У День пам’яток історії та культури України присвячуємо цей краєзнавчий нарис одній з найцікавіших та водночас вразливих старовинних будівель, розташованих у центрі міста.
…У затишному тихому середмісті, в глибині забудови вулиці Проскурівської під номером 43 між медичним навчальним корпусом та сучасним житловим мастодонтом причаївся ошатний мініатюрний палац у стилі модерн, чатуючи на пильних візитерів. І лише неабияка уважність стане запорукою візуального виявлення цієї архітектурної пам’ятки початку ХХ століття, якщо ви ніколи не були у Хмельницькому. Хмельничани вже зрозуміли, що йдеться про проскурівський театр Шильмана, в стінах якого з 1960 року розташовується Хмельницький міський будинок культури, що днями урочисто відзначив своє 75-річчя.
Будівля театру була зведена у 1907 році купцем Бейрішем Шильманом на центральній вулиці Проскурова – Олександрівській. Це була спеціально спроєктована, збудована і обладнана відповідно до тогочасних театральних вимог будівля театру поруч з невеличким готелем для приїжджих акторів та затишним театральним ресторанчиком.
Навколо цього масштабного замислу Шильмана впродовж понад століття від часу його реалізації у Проскурові-Хмельницькому поназбиралося чуток.
Отже, подейкують, що пан Шильман їздив до Одеського оперного театру за проєктно-будівельними секретами для досягнення в залі майбутнього театру найбільш перфектної акустики. Там він, власне, і дізнався про голосники - поширену історичну практику використання геніально простого акустичного прийому: вмуровування порожніх глиняних посудин (амфор, глечиків, горщиків) у стіни чи склепіння театрів в якості акустичних резонаторів. Порожні посудини (голосники) діють як резонатори Гельмгольца. Вони поглинають зайві низькі частоти, усувають луну та роблять звук голосу чи інструментів більш чітким та об’ємним у залі. Це стародавній метод, який застосовували ще в давньогрецьких та давньоримських театрах, а згодом перейняли зодчі європейських оперних театрів. Вбудовані глечики допомагали рівномірно розподілити звук, аби його було однаково добре чутно як у перших, так і в останніх рядах. У деяких історичних будівлях можна знайти ці посудини, вмуровані в конструкцію стін.
Чи це насправді так у випадку з нашою архітектурно-історичною пам’яткою, стверджувати не станемо, адже стіни ламати у глядацькій залі ХМБК точно ніхто не збирається. Однак, зазначимо, що як актори, так і виконавці сьогодення одноголосно підтверджують факт, що працювати на цій сцені з точки зору сприйняття звуку не лише в партері та ложах, а й на балконах надзвичайно легко завдяки найкращій акустиці в місті.
Оповита міфами і легендами, ця будівля продовжує розбурхувати уяву хмельничан, скільки би публікацій не було присвячено їй у різні часи. Питання виникають одне за одним: чому театр будував купець? чом схований углиб ділянки? навіщо знадобився у Проскурові у ті часи?
Як там не як, а Шильман заморочився з його будівлею неабияк. І знов питання: чому? Чи справді так закортіло зіркової сучасності в гонитві за надприбутками, а чи можливо зовнішні обставини притиснули? Забіжимо наперед: і те, і інше.
Ви ж знаєте просту, як світ, істину: багач не був би багачем, якби не дбав про збільшення прибутків. Хай не лихвар - однак і купець Шильман свято шанував цю істину, а надто - її дотримувався. Отже, 1892 року провінційний Проскурів дізнався, що таке театр і що то є – вистава. І саме завдяки Бейрішу Шильману.
Чесно сказати, на ті часи Проскурів лише на папері був містом, а в реальності скидався на провінційне село з багнюкою по коліно на дорогах. Вам знадобились би черпати (галоші), аби перейти Олександрівську в роздоріжжя, як стверджує нотаріус Костянтин Колоколов, який залишив по собі друковані спогади про власне перебування у Проскурові. Костянтин Іванович Колоколов був провідним проскурівським нотаріусом, який прибув до міста на службу в 1887 році та очолював міську нотаріальну контору понад 20 років. Він став автором першого окремого видання, присвяченого історії Хмельницького, — брошури «Проскуров 27 лет тому назад» (1915). Саме у цих спогадах Колоколов детально описав трансформацію міста з «брудного повітового містечка» на сучасний центр, згадуючи перетворення Проскурова на зламі століть. Він яскраво описував нічний Проскурів тих часів як суцільну темряву з густим туманом, де зрідка миготіли лише тьмяні вогники ручних ліхтарів.
Мемуари охоплюють період з 1888 по 1915 рік, коли в місті почали з’являтися кам’яні будівлі, бруківка та перші культурні заклади. Символічно, що книга Колоколова була надрукована саме в друкарні «Порядок» Михайла Шильмана (сина Бейріша Шильмана). Це підтверджує тісний зв’язок між культурною та інтелектуальною елітою старого Проскурова. У Державному архіві Хмельницької області зберігається окремий Фонд № 217, присвячений діяльності Костянтина Колоколова, де зібрані його професійні документи та записи.
Наприкінці XIX століття Олександрівською, Комерційною і Дворянською галасливо чимчикувала свійська птиця, а в дубовому гайку якраз навпроти нинішнього ХМБК пасторально випасалася худоба, неспішно перейшовши військовий плац, – саме там, де зазвичай у мирний час місто Хмельницький велелюдно радіє АртМажорШоу та новорічній ялинці.
І ось, у пасторальний розмірений спокій провінційної буденності вривається театр, вочевидь, під враженнями від оперного мистецтва родини Шильманів, отриманих під час візитів до одеських родичів. І ось, на вулиці Кам’янецькій поблизу від Конної площі наспіх сколочується з дощок приміщення, більше схоже на дерев’яний сарай, з імпровізованою сценою та кількома рядами лавок спереду і стільцями позаду, приміщення винаймає антрепренер, який з найближчого містечка запрошує лицедеїв-гастролерів, – і вуаля! Видовищний бізнес створено. І, хоча якість усього цього вартувала одне одного, спершу бізнес процвітав, вочевидь, через повну відсутність конкуренції та аморфність місцевого соціуму до її створення. «Життя в Проскурові минало своєрідно та несхоже було на життя в інших подібних містах. Проскурівці здебільшого перебували ніби у летаргійному сні, що відображалось на їхніх обличчях. Про розваги та обмін живим словом і подумати було неможливо» («Проскурів 27 років тому», К.І. Колоколов, 1915, с.4).
Однак Проскурів на зламі століть – у те останнє десятиліття перед початком ХХ віку – фактично прикордонне місто з військовою залогою. Відповідно, військові – люди при грошах, і люди, готові їх витрачати. Саме розміщення в Проскурові достатньо численного військового гарнізону перетворило його на військове містечко, що стало поштовхом до багатовекторного розвитку центру Проскурівського повіту.
І що ж то за повітовий центр – та без пристойного театру? Існує версія, що місцева влада змусила власника дерев’яного театру звести кам'яну будівлю під загрозою в'язниці, аби містечко могло офіційно претендувати на статус міста. Ця історія — одна з найяскравіших міських легенд Хмельницького, яку часто цитують краєзнавці. Вона відображає специфіку управління містом на межі XIX та XX століть.
Давайте ж дізнаємось її деталі. За переказами, ініціатором «архітектурного ультиматуму» був проскурівський повітовий справник (голова поліції). Проскурів на той час стрімко ріс, але вважався непрестижним через відсутність кам’яних громадських споруд. Справник нібито викликав Бейріша Шильмана і заявив: або той будує солідний кам’яний театр, який стане окрасою центру, або його чекають великі неприємності, аж до арешту за порушення протипожежних норм у старому дерев’яному театрі. Ось як цю подію подає Колоколов: «…Проскурів виявив деяку цікавість до Мельпомени: приступили до переробки старих лавок у тимчасовому театрі. Кажучи про театр, не можу промовчати, хто винуватець його побудови: покійний начальник Проскурівської поліції Б. побився об заклад, що за його бажанням будь-який містянин збудує театр; зупинившись на одному обивателі панові Ш.Б. (Бейрішеві Шильмані), дуже довго вмовляв його і врешті вимовив такі слова: «Якщо ви збудуєте театр, то ваше ім’я буде видрукувано у книзі долі золотими літерами – а особисто вам потече не лише золото, а й «мед і млеко»». Після цих слів розпочалась будівля театру…» («Проскурів 27 років тому», К.І. Колоколов, 1915, с.12). Вочевидь, під словами «мед і млеко» малися на увазі респект і повага серед поважного проскурівського панства.
Проскурів де-юре був містом, але де-факто виглядав як велике село. Для отримання додаткового фінансування та залучення інвестицій місту були потрібні атрибути «європейськості»: бруківка, електрика та стаціонарний театр. Влада використала капітал Шильмана як інструмент міського розвитку.
І заморочитися панові Шильману довелося ой як. Будівництво нової кам'яної споруди на вул. Олександрівській (нині Проскурівська, 43) тривало 5 років — з 1902 по 1907 рік. Але ж результат був приголомшливим: у Проскурові початку XX століття цей театр став найрозкішнішим закладом.
Хоча сучасний вигляд будівлі суттєво змінився через перебудову в 1960-х роках, історичні джерела та ретро-світлини вказують на такі деталі, як металева маркіза: від центрального входу і аж до тротуару простягався масивний довжелезний стаціонарний навіс. Він тримався на чавунних литих стовпчиках місцевого виробництва Ашкіназі (як і колони всередині театру), встановлених біля самого краю дороги. Такий «сухий перехід» був необхідністю для тодішнього Проскурова, де вулиця Олександрівська хоч і була центральною, однак у жоден з чотирьох сезонів не вважалася взірцем чистоти. Пасажири екіпажів могли вийти з карети просто під накриття. Конструкція була виконана у популярному тоді стилі модерн, де функціональність поєднувалася з витонченим металевим мереживом. Навіс на стовпах був демонтований під час радянських реконструкцій, а сама споруда залишається однією з найцікавіших пам'яток старого Проскурова.
Театральна будівля з глядацькою залою на 650 місць з вражаючою акустикою стала культурним серцем міста і зробила вагомий внесок у життя проскурівчан – тут грали найкращі акторські колективи з Києва, Одеси, Петербурга. Поруч із театром Бейріша Шильмана розташовувався його ж однойменний мініатюрний готель «Шильман» - один з 19-ти, що на початку ХХ століття функціонували у місті. Це був єдиний комплекс: гості могли вийти з готелю і за кілька кроків опинитися під тим самим довгим металевим навісом театру.
Театрали Проскурова саме тут бачили блискучу гастрольну гру акторів театру «Березіль» під керівництвом легендарного Леся Курбаса… Тут востаннє в житті в апогеї своєї слави вийшла на сцену театральна та оперна прима початку ХХ століття – Катерина Рубчакова… Під час національних визвольних змагань понад сотню літ тому театр був місцем засідань Уряду УНР та Директорії. Стіни глядацької зали ще пам’ятають голос тодішнього голови Директорії УНР Симона Петлюри та його промову, що звучала з цієї сцени в 1919 році…
У 1920 році театр Шильмана був націоналізований радянською владою. Проте у 1925 році театральну споруду передали колективу щойно організованого Українського державного драматичного театру.
У листопаді 1944 року у будівлю Проскурівського театру переїжджає з Кам’янця- Подільського обласний музично-драматичний театр імені Петровського, де перебуває до 1960 року.
Зазначимо, що своєї прямої функції видовищності театр не втрачав ніколи.
Архітектура головного фасаду театру цікава поєднанням рис неокласицизму і модерну та відображає стильові уподобання на зламі епох.
В інтер’єрі театру збереглися вісім колон, які є зразками художнього литва Проскурівського чавуноливарного та механічного заводу Бейріша Ашкіназі.
Чотири масивні колони зустрічають вас у фоє, а чотири - більш витончені та декоровані художніми деталями лиття - наскрізно підтримують балконні яруси.
Цегляна тинькована будівля з підвалом в південно-східній частині, зведена за оригінальним архітектурним проєктом, отримала змінно-каскадну поверховість – два та три поверхи. Це кидається в очі лише в тому разі, якщо обійти споруду збоку.
Її план складної форми має змішану архітектурну систему: із залами, анфіладами, системою коридорів та багатокамерністю приміщень.
Зовнішній вигляд будівлі пережив ряд змін, якщо порівнювати з історичним. Зведена у стилі неокласицизму, нині вона набула рис, притаманних модерну, адже під час реконструкції відбулася перебудова тамбуру та аттикової частини. Глядацька зала має два яруси балконів, які підтримуються чавунними фігурними колонами, які вироблялись саме тут, у Проскурові, на початку ХХ століття. Театральні інтер’єри оздоблені природним каменем – пісковиком.
Цікаво, що візуально неможливо осягнути реальні об’єми театру, витягнутого на понад 42 метри вглиб ділянки, яку він займає. Водночас головний фасад завширшки лише близько 14 метрів створює ілюзію компактної та витонченої будівлі, майстерно приховуючи складний силует цієї архітектурної споруди, затиснутої в щільній забудові середмістя.
Це так званий «хитрий» будинок, власник якого таким чином спромігся зекономити на фасадному податку, згідно з яким імперський податковий збір мав бути пропорційним кількості вікон, що виходили на центральну вулицю.
Фасадний акцент вирішено симетрично та монументально-лаконічно. Високі вузькі вікна другого поверху почергово розсікаються чотирма високими пілястрами з коринфськими капітелями.
З боків фасаду розташовані декоративні лінії рустування, які симетрично сходяться догори. Цей архітектурний прийом візуально відтворює розкриття театральної завіси перед початком дійства, немовби запрошуючи потенційного глядача на виставу.
На жаль, після масштабної реконструкції 1960-х років, коли театр Шильмана перетворювали на радянський Будинок культури, більшість автентичних інтер'єрів було втрачено. Проте деякі сліди минулого все ж залишилися. Фундамент та капітальні стіни як основа будівлі залишилися незмінними. Саме в цих товстих цегляних стінах і сьогодні замуровані ті самі керамічні голосники, які забезпечували акустику понад 100 років тому. Попри зміну декору на радянський ампір, загальна форма глядацької зали (півколо) та розташування сцени зберегли пропорції, закладені за часів Бейріша Шильмана. Збереглися старі підвали з цегляними склепіннями. У часи Шильмана там розташовувалися технічні приміщення.
На бічних та задніх стінах будівлі досі можна побачити характерну для Проскурова початку XX століття кладку в цегельному стилі, яка не була закрита пізнішим тинькуванням. Металевий навіс-маркіза на чавунних стовпчиках був демонтований, оскільки він заважав розширенню тротуару та не вписувався в новий архітектурний стиль. Внутрішнє оздоблення лож і балконів з ліпниною в стилі модерн було повністю замінене на більш стриманий радянський декор. Оригінальні дерев'яні або чавунні сходи замінили на бетонні.
Сьогодні Хмельницький міський будинок культури — це такий собі архітектурний «палімпсест», де під нашаруванням «совку» ховається вишуканий театр епохи модерну зі зразковою акустикою. Будівля офіційно отримала охоронний статус держави і вважається пам’яткою історії. З нагоди відзначення 100-річчя Української революції 1919 року на її фасаді встановили пам’ятний барельєф з фігурою Симона Петлюри - Голови Директорії та Головного Отамана військ і флоту УНР.
І саме сьогодні, переживаючи нову масштабну довготривалу реконструкцію, акустична перлина архітектури Хмельницького переживає не найкращі часи – переживши чи не найскладнішу зиму, вона «нездужає» та потребує уваги фахівців до свого нинішнього стану. Через відсутність класичного фундаменту розширюються тріщини в прибудові, будівельно-ремонтна недбалість спричинила протікання даху в глядацькій залі…
Та й навіть у такому стані вона приваблює і зачаровує.
Особливо казково виглядає її історичний фасад, коли на Проскурівську спадають сутінки, засвічуються ліхтарі, а високі вікна танцювальної зали на другому поверсі ХМБК наливаються бурштиновим світлом люстри і наповнюються рухомими силуетами граціозних танцівниць і танцюристів ансамблю «Успіх» – наших з вами сучасників, яким пощастило надихатися не лише майстерністю їхніх викладачів, а й майже 120-річною архітектурою, яка дихає духом старовинного Проскурова. І надихає!..
Збережімо ж акустичну перлину архітектурної старовини нашого міста!
