| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Сб, 2017-11-18, 22:10

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2017 » Серпень » 22 » НАШІ ГЕРОЇ. Вшановуючи Костя Місевича, утверджуємо Україну
16:30
НАШІ ГЕРОЇ. Вшановуючи Костя Місевича, утверджуємо Україну



Найбільша кривда – коли народ обезглавлюють, позбавляють його власних світочів, зав`язують очі, відбирають здатність тверезо мислити і поганяють у прірву… Відомо, чому так чинили і чинять – силою чи обманом – загарбники щодо українців: це у нас – райська земля, багата на копалини, ясні зорі, тихі води, молочні ріки, медові береги… І ми, оберігаючи цю святу, Богом нам даровану твердь, не перестаємо самі собі дивуватися: як зуміли, попри ворожі навали, що віками нас плюндрували і нищили, - знову і знову проростати тут могутньою порослю, чіпко тягнутися до сонця і давати плоди…
Дивовижний приклад такого відродження – спалах національного, державного самоусвідомлення у Проскурові під час Української революції 1917-1921 років.
Щодо прикордонного повітового міста діяли таємні і явні самодержавні вказівки – присікати будь-який український національний прояв, насаджувати русифікацію. «Жандармське око тут було пильніше, ніж деінде, особливо під час першої світової війни… корінне населення довго не мало права голосу і цілком залежало від державної адміністрації», пише громадський діяч Наталя Дорошенко-Савченко у спогадах «Початки національної революції на Проскурівщині».
Ще один очевидець і учасник тих подій, наш земляк Іван Розгін наголошує: «На початок революції 1917 року Проскурівщина була найменш національно освідомлена. В цілому повіті, в самому місті і на периферії було всього кілька національно свідомих українців…» Серед них ці свідки називають уродженця села Лезнів (нині передмістя Хмельницького) Костя Місевича, який на той час працював телеграфістом на Проскурівській залізниці. Одразу після революції в Петрограді, на початку березня 1917-го Кость Місевич спільно з Трохимом Верхолою, Наталею Дорошенко-Савченко, вчителями Чухрієм та Осецькою (імена ще не встановлено – авт.) організували в Проскурові Українську громаду, яка б представляла та відстоювала інтереси українців. Її стараннями в місті було організовано українську маніфестацію, товариство «Просвіта», українську бібліотеку. Було відправлено делегата на Український національний конгрес у Києві, проведено учительський з`їзд, який прийняв рішення запровадити обов`язкову семирічну школу з українською мовою навчання та заснував Українську вчительську спілку. А найважливішою справою, підкреслює Н. Дорошенко-Савченко, Українська громада вважала перевибори до земської управи, яку контролювали росіяни і поляки. У цій «холодній війні» учасники громади проявили дивовижну винахідливість та стійкість, залучивши на свій бік селян-виборців з Проскурівської округи. Перепиняючи у передмісті селянських делегатів, для яких група підтримки попереднього голови управи, російсько-польського кандидата С. Кисельова, уже замовила готель і ресторан у Проскурові, Трохим Верхола спрямовував їх у винайняту хату, де після вечері Кость Місевич, Наталя Дорошенко та кілька активістів-вчителів усю ніч перед виборами читали їм лекції з історії України, її змагань за волю, про експлуатацію України Росією, про багатства України та перевагу самостійного життя для народу. І це дало результат: 23 квітня 1917 року головою Проскурівської земської управи обрано лікаря М. Стаховського, що стало перемогою української фракції.
А в грудні 1917 року Кость Місевич обраний від Проскурова делегатом до Української центральної ради від Всеукраїнської ради селянських депутатів та українських воїнів-селян Південно-Західного фронту. У двотомнику документів «Українська центральна рада» (Київ, 1996) 27-річний Кость Місевич зазначений у списку персонального складу Центральної ради під 86-им номером.
До кінця 1920 року Кость Місевич був комісаром Подільської залізниці, головою Проскурівської «Просвіти» залізничників ( зберігся лист-вітання за його підписом новопризначеному ректору І. Огієнку з нагоди створення Кам`янець-Подільського університету 22.10.1918 року) та головою «Просвіти» села Лезнів ( документів Проскурівської міської «Просвіти», «Просвіти» залізничників та «Просвіти» Лезневого на сьогодні не знайдено – авт.).
І під час Гетьманату Скоропадського (коли «гетьманська адміністрація була вся російською і ворожою українському населенню, проводила неприховану русифікацію», як згадує І. Розгін, а по містах і селах встановлюється окупаційний австрійсько-мадярський режим), і після антигетьманського перевороту, під час військових дій на Проскурівщині, коли активізувалася більшовицька пропаганда, і навіть з приходом окупаційних польських військ, що «заводили свої порядки і поводилися, як на завойованій землі», а також під час короткотривалого перебування в повіті денікінців (узимку 1919-го), які заарештували комісара освіти Проскурівського повіту доби УНР В. Мудрого, повітовий Український національний союз, яким керували Т. Верхола, К. Місевич, В. Мудрий, Таранович … не припиняв своєї праці, як і товариство «Просвіта» та його осередки у селах, повіті. За польської окупації «Просвіта» працювала нелегально, проводила свої зібрання, створювала осередки.
У Проскурові силами Українського НС та «Просвіти» було відкрито різні курси українознавства для вчителів, залізничників, урядовців, службовців місцевого самоврядування, розпочато інтенсивну українізацію установ і шкіл.
Як відомо, у кінці листопада 1920 року через наступ більшовиків К. Місевич з армією та урядом УНР виїхав до Тарнова (Польща), залишивши свій маєток у Лезневі, дружину Юлію та чотирилітню донечку Галю, зі світлиною якої не розлучався ніколи.
І на чужих теренах він, уже на той час відомий в патріотичних колах державний, громадський, культурний діяч, продовжує активну проукраїнську працю. Нині чимало написано про засновану К. Місевичем на еміграції школу бандуристів (сам Кость Федорович, учень відомого сліпого бандуриста Антона Митяя, виготовляв чудові діатонічні бандури, на яких грали українські кобзарі у Європі та за океаном), про його культурно-просвітницьку, організаторську роботу, численні виступи, концерти з учнями, однодумцями у Німеччині, Польщі, Західній Україні.
Ще одне захоплення Костя Місевича, до речі, потомственного пасічника, - бджільництво. Організував спілку пасічників, майстрував гарні вулики, з українськими мережками, заснував взірцеву пасіку. Польський староста, коли побачив вперше пасіку Місевича, вигукнув: «От гайдамаки, навіть бджіл українізують!» Тож не дивно, що українець-патріот Кость Місевич став надрайоновим провідником організації українських націоналістів, а згодом підтримував тісні зв`язки із загонами УПА. У роки Другої світової його переслідувало гестапо та польська жандармерія.
Трагічною була загибель волелюбного повстанця. Тяжко поранений під час перестрілки загону УПА із польськими жандармами 11 вересня 1943 року, він, щоб не дістатися в пазурі гестапо, підтяв собі горло бритвою, яку завжди мав при собі.
Лише через 60 років патріоти Тернопільщини відшукали місце поховання Костя Місевича і 14 вересня 2003 року відкрили пам`ятник герою у селі Попівці неподалік Кременця. Тоді ж послідовник Костя Місевича бандурист, громадський діяч Назар Волощук вперше виконав свою пісню «Пам`яті повстанського кобзаря Костя Місевича. Традиційно, з 2000-го, проводиться Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва його пам`яті. У Нью-Йорку діє школа кобзарського мистецтва імені К. Місевича. У 2013 році редакція всеукраїнського журналу «Пасічник» запровадила всеукраїнську відзнаку імені Костя Місевича «За подвижництво у бджільництві» і щороку на Покрову нагороджує її лауреатів.
До 125-річчя від дня народження нашого визначного земляка у Хмельницькій ЗОШ І-ІІІ ст. №13, що в мікрорайоні Лезневе, урочисто відкрито експозицію його пам`яті. А торік міська влада своїм рішенням перейменувала одну з центральних вулиць мікрорайону Московську на вулицю Костя Місевича. Завдяки краєзнавчим дослідженням лезнівчанина Сергія Манзюка в обласному архіві знайдено документи, які поглиблюють відомості про родовід К. Місевича і дозволяють встановити його родинні зв`язки з багатьма сучасниками, які нині мешкають у Хмельницькому.


Так, і автор цих рядків, завідуюча відділом національного, культурного і духовного відродження газети «ПВ», з`ясувала, що її прапрабабуся Сінклітікія Гнатівна Пахута (дівоче прізвище Місевич) – рідна сестра батька Костя Місевича Федора Гнатовича, а відповідно її син Іван Пахута – його двоюрідний брат. На жаль, більшовицька влада переслідувала за такі родинні зв`язки: про це мовчалося, забувалося. Тож до кінця двадцятого століття родинні перекази і пам`ять про видатного прародича зберегла лише лезнівчанка Надія Ричина, нащадок Місевичів по лінії рідного брата Федора Гнатовича, батька Костя Місевича, - Петра Гнатовича.
Пам`ятаючи про життєвий подвиг патріота Костя Місевича, його роль в українському державотворенні (до речі, в музеї історії міста Хмельницького варто було би також присвятити йому експозицію), мусимо хоча б спробувати відшукати його нащадків, якщо такі є. Невідомо, як склалася доля дочки, Галини Костянтинівни Місевич (її та її матір Юлію, кажуть в родині, комуністи змушували публічно через пресу відмовитися від батька, чоловіка), рідних сестер і братів Костя, який був п`ятою дитиною адвоката Федора Місевича. Немало цікавого обіцяє дослідження шляхетного родоводу Місевичів, писемні згадки про який ведуть у 16 століття, до служивих бояр, шляхтичів Війська Литовського (Троцьке, Віленське воєводство, Білорусь, Литва).
Безумовно, на відзначення року Української революції, варто було б на місці садиби-маєтку Костя Місевича у Лезневому (де пізніше була колгоспна бригада, конюшні), встановити пам`ятний знак.


Про все це йшлося на конференції під відкритим небом «Кость Місевич – патріот, бандурист, бджоляр», яка відбулася у 18 серпня у парку культури і відпочинку імені М. Чекмана в рамках фестивалю «Медовий Спас» у Хмельницькому за підтримки управління культури і туризму міськради, міської централізованої бібліотечної системи та музею історії міста Хмельницького.













У роботі конференції взяли участь міський голова Хмельницького Олександр Симчишин, начальник департаменту освіти міської ради Роман Миколаїв, громадськість міста. З доповідями виступили заступник директора Хмельницької ЗОШ І-ІІ ст. № 13 Тамара Газда, директор музею історії м. Хмельницького Галина Барабаш, письменник, мистецтвознавець Микола Кульбовський, викладач класу бандури Хмельницької ДШМ Оксана Вдовіна, провідний бібліотекар міської ЦБС Марія Кукурудза, бджоляр, учасник національного соціального проекту «Фітапі світ» Віктор Колч.



Прозвучали чудові музичні композиції на бандурі вихованців дитячої школи мистецтв «Райдуга», лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів: Вікторії Миц, Вікторії Онищук, тріо «Сфорцандо» у складі Вікторії Миц, Катерини Хатько та Іллі Гончара. А ще учасників зібрання пригостили духмяним цілющим медом.
Оксана Собко,
"Подільські вісті"
Переглядів: 68 | Додав: mimh
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2017