Щорічно 1 липня з 1995 року відзначається День архітектури України.
В цей день ми згадаємо ще одну втрачену пам'ятку нашого міста, про існування якої нам нагадують тільки декілька фотографій, що збереглися.
Ще на початку 1970-х уздовж Володимирської (тоді ще вулиці ім. Кірова) краєм нинішнього скверу ім. Шевченко стояв довгий одноповерховий будинок. Побудований у другій половині XIX століття він мав статус так званого "міського будинку" - тут розміщувалися міська Дума та
Управа, міська пожежна команда, а з 1901 року - ще й міська бібліотека.
Міська Дума - головний орган міського самоврядування, обирався терміном на 4 роки у складі не менше 20 гласних (тобто депутатів). Виконавчий орган - міська Управа, вибиралася у кількості трьох осіб із складу Думи.
Думу та Управу очолював міський голова. Ці органи міського самоврядування завідували капіталами та майном міста, а також асигнували кошти на утримання адміністративних та судових органів, поліцейської та пожежної команди, влаштування бірж, кредитних установ тощо.
До завдань міського самоврядування входили: турбота про благоустрій (водопостачання, вуличне освітлення, транспорт, містобудівні проблеми), сприяння забезпеченню населення продовольством (організація ринків, базарів),вживання заходів проти пожеж та інших стихійних лих, турбота про «збереження народного здоров'я» утримання богаделен, лікарень, проведення санітарно-гігієнічних заходів та ін.), участь у розвитку народної освіти та культури (відкриття шкіл, бібліотек , театрів).
Першочергово бюджет думи направлявся на відшкодування «обов'язкових витрат». До них були віднесені: утримання міського управління, громадських будівель та пам'яток, вулиць, площ, мостів, витрати на утримання поліції, пожежних команд, опалення та освітлення в'язниць, військовий постій.
Лише частина коштів могла бути використана на всякі «необов'язкові витрати», в тому числі на освіту і медицину.
Загалом, їхня діяльність схожа на нинішні завдання міської влади. А ось статті доходів до міського бюджету дещо відрізнялися від сьогоднішніх.
Проскурівська скарбниця поповнювалась переважно за рахунок таких податків: Основним податком був державний та земський з нерухомих майн, що стягувався міським муніципалітетом (міський управою) на користь скарбниці та губернського земства з нерухомого майна, введеним у 1863 р. у вигляді замінного внаслідок скасування з цього року подушної податі з міщан, тому що міщанство становило більшість у таких поселеннях (принаймні дрібніших). Але цей податок сплачувався особами всіх станів і не тільки з житлових приміщень, а й з усієї нерухомої власності так званих «дворових місць». Податок цей становив заздалегідь певну суму, встановлювану законодавчим порядком на 10 років наперед .
Другим за значенням був так званий міський оціночний збір на користь міста, що стягувався у розмірі 10% чистого доходу, або 1% від вартості майна. Оціночний збір забезпечував міські самоврядування коштами, необхідними їх діяльності та здійснення міського благоустрою. У середньому збір цей, приносив близько половини міських податкових зборів, а великих містах і більше, або ж 60% всіх прямих податків, що надійшли до міської скарбниці.
На користь міста стягувався також збір з торгово-промислових закладів, з документів на право торгівлі та промислів, з власників коней, екіпажів, велосипедів та собак, лікарняний збір та ін. з приміщень, що використовуються виключно з комерційною метою (у розмірі 3%), так і з житлових приміщень, що займаються самим домовласником (податок 1,5% з доходу).
Рештою, зі своєї кишені домовласник оплачував різного роду непрямі збори на користь міста. Основними тут були мита за прописку видів на проживання в поліції (за квартиронаймача-дворянина домовласник платив 30 коп., за міщанина – 15 коп., а за різночинця – всього 3 коп.).
З господаря доходного будинку стягувалися також судові збори у цивільних справах, за довідки адресного столу, за затвердження планів будівництва .
За новою системою державного промислового податку підлягали: торгові підприємства, у т. ч. кредитні та страхові, торгове посередництво, підряди та постачання; фабрично-заводські (у т. ч. гірничозаводські), ремісничі та перевізні; також податок платили трактири та заклади з реалізацією спиртних напоїв. Без сплати державного промислового податку дозволялася торгівля врознос і з пересувних приміщень.
Крім того, значні надходження давало так зване "міське майно", яке здавалося у оренду. За відомостями 1882 року, майно міста складали:
1) землі: орні, сіножаті, під тутовим садом, під вигонами, городами, болотами, озерами та ставками - всього 1586 десятин та 76 сажень;
2) три ставки: Бузький, Дубовський і Раківський, на них три млини. Землю, млини та ставки (з правом вилову риби) Проскурівська влада здавала в оренду. Крім того, у підпорядкування військовому відомству (природно, за певну плату) було віддано "дерев'яний, критий залізом сарай" - там розмістився полковий цехгауз, а купцю Журавльову під продовольчий магазин - невеликий "будинок, що належав місту".
І, нарешті, власністю міста був "міський будинок" на перехресті Олександрівської та Дворянської (нині - Проскурівської та Володимирської), якому з 1880 року розміщувалася міська Дума і Управа, а в сараї, прибудованому до будинку, - пожежний обоз.
Одним із бичів і міст, і сіл того часу були пожежі. Навіть у найбільших містах до другої половини 20 століття кам'яним був переважно центр, а майже весь приватний сектор був дерев'яним. Деякі будинки мали кам'яний перший поверх, а другий з дерева.Іноді дерев'яні будівлі зверху штукатурили та фарбували, тому зовні вони виглядали як кам'яні, але добротний вигляд не робив їх безпечнішими. До того ж у будинках було пічне опалення, а освітлювалися вони за допомогою свічок, каганців, масляних або гасових ламп. І це не кажучи вже про дії недоброзичливців, які могли «пустити червоного півня» та шахрайства зі страховими виплатами (між іншим, нерідкі випадки наприкінці 19 – на початку 20 століття). Не дивно, що у разі виникнення локальних пожеж вигоряли цілі вулиці.
Довгий час із вогнем боролися виключно самотужки. Сусіди поспішали на допомогу, якщо не зі співчуття, то через побоювання за своє добро. До того ж існувала пожежна повинність, яку до 1736 несло навіть духовенство. Довгий час міські жителі були зобов'язані виступати в ролі варти і по черзі чергували ночами на кшталт радянських дружинників.
Вони повинні були не тільки стежити за порядком і припиняти злочини, а й бити на сполох. У ролі пожежників виступали звичайні солдати. У деяких містах організовували нічні патрулі, що складалися з військовослужбовців, а якщо в місті не було військових, то держслужбовців. Як інвентар використовувалися чани або бочки з водою, труби, сходи, і все це везли на підводах. Пізніше відповідальність за протипожежну безпеку поклали на поліцію (але іноді гасили вогонь все одно солдати).
З середини 18 століття роботу пожежників у губернських містах відповідав брандмайор. Начальника пожежної частини називали брандмейстером. У невеликих населених пунктах рятувалися самотужки, часто створювалися добровільні пожежні бригади з місцевих жителів.
Проскурівський пожежний обоз підпорядковувався поліцейському управлінню та утримувався коштом міської Управи. Саме від виділених з бюджету коштів залежав кількісний склад та технічне оснащення обозу.
Так, у 1903 році міська пожежна команда (9 робітників на чолі з брандмейстером) мала 12 сокир, 18 багрів, 2 сходи, 18 відер, 20 бочок, 8 коней, 2 "труби" та 9 рукавів до них. Найважливішим у цьому списку були "труби", за кількістю яких визначалася солідність пожежного обозу.
"Труба" була головним технічним засобом пожежогасіння та відповідала у сучасному розумінні, пожежній машині. Призначення цього пристрою полягало в тому, щоб викидати під потужним натиском через брандспойт велику кількість води. Як правило, "труби" встановлювалися на колісному ходу і пересувалися за допомогою кінного екіпажу, мали наливний бак для води, місця для робітників, два ліхтарі та насос.
Насос вводився в дію вручну або за допомогою парової машини. У ті часи "парова труба" вважалася пристойною протипожежною технікою. Вона за хвилину "викидала" майже 30 відер на відстань 20-25 метрів.
Найбільша пожежа сталася в 1822 - вогонь майже повністю знищив всі дерев'яні споруди Проскурова, та фактично усе місто. Надалі деякий час значні пожежі траплялися переважно на промислових підприємствах. Так, у 1878 році пожежа знищила пивоварний завод С.Шаміса, у жовтні 1891 року - цегельний завод М. Соболя та М.Айзманової, 8 лютого 1900 - парову олійницю Х.Мозеля.
26 липня 1903 року від великої пожежі постраждало приміське село Гречани. Вогонь знищив 38 селянських садиб, сарай та дах будинку місцевого поміщика С.Нахімова, тестя відомого проскурівського лікаря С.Полозова.
1909 року Проскурівський пожежний обоз отримав дві "бензинові труби", які все частіше стали називати машинами. У цей же час, окрім міської пожежної команди, з'явилася приватна пожежна команда та залізнична пожежна частина. Але вони вже розташовувалися в інших місцях міста.
Також тут розміщувалась перша бібліотека.
До революції в Подільській губернії, на території сучасної Хмельниччини було лише 6 бібліотек – Кам'янець-Подільська Російська Публічна Бібліотека (офіційно відкрита в 1866 році), Кам'янець-Подільська Єпархіальна Бібліотека (1891 р.), Проскурівська міська Бібліотека (1901 р.) та три невеликі платні бібліотеки в Новій Ушиці, Городку та Летичеві.
Перші у Проскурові публічні бібліотеки-читальні з'явилися наприкінці ХІХ століття. Всі вони були приватними та створювалися своїми власниками виключно з комерційною метою – отримати прибуток з оплати за користування книгами. До того ж робота приватних бібліотек залежала від "настрою" власників - одні читальні по кілька місяців були закриті, інші взагалі вже через півроку після відкриття припиняли своє існування. Тому не дивно, що громадськість та інтелігенція міста звернулися до губернатора із проханням заснувати у Проскурові постійну публічну бібліотеку.
Міська Дума у квітні 1900 винесла питання облаштування майбутньої бібліотеки, і навіть прохання надати штатну одиницю у чині колезького реєстратора на введення посади бібліотекаря.
6 лютого 1901 року було затверджено статут "Проскурівської городської бібліотеки на згадку поету А.С.Пушкину" і отримано дозвіл на її відкриття, яке відбулося в травні того ж року в одній з кімнат будинку на перехресті Олександрівської та Дворянської.
Книжковий фонд бібліотеки складав близько тисячі екземплярів.Користування книгами, журналами та газетами у приміщенні бібліотеки було безкоштовним всім відвідувачів, а під час видачі книжок додому необхідно було вносити заставу.
Першим бібліотекарем стала Наумова Марія Іванівна, яка беззмінно очолювала її близько двох десятиліть. Утримувалася бібліотека за рахунок бюджету міста (20-30 рублів щомісяця), членських внесків (річний внесок – 3 рублі), пожертв меценатів, плати за проведення концертів та інших розважальних заходів. Крім того, значну допомогу надавали так звані "почесні члени бібліотеки". Таким міг стати кожен, хто готівкою або книгами вносив не менше 50 рублів одноразово.
Під час громадянської війни значну частину книг бібліотеки ім. Пушкіна пограбували. У 1921 році бібліотека відновила свою роботу, розширивши займані площі майже на половину колишнього "міського будинку». У 20-х – 30-х роках бібліотека у зв'язку з частими змінами адміністративного статусу Проскурова була то міською, то окружною, а з березня 1941 р. їй надали статус обласної.
Відразу після звільнення Проскурова з квітня 1944 року бібліотеці надали приміщення колишнього казначейства по вул.Остаповича, 64 а в будівлі колишнього "міського будинку" розмістилася взуттєва фабрика та ательє індпошів, а ближче до перехрестя - гаражі обкому. Під час реконструкції парку наприкінці 1960-х років будинок було знесено.
