...

І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй "Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей.

Тільки давня мова могла так вистояти.

Відомо, що мова кожного народу — явище давнє, її коріння сягають доісторичних часів. Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово — це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людського духу. Незаперечною аксіомою є і те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо, адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, недостатньо для повноцінного дослідження мови. Безперечно лише те, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених. Наприклад, такі з них, як Павел Шафарик, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський, Володимир Шаян, Михась Красуський, Михайло Брайчевський, Святослав Караванський, Сергій Наливайко та інші.

Про давність української мови свідчать і давні фольклорні твори, наприклад календарно-обрядові пісні. Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. А колядки про сотворіння світу птахами ще з дохристиянських часів.

Українська мова без зайвого прикрашання має надзвичайно ніжний звуковий аромат, бо плекалася з великою любов’ю не в княжих палатах, а під солом’яною стріхою у люблячому і правдивому серці орія, анта, скита, сармата, русина, українця -і все це один народ, от тільки імена змінювалися. Пора вже нашу мову виривати зі смертельних обіймів московського спрута, який століттями п’є з неї живу кров. Пора вже вибиратись із трясовини мовної байдужості, що засмоктує нас у прірву небуття. Перспектива українізації неухильна. Знаючи це, певні сили все одно намагаються русифікувати Україну. Це агонія. Безперспективні потуги! Однак нема об’єктивної реальності, є воля суб’єктів. Без боротьби за існування ще ніхто не вижив. Мусимо констатувати, що між Україною, якою вона є, і тою, якою мала би бути, – прірва. У цьому контексті напрошується висновок: який народ - така мова! Необхідна програма тотального просвітництва – історичного, мовного, етнографічного. Творча ж еліта має знати: від нас залежить не так уже й мало!