| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пн, 2022-09-26, 21:45

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » Серпень » 20 » ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ЗНАТИ, ПОВАЖАТИ І ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО МИ ЗАХИЩАЄМО
12:34
ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ЗНАТИ, ПОВАЖАТИ І ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО МИ ЗАХИЩАЄМО
Важливою віхою в історії нашого народу, який впродовж багатьох століть мужньо боровся за свою землю, свободу і незалежність, стало ухвалення Верховною Радою України 31 травня 2022 року закону № 5864 про встановлення 28 липня Дня Української Державності.


Цей закон є логічним продовженням Указу Президента України «Про День Української Державності», що був підписаний під час святкування 30-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2021 року. Законодавці приурочили це свято до дня пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира — хрестителя Київської Русі у православному християнському календарі. Прикметно, що від 2008-го щороку українці відзначають 28 липня державне свято — День хрещення Київської Русі-України. Безумовно, відомо, що християнство прийшло на землі України-Руси задовго до князя Володимира Святославовича. Українці — носії древньої апостольської віри, яку, за легендою, на Київських горах першим проповідував святий Андрій Первозваний. Він же заснував у цій місцевості першу християнську громаду. У IV столітті християнство, утвердившись у Криму, поступово поширюється Північним Причорномор’ям — серед скіфів, сарматів та інших племінних союзів. Тут побували проповідники з Єрусалиму, Візантії, Риму, Охриду, які, очевидно, мали значний вплив на громади перших християн на землях сучасної України. Саме київські правителі Руси-України - у 882 році князь Аскольд, а пізніше, у 955 році, бабуся князя Володимира Велика княгиня Ольга проповідували християнство. Сам Володимир Великий охрестився в Корсуні (тепер – Севастополь), там він збудував церкву святого Василя – саме таке ім’я Володимиру дали при хрещенні. Повернувшись до Києва, князь також охрестив своїх синів і підданих, повторно й остаточно охрестив Русь, яка внаслідок цього ступила на новий цивілізаційний шлях розвитку.
Сам Володимир хрестився 988 року в Корсуні (тепер – Севастополь), там він збудував церкву святого Василя – саме таке ім’я Володимирові дали при хрещенні. Повернувшись до Києва, князь також охрестив своїх синів і підданих. Це було остаточне хрещення Руси-України, яка стала на інший шлях цивілізаційного розвитку. Адже Русь прийняла спадок від Візантії – ієрархію і священну віру, яка стала державною релігією. Водночас князь Володимир одружився із сестрою візантійського імператора Анною Багрянородною, з ім`ям котрої літописна традиція пов`язує поширення освіти, культури й храмового будівництва на Русі. Давня Русь успішно долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору. Її державотворчі традиції продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.
Таким чином, вшанування Дня Української Державності сприятиме утвердженню спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, вважають ініціатори утвердження свята. Воно стане чинником опору ворожим наративам росії про Україну як «фейкову державу». Ми повинні відвойовувати кожен сантиметр своєї історії, розчищати наше історичне коріння. Адже ми – самодостатня нація.
Започаткуванню свята передувала копітка організаторська праця українських науковців, державників, громадських діячів, журналістів. Ще в травні 2018 року з ініціатив тодішнього Першого віце-прем’єр-міністра України, голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В. Стуса Степана Кубіва, відбувся у редакції газети «Голос України», у якому взяли участь голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Микола Княжицький, головний редактор юридичного журналу «Право України», доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України Олександр Святоцький, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Руслан Стефанчук, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук, доктор філологічних наук, академік НАНУ Григорій Півторак, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Короткий, кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Ольга Щодра, заступник голови ВГО «Меморіал» імені Василя Стуса Богдан Моркляник, головний консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кирило Грабчак.
Учасники круглого столу наголосили, що сучасна Україна є єдиною спадкоємицею Русі, столицею якої з прадавніх часів є Київ, але історія її державності, певно, сягає й давніших часів. Історики та правники зазначили, що необхідно проводити подальші наукові дослідження з метою якомога повнішого висвітлення і популяризації історії України та визначити й законодавчо закріпити День Української державності, що в умовах інформаційної війни є надзвичайно актуальним.
11 жовтня 2021 року в Софії Київській за участю митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Епіфанія,відбулася загальнонаціональна презентація книги «Українська державність: історико-правничі нариси», створеної за ініціативи Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса у співпраці з Мистецьким Фондом імені Короля Данила, Інститутом історії НАН України, науковцями, громадськими і політичними діячами з усіх куточків України. Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук назвав видання, у якому фаховими істориками й правниками комплексно проаналізовано та узагальнено всю інформацію, первинні документи з історії України, «однією з найбільш потужних цеглин, яка може стати основою відродження української державності». Він зауважив, що книга "Українська державність: історико-правничі нариси" стала основою указу Президента України Володимира Зеленського про встановлення Дня Української Державності, а також законопроєкту, який передбачає встановлення 28 липня святковим днем - Днем Української Державності.
Вшановуючи це свято, ми засвідчуємо також повагу до Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших українських світочів, представників і представниць національної еліти і борців за державність та незалежність України. В основу концепції державних заходів до Дня Української Державності закладено ідею тяглості та спадкоємності тисячолітніх державотворчих традицій України від Русі до сьогодення.
Прагнення до свободи та самостійності є визначальною цінністю українців, що давала наснагу і сили залишатися собою в часи бездержавності. День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими тисячолітніми традиціями. Українці – захисники нашої державності – нащадки воїнів-русичів, козацького війська, Армії УНР, вояків УПА. Сучасні Збройні Сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність Української держави – доводять, що українці – народ-військо.
Історія українського конституціоналізму має глибоке історичне коріння. Перша відома кодифікація права на українських територіях відбулася за часів Русі і була зафіксована в "Руській Правді”. Інколи український конституціоналізм випереджав європейський. Йдеться про конституцію Пилипа Орлика 1710 року, де вперше в Європі обґрунтовується можливість існування парламентської демократичної республіки. Основоположні акти УНР та ЗУНР продемонстрували правову та політичну зрілість нашої нації під час боротьби за державність у 1917–1921 роках. Розвиваючись під впливом європейських країн, наше право відображало національний характер українців, спосіб життя, цінності та суспільні відносини. Програмні документи Української головної визвольної ради як підпільного парламенту часів Другої світової війни засвідчили прагнення учасників визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби. У конституційному процесі незалежної України відбився непростий шлях молодої демократії до соціально-правових стандартів і цінностей об’єднаної Європи. Упродовж тривалої історії українці не полишали боротьби за свободу та здобуття державності.
Першу в ХХ столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року її врешті остаточно утвердила – відновила незалежність. Україна у ХХ столітті кілька разів здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії. Національна єдність – обов’язкова умова збереження державності. Державні символи України також відбивають тяглість наших національних традицій, ідентифікують нашу територію протягом історичного періоду.
Новий закон сприятиме утвердженню спадкоємності українського державотворення і захисту національних інтересів нашої держави, що була відома на політичній карті світу щонайменше з другої половини IX століття, хоч насправді нам, українцям, є сенс упорядкувати всі відомі на сьогодні історичні свідчення і стверджувати про значно древніші витоки своєї державності. Адже цей закон передусім встановлений для нас, громадян своєї держави, які своєю державністю та історією зобов`язані дорожити, цінувати й оберігати Україну як свій єдиний священний дім, в якому – «своя правда, і сила, і воля»!
Саме нагода у таке свято порозмірковувати над уроками рідної історії. Тому сьогодні пропонуємо нашим читачам дізнатися з нових досліджень українських істориків та освіжити в пам`яті з архівних джерел деякі факти, що стали переломними в розвитку України, але нині (як і впродовж минулих століть) перекручуються і стають предметом спекуляцій ворожої пропаганди.
Чи багато з нас пам`ятають рік 482-й – дату заснування серця України-Руси – величного, вічного міста Києва, який цьогоріч відзначає 1540-ту річницю?
Чи знає пересічний українець, чому видатного державника гетьмана Богдана Хмельницького сучасники називали руським Одоацером чи пак Одоакром, порівнюючи Богдана Михайловича з відомим історичним діячем русинського походження, який був сином Едекона з роксоланів-рутенів, королем рутенів, визначним державником і полководцем, на чолі своєї армії захопив Рим і правив Римською імперією з 476 по 493-й рік? Гадаєте, просто так нині рашистські кремлеботи на своїх сайтах «доводять», що літописний король рутенів-русинів був не русином-рутеном з походження, а чи то готом, то германцем, тупо повторюючи означення «русский князь Одоакр» та змішуючи поняття «русский» та «русин»? Хоча є свідчення істориків, а, головне, - матеріальні свідчення: під час реставрації зальцбургських катакомб у місті Зальцбурзі (колишньому Ювавумі) у 1661 році знайдено і збережено донині мармурову плиту, на якій напис латиною сповіщає: « Року Божого 477-го Одоацер, король рутенів, готів, гепідів, унгарів і герудів …провінцію Норик вогнем і мечем спустошив". Про це знали козацькі літописці, й, зокрема, добре освічений Самійло Величко, знало козацтво, яке вважало по праву себе нащадками і послідовниками своїх славних предків. Тому й справедливо величали Богдана Хмельницького, котрий очолював козацьке військо у переможних битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом, з боями дійшов із Запорозьким військом аж до Варшави, котрий став фундатором Української козацької держави і провадив гнучку полівасалітетну політику, утвердивши Україну як в геополітичній структурі Європи як фактично непідлеглу осібну державу. Правитель Українського гетьманату був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом "Dux”, що у ранньомодерну добу прирівнювався до князівського титулу. Крім того, Богдан Хмельницький намагався добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою молдавського господаря Василе Лупула Розандою. В цьому випадку лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б "принцами крові” й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. А чи всі українці нині знають, що українські історики, завдяки своїм польським колегам, вже документально розвінчали фейк-облуду мокшанських пропагандистів про так звані «переяславські угоди» гетьмана Богдана? Виявляється, це саме поляки й татари фактично змусили Богдана Хмельницького укласти тимчасовий військовий союз, а не довічну угоду, з Москвою. Як повідомив доктор історичних наук Тарас Чухліб, саме польські вчені з Інституту історії Варшавського університету і серед них, зокрема, Ян Жигульський, віднайшли у своїх архівах неймовірний документ. Він засвідчує примусовість укладення союзу гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою у 1654 році.
Цей документ – шертна (шерть - присяга на вірність) грамота кримського хана Мегмеда Гірея IV, яка затверджувала укладений між Польщею і Кримом військовий союз у грудні 1653 року. Згідно з цією польсько-кримською угодою, 100-тисячні війська короля Яна ІІ Казимира і Кримського Юрту мали воювати проти 60-тисячної української армії Батька Хмеля.
От тому наш гетьман і змушений був укласти у січні 1654 року тимчасовий військовий союз з царем Олексієм Михайловичем... Це була всього-на-всього одна з угод гетьманського уряду Хмельницького з-поміж низки угод з іншими державами - Туреччиною, Швецією, Польщею, Кримом, Німеччиною... І не його вина що за часів Російської імперії у XVII-XVIII столітті московити уміло розкрутили "Переяславський міф", через який проросійські громадяни України хвалять батька Хмеля, а ура-патріоти кажуть, що він начебто зрадник. Насправді Богдан Хмельницький є талановитим політиком, Засновником Нації та фундатором нової Української держави, з якою рахувалася Європа.
До речі, достовірного документа так званих переяславських угод в очі не бачили наші історики, бо його не існує… Але й наш гетьман був не промах. І не збирався служити зажерливим північним сусідам. Бо вже з року 1655-го ті «угоди», кажуть історики, якщо такі й були, не виконувалися. Приміром, доктор наук Тарас Чухліб віднайшов архівний документ, який спростовує імперську байку-стереотип. А саме, свідчить про те, що Богдан Хмельницький вже 1655 року уклав договір з султаном Османської імперії. Про це йдеться в оригінальному польськомовному листі кримського хана Мегмеда IV Гірея до польського короля Яна ІІ Казимира за 5 серпня 1655 року, віднайденому істориком Тарасом Чухлібом у Варшавському архіві давніх актів. Окрім того, зважаючи на те, що султан так і не надіслав війська, - у 1656 році Богдан Хмельницький уклав угоду з шведським королем Карлом Х про боротьбу проти спільних ворогів.
Також історик оприлюднив ще один цікавий документ, який свідчить: 1656 року Богдан Хмельницький уклав угоду з Угорщиною, яким було скасовано Переяславський договір 1654 року з Москвою. У віднайденій істориками-вченими дипломатичній інструкції гетьмана Богдана Хмельницького за 1656 рік послам України до угорського князя Трансильванії Дьєрдя ІІ Ракоці було 4 пункти. У першому з них говорилося про причини війни з Польщею: «...Тому що поляки насмілилися виступити проти наших стародавніх вольностей і не раз проливали в межах України невинну християнську кров, відібрали церкви нашого обряду, віддали її уніатам у багатьох місцях, навіть хотіли цілком викоренити нашу віру...» . У другому розкривалася дипломатична обізнаність українського уряду, в зв’язку з польсько-московськими переговорами у Вільно: «Ми також слідкуємо з увагою, які будуть результати цієї комбінації, але щоб вона була без шкоди шведському королеві» . У третьому викладалося прохання до трансильванського князя Угорщини бути посередником в українсько-польських переговорах. Четвертий пункт промовляв про складання присяги Війська Запорозького на вірність князю. Озвучуючи четвертий пункт, українські посли мали говорити, що «ми разом з найяснішим князем будемо опікати і захищати людей жителів [Трансильванії та України], а також відстоювати обидві віри». Ця та інші інструкції стверджувалися підписом гетьмана та державної печаткою Війська Запорозького, а отже була офіційним документом, який з боку України скасовував Переяславську угоду 1654 року з Москвою.
Москва ж, як свідчить ще один документ, нещодавно оприлюднений цим же істориком, тим часом таємно домовилася з Річчю Посполитою у м. Вільно про поділ України. Документ називається «Року 1656 дня 3 листопада під містом Вільном Пункта з Москвою домовлені і на сейм до ратифікації узяті» і свідчить: « До козаків щоб були направлені грамоти до Хмельницького, які б визначили. аби жодних зачіпок за Пунктами Білоцерківськими (1561 р.) в Короні Польській не робили, про мир (між Варшавою і Москвою) знали, і на послугах як короля польського, так і царя московського були».
Звернімося до історії, хронологічно ближчої. Архіви дипломатії УНР спростовують ще один фейк-жупел, яким донині розмахують ворожі пропагандисти. Йдеться про поширені перекручення фактів про те, начебто восени 1919 року та в травні 1920 року уряд УНР та особисто сам Головний Отаман Симон Петлюра «віддали полякам Галичину» в обмін на військову допомогу українцям під час польсько-більшовицької війни 1920 року. Роз`яснення знаходимо в таємному листі українського міністра закордонних справ Андрія Лівицького з Тарнова 14 грудня 1920 року до голови військової місії УНР у Варшаві генерал-полковника Армії УНР Віктора Зелінського стосовно ставлення уряду УНР до «галицького питання». «Через підписання квітневого політичного договору уряду У. Н. Р. з урядом Польської Речі Посполитої, в якому зазначені кордони нашої держави – питання державної приналежності Східної Галичини, а також питання про компетенцію вирішувати долю цієї країни – зробилось предметом числених політичних декларацій і протестів деяких кіл галицького і наддніпрянського громадянства – гарячих політичних дискусій, спорів і газетних виступів, а подекуди і об`єктом дипломатичних розмов і пертрактацій з представниками чужоземних держав», - пише Лівицький. Додамо, й приводом до дискредитації більшовиками уряду УНР та особисто головнного отамана Симона Петлюри. «Верховній владі, яку представляє пан Головний Отаман, і урядові УНР деякі кола українські роблять закиди, начебто вони зреклися Східньої Галичини і віддали її під панування Польщі. Рівно ж деякі представники Польської республіки старались прихилити Представників УНР до прийняття формули, що «Україна без Польщі існувати не може, а Польща без Галичини», – значить , що українські представники за кордоном мусять переконувати уряди чужоземних держав особливо англійський – який вороже ставиться до імперіалізму Польщі, - що Галичина мусить належати до Польщі, - роз`яснює Андрій Лівицький. - Все вище зазначене примушує Міністерство Закордонних справ подати вам, Вельмишановний Пане После, свої міркування про становище уряду УНР в галицькому питанні і прохає Вас керуватися ними в своїй роботі. По упадку Габсбургської монархії український нарід Галичини спираючись на право самоозначення проголосив свій край самостійною Західньо-Українською республікою і потім на основі однодушної волі народу з`єднався з Українською народною республікою.
Але цим з`єднанням – не вирішено і не могло бути вирішено питання державної приналежності території східної Галичини, бо Східна Галичина була частиною території колишньої Австро-Угорщини і тому вона як і всі інші території – підпадала рішенню союзних та Заприязнених Держав (країн Згоди) – себто точно сказати – рішенню Найвищої Ради (Стаття 91 Сен-Жерменського договору).
25 червня 1919 року Найвища Рада помимо рішучого протесту з боку української делегації надала санкцію Польській окупації Східної Галичини, а постановою від 11-го липня м. р. – віддала управу на нею Польщі на основі окремого договору між Польщею і Антантою, а українському народові обіцяла, що той договір «забезпечуватиме по змозі автономію території як також політичні, релігійні і особисті вольності населення і опиратиметься на праві самоозначення, яке населення Галичини виконає пізніше щодо своєї політичної приналежності». Зазначене становище в галицькій справі – зокрема с справі приналежності – було змінене тимчасовим «Статутом для Східньої Галичини», прийнятим на засіданні Найвищої Ради 20- листопада 1919 року. Найвища Рада ухваленим статутом надавала Східній Галичині автономію, але відбирала у населення тієї території право самоозначення – а саме, постановила, що по 25 роках Польської управи – має рішати не воля народу, а Ліга Націй. Після того на домагання Поляків Найвища Рада рішила завісити свою ухвалу про тимчасовий характер приналежности Східньої Галичини до Польщі – застеригаючи собі рішити цю справу пізнійше (а до часу рішення віддала Східню Галичину під дальшу окупацію Польщі).
Таким чином справа Східньої Галичини була і є об`єктом міжнароднього права та його диктуючих тепер чинників і вона не могла і не може бути вирішена ні волею населення , ні тим більше квітневим договором Уряду УНР, а урядом Речі Посполитої Польської.
УНР не тільки не має права рішати про долю Східньої Галичини з погляду міжнароднього права, але вона не могла цього зробити і на основі державноправної окремішності Східньої Галичини, бо з`єднання обох Республік вправді наступило, але фактичної злуки зовсім не переведено і Західньо-Українська Республіка лишилась і надалі самостійною і незалежною.
На підставі умов від 3/XII 1918 року і 3/І 1919 року – Галицька Національна Рада затримала аж до часу скликання Установчих Зборів обох Республік найвищу законодавчу владу щодо території Західньої Области УНР, а виконання цівільної і військової адміністрації доручила своєму, перед нею відповідальному, Державному Секретаріатові, як виконавчому органові. З актів Злуки виходить, що Західна Область УНР застерегла собі самостійність і остаточну розв`язку питання про державну приналежність полишила волі самого народа.
Таким чином уряд УНР стоючи на ґрунті державноправної окремішності Східньої Галичини і вважаючи, що питання її політичної приналежности належить до вирішення міждержавних чинників, які безперечно візьмуть на увагу волю населення цієї країни, не міг ні «насильно відривати, ні зривати в користь Польщі Східньої Галичини і визначуючи західні кордони в декларації Української Дипломатичної Місії в Річи Посполитій Польській від 2-го грудня 1919 року і після того – в політичному договорі від 2-го квітня 1920 року не має ні права ні наміру предрішати питання про політичне становище Східньої Галичини.
Подаючи Вам, Вельмишановний Пане После, вищезазначене міркування, прохаю вас взяти під ласкаву увагу, інформувати правильно закордонні офіціяльні, політичні суспільні громадянські круги про становище Уряду УНР в галицькій справі, як також давати відповідні пояснення польським представникам за кордоном».
Відкриваймо уважно кожну сторінку свого минулого, щоб почерпнути з нього безцінні уроки.
Пам`ятаймо й бережімо, шануймо власні витоки, власну історію та діячів-державників, воїнів і всіх героїв, які її творили, повсякчас, а не лише у святкові дні. Вшануймо 1134-ту річницю Української державності - дату, яка не лише свідчить про відновлення історичної правди та справедливості, а й підкреслює роль і місце українського народу та державності у глобальних цивілізаційних процесах. Саме нині Україна стоїть на захисті всього демократичного світу перед загрозою московської сваволі та деспотії. Тому взаємовизнання, яке має тисячолітнє коріння, відкриває нові перспективи для сучасних міжнародних зв’язків.
Україна – одна з найдавніших країн світу - продовжує традиції стабільного цивілізаційного розвитку європейського регіону, виступає оборонцем демократичних цінностей і свобод. А нині – є щитом усієї європейської демократії. З Днем Української державності, дорогі співвітчизники й земляки, мужній, незламний, вічний народе під сонцем благословенної України! Миру, стабільності, Божої допомоги, відродження, многая літа нашій державі і кожному її громадянину. Працюймо на нашу перемогу! Слава Україні! Героям слава!
Музей історії міста Хмельницького.
Переглядів: 34 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2022