16 листопада кожен з нас, вмикаючи телевізор чи слухаючи у дорозі улюблену радіохвилю, символічно відзначає день працівників, які щодня забезпечують йому можливість спілкування і наповнюють інформаційний простір – День працівників радіо, телебачення та зв’язку України. А музей історії міста в цей день підготував невеличку міні експозицію із власних фондів та розповідь про історію радіо і телебачення на Поділлі. 
Історія свята розпочалася 16 листопада 1924 року, коли у Харкові в ефір вийшла перша в Україні радіопрограма. Саме 16 листопада 1922 року в Україні також запрацювала перша телефонна станція, адже саме Харків був тоді столицею УРСР. Перші слова Українського радіо можна було почути через приблизно 70 радіоприймачів, які знаходитись у місцевих радіоаматорів, які до того приймали хвилі московської радіостанції. Дикторів тоді у штаті радіостанції не було, тому відкрив передачу технік, який за звичкою зв’язківця на початку тричі промовив у мікрофон «Алло», потім ще тричі: «Говорить Харків». Перший радіоконцерт за участі струнного квартету імені Вільйома був своєрідною принадою для слухачів. Далі транслювалися пропагандистські радіогазети Радіофікація в УРСР швидкими темпами рухалась зі сходу на захід. Перші потужні радіостанції були встановлені у Харкові та Києві в 1925 році Московським акціонерним товариством для масштабного мовлення по радіо. Згодом були встановлені радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. На Поділлі перші радіоприймальні станції з’явилися в 1922 році – у Кам’янці, Вінниці, Могилів-Подільському. Через рік почала працювати станція в Шепетівці, у 1924 році – у Проскурові. Усі вони приймали новини Московської радіостанції ім. Комінтерну, потім ретранслювали їх на гучномовці, які були встановлені на вулицях міст. У Проскурові перший такий гучномовець-репродуктор з довгим квадратним рупором змонтували на стовпі біля входу в міський сад (нині сквер ім. Шевченка). До кінця 1924 року ще один репродуктор встановили в районі вулиці Соборної, поблизу перехрестя її з Купецькою (нині Подільською). З 1925 року на Поділлі з’являються осередки товариства “Друзів радіо”, яке організує курси по підготовці фахівців та агітаторів радіозв’язку. Саме випускники тих курсів й розпочали агітаційну та технічну роботу у справі поширення радіо серед населення. Для популяризації радіо видавався спеціалізований журнал, який охоче виписували проскурівчани-радіоаматори, саме цей журнал був практично єдиним джерелом технічної інформації про радіозв’язок. Журнал виходив під різними назвами:«Радио-всем», журнал Товариства Друзів Радіо СРСР, журнал видавався раз на два тижні з 1925 року по 1930 рік та «Радиолюбитель» (цей журнал був присвячений радіотелеграфному зв’язку), видавався з 1924 року по 1930 рік. У 1937 році перші позивні обласного радіо пролунали в Кам'янці-Подільському, який на той час був центром новоствореної області. Розпочата під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою – шляхом будування радіовузлів та подальшої дротової ретрансляції до підключених репродукторів – гучномовців. Головний в інших країнах світу ефірний метод – встановлення радіоприймачів – використовувалася мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ. Радіо спочатку слухали колективно з репродукторів на стовпах у колгоспах, школах та заводах. Обов'язковою умовою до війни було, щоб всі державні установи мали репродуктори: школи, дитячі садочки, хати-читальні, колективні господарства та машинно-тракторні станції. Репродуктор розташовували на дерев'яних стовпах на території школи чи колгоспу біля контори. Населення тоді ще Кам'янець-Подільської області, слухало, як правило, радіо республіканське. Воно звучало через репродуктори близько 11 годин. Обласне радіо також мало певні години ефіру. Насамперед слухали останні новини. Далі були обов'язково актуальні на той час рубрики "З досвіду агрономів" та "Передові люди колгоспу". Після цього можна було і долучитися до культурного життя – послухати класичну музику та радіоспектаклі зі столичних театрів. На радіо було досить багато музики республіканських народних колективів: в ефірі українського радіо тоді звучало близько 40-50% української музики. Місцеве мовлення після Другої світової війни транслювали ввечері з 20:30 до 21:00, аби люди після робіт у полі могли його слухати. Радіофікація в УРСР впевнено, хоч і повільно, рухалась вперед. Кількість радіоприймачів стала збільшуватись в УРСР лише під кінець 1930-их pоків, після того, як було удосконалено засоби заглушування радіотранляцій з-за кордону, тоді було розпочато багатосерійне виробництво ефірних приймачів. Приймачі були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. Кожен радіоприймач треба було реєструвати. Але вже після 22 червня 1941 року, коли Друга світова війна перейшла кордони Радянського Союзу, приватні радіоприймачі стали забороненими у всьому Радянському Союзі. 25 червня 1941 року було прийняте рішення Політбюро «Про здачу населенням радіоприймальних і передавальних пристроїв». Всі радіоприймачі і передавальні пристрої підлягали здачі в 5-денний термін на «тимчасове зберігання». Відбудова радіо розпочалася одразу в 1944 році, після відступу частин Вермахту. В області було відновлено обласне радіомовлення з певним штатом працівників. Після закінчення війни тим власникам радіоприймачів, кому пощастило, навіть були повернуті реквізовані перед війною радіоприймачі. Також було немало трофейних німецьких радіоприймачів з можливістю радіоприйому в діапазоні коротких хвиль. З часом зформувалась стабільна можливість слухати не лише “своє радіо”, а також дещо почути з-за кордону. Але радіоприймачів не вистачало. Головною причиною післявоєнного дефіциту радіоапаратури (а точніше – її повної відсутності) для побутового використання була військова зорієнтованість відповідних промислових підприємств. Так, на кінець 1950-х років радіотехнічна промисловість УРСР налічувала 19 заводів, з яких кожен працював на «оборонку». Із кінця 1950-х років ситуація почала поступово змінюватися на краще – наприклад, масове виробництво побутових радіоприймачів «Київ» було налагоджене на Київському заводі «Радіоприлад» У межах виконання цього завдання почали з найпростішого – з індивідуальних гучномовців, що, у свою чергу, стимулювало їх серійне виробництво в Україні, внаслідок чого впродовж 1950-х – 1960-х рр. в оселях пересічних громадян з’являються моделі «Ангара» (Львівський завод телеграфної апаратури), «Весна» (Київський завод «Механік»), «Дніпро» (Кіровоградський завод радіоприладів) Обласне радіомовлення у післявоєнний період знаходилося у Проскурові. Були ще районні структури, які підпорядковувались обласному радіомовленню. У 1946 році, як стверджують архівні документи, у нас діяли дев'ять районних відділів радіо, пізніше було створено ще два. Значну частку коштів на радіофікацію брали на себе колгоспи. Радіофікацією переймалися і всі великі промислові підприємства області, своїм коштом сворюючи позавідомчі радіостанції. Повна радіофікація області була завершена в 1966 році. У 1955 році новостворена компанія «Sony» представила свій перший транзисторний радіоприймач. Він був досить малий, міг розміститись в кишені, і живився від невеликої батареї. 
Радіоприймачі почали впевнено зменшуватись в розмірах, абсолютна більшість нових моделей вже були транзисторними. Наступним етапом стало виробництв із другої половини 1950-х років лампових радіоприймачів та радіол (радіола – пристрій, що поєднував можливості радіоприймача та програвача вінілових дисків, або ж платівок). Серед перших марок радіол українського виробництва були: «Донець» (1955 р. випуску), «Харків» (1957, Харківський приладобудівний завод ім. Т. Шевченка), «Весна» (1957, Дніпропетровський радіозавод). Згодом цей перелік поповнився радіолами: «Днiпро-58», «Мрія», «Промінь», «Чайка». Роздрібна ціна на подібні радіопристрої була достатньо високою. Так, після грошової реформи 1961 р. радіола «Харків» коштувала 87 карбованців 95 копійок, а «Весна» – 140 карбованців. В УСРС вже у 1958 році Сумський завод «Знамя Труда» випустив перший вітчизняний карманний радіоприймач, під назвою «Сюрприз». Протягом наступних 20 років транзистори замінили собою радіолампи, лампи залишились в потужних передавачах. Стаціонарні радіоприймачі і радіоли аж до 70-х років випускались ламповими, з’являлись також нові транзисторі моделі. Особливою популярністю у населення користувалися радіоприймачі «Меридіан» і «Маяк» українського виробництва, а також транзистори «Спідола» VEF Ризького радіозаводу та «Океан» Мінського заводу «Горизонт».Однак найбільше користувалися популярністю латвійські приймачі «VEF». Адже вони мали короткі хвилі, по яких транслювалися закордонні радіостанції, а не тільки середні і довгі. Радянське керівництво вживало заходів, щоб вітчизняні радіоприймачі погано приймали сигнали західних радіостанцій, організувавши глушіння останніх за допомогою зґенерованого електронного шуму.До 1980-х років транзистори мала вже половина жителів України, завдяки чому люди могли слухати зарубіжні радіостанції. Ця обставина позбавила радянську владу монополії у сфері ідеології. Закордонні радіостанції можна було слухати на короткохвильових діапазонах. Заглушування «ворожих голосів» припинилося 29 листопада 1988 року. За перші 30 років незалежної України виникло, працювало і зникло приблизно 190 радіостанцій. Але тепер окрім традиційного FM-мовлення, яке покриває всю територію, в Україні з’являється цифрове радіо, яке працює за стандартом DAB/DAB+, поки воно перебуває на експериментальному етапі та доступне переважно в Києві та околицях. А як же телебачення? Хоча сам принцип телебачення був теоретично розроблений ще наприкінці ХІХ століття, бурхливий його розвиток припав на середину ХХ. В Радянському Союзі у 1946 році з телецентру Москви, у 1951 році – Харкова і Києва, розпочалось телемовлення за електронною системою з високою чіткістю зображення. У найбільших містах Радянського Союзу, й зокрема в українських – Києві, Харкові та Одесі, були випробувані механічні телепередавачі, які могли пересилати за допомогою радіохвиль короткометражні телевізійні картинки. Регулярне телемовлення в СРСР взагалі розпочалося у 1939 році, коли запрацювали передавачі московського телецентру на Шаболовці: чотири рази на тиждень по дві години транслювались документальні фільми та кінохроніка. Правда, приймали ті сигнали лише у районі Москви, та й то на примітивні перші телевізори, яких на всю столицю було близько сотні. Перший прямий телеефір в Україні відбувся у київській телестудії в 1939 році. Тоді показали 40-хвилинну трансляцію, під час якої глядачі могли бачити портрет Серго Орджонікідзе. Найпоширенішим тоді був телевізор “Б-2”, який працював за оптико-механічною схемою як приставка до радіоприймача та мав екран розміром 3х4 см. Отож про справжній розвиток телебачення можна казати лише у повоєнні роки. Одночасно у СРСР розпочали серійне виробництво телевізорів “КВН-49”, які поступили у масовий продаж. Назва “КВН” складалась із перших літер конструкторів (Кенігсон, Варшавський, Ніколаєвський), коштував такий апарат 900 тодішніх рублів (кілька місячних зарплат), мав екран 14х10 см, був доволі простим у використанні, але не завжди надійним. Тому в народі “КВН” розшифровували дещо по-іншому – “Купив. Включив. Не працює”А у випадку, якщо пристрій таки працював, аби зображення було кращим, потрібно було використовувати приставну лінзу. . У 1951 році, коли почав працювати телецентр у Києві, деякі північні райони нашої області отримали змогу приймати телесигнал. Для цього, крім придбання телевізора, потрібно було встановлювати височенну антену тому, телевізори стали спочатку з’являтись передусім на підприємствах. Одним із найперших прийом телесигналу влаштували на паперовому комбінаті у Понінці Полонського району. Дирекція та профспілкова організація підприємства у липні 1953 року для своїх робітників придбала телевізор, який встановили у робітничому клубі. Інженери комбінату поруч з клубом спорудили 30-метрову металеву антену, й вже з серпня місяця, після зміни, у клубі щоденно збиралися робітники, аби побачити телепередачі з Києва. У центральних та західних районах області була можливість за допомогою 40-метрової антени приймати сигнал зі Львова. У Хмельницькому до телемовлення у 50-х роках, крім підприємств, приєдналось чимало радіоаматорів. В 1960 році мало початися будівництво ретранслятора у Вінниці, яке було закінчене лише у 1963 році, що надало змогу в радіусі 120-125 км налагодити гарантований прийом телепередач більшістю населених пунктів східних та центральних районів нашої області, включаючи сам обласний центр. У 1964 році в будинку Хмельницької обласної ради було встановлено перший телевізійний передавач. З 1974 року Україна мала 2 телевізійні програми з роздільними союзними й республіканськими трансляціями, а з 1976 і третю програму для Києва і Київської області . В Україні на середину 70-х діяло 14 телецентрів та 10 ретрансляційних станцій. Одна із станцій працювала у Хмельницькому. 30 жовтня 1963 року в обласній газеті “Радянське Поділля” вперше була опублікована програма телепередач. Для забезпечення стабільного телесигналу на території області, працював сегмент Хмельницький-Волочиськ-Тернопіль. Він включав 80-метрові телевежі з потужними та середніми передавачами. Для забезпечення стабільного телесигналу на всій території області, від середини 60-х років було прокладено релейну лінію Хмельницький-Волочиськ-Тернопіль. Вона включала 80-метрові телевежі з потужними та середніми передавачами у згаданих містах, що надало можливість ретранслювати сигнал як із Києва, так й зі Львова. У 1966 році був встановлений телеретранслятор у Кам’янці-Подільському – на вулиці Загородній (нині проспект Грушевського), висотою 83,5 м (став найвищою спорудою області). У мешканців міста на той час було вже понад 300 телевізорів, але оскільки передачі приймали з Чернівців, зображення на екранах було невиразне. З введенням в дію кам’янецького ретранслятора зробило телебачення досяжним не лише для мешканців міста, а й району. Згодом, була споруджена телевежа у Солобківцях Ярмолинецького району, що дозволило створити релейну магістраль Хмельницький – Солобківці – Кам’янець-Подільський з подальшим розвитком на Чемерівці та Городок. На Хмельницькій радіорелейній станції (яку розташували на тодішній околиці міста, на пагорбі) було встановлено радіорелейне обладнання та телевізійний передавач, який перенесли з Будинку рад. Хоча система кольорового телебачення була створена ще у 1920-х рр. У березні 1965 р. між СРСР і Францією було укладено угоду про співпрацю в галузі кольорового телебачення і було здійснено перехід на радянсько-французьку систему SÉCAM і у 1967 році телецентри республіки стали приймати кольорові трансляції. У 1957 році в продаж надійшов "Рубін-101" — телевізор із перемикачем на 12 каналів. І відтоді це стало стандартом. На той час у СРСР існували телецентри лише в 19 містах, і транслювався, як і раніше, один канал. Справжньою причиною появи 12-канальних телевізорів були ретранслятори — вежі, які передавали один і той самий сигнал у різних частинах міста. Щоб сигнал від кількох джерел не створював перешкоди, кожен ретранслятор транслював передачу на своєму каналі. Це дозволяло мешканцям мегаполісів ловити чіткий сигнал з потрібної вежі, перемикаючи телевізор на відповідний канал. Лише у 1965 році у Москві з’явився другий телеканал, і то тільки у вечірній час. В регіонах же його чекали ще до 10 років. Новий виток розвитку телемовлення випав на початок 80-х років. Розповсюдження у СРСР багатопрограмного телебачення на дециметрових хвилях вимагало будівництва ще більш потужних радіотелевізійних станцій. У 1978 році в Хмельницькому, поруч зі старим ретранслятором, розпочалось будівництво нової телевежі. До робіт залучили спеціалістів з Чехословаччини, які встановлювали телеапаратуру у технічному приміщенні. Це була перша у Радянському Союзі потужна двопрограмна радіотелевізійна станція. Через два роки будівництва на висоту 180 м установили 28-метрову антену. Таким чином, загальна висота телевежі становила 208 метрів. Дотепер вежа в Хмельницькому є найвищою спорудою області. Додамо, що нині вона є четвертою за висотою в Україні серед вільностоячих (тобто, без підтримуючих дротів) телерадіовеж. Найвища – Київська (385 м), за нею йдуть – Харківська (242 м), Мелітопольська (226 м) й наша. У січні 1991 р. на базі Хмельницької радіотелевізійної станції створено Хмельницький обласний радіотелевізійний передавальний центр, який входить до складу Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення Департаменту зв'язку Міністерство транспорту та зв'язку України. Марина ШИМАНСЬКА, провідний науковий співробітник музею історії міста Хмельницького. |
