...

Швидкий успіх дозволив галичанам і наддніпрянцям повірити у спільну перемогу, започаткував військове братерство між представниками одного народу, століттями розділеного між чужими державами.

Вже наступного дня бойові підрозділи обох армій продовжили наступ на північний схід, схід і південний схід від Проскурова, щоб звільнити Проскурівский повіт і рухатися далі. Загальний наступ обох армій розпочався 2 серпня за наказом Головного Отамана С. Петлюри.

Операції на Жмеринку вели дві Наддніпрянські групи: Київська група Юрка Тютюнника

Надалі планувалося розгорнути фронт Галицької армії на рубежі Козятин-Бердичів-Житомир. Група СС через Шепетівку мала вести наступ на Звягель (Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й корпус ГА отримав завдання зосередитися в резерві в районі Шепетівки й підтримувати наступ на Коростень. Запорожці, захопивши Вінницю, дальшим рухом забезпечують праве крило головним силам – Київській групі під проводом Ю. Тютюнника - через Жмеринку, для забезпечення лівого крила 3-ї стрілецької дивізії полковника Удовиченка, прямують на Брацлав і далі на Христинівку.

9 серпня 1919 року група Юрка Тютюнника у складі 5-ї та 12-ї повстанських дивізій і повстанського загону отамана Якова Шепеля, який прибув з-під Летичева, разом з 5-ою Галицькою бригадою здобули Жмеринку, а 10 серпня 6 і 8 дивізії Запорозької групи Володимира Сальського звільняють Вінницю. Таким чином, українські армії відкрили собі шлях на Київ.

Керівництво УНР і ЗУНР у тривалих та напружених перемовинах ще з другої половини липня в Кам’янці-Подільському і в першій половині серпня 1919 р. , себто понад два тижні, розглядало питання об’єднання військових сил та командування і питання напрямків подальшого наступу. Начальна команда Галицької армії вимагала від Головного Отамана Симона Петлюри створити новий вищий орган керування всіма українськими збройними силами.

Нарешті в Проскурові на розширеній спільній нараді військового керівництва УНР і ЗУНР 11 серпня 1919 р. після багатьох консультацій було утворено вищий спільний орган керування військами - Арміями УНР та УГА – Штаб Головного Отамана (ШГО). Штаб Головного Отамана (ШГО) очолив професор військової академії генерал-полковник Микола Юнаків,

 а генерал-квартирмейстром став генерал УГА Віктор Курманович.

У Штаб Головного Отамана увійшло порівну наддніпрянців і наддністрянців.

Про цей факт дізнаємося зі спогадів Начального команданта Галицької армії генерала Мирона Тарнавського:

На цій нараді Штаб УГА заступав думку походу на Одесу. Зате Штаб Придніпрянської Армії заявлявся за походом на Київ. Ще після переходу за Збруч на новій спільній нараді в Кам`янці-Подільському Шаманек (начальник штабу Галицької Армії – авт.) і Кох(сотник Генштабу УГА – авт.) від мого імені налягали на зміну напрямку і наступу на Одесу. Внесення відкинув знову-таки Петлюра. І тепер Петлюра прихилився до другої концепції. Рішення запало. Йому ми підчинилися».

Новостворений Штаб Головного Отамана мав координувати військові операції українських армій, які підлягали С. Петлюрі та Є. Петрушевичу. Проте Дієва та Галицька армії, об’єднані в оперативному плані для боротьби з більшовиками, у підпорядкуванні залишалися окремими бойовими формуваннями. Понад два тижні сторони вирішували, у якому напрямку повинні наступати об’єднані війська. Є. Петрушевич пропонував насамперед опанувати чорноморське узбережжя. Диктатор вважав, що в одеських портах легше дістати амуніцію і туди можуть прибути 40 тисяч українців з італійського полону, які б підсилили національні збройні сили. Петлюра наполіг на одночасному наступі на Київ й Одесу, на що Петрушевич врешті погодився.

Після організації Штабу Головного Отамана було реорганізовано обидві армії на три групи: Західну, Середню та Східну.

Західна – ІІ Галицький корпус та Січові Стрільці під командою полковника Арнольда Вольфа мали звільнити від більшовиків Шепетівку, Житомир і Коростень та прикривати ліве крило Середньої армійської групи.

Середня - І та ІІІ (без 11-ї галицької бригади) Галицькі корпуси та Запорізький корпус під командою генерала Антона Кравса мали зайняти Сквиру, Житомир і Бердичів та вдарити на Київ.

Східна – наддніпрянські частини, 11-а Галицька бригада та повстанська група отамана Юрка Тютюнника під командою отамана Василя Тютюнника йшла здобути Одесу та прокласти вихід до Чорного моря.

Ще 30 липня у Кам'янець-Подільському командування Дієвої армії виклало військовим представникам Америки, Британії та Франції свій план наступу проти Червоної армії. При цьому пропонувалося залучення польської армії.

Тим часом 3 липня генерал Денікін віддав наказ про похід на Москву. Генералу Врангелю було наказано, вийшовши на фронт Саратов–Балашов, через Пензу і Владимир наступати на столицю Росії.

Донська армія наступала двома шляхами – через Воронеж на Рязань і через Новий Оскол на Єлець. Добровольчій армії визначено напрямок руху: Курськ – Орел – Москва.

Українське командування пропонувало ударами на Київ–Ніжин та Київ–Чернігів звільнити від більшовиків свою територію і тим самим забезпечити ліве крило «добровольців» від Червоної армії. Полякам же пропоновано наступом через Гомель на Брянськ і Смоленськ створити загрозу Москві із заходу.

Тож, виклавши свої пропозиції, українці розраховували на підтримку цього плану країнами Антанти. Прихильником такого розвитку подій був французький маршал Фердинанд Фош.

Тому командування наказало Дієвій і Галицькій арміям уникати сутичок як із поляками, так і з денікінцями. Головним напрямком українського наступу обрано Київ. Відбиття столиці у ворога мало не лише величезне політичне та моральне значення, а й економічну вигоду – у цьому регіоні було зосереджено великі запаси військового спорядження та провіанту. Другим напрямком наступу було обрана Одесу – через Чорне море можна було налагодити зв'язки України з іншими державами, передусім із Кубанню та Кавказом.

Слід згадати, що в об`єднаних українських арміях не лише воєначальники Галицької Армії, а й деякі з наддніпрянців, зокрема, Володимир Кедровський, на той час - головний державний інспектор Армії УНР –

відстоював головний напрямок наступу українських армій на Одесу. Через це виникла суперечка між Кедровським та полковником Миколою Капустянським, тодішнім заступником першого генерал-квартирмейстера штабу Армії УНР, котрий, власне й, розробив план наступу обидвох армій, передовсім, на Київ. Ця суперечка переросла в багаторічну неприязнь уже навіть в еміграції. Зокрема, в газеті «Свобода» за 1980 рік надруковано спогади Павла Феденка, котрий, услід за Кедровським, дорікає Капустянському за начебто неправильно обраний напрямок наступу влітку 1919 року, який, на його думку, призвів до катастрофи обидві армії і справу здобуття Україною державності.

Ось що пише Феденко: «Полковник Володимир Кедровський, головний державний інспектор Армії УНР, писав мені перед своєю смертю в Америці, що план походу на Київ виробив вліті 1919 року полковник Микола Капустянський, і що він, Кедровський, противився здійсненню цього плану. Кедровський вважав за вигідніше послати українське військо на південь, до чорного моря, відкіль був би зв`язок зі світом. Також командири УГА були за похід на Одесу, але переміг план Капустянського». Панас Феденко вважав: «Було б раціонально дати більшовикам можливість покинути Україну, бо зі сходу прийшов інший ворог – армія Денікіна. Українське військо. Добившися до чорного моря, могло б дістати зброю, одяг, ліки, чого нам бракувало в той час. Уряд Леніна, загрожений наступом армії Денікіна на Орел та інші області, готовий був на замирення з УНРеспублікою. Однак склалося інакше». Втім Панас Феденко, член УСДРП, котрий якраз на той період, за перебування одного з керівників своєї партії Ісаака Мазепи на чолі уряду Директорії УНР, був політичним референтом в Армії УНР, висуваючи свою версію, не міг не знати, що ще 1 червня 1919 року з ініціативи Леніна, котрий «не терпів навіть найменшого прояву дрібнобуржуазної самостійності», та його кривавих соратників по більшовицькій партії в Москві відбулося «історичне» засідання всеросійського виконавчого комітету за участі більшовиків - представників України, Латвії, Литви і Білорусі, на якому було прийнято рішення про об`єднання цих радянських республік з радянською росією для «боротьби зі світовим імперіалізмом», а також рішення про створення військової та господарської єдності радянських республік. На території України Ленін запланував створення двох потужних армій, і для їхньої організації спрямував в Україну потужні сили військових і партійних керівників, розвідників та політагітаторів і готував зовсім не «замирення», а повне знищення української армії і державності.

Обстоюючи головний напрямок наступу на Одесу, Мирон Тарнавський аргументував так: «Згідно з планами, випрацьованими в Нач. штабі Дієвої армії, малося спрямувати УГА, Запоріжську Групу та С. С-ів на Київ, а решту армії як охорону крила – на Одесу. Маю вражіння, що на цьому пляні повторилася анальогічна історія до тої, яка склалася в Галичині зі здобуттям Львова. Сантимент до «золотоверхого» притупив змисл вичуття дійсности та відповідного до неї діяння. Розбиття наших слабких сил на дві армії гірко пімстилося на дальшій ході та висліді наших визвольних змагань.

Бо Київ не лиш не уявляв собою точки опертя для воєнних операцій, але до того був знищений большевиками та позбавлений воєнного майна. Тим часом полуднева приморська частина України була знаменитим тереном, на якому можна було скупчити свої сили та розпочати відсіль по внутрішньому зміцненні повільні, обчислені потягнення. Тоді, коли Київ фактично не представляв собою ніякої вихідної точки із шахівниці большевицьких, денікінських та повстанчих сил, то Одеса, приморська полоса, фльота могли нас зв`язати зі світом, влекшити доставу воєнного матеріялу та дипльоматичні зносини з цілою Європою. В Італії були під той час наші готові сформовані відділи, що їх з-за недостачі догідної комунікаційної сполуки годі було доставити на Україну. На причорноморські райони й слід було кинути обидві наші армії. А це тим більше, що такий похід потребував би охорони одного, північного крила, так як полудневе було забезпечене Дністром і Румунією. Одиноке, що промовляло проти наступу в напрямку Одеси, була довша дорога. Зате була вона певніша».

Микола Капустянський у праці «Похід українських армій на Київ, Одесу у 1919 році» детально проаналізував політичні та інші передумови й причини такого вибору напрямку наступу. «Антанта, - вказує він, - вирішила підтримати протибольшевицькі мілітарні угруповання, щоб за їхньою допомогою повалити комісародержавіє, яке, подібно до прокази, роз'їдало велетенське тіло колишньої Російської імперії і простягало свої криваві долоні до здобутків европейської культури. Протибольшевицький фронт складали чотири окремі армії, що повинні були концентрично наступати на центр Росії і разом із тим погрожувати «авангардові русской революції» – червоному Петроградові. […]

Головний Отаман і українське командування сподівалися, що Антанта і Денікін досить зорієнтувалися в стратегічно-політичній ситуації, взяли на увагу наслідки Великої війни і революції. Тому командування мало надію, що Українську армію буде вжито, як активний чинник у боротьбі на протибольшевицькому фронті, а Лівобережжя і Правобережжя – як базу для наступу.

Головний, Отаман і його штаб цілком виразно уявляли собі, що боротися українському військові проти большевиків цілком відокремлено, з надією на успіх, і здійснити змагання української нації можливо – або в контакті з іншими протибольшевицькими угрупованнями, або при їхньому невтралітеті.

Ось у якому масштабі Український Генеральний штаб уявляв собі боротьбу з большевиками, тому й уживав заходів до здійснення свого пляну.

Українське командування найбільше турбувало сусідство Добрармії та її евентуальні операції на Україні.

Ситуація на лівому крилі Денікіна.

Добрармія, розгорнувшись на широкому фронті, швидко посувається вперед. Для забезпечення свого лівого крила, Денікіну потрібно було або протягти його ще далі на сотні верст на захід до Дністра – для цього, за несприятливих умов, погрожував йому збройний конфлікт з Українською армією, – або шукати з Україною воєнної згоди і, за її активною допомогою, надійно забезпечити собі лівий фланг і головний операційний напрямок Київ-Ніжин. Взагалі, використати бойову співпрацю Української армії на большевицькому фронті.

В цей час прибули до Кам'янця військові представники від Америки, Франції та Англії. Нашим командуванням, головне з інформаційною метою, на нараді в ШДА, що відбулася 30.VІІ, було рішуче висловлено свій погляд.

Тут же викладено й бажаний плян операцій проти червоних на південному сході. Активну участь у ньому мусіла взяти й Польська армія. Про це було поінформовано польське командування окремою телеграмою і через нашого представника в Бухаресті». Капустянський подає копію тієї телеграми:

«З'єднані армії Великої України під моїм керуванням 5.VІІ почали рішучі операції для остаточного звільнення України від загального ворога культури й цивілізації – большевиків. Мета наступу – захоплення Києва-Одеси і звільнення Правобережжя. Для успішного наступу Українських армій та забезпечення наших флангів від можливого контрманевру з боку червоних військ було б дуже важним, щоб почалися енергійні операції з боку інших армій, які теж ведуть боротьбу з большевиками. За відомостями червоні скупчують свої резерви по залізниці Коростень-Калинковичі-Брянськ, тому було б доцільно, щоб Польська армія, яка оперує в Лунинецькому напрямку, повела інтенсивніший наступ на Гомель-Могилів.

Головний Отаман Петлюра».

«План, - наголошує М. Капустянський, - прагнув ось до чого: генерал Денікін веде головну операцію на Москву, отже, треба уможливити йому повну свободу рухів і скупчення … його сил на напрямку Харків-Курськ-Орел.

Українська армія звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ-Ніжин, а як потрібно, то й Київ-Чернігів. Взагалі, Українська армія забезпечує ліве крило Добрармії.

Щоби створити сильну погрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці (на це вона мала змогу, знявши свої дивізії з зовсім безпечного Українського фронту). Звідси через Гомель іде шлях Брянськ-Москва, центром Польща погрожує великому наполеонівському шляхові Мінськ-Смоленськ. (ШДА, як уже зазначено, надсилає телеграму Польській армії з своєю пропозицією). Тоді, цілком зрозуміло, що умови для наступу Добрармії значно полегшали б і сили для удару збільшилися б, досягнуто було б скорочення фронту (два сильні відтинки на заході) і з певністю можна сказати, що це уможливило б знищення червоних.

До цього треба додати, що за активної участи Українськoї армії в спільній боротьбі, комунікації Добрармії значно скорочувались і, посівши Орел, її ліве крило мало можливість базуватись на Київ.

Українська армія своїми бойовими діями спричинилася б до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала би сприятливий ґрунт для остаточного розв'язання своїх державно-національних інтересів.

Крім того, наша армія, отримавши військову техніку від Антанти, або здобувши її від червоних, розгорнула б свої кадри до 400-500 тисяч, і цією силою забезпечила б Соборній Україні вільне виявлення своїх бажань на Українських Установчих зборах і домагання їх здійснити.

Керування всіма операціями мусіла б узяти Антанта, бо большевизм був чинником світового масштабу, загрожував передусім цій самій Антанті, а тому й боротися з ним треба було в міжнародньому масштабі.

Урегулювати наші взаємовідносини з білими і поляками мусіли представники Антанти, на це у них була повна змога.

При складанні плану операцій, потрібних для здійснення наших цілей, – чи буде яка військова згода з Добрармією, чи буде війна з нею, – хоч-не-хоч, а треба було числитися з наступом Денікіна на Лівобережжі і з евентуальним забезпеченням нашого лівого крила рухом польських військ на Рівне-Калинковичі. Наш, широко закроєний, план загального наступу на большевиків найбільше відповідав політично-стратегічній ситуації і безсумнівно дав би виграну. Так теж дивився на справу маршал Фош. Але антантські політики та короткозорість Денікіна й захланність поляків не дали тому планові здійснитися».

Стосовно обрання напрямку наступу на Київ чи Одесу Микола Капустянський наводить власні аргументи: «Навколо операційного напрямку – Київ чи Одеса – як у Кам'янецькій, так і пізніше в Галицькій пресі ведено досить жваву полеміку і, нарешті, у галичан склалася така опінія: Головний Отаман Петлюра зробив помилку, що пішов на Київ, а не на Одесу, – це перша причина всіх наших неуспіхів.

Розберімся, панове, докладніше в цьому питанні і побачимо, що тут криється велике непорозуміння.

Розглянемо можливі напрямки на Правобережжі в зв'язку з нашими операціями і загальним становищем большевиків на Україні.

Для зручности викладу, спочатку опишемо коротенько великий район Правобережжя, що обмежено: на заході – р. Дністер, на півдні – Чорним морем, на південному сході і сході – р. Дніпром, з північного заходу – залізничною магістраллю Могилів-Жмеринка-Київ і відгалуженнями на Бердичів та Проскурів. Потім скажемо кілька слів про Волинь і Полісся.

Цей район простягався в південно-східньому напрямку. Найбільшу ширину він мав на лінії Катеринослав-Дубосари і найменшу – на побережжі Чорного моря.

В цьому районі немає сильних рубежів, які могли гальмувально вплинути на операцію. З річок тільки Буг трохи перерізує район із півночі на південь, і з форсуванням його треба числитися.

Залізнична сітка.

Найбільше ж сильний рубіж – це річка Дніпро. Чотири головні залізниці перерізують цей район і через р. Дніпро йдуть на Лівобережжя, де вони круто повертають на північний схід у спільному напрямку на Москву: 1) Миколаєв-Катеринослав з відгалуженням на Олександрівськ, 2) Бірзула-Знаменка-Кремінчук, 3) Вапнярка-Христинівка-магістраль Могилів-Жмеринка-Козятин-Київ.

З півночі на південь і південний схід на побережжя Чорного моря йде тільки дві широкоторові залізниці: 1) Фастів-Квіткове-Знаменка-Миколаїв-Херсон, 2) Жмеринка-Вапнярка-Одеса.

Та ще від Вінниці на Зятківці-Ольвіопіль вузькоторова.

Всі ці подовжні шляхи, як бачимо, виходять на Магістраль Київ-Жмеринка. Через Дніпро ще йде шлях Черкаси-Одеса.

Всі поперечні шляхи через Дніпро мають залізничні мости фундаментальної будови.

Все Правобережжя – це родючий край з необмеженими запасами збіжжя. Найбагатший хлібом район – південь Херсонщини й Катеринославщини. Київщина й Поділля менш родючий, але в цьому районі найбільше розвинена цукрова промисловість, а в Бердичівському повіті багато гарбарень. На Катеринославщині розвинена заводська промисловість (багатство залізною рудою). Отже, все Правобережжя надається для операцій великими силами. Цей район може прохарчувати мільйонову армію.

Для наступу на південь набирають великого значення подовжні залізничні шляхи. Для наступу на схід – поперечні. Дніпро на своіх переправах запирає всі залізниці на Правобережжі.

Розглянемо залізничну сітку на Волині й частині – Полісся. З Ковеля й Пінська на схід ідуть три шляхи. 1) з Ковеля через Сарни на Київ, 2) з Ковеля через Шепетівку на залізницю Козятин-Киів, 3) з Пінська на Річицю-Гомель. Поперечні шляхи: 1) Здолбунове-Сарни-Лунинець, 2) Бердичів-Житомир-Коростень-Мозир і далі на Могилів і на залізницю Мінськ-Смоленськ-Москва. Знову таки два залізничні шляхи виходять на Київ-Жмеринка.

Район північної Волині й Полісся бідний на шляхи, мало заселений, вкритий лісами й багнами (надто по Прип'яті) й не надається для операцій великими силами, особливо весною та восени.

Напрямок (операційна лінія) наступу.

В який же спосіб починати наступ, щоби звільнити від червоних усе Правобережжя й міцно закріпитися на ньому проти можливих ворожих контракцій? Сил в Украінських арміях за даної ситуації повинно вистарчити, бо з просуванням наперед до нашої розпорядимости поступав би великий контингент мобілізованих, які охоче підуть до лав нашоі армії.

Отже, передусім конче потрібно було армії Соборноі Украіни, щоб досягти значних політичних наслідків від свого походу, посісти все Правобережжя й прикритися хоч на деякий час сильним водним рубежем – Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені.

Оцінка Київського напрямку.

На Правобережжі є два найважливіші напрямки. Один на Київ, другий на Одесу.

З політичного боку вага Києва – «матері городів руських» – для української справи зрозуміла без жодних коментарів.

З економічного боку посідання на Київщині цукроварень, винокурень та гарбарень і великих військових запасів спричинилося б до поліпшення нашого тяжкого матеріяльного стану та забезпечення армії технічно-вогневими засобами.

Оцінка Одеського напрямку.

Посідання нашими частинами побережжя Чорного моря між Одесою й Херсоном мало поважне значення – цей район, як зазначено, найбагатший. Звідси ми мали морем доступ до Европи, з нею є можливість безпосередньо налагодити торговельні, а за допомогою їх, можливо, і політичні зносини.

Звідси ж є змога найзручніше одержувати закордонну зброю, одяг і ліки.

Безумовно, посідання нами побережжя Чорного моря відкривало великі перспективи, але й червоні посідали, й побережжя Чорного моря ще з початку 1919 року і частину Балтицьких портів і величезну територію, а тим часом, Европа не хотіла з ними входити в будь-які доброзичливі відносини. Очевидно, не в цьому самому полягає справа.

Наступом на Одесу захоплювалося Галицьке військо й політичні керівники, а також наш уряд і ШДА, та й сам Головний Отаман С.В.Петлюра.

Одначе, з огляду на політичну і стратегічну ситуацію, яка складалася на протибольшевицькому фронті, для того, щоб найшвидше посісти побережжя Чорного моря, треба вести операцію гро своїх сил на Київському напрямку. Розглянемо, про що тут ходить.

Генерал Денікін, розбивши червоних на Херсонщині, просувався своїм лівим крилом уздовж Дніпра і поволі відрізував від Лівобережжя ХІV-ту большевицьку армію, що займала побережжя Чорного моря й Катеринославщину. Всі переправи через Дніпро від Херсону до Катеринослава були в його руках. Знову ж від Полтави й Катеринослава він погрожував залізничній переправі в Кременчуці. Цією обставиною рух ХІV-ї червоної армії на схід двома поперечними шляхами Херсон-Катеринослав і Бірзула-Ольвіополь-Кремінчук було унеможливлено. Лишалася ще переправа в Черкасах, але дальшим його наступом і цю переправу замикалося.

Отже, тоді ХІV армія мусіла, або пробиватися на схід через Дніпро й усю товщу денікінських військ, що було не під силу большевикам, або відходити на магістраль Київ-Козятин-Жмеринка двома подовжними шляхами Одеса-Вапнярка-Жмеринка і Миколаєв-Знаменка-Фастів, а також вузькоторовою Ольвіопіль-Калинківка-Козятин.

Таким чином, треба тільки перетяти шляхи відвороту ХІV-й большевицькій армії на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном і залізничним табором, і вся база червоних на Україні дістануться до наших рук.

Ключі від Одеси й Херсону лежали на залізничних вузлах: Черкаси, Бобринська, Квіткове, Христинівка, Вапнярка, Жмеринка і на переправах через Дніпро.

Треба тільки посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля ХІV-ї армії і всього Чорноморського побережжя з Одесою – в наших руках.

Большевикам, у міру просування наших частин на північ, лишиться – або пробиватися до Києва, або капітулювати.

Безумовно, червоні мусять пробиватися, і назустріч їм із Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб із двох боків розбити бар'єр на шляху відвороту ХІV-ї армії.

Тому, щоби стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил і висунути їх далеко, на північ – аж до Фастова, щоб притягти на себе Київську ворожу групу.

Отже, як бачимо, треба було: мати для операцій на Одеському й Київському напрямках дві групи чи армії.

Одна мала б на меті закрити всі шляхи відвороту ХІV-й армії з побережжя та бути в силі стримати її натиск і дати належну відсіч в час її проривання на північ.

Друга – активно прикривала би Київський напрямок від контракцій ворога й унеможливлювала б червоним навалитися з Києва всіма своїми, силами на нашу Одеську групу.

Крім того, треба було зважати й на можливість і правдоподібність наступу червоних з півночі через Коростень-Мозир-Вітебськ-Москва. Шлях цей був вільний і ніхто йому не загрожував.

Тільки з цих двох напрямків червоні мали змогу підтягти свіжі резерви й почати рішучий контрнаступ.

З півдня вони могли оперувати тільки частинами ХІV-ї армії.

Тому то нам, для забезпечення себе з боку Київського і Сарненського напрямків треба було гра своїх сил мати на цих напрямках. Київ політично вабив до себе, й обмежитися тільки обороною в цьому напрямку, не було рації. До того ж і не вистарчило б у нас сил.

База – Одеса.

Нарешті, ще був один спосіб діяння: лишити заслону на Київському напрямку й почати гро своїх сил наступ на Одесу вздовж залізниці Жмеринка-Вапнярка-Бірзула-Одеса, шляхом 3-ї дивізії.

Тоді, на випадок контрнаступу червоних на Жмеринку-Могилів, нашим частинам просуватися на південь і після того, як вони обсадять побережжя Чорного моря, зовсім відірватися від Збруча й перекинути свою базу на Одесу. ХІУ-й армії лишити вільний рух відвороту на Знаменку-Бобринську-Фастів.

В цьому разі ми мусіли мати який-небудь договір з Антантою або Денікіном, бо інакше ми потрапляли в тяжкі катастрофальні умови. Договору ж ані з Антантою, ані з Денікіном у нас іще не було, тому базуватися тільки на Чорне море було цілком неможливо. До того ж, уже біля Одеси стояли кораблі Антанти з добровільцями.

Озброєний конфлікт із Добрармією, що не було виключене за такої ситуації, правдоподібно спричинився б до нашої поразки.

Ми наражалися на небезпеку бути замкненими в кутку між Денікіном і поляками.

Українське командування мало ще опертися лівим крилом на Польську армію; про бойову співпрацю з нею наші представники вели переговори. А тому зовсім відриватися від неї й Західніх Земель було недоцільно. Таким чином, стратегічні й політичні обставини вимагали вести операції головними силами на Київському й Коростенському напрямках: окремою південною групою відрізати шляхи відвороту ХІV армії. Знищивши її або змусивши капітулювати, обсадити побережжя Чорного моря з Одесою.

Отже, треба було одноразово розпочинати операції проти Києва й проти Одеси».

Отож, за наказом Штабу Головного Отамана ч. 4 від 11 серпня 1919 року було розпочато похід українських армій на Київ і Одесу.

Подаємо директиву ШГО ч. 3 і сам наказ Штабу від 11 серпня 1919 року – відповідно до оригіналу – з праці М. Капустянського «Похід українських армій на Київ, Одесу…».

«Директива Штабу Головного Отамана з 11.VІІІ:

1. Для об'єднання операцій усіх озброєних сил УНР, утворив Головний Отаман при собі, яко Найвищий Вождь, ШГО, який з нинішнім днем вступає в свою діяльність. Шефом цього Штабу іменовано отамана Юнакова, генерал-квартирмайстром генерала Курмановича. Вступаючи в цю службу, сердечно вітаю обидві армії, звертаюся до всіх частин, штабів, старшин, підстаршин і козаків, покликуючи їх до якнайревнішої праці і твердої витривалости на користь нашій вітчизні.

2. Головний Отаман наказує: 1) за останніми відомостями, збирає ворог в околиці на північний захід від Старокостянтинова сили з метою наступу на південь; 2) НК ГА має негайно 2-м корпусом із корпусом СС тому неприятельському намірові протиставити з ціллю зайняти район Любар-Полонне-Шепетівка-Заслав.

3. Корпус СС підлягає тимчасово ГА.

4. Іде до ШДА й НК ГА отаман Юнаків. (11.VІІІ. ч. 3).

НАКАЗ ШТАБУ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА, ч. 4.

1. Послідніми боями вдалося звільнити залізницю Волочиськ-Жмеринка-Вапнярка від Ворога.

2. Ворожа ситуація: в районі Вапнярки сильна ворожа розвідка, коло Жмеринки розбитий ворог відступив на полудневий схід і на північ поза Вінницю. На північ від Старокостянтинова скупчив ворог більші сили з метою наступу на південь.

3. Щоби звільнити Правобережжя від большевиків раніше, ніж нові ворожі сили надіспіють, наказав Головний Отаман наступати головними силами на Київ, забезпечуючи себе активно на захід і в напрямку на Одесу.

4. Щоб цей наказ виконати, наказую покищо слідуюче: а) група Східня (Наддніпрянська армія, крім групи. СС і групи Запорізької) під тимчасовим командуванням отамана В. Тютюнника, має зайняти район Бірзула-Умань-Володарка;

б) Середня група (1 і 3 корпуси, крім однієї бригади третього корпусу) з Запорізькою групою, під командою генерала Тарнавського, має зайняти район Сквира-Козятин-Бердичів, обсадивши відповідною частиною Житомир;

в) група Західня (2-й корпус і група СС), під командою командира 2-го корпусу, має зайняти Шепетівку, заслоняючися на північ і на північний захід;

г) до виконання тих завдань рішуче й негайно приступити. Всі ці групи підлягають прямо Головному Отаманові;

д) розмежувальні смуги поміж поодинокими групами: Середня група: на схід – лінія Жмеринка-Липовець-Біла Церква, на захід – Деражня-Снопіль-Житомир; всі місцевості для цієї групи включно.

5. Всіма заходами старатися розвідку якнайскорше поширити на лінію Бірзула-Умань-Бердичів-Новоград Волинський-Рівне.

6. ГА віддає негайно одну бригаду 3-го корпусу біля Жмеринки до розпорядимости Наддніпрянськoї армії.

7. Місце постою Команди ШГО – Кам'янець, штаби: групи Східньої – покищо Кам'янець, потім Жмеринка; Середньої – Бар, Західньої – Проскурів.

8. Яруга (над Дністром), Копайгород, Ярмолинці, Сатанів творять границю між тереном військових подій і державною зоною.

Отаман Юнаків, генерал Курманович».

Отже, головні сили – Центральну армійську групу генерала Антона Кравса (І і ІІІ Галицькі корпуси, кінна бригада та Запорозьку групу – до 40 тис. багнетів і шабель) було спрямовано на Київ.

Група Вольфа (ІІ Галицький корпус і Група Січових Стрільців – 25 тис. багнетів і шабель) наступала у напрямку Полонне – Житомир – Коростень, забезпечуючи лівий фланг Центральної групи.

На Одеському напрямку вела наступ Армійська Група УНР під командою Василя Тютюнника чисельністю близько 10 тисяч. Вона складалась з групи Юрія Тютюнника (2, 5, 12 дивізії) та групи полк. Удовиченка (3, 9 дивізії разом з 11 Галицькою бригадою).

15 серпня 1919 року в спільний похід виступила 100-тисячна об`єднана Українська армія і 15 тисяч повстанців із загонів отаманів Зеленого, Шепеля, Сокола, Павловського та інших…

Основним своїм завданням вище військове командування УНР ставило визволення України від більшовиків при нейтралітеті (чи навіть співпраці) з іншими організаціями антибільшовицького характеру.

Вже до 20 серпня українці здобули важливі стратегічні пункти – Житомир, Бердичів і Козятин, розпочали наступ на Бірзулу та Христинівку. Центральна армійська група здобула Козятин і стрімко наближалася до Києва.