...

Крім концентраційного табору суворого режиму для військовополонених, який мав п`ять філій по місту, гітлерівці під час Другої світової війни створили в Проскурові єврейське гето в кварталах поблизу старого собору, а також – трудові концентраційні табори.
Один з таких трудових таборів окупанти організували в квітні 1942 року у триповерховому приміщенні школи № 6. Двір школи обнесли колючим дротом, у більш як трьох десятках кімнат розміщувались від 300 до 400 чоловік жіночої і чоловічої статі віком від 16 до 50 років. Люди спали на соломі на підлозі. Робочий день був 10-годинний, підйом о 7-й ранку, відбій – об 11-й вечора. Вранці кожен отримував 600 г супу і склянку несолодкої кави (з ячменю), на обід – 500 г супу і картоплю чи кашу, увечері – каву, 10-15 г повидла і денну порцію хліба – 400-500 г. Людей мобілізували на оборонні роботи, на будівництво і ремонт шосейних доріг Проскурів-Волочиськ, Проскурів-Вінниця, які для німців мали стратегічне значення. Склад робітників в таборі змінювався через два-три тижні. Набирали робочу силу в основному із Фельштинського (нині – Хмельницького) району. Табірники були розбиті на дві команди: одні вантажили пісок, гравій, камінь, інші робили огорожі дороги від заметів снігу, ще – будували мости, заготовляли ліс. На роботи людей гнали пішки за будь-якої погоди на відстань 2-6 кілометрів. За порушення встановленого порядку, самовільні перерви в роботі, розмови, невиконання норм виробітку, як на роботі, так і таборі в`язнів карали німці, литовці-карателі зі спецзагону, наглядачі-поліцаї – били палицею, гумовою дубинкою, нагайкою чи шомполом.
Інший трудовий табір, т. зв. «український», знаходився за містом, за річкою Буг, на горі, в колишніх артилерійських складах радянської військової частини. Тоді це було місце за кілометр від села Лезневого (приблизно на території, де нині автовокзал).

Це був табір особливого режиму: до нього заборонялося передавати продукти харчування, мобілізованим забороняли виходити в місто. Табірні бараки були оточені подвійною огорожею з колючого дроту, через яку проходив електричних струм, на воротах цілодобово стояв пост. Вода, і та видавалася в обмеженій кількості. Люди утримувались в антисанітарних умовах, без медичної допомоги. Робочий день тривав 10-11 годин. Працювати на німців кожен повинен був до 3-х місяців. Але табірна адміністрація (спочатку шефом був слов`янин Новиков, опісля німець Отто Шмідт) дозволяла, щоб в`язня заміняли працездатні родичі.
До 1942 року гітлерівці тримали в лезнівському концтаборі військовополонених, а потім їх змінили селяни, зігнані із навколишніх районів. Український табір ще називався «штрафним», бо потрапляли до нього ті, хто чимось провинився перед німецькою владою: колишні колгоспні активісти, особи, звинувачені у крадіжках, а також непокірні, які не бажали працювати в створеній окупантами общині.
Кількість ув`язнених коливалася: від 500 до декількох тисяч чоловік. У таборі перебували й відібрані медкомісією молоді юнаки і дівчата для відправки в Німеччину, а також – тимчасово – великі групи єврейського населення з Проскурова і ближніх сіл. Так, восени 1942 року німецькі жандарми з допомогою поліції і комендантів міст і сіл арештовували євреїв і звозили в табір. В грудні 1942-го протягом 2-3 днів всіх євреїв, які перебували в таборі, есесівці розстріляли на території лісорозсадника (нині - дендропарк) у 500 м від табору. Розстрілювали їх німецькі автоматники, литовські карателі.
Трудовий лезнівський табір охороняли поліцаї з села, а також – переведені з міських таборів, які проявили свою жорстокість до в`язнів і дисциплінованість. 
Під наглядом поліцаїв, озброєних радянськими гвинтівками і гумовими палицями, колони ув`язнених вирушали з табору на ремонт доріг, вантажні роботи на цукровому заводі, на вокзал, електростанцію – вантажити вугілля, на хлібозавод – рубати дрова.
Одного липневого дня 1943 року цукровий завод оточили гітлерівці і поліцаї і всю молодь, що тоді працювала, заарештували й відправили до «штрафного» табору, а звідти – за кілька днів під конвоєм посадили в ешелони й вивезли до Німеччини. Після того як на каторгу в Німеччину було насильно вивезено перші 5 тисяч подільських юнаків і дівчат, окупанти наказали завербувати ще 25 тисяч чоловік. Поліцаї влаштовували облави по селах. Якщо не заставали призначених для відправки молодих, то змушували йти на заміну батьків, сестер, братів. Із свідчень засудженого після Другої світової поліцая : «За втечу радянських громадян з німецьких робіт і з груп, призначених для відправлення, поліцаї несли повну відповідальність і були зобов`язані їх розшукувати. Це змушувало поліцаїв ставитися до людей зі всією строгістю й жорстокістю. За свідченням лезнівчанина Дениса Славінського, 1894 р.н., який потрапив до «штрафного» табору за активну участь в евакуації колгоспної худоби, за другу половину 1942 р. поліцаї розстріляли велику кількість в`язнів табору, які захворіли на тиф. Їх вивозили групами і розстрілювали, скидаючи тіла в раніше викопану яму. Були випадки, коли в`язнів ще живими кидали до ями, а потім вбивали. Таке вчинили, приміром, в червні 1942 р. з в`язнем Романюком з Вінниці, хворим на запалення легенів. А, до прикладу, запротореного до в`язниці, а потім до трудового табору за пошкодження шланга повітряного насоса на ст. Гречани в`язня на ім`я Василь шуцман змусив влізти у діжку з гарячою смолою, а потім танцювати на асфальті.
Крім трудового табору, в Лезневому було створено і єврейське гето – на східній околиці, в конюшнях колишнього колгоспу ім. 18 партз`їзду.

Там перебували євреї, призначені гітлерівцями на знищення. Поліцаї конвоювали обірваних, брудних, опухлих від голоду людей на будівництво дороги Проскурів-Вінниця, у ліс – заготовляти матеріал на будівництво огорож від заметів снігу. Немічних, які не могли пересуватися, розстрілювали на місці. За свідченням очевидців, шуцмани запрягали євреїв у бричку (по 5 чоловік), на якій була діжка з водою на 20 відер, і везли ними воду. Погонич підганяв гумовим кийком або нагайкою. В`язнів періодично гнали копати ями у яругах довкола Лезневого. А потім есесівці їх розстрілювали коло тих же ям під охороною поліцаїв. Гвалт, плач, постріли змушували здригнутися і старого, й малого в селі, коли гітлерівці затівали криваві розправи. Хто не міг іти самостійно, тих везли на підводах, вантажівках. Томаля Петро, Вощина Харитон, Томаля Антон, які проживали неподалік гето, бачили, як євреїв виводили в напрямку колишньої цегельні, чули постріли й крики людей.

Перед розстрілом жертви роздягались догола, у них забирали одяг, гроші, годинники, коштовності…
Із довідки, виданої Лезнівською сільрадою Ружичнянського району Кам`янець-Подільської області УРСР 19 березня 1952 року: «… Із числа утримуваних в таборах поблизу с. Лезневого в другій половині 1942 року і нам початку 1943 року німецькою окупаційною владою було розстріляно біля восьми тисяч громадян. Трупи зариті в урочищі «Глибокий яр", що від Лезневого західніше на 1 кілометр».
Актами державних комісій міськвиконкому, райкому в 1944 році підтверджено, що в лісі, на полях, в ярах навколо Лезневого німці знищили більше 10 тисяч мирних громадян, а всього по місту – 81 тисячу.

Із акту судово-медичної експертизи «із розслідування звірств німецько-фашистської влади в м. Проскурові Кам`янець-Подільської області»: «Положення трупів в могилах, наявність вхідних отворів в ділянці потилиці, задньої поверхні шиї, а вихідних в ділянці обличчя і лоба, а також виявлення стріляних гільз автоматичної зброї дає підстави вважати, що жертви попередньо вкладались у ями, а потім розстрілювались, деяким попередньо зав`язували назад руки.
Масовим умертвінням шляхом розстрілу піддано чоловіків, жінок і дітей». 

Оксана Собко, науковий співробітник музею історії міста Хмельницького.