створює ілюзію компактної та витонченої будівлі, майстерно приховуючи складний силует цієї архітектурної споруди, затиснутої в щільній забудові середмістя.

Це так званий «хитрий» будинок, власник якого таким чином спромігся зекономити на фасадному податку, згідно з яким імперський податковий збір мав бути пропорційним кількості вікон, що виходили на центральну вулицю.

Фасадний акцент вирішено симетрично та монументально-лаконічно. Високі вузькі вікна другого поверху почергово розсікаються чотирма високими пілястрами з коринфськими капітелями.

З боків фасаду розташовані декоративні лінії рустування, які симетрично сходяться догори. Цей архітектурний прийом візуально відтворює розкриття театральної завіси перед початком дійства, немовби запрошуючи потенційного глядача на виставу.

На жаль, після масштабної реконструкції 1960-х років, коли театр Шильмана перетворювали на радянський Будинок культури, більшість автентичних інтер'єрів було втрачено. Проте деякі сліди минулого все ж залишилися. Фундамент та капітальні стіни як основа будівлі залишилися незмінними. Саме в цих товстих цегляних стінах і сьогодні замуровані ті самі керамічні голосники, які забезпечували акустику понад 100 років тому. Попри зміну декору на радянський ампір, загальна форма глядацької зали (півколо) та розташування сцени зберегли пропорції, закладені за часів Бейріша Шильмана. Збереглися старі підвали з цегляними склепіннями. У часи Шильмана там розташовувалися технічні приміщення.

На бічних та задніх стінах будівлі досі можна побачити характерну для Проскурова початку XX століття кладку в цегельному стилі, яка не була закрита пізнішим тинькуванням. Металевий навіс-маркіза на чавунних стовпчиках був демонтований, оскільки він заважав розширенню тротуару та не вписувався в новий архітектурний стиль. Внутрішнє оздоблення лож і балконів з ліпниною в стилі модерн було повністю замінене на більш стриманий радянський декор. Оригінальні дерев'яні або чавунні сходи замінили на бетонні.

Сьогодні Хмельницький міський будинок культури — це такий собі архітектурний «палімпсест», де під нашаруванням «совку» ховається вишуканий театр епохи модерну зі зразковою акустикою. Будівля офіційно отримала охоронний статус держави і вважається пам’яткою історії. З нагоди відзначення 100-річчя Української революції 1919 року на її фасаді встановили пам’ятний барельєф з фігурою Симона Петлюри - Голови Директорії та Головного Отамана військ і флоту УНР.

І саме сьогодні, переживаючи нову масштабну довготривалу реконструкцію, акустична перлина архітектури Хмельницького переживає не найкращі часи – переживши чи не найскладнішу зиму, вона «нездужає» та потребує уваги фахівців до свого нинішнього стану. Через відсутність класичного фундаменту розширюються тріщини в прибудові, будівельно-ремонтна недбалість спричинила протікання даху в глядацькій залі…

Та й навіть у такому стані вона приваблює і зачаровує.

Особливо казково виглядає її історичний фасад, коли на Проскурівську спадають сутінки, засвічуються ліхтарі, а високі вікна танцювальної зали на другому поверсі ХМБК наливаються бурштиновим світлом люстри і наповнюються рухомими силуетами граціозних танцівниць і танцюристів ансамблю «Успіх» – наших з вами сучасників, яким пощастило надихатися не лише майстерністю їхніх викладачів, а й майже 120-річною архітектурою, яка дихає духом старовинного Проскурова. І надихає!..

Збережімо ж акустичну перлину архітектурної старовини нашого міста!

Вікторія Папонова, провідний зберігач фондів музею історії міста Хмельницького

Головний осередок міського аматорського мистецтва відзначає 75-річний ювілей!

varta — Thu, 16 Apr 2026 14:33:08 GMT

Головний осередок міського аматорського мистецтва відзначає 75-річний ювілей!

Сьогодні, 16 квітня, відзначає поважний ювілей Хмельницький міський будинок культури, заснований у 1951 р. рішенням виконкому міської ради депутатів трудящих. Тоді він підпорядковувався Проскурівському відділу культури під керівництвом Василя Байди.

Отже, свою історію Хмельницький міський будинок культури розпочав у перше повоєнне десятиліття. І саме тоді перед закладом вперше постало завдання: проведення масово-політичної та культурно-просвітницької роботи серед трудящих міста. Робота розпочалась з організації творчих колективів, які активно стали відвідувати мешканці міста, надто молодь, адже на ті часи місто відроджувало не лише промисловість, економіку та культуру, а й цілеспрямовано дбало про проведення вільного часу, розкриття талантів, самовираження пересічної людини у культурі та мистецтві.

За ці 75 років заклад пройшов шлях від невеликого клубного осередку до головного центру аматорського мистецтва громади. Особливою віхою став 1960 рік, коли колектив отримав власну домівку — славетну пам’ятку архітектури модерну, що наповнила стіни колишнього проскурівського театру Шильмана новою енергією аматорської творчості.

Але все по порядку. Клубна установа спершу розмістилась у передмісті Заріччя у малопристосованій будівлі, а вже наприкінці 1952 р. клуб переїхав у центр Проскурова, отримавши кімнату у міськвиконкомі по вул. Проскурівській, 47 (нині будівля Хмельницького обласного художнього музею).

За кілька років потому, у 1956 р., заклад розмістився в будинку по Грушевського, 54 (нині будівля Банку Аваль). У вересні 1959 р. переїхав у приміщення прибудованої будівлі пожежного депо на розі Соборної та Подільської (колишній кінотеатр «Планета»).

Не минуло й десятиліття від часу заснування установи, як у січні 1960 р. ХМБК нарешті отримав найбільш пристосоване для нього приміщення колишнього міського театру по вул. Проскурівській, 43, оскільки саме того часу завершилося будівництво нової будівлі для обласного музично-драматичного театру ім. Петровського (нині – імені Михайла Старицького) на розі вулиць Кам'янецької та Гагаріна (нині Героїв Маріуполя), яке наразі хмельничанам відоме як Хмельницька обласна філармонія. Відповідно, такі сприятливі обставини дозволили розмістити Хмельницький міський будинок культури у значно просторішій споруді, яка звільнилася, - до того ж, з глядацькою залою, певне, з найкращою акустикою в місті.

Хмельницький міський будинок культури (ХМБК) розташований у вишуканій будівлі в стилі модерн на вул. Проскурівській, 43. Зведена у 1907 році як перший приватний театр міста, ця споруда стала свідком державотворчих процесів: у 1919–1920 роках тут відбувалися засідання уряду УНР та Директорії, тут виголошували свої промови Головний Отаман армії УНР Симон Петлюра та інші державні діячі та вагомі військові фігури. Про це сучасним хмельничанам нагадує меморіальна дошка з постаттю Симона Петлюри, встановлена на фасаді ХМБК у 2019 році з нагоди відзначення 100-річчя Української революції.

Після націоналізації будівля слугувала домівкою для різних театральних труп, зокрема обласного драмтеатру імені М. Петровського (нині – імені Михайла Старицького).

Власне міський Будинок культури як установа був створений у 1951 році, а у своє нинішнє приміщення переїхав у 1960-му, ставши головним осередком аматорського мистецтва Проскурова.

Нині ХМБК об’єднує сотні талановитих містян у колективах, що мають статус «народних» та «зразкових». Трохи детальніше про них.

• Народний аматорський ансамбль танцю «Веселка».

Заснований у 1947 році, колектив є візитівкою Поділля. Його репертуар базується на автентичних танцях («Подільська полька», «Волинські візерунки»), а географія гастролей охоплює десятки країн Європи.

• Народний аматорський молодіжний театр «Дзеркало».

Спадкоємець театральних традицій будівлі, який працює з 1953 року. Раніше відомий під назвою «Дзеркало Всесвіту», театр експериментує з жанрами — від класики до вуличних перформансів на ходулях, та організовує всеукраїнські фестивалі.

• Народна аматорська капела бандуристів.

З 1958 року популяризує кобзарське мистецтво, поєднуючи традиційний фольклор із творами сучасних композиторів.

• Народний аматорський ансамбль бального танцю «Успіх».

Створений у 1987 році, колектив виховує чемпіонів України та світу, поєднуючи витонченість бальної хореографії з драйвом спортивних змагань.

• Народний аматорський хор ветеранів війни та праці «Надвечір’я».

Об’єднує ветеранів та людей поважного віку, зберігаючи українську пісню як інструмент патріотичного виховання.

• Зразковий ансамбль народного танцю «Намисто»

постійно пропагує народну хореографію, у своїй творчій діяльності надає перевагу національним танцювальним традиціям.

ХМБК не обмежується класикою. У закладі діє інноваційна студія вогню та світла «ZLights»,

що створює видовищні шоу, та дитячий театр «Те.Ді.».

Окрім мистецьких гуртків, тут працюють клуби за інтересами для молоді та дискусійні платформи.

Заклад активно розвиває міжнародну співпрацю, приймаючи на своїй сцені колективи зі США, Німеччини, Литви та Польщі.

Місія ХМБК залишається незмінною — збереження культурного коду міста та створення простору для реалізації творчих задумів кожного мешканця громади.

Колектив музею історії міста Хмельницького щиро вітає колег з ювілеєм! Ви працюєте у стінах, що пам'ятають перші театральні кроки Проскурова та доленосні засідання уряду УНР, і це накладає на вас особливу відповідальність. Дякуємо кожному з вас: адміністрації ХМБК, народним аматорським колективам та їхнім керівникам, технічному персоналу - за те, що ви не просто зберігаєте та розвиваєте культурні традиції нації, а й створюєте новітню історію нашого міста.

Нехай сцена Хмельницького міського будинку культури завжди іскриться мистецькими талантами, глядацька зала аншлагово вибухає оплесками, а творчий пошук під час репетицій буде нескінченно натхненним!

Миру! Перемоги! Міцного здоров’я всім вам, і самій історичній будівлі – такій впізнаваній і вишуканій. Завжди залишайтеся центром тяжіння для талановитих людей міста Хмельницького! Зі святом, майстри культури!

Вікторія Папонова та весь колектив музею історії міста Хмельницького

Про Український Пласт як невід'ємну частину визвольного руху – у мінівиставці в МІМХ

varta — Thu, 16 Apr 2026 06:47:19 GMT

Музей історії міста Хмельницького презентує тематичну експозицію з фондів музею, присвячену річниці пластового руху, яка цьогоріч співпала з великодніми святами (12 квітня). В експозиції можна інтерактивно ознайомитись із ретроспективною пресою та літературою Пласту, побачити однострій пластуна, характерні нашивки, знаки розрізнення, скаутські символи тощо з фондової колекції музею.

Історія Пласту тісно пов’язана з традиціями козацтва. Назва походить від «пластунів» — козацьких розвідників, чиє призначення (стеження та розвідка) тотожне англійському поняттю scout. Передвісниками руху в Україні стали пожежно-руханкові товариства «Січ» та «Сокіл», що популяризували ідеї гарту на зламі XIX–XX століть.

Офіційне заснування українського скаутингу відбулось у 1911–1912 роках у Львові. Його засновниками стали Олександр Тисовський, Петро Франко та Іван Чмола. 12 квітня 1912 року відбулася перша пластова присяга, що тепер вважається днем народження організації. Ідеологія Пласту базувалася на світовій системі Роберта Бейден-Пауелла, проте з виразним національним вектором — вихованням українця-державника.

Пласт мав державотворчу роль та став невід'ємною частиною визвольного руху. Вихованці організації брали участь у Листопадовому чині, лавах УСС та Армії УНР. У 1919–1920 роках значним осередком став Кам’янець-Подільський, де діяла Головна пластова Рада за підтримки Симона Петлюри та Павла Скоропадського. У Проскурові (

Хмельницькому) в цей же час Андрій Шмигельський організував споріднене товариство «Січ».

З приходом більшовицької окупації Пласт був офіційно розпущений, а його діячі (зокрема Іван Чмола та Петро Франко) згодом розстріляні НКВС або репресовані. Проте рух зберігся в підпіллі та в еміграції: з 1945 року було відновлено діяльність у Німеччині, а згодом у США, Канаді, Австралії та Аргентині.

Відродження Пласту в Україні почалося у 1989 році. У Хмельницькому рух відновився того ж року за ініціативи Галини Барабаш, нинішнього директора музею історії міста Хмельницького. У 2020 році організація отримала офіційну державну підтримку на законодавчому рівні.

Основи Пласту сьогодні:

• Присяга та Закон: Обов’язки бути вірним Богові й Україні, допомагати іншим та жити за 14 точками пластового закону.

• Символіка: Герб поєднує тризуб та білу трилисту лілею (символ скаутів).

• Гасло: «СКОБ» (Сильно, Красно, Обережно, Бистро) — за назвою орла-білохвоста.

• Діяльність: Організація налічує понад 10 000 членів та проводить масштабні акції, до прикладу - «Вифлеємський Вогонь Миру».

Завітайте до музею історії міста Хмельницького, аби предметно ознайомитись із експонатами виставки.

Вікторія Папонова, провідний зберігач фондів МІМХ

Унікальні ікони-писанки можна побачити в музеї історії міста Хмельницького

varta — Tue, 14 Apr 2026 13:15:45 GMT

Зі щирими побажаннями Світлого і Мирного Великодня запрошуємо вас помилуватися ще однією нашою великодньою мініекспозицією – колекцією унікальних писанок з ликами святих роботи легендарного хмельницького художника-іконописця Миколи Володимировича Бенедищука, засновника іконописної школи «Нікош».

Це унікальні мініатюрні ікони, створені за всіма канонами візантійського та українського іконопису, - з тією різницею лише, що лики святих написані темперою не на пласких дошках для іконопису, а на дерев’яних об’ємних заготовках для писанок. У 2013 році колекція писанок з ликами святих була передана школою іконопису «Нікош» у фонди нашого музею, поповнивши таким чином групу збереження «Іконопис».

Трохи детальніше про автора таких оригінальних предметів, які є одночасно і мініатюрними іконами, і писанками, - Миколу Бенедищука. Зі світлою пам’яттю про нього.

Велике прагнення відродити школу канонічного іконопису на Поділлі в майбутнього директора Хмельницької школи іконопису «Нікош» Миколи Бенедищука зародилося у Греції в Салоніках. Там він у 1994 р. познайомився з відомим іконописцем Костасом Георгіадісом, у якого навчався мистецтва візантійського стилю письма. Під час перебування у Греції Микола Бенедищук написав понад 150 ікон.

Вже добре ознайомлений з іконописом, художник залишив свої власні роботи у Лондонському музеї прикладних мистецтв і в приватних колекціях і музеях Греції, а також розписував храм Святої Софії у Салоніках. Микола Бенедищук - знавець візантійського мистецтва і ревнитель давньої української ікони - намагався відродити традиції візантійського малярства у місті Хмельницькому. Звичайно з великими труднощами та наполегливою працею Микола Володимирович наполягав на відкритті студії, створював презентацію своїх робіт. Студія іконопису відкрилася завдяки підтримці тодішнього голови міської ради Михайла Чекмана в листопаді 1996 р. у маленькій кімнаті, яку виділила обласна бібліотека для юнацтва, де могло вміститися близько десяти чоловік. Згодом народилася й назва студії «Нікош» (з грецької — Nikos — св. Микола, так у Греції називають Миколу Чудотворця, покровителя іконописців).

Результатами діяльності школи іконопису стали виставки у стінах Верховної Ради України, у Києво-Печерській лаврі, у Палаці культури України, в Золотій залі фонду культури України, у порідненому місті Модесто, Сан-Франциско (США), в місті Торонто (Канада), на Гавайях, у Мексиці, у місті Перемишлі (Польща), у порідненому місті Шауляй (Литва).

Скористуйтесь можливістю побачити на власні очі унікальні ікони-писанки – завітайте в музей історії міста Хмельницького! Виставка триватиме впродовж квітня.

Вікторія Папонова, музей історії міста Хмельницького

Світлого і мирного Великодня!

varta — Tue, 14 Apr 2026 13:12:39 GMT

Вітаємо всіх, хто святкує Великдень сьогодні! Світло Великодня хай наповнює серця миром, любов'ю і надією!

Stalag 355 - стрітвиставка МІМХ до Дня визволення в'язнів нацистських концтаборів

varta — Tue, 14 Apr 2026 13:10:15 GMT

Сьогодні, 11 квітня - Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів, який щорічно відзначається в усьому цивілізованому світі. І саме сьогодні музей історії міста Хмельницького експонує просто неба стрітвиставку «Stalag 355».

Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів (International Day of Fascist Concentration Camps Prisoners Liberation) був обраний світовою спільнотою за ініціативи ООН 11 квітня невипадково, адже саме цього дня 1945 року відбулося повстання в’язнів концтабору Бухенвальд, коли визвольна американська армія зайшла на його територію.

Аби нагадати хмельничанам про одну з найжахливіших сторінок літопису нашого міста, колектив музею історії міста Хмельницького організував стрітвиставку «Stalag 355», з якою можна детально ознайомитись просто неба сьогодні, 11 квітня впродовж дня, на пішохідній частині вулиці Проскурівської поруч з будівлею музею. Адже мало кому з сучасних хмельничан відомо, що в роки гітлерівської окупації під час Другої світової війни у передмісті Проскурова з серпня 1941 року до грудня 1943 року функціонував табір суворого режиму для військовополонених Stalag 355. І зі страшного загального числа 81 тисячі загиблих у Проскурові під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. понад 65 тисяч – в’язні Раківського концтабору Stalag 355.

…Після приходу до влади нацистів на чолі з Гітлером боротьба з інакомисленням одразу набула вкрай жорстоких форм. З початком Другої світової війни та захопленням нових територій зростає й мережа концтаборів. У ці роки на територіях, підконтрольних гітлерівцям, у концтаборах, таборах смерті, таборах суворого режиму для військовополонених, у в’язницях перебувало понад 20 мільйонів осіб (серед яких українці) із 30 країн світу. 12 мільйонів не дожили до звільнення.

Влітку-восени 1941 року на території України у нацистський полон потрапила велика кількість радянських військовополонених, які розглядалися окупантами як частина радянської ідеологічної машини та підлягали знищенню. Для утримування радянських військовополонених були створені різні типи таборів відповідно до військових звань бранців. Це були так звані шталаги – для рядового і сержантського складу, офлаги – відповідно, для офіцерів тощо. Загалом на теренах окупованої УРСР нацистське командування створило 180 великих стаціонарних таборів. Серед них був і Stalag 355 – подоба табору просто неба, оточеного рядами колючого дроту, де бранців тримали і лютими морозними зимами, і спекотного літа, і за жахливої негоди у міжсезоння у так званий дикий спосіб: за таких умов і худобу ніхто ніколи не утримував…

…Бранців розташовували просто неба, де вони мали і працювати, і відпочивати, і їсти, і справляти фізіологічні потреби. Найбільше гинуло людей від гострих інфекційних кишкових захворювань, до чого призводило вживання щоденного раціону, що складався з 300 грамів так званого ерзац-хлібу та двох тарілок гнилої баланди фактично навпіл із багнюкою. Мало хто взагалі міг вижити після кількох прийомів подібного харчування, тому знесилені бранці вдавалися до вживання кори, трави, траплялися випадки і канібалізму. Доведені до відчаю і стану худоби деякі з них фактично дичавіли і намагалися їсти трупне м'ясо померлих. На тих, хто не корився табірному розпорядку, очікував бетонний карцер на кілька діб, з якого жодному з бунтівників вийти живим не вдалося…

Широкому загалу на Проскурівській, 30 представлено інстальовані стенди зі сканами історичних документів, мапи, світлини, маловідомі історичні факти про злочинну нацистську діяльність у часи окупації на території Проскурова, охопленого цілою мережею філій Раківського концтабору суворого режиму для військовополонених рядового та сержантського складу Червоної армії.

Будь-який момент в історії нашого міста важливий, наскільки би він не був жахливим і огидним, і відвертатися від цих страшних подій ми не маємо права. Про заздалегідь сплановані злодіяння нацистів маємо знати не лише ми з вами, а й наші нащадки, аби не дати нацизму в подальшому жодного шансу піти в наступ на нашій землі.

На жаль, сьогодні ми бачимо часткове віддзеркалення тих страшних подій з боку рашистської армії на території сучасної України: вбивства мирного українського населення та військовополонених, репресивна російська практика використання фільтраційних таборів для українців, зокрема для цивільного населення. Порушуючи Конвенцію ООН про права дитини, росія продовжує викрадати українських дітей та примусово переміщувати на свої території.

Вічна пам’ять усім безневинним жертвам злочинного режиму!

Ніколи не пробачимо! Ніколи не забудемо!

Вікторія Папонова, музей історії міста Хмельницького

Подільська писанка з фондів МІМХ - з присвятою Великодню

varta — Tue, 14 Apr 2026 13:04:11 GMT

Музей історії міста Хмельницького передвеликодніми днями та у Світлу седмицю запрошує помилуватися колекцією подільської писанки, якій власне й присвячена мініекспозиція з фондів музею.

Затишна і світла, вона представляє яскраві традиційні подільські писанки – зокрема авторства знаної писанкарки Світлани Делікатної. З-поміж атрибутів великодньої радості, зібраних в оригінальну композицію на природному вітті, можна побачити й сучасні витвори: монохромні витончені шкрябанки та пасхальні яйця, оздоблені вишивкою атласними стрічками.

Писанкарство в Україні сягає Княжої доби, а то й раніше. Археологи знаходили писанки, досліджуючи міста: Київ з околицями, Галич, Звенигород, Белз, Пліснеськ, Теребовлю, Жидачів, Воїнь, Сніпорід. А також Рівне, Чернівці, Хрінники, Звенигород (с.Крутилів Гусятинського району), городище Бозок (біля с. Городище на Зборівщині), городища в урочищі Могилки (біля с. Капустинці Чортківського району).

Більшість з них датуються ХІ–ХІІ століттями. Тогочасні майстри виготовляли їх із глини стрічковим способом та випалювали. Керамічні писанки, як правило, були пустотілими з отвором у ширшій частині та глиняною кулькою всередині – своєрідним калатальцем. Спершу основу писанки покривали тонким шаром склоподібної маси, зазвичай темно-коричневого та темно-зеленого кольорів. Згодом розписували поливою світліших кольорів. Найпоширеніший орнамент – фігурні дужки, виконаний у техніці фляндрування.

Часто прикрашали яйце петлеподібними мотивами чи звичайними смужками. Деколи орнамент на глиняній писанці вирізьблювали. Траплялися випадки, коли декоративні яйця виготовляли з каменю чи дерева. Наявність всередині середньовічних керамічних писанок брязкальця може свідчити про те, що їх використовували як обереги, щоб відлякувати злих духів, чи як іграшки для дітей.

У Середньовіччі подекуди під час будівництва жител у їхній фундамент клали справжні або декоративні яйця – своєрідну будівельну жертву. Такі ж знахідки трапляються у курганах Княжої доби. Покладання писанок до поховань символізувало переродження: «Живе народжує мертве, мертве народжує живе». Звичай приносити великодні яйця на могили рідних у деяких місцевостях зберігся донині.

У народній традиції великоднє свячене яйце береже від грому, має лікувальні властивості та сприяє багатому врожаю і приросту худоби.

Українська писанка — це не просто розфарбоване яйце, а цілий всесвіт, зашифрований у знаках. Кожна лінія, фігура чи колір мали для наших предків магічне значення, перетворюючи писанку на оберіг. Подільську писанку легко впізнати серед інших. Якщо гуцульські писанки вражають дрібною геометризацією, то подільські — це лаконічність малюнку.

Традиційно подільські писанки часто робили на чорному або темно-вишневому тлі. Це не символ трауру, а символ родючої землі, на якій все оживає. На такому контрасті орнаменти виглядають особливо виразно. Найпопулярніші мотиви — це «дубове листя» (символ сили), «повна рожа» (сонце), «бесідка» та «грабельки» (символ дощу). Характерною рисою є так звані «кучеряві» лінії — м’які, закруглені форми.Часто зустрічається зображення трьох гілочок, що символізують єдність світу або Святу Трійцю.

Хрест - символ чотирьох сторін світу, пір року та самого Христа. Він освячує все навколо і відганяє зло. Зображена з ліній сітка - оберіг, що «відсіює» добро від зла. Вірили, що воно затримує в собі нечисту силу.

МУЗЕЮ ІСТОРІЇ МІСТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ЦЬОГОРІЧ – 30!

varta — Tue, 14 Apr 2026 12:49:18 GMT

МУЗЕЮ ІСТОРІЇ МІСТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ЦЬОГОРІЧ – 30!
Музей заснований 28 березня 30 років тому - у 1996 р. згідно з рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів № 866 від 28.03.1996 р. за ініціативою Хмельницького міського голови Михайла Чекмана. Для відвідування заклад був відкритий 28 вересня 1996 р. з нагоди відзначення Дня міста.
З історією перетворень середньовічного Плоскирова та колишнього Проскурова на сучасний обласний центр і центр територіальної громади – місто Хмельницький – хмельничан і гостей міста постійно знайомить просвітницька, науково-дослідна, виставкова та фондова діяльність закладу.
Родзинкою музею історії міста Хмельницького є його інтерактивність. Відвідувачі мають змогу не лише знайомитися з експозицією візуально, а й вільно фотографуватися з експонатами та відчути історію на дотик. Крім того, в музеї можна отримати звукову інформацію про експозицію, скориставшись безкоштовним аудіогідом, озвученим чотирма мовами: українською, польською, англійською та німецькою. Інтерактивний touch-екран, розміщений в музеї, за бажанням відвідувача здійснить віртуальну мандрівку містом немовби з висоти пташиного польоту.
 Музейні фонди постійно поповнюються, в тому числі й завдяки благодійникам. Якщо в 1997 р. кількість музейних предметів основного фонду становила 354, то 2026 року фондова колекція музею перетнула кількісну позначку у 9 000 одиниць - і це тільки основний фонд, а є ж іще й науково-допоміжний фонд та предмети, що перебувають у музеї на тимчасовому збереженні.
Різноплановість фондів музею обумовлюється його історичним напрямком, що дозволяє речові, писемні, образотворчі, декоративно-ужиткові, фото-, фоно- та кінопам’ятки тієї чи іншої історичної доби класифікаційно розгалужувати аж по 24 фондових групах музейних предметів. Завдяки цьому музей володіє зібранням пам’яток місцевої історії і культури, серед яких знаряддя праці, предмети місцевого побуту ХІХ–ХХ століть (обруси, доріжки, рушники, вишиванки, кераміка, меблі тощо).
У фондах музею зберігається чимало колекцій. Серед них унікальна колекція писанок з ликами святих авторства іконописця, засновника Хмельницької школи іконопису «Нікош» Миколи Бенедищука, колекція авторських писанок народної майстрині Світлани Делікатної, колекція живописних і графічних робіт, присвячена архітектурі міста Хмельницького, колекція живописної й графічної Шевченкіани, колекція реконструйованих обладунків і зброї доби Середньовіччя, колекції боністики, нумізматики, фалеристики, філателії тощо.
Діджиталізація на сьогодні стала обов’язковою засадою збереження національного та локального культурного та історичного спадку, отже триває оцифрування фондів музею, яке розпочалось у МІМХ кілька років тому. Деякі предмети з музейної збірки МІМХ уже можна побачити на онлайн-платформі Реєстру Музейного фонду України. Крім того, нещодавно розпочата фондова робота з 3-D оцифрування найбільш цікавих музейних предметів з колекції музею. Тривимірна візуалізація раритетів, розміщена у вільному доступі в мережі Інтернет, дозволить найбільш ефективно оглянути той чи інший предмет з фондової збірки музею з усіх боків – навіть так, як не завжди є можливість оглянути його у музейній вітрині. 
Окремі розділи експозиції присвячені таким темам: «Середньовічний Плоскирів», «Міщанський побут у Проскурові кінця XIX– початку XX століття», «Українська революція 1917-1921 років: військові однострої воїнів Армії УНР», «Табір особливого режиму для військовополонених Шталаг-355» на території Проскурова в часи Другої світової війни», «Міський інтер`єр середини ХХ ст.», «Революція Гідності», «Герої фронту і тилу АТО-ООС та російсько-української війни» тощо.

 Популярними для відвідувачів розділами постійної експозиції музею є зібрання фотознімків об`єктів архітектури та урбаністичних пейзажів Проскурова-Хмельницького різних періодів ХХ століття та колекція фотоальбомів, присвячених історії міста з особистого архіву краєзнавця, фотохудожника Леоніда Западенко, цикл графічних робіт «Шевченко на Поділлі» авторства заслуженого художника України Михайла Андрійчука, збірка смотрицької кераміки, археологічна колекція «Плоскирів у артефактах XVIII ст.», передана в музей археологом і краєзнавцем Володимиром Захар’євим тощо. 

 У музейній експозиції 2025 року представлено комплекс зброї та військового спорядження з ритуального поховання воїна часів Пшеворської культури, датований I ст. н. е. Рідкісні артефакти знайдені археологами на території Хмельницької міської територіальної громади та передані у фонд музею.
Чи не найпопулярнішою для відвідувачів музею є інтерактивна експозиція «Середньовічний Плоскирів», основою якої стала особиста колекція середньовічної військово-історичної реконструкції Миколи Тараса – почесного громадянина Хмельницької міської територіальної громади, загиблого Героя російсько-української війни, воїна, волонтера музею, історичного реконструктора, співзасновника Хмельницького клубу історичного моделювання та реконструкції «Cort Fortis». Микола Іванович Тарас у перші дні повномасштабного вторгнення мужньо став на захист України. 40-річний хмельничанин загинув під час виконання бойового завдання 11 травня 2022 року на Донеччині. На знак особливої поваги до Героя з метою вшанування його пам’яті та задля збереження для майбутніх поколінь його особистої колекції, переданої в музей матір’ю Героя Наталією Миколаївною, в постійній експозиції музею історії міста Хмельницького музейники створили Залу середньовічної реконструкції імені Миколи Тараса. Урочисто відкрита до Дня Героїв 2025 року, вона стала своєрідним меморіалом пам’яті Героя, про що свідчить меморіальна табличка, розміщена в експозиції. 
Музей історії міста Хмельницького активно займається популяризацією сторінок історії рідного міста. Діяльність музею спрямована на вивчення, збереження та використання матеріальної і духовної культури міста Хмельницького, формування глибоких знань з історії міста, міської тергромади та Подільського краю, залучення громади до знайомства з надбаннями національної і світової історико-культурної спадщини. Організація та проведення художніх та історико-документальних виставок, літературних презентацій, науково-краєзнавчих круглих столів і конференцій дають можливість залучати до музею не лише постійних відвідувачів, а й зацікавлювати нових.
Для учасників бойових дій і військових ветеранів, які тимчасово перебувають на лікуванні в медичних установах Хмельницької міської тергромади, у музеї працює постійно діючий благодійний проєкт «Музей для ЗСУ».
Особливе місце в музейній роботі відводиться патріотичному та естетичному вихованню учнівської і студентської молоді. Тут відбуваються історичні квести та екскурсії, експонуються виставки творів місцевих професійних та самодіяльних художників, фотохудожників, майстрів народного мистецтва, культурно-просвітницькі заходи творчих спілок міста, а також такі традиційні креативні музейні акції як «Європейська ніч музеїв».
Інноваційною формою роботи стало заснування 2013 року при музеї студії історичної стилізації, реконструкції і реставрації «Репліка» (автентик-студія «Репліка»), що дало змогу музейникам плідно співпрацювати як з окремими реконструкторами середньовічного вбрання, обладунків, зброї, так і з військово-історичними клубами та етнографічними студіями. Завдяки цьому експозиція музею з року в рік стає більш привабливою, насиченою та інтерактивною для відвідувача.
Науковий колектив музею постійно здійснює інформаційні та науково-дослідницькі публікації на сторінці музею в соціальній мережі «Фейсбук» та на офіційному сайті закладу, який було створено ще в 2010 році. 2020 року започатковано онлайн-відеопроєкт MUSEUM_WEB_EX, в якому в невеличких відеороликах у вебформаті музейники розповідають про окремі експонати музею або ж цілі музейні експозиції та віртуально проводять мініекскурсії. До цього проєкту постійно долучаються студенти, майбутні історики, які проходять навчальну практику в музеї історії міста Хмельницького. Побачити оригінальний відеоконтент проєкту, що постійно оновлюється, можна на музейному ютуб-каналі. Нещодавно у закладу з’явився й акаунт у соцмережі Instagram, де музейники публікують здебільшого лаконічний відеоконтент, що популяризує роботу музею, у найбільш популярному вигляді сучасних рілсів.
2025 року музейники самостійно створили логотип музею відповідно до бренду Хмельницької міської територіальної громади, завдяки чому музейний контент в усіх популяризаційних вимірах став більш впізнаваним.
Цьогоріч з нагоди 30-річчя заснування МІМХ студенти ХНУ під керівництвом старшого викладача рисунку і проєктної графіки Антоніни Шерстинюк взялися розробляти музейний мерч для популяризації музею, який, сподіваємося, ми з вами побачимо на урочистостях, що заклад відзначатиме у вересні в День міста Хмельницького.
Тож до зустрічі на урочистостях з цієї нагоди у вересні!
Ви запрошені!

Колектив музею історії міста Хмельницького