Сьогодні наш музей пропронує долучитися до мініекспозиції з фондів, присвячених історії найсакральнішого символа залізниці. Її незамінним атрибутом і символом вже третє століття є металевий підсклянник, про історію виникнення якого ми вам розповімо у нашій публікації. 
Історія появи цього аксесуара сягає 1720-х років, коли за існуючими в імперії правилами етикету лише жінкам належало право пити чай з тендітних порцелянових чашок, а чоловікам пристойно було пити чай саме зі склянок. Перший підстаканник являв собою примітивне металеве коло з ручкою і не відрізнявся високохудожніми вишуканостями. Трохи пізніше підсклянник став необхідним предметом у побуті значущих осіб та чиновників, срібні підсклянники з гравіюванням вважалися пристойним подарунком від підлеглих на іменини начальника або офіцера. Аристократи та купці п'ють чай зі склянки у срібному підскляннику, прикрашеному вензелем. Підсклянники виготовляли в приватних майстернях і на великих заводах, часто і на замовлення, в різних стилях (класицизм, ампір, рококо, модерн) і в різній техніці (штампування, лиття, карбування, кольорова ретуш). Наслідуючи застільні давньоруські чарки у верхній частині виробу наносилося різьблення у вигляді побажання, найчастіше «Пийте на здоров'я». Підсклянники, як витвір мистецтва, створювали найкращі ювеліри — Хлєбніков, Овчинников, Сазіков, Клінгерт, Лоріє, Грачов, Дехтерєв, Ольсоніус та багато інших. Але головне, що підсклянники робив сам Карл Фаберже. Перші підсклянники прийшли у вагони за каденції Сергія Вітте, який з 1889 працював начальником Департаменту залізничних справ при Міністерстві фінансів, а пізніше став міністром шляхів сполучення. (До речі, його рідний брат - дійсний статський радник Вітте Борис Юлійович був одим з проскурівських землевласників,та головою Одеської судової палати. Саме завдяки йому було зведено у Проскурові реальне училище, у будівлі якого зараз розташовується Хмельницька міська рада. Дякуючи його зв’язкам та клопотанням, питання про відкриття та подальше фінансування реального училища було вирішене в надзвичайно короткий термін. Сергію Вітте вдалося провести ряд реформ і покращити стан залізниці, в тому числі і в плані обслуговування пасажирів. Спочатку підсклянник був атрибутом вагонів лише першого класу, але поступово він завоював вагони усіх класів. Постачати на залізницю підсклянники взялся купець Олександр Кольчугін, власник заводу столових приладів та посуду, заснованому у XIX столітті як частину металургійної мануфактури. На честь нього традиційний металевий подстаканник і отримав свою назву – «кольчугінський». До Кольчугіна підсклянники не були стандартизовані, як би висловилися сьогодні. Це були поодинокі вироби, складні за дизайном та дорогі за ціною. Вони більше скидалися на металеві (часто золоті) чаші з досить громіздкою ручкою. На рубежі століть на підстаканниках любили зображати сцени з народних казок. У перше десятиліття 20 століття в моді були аксесуари для чаювання з конями, сценами полювання та супутньою атрибутикою. Ці сюжети згодом перекочували на радянські столові аксесуари. Після 1917 підстаканник, поряд з іншими реаліями «буржуазного» побуту, був затаврований як «міщанство», тому їх виробництво тимчасово припинилося. Проте, він продовжує займати гідне місце у побуті, але тепер уже у творців революції. На столі управлінця, вкритому зеленим сукном, освітлений м'яким світлом лампи неодмінно стояв підсклянник і обіймав прозоре тіло прозорої склянки, авторства художниці Віри Мухіної. Причому в пошані у радянських вождів було кухонне начиння, виготовлене ще в царській Росії. Відновлюється виготовлення підсклянників тільки в період НЕПу, невеликими приватними артелями. Перші радянські екземпляри, які були копіями дореволюційних моделей, постачав завод «Платиноприлад». Їх виготовляли на конфіскованому устаткуванні. Молода держава відмовилася виробляти посуд з порцеляни та фаянсу на користь скла, як найдешевшого та найближчого пролетаріату матеріалу. Ці атрибути чайної традиції встигли полюбитися суспільству, прижилися не тільки в домашніх буфетах, а й у пасажирських поїздах, закладах громадського харчування. Так 1924 року підсклянники для залізниці випускалися в артілі «Звільнена праця металу». Підсклянники теж називалися красиво та оптимістично «Вільна дорога». Після Великої Вітчизняної війни розвивається металургійна промисловість, і предмети сервірування починають виготовляти з нержавіючої сталі, алюмінію, мельхіору. Найрозкішнішим вважався мельхіоровий підсклянник, який коштував недешево і мав характерне клеймо «МЕЛЬХ». Справжній розквіт підсклянника як «рупора епохи» припадає на період кінця 40-х – початку 70-х. З'являються підсклянники, виготовлені зі сплаву "мідь - нікель - цинку" (МНЦ) з глибоким сріблом; мельхіору, харчового алюмінію та нержавійки. Випускаються різноманітні серії: архітектура, пам'ятники відомим людям, пам'ятні дати, квіти, міста СРСР, різноманітні візерунки та інші. Справжній розквіт підсклянника як «рупора епохи» посідає період кінця 40-х – початку 70-х. З'являються підсклянники, виготовлені зі сплаву "мідь - нікель - цинку" (МНЦ) з глибоким сріблом; мельхіору, харчового алюмінію та нержавійки. Випускаються різноманітні серії: архітектура, пам'ятники відомим людям, пам'ятні дати, квіти, міста СРСР, різноманітні візерунки та інші. Цікаво ще й те, що на цей час припадає розквіт виробництва саморобних кустарних підсклянників. Місця їх виготовлення це «зони» та оборонні заводи. У Радянському Союзі підстаканники випускалися на 15 великих підприємствах. Саме цей період у СРСР бурхливо розвивається залізничне сполучення між регіонами, починається індустріалізація. На нові місця їдуть молоді фахівці з сім'ями, у вагонах робітники мчать на великі будівництва. Пасажиропотік різко зростає, виникає необхідність у забезпеченні більш-менш комфортного перебування пасажирів у багатогодинній, а то й багатоденній дорозі. Незважаючи на такий розквіт виробництва та популярність у громадян, ціна на підсклянники становить чималу суму: за виріб із МНЦ, мельхіору, срібла – від 2 до 5 рублів за штуку, з алюмінію та нержавіючої сталі – від 1 до 2 рублів. Товарний словник 1959 року вказував основні розміри підсклянників, що випускалися в СРСР: внутрішній діаметр 68-69 мм, висота корпусу (без урахування ручки) 65-85 мм. 
У період перебудови з метою економії намагалися ввести пластикові підсклянники як експеримент. Але пасажири не прийняли нововведення. В Україні підсклянники виготовляли два підприємства. Київський ювелірний завод міг випускати високоякісні та ювілейні моделі, часто срібні або з художнім оформленням, але це була радше ювелірна продукція, не для щоденного використання у вагонах, а ексклюзивні подарунки для віп-персон. Львівський завод "Ювелірпром" також робив сувенірні вироби, які іноді потрапляли на залізницю, але знову ж таки – це були поодинокі випадки. Фірмові підсклянники «Укрзалізниці»виготовляли на ВАТ "Вільнянський завод імені Шевченка». Країна також мала потужну базу склозаводів, які постачали гранований посуд на всі залізниці. Костянтинівський завод художнього скла на Донеччині вважався одним із найбільших у Європі після реконструкції 1928 року. Саме там виробляли мільйони тих самих склянок, без яких неможливо уявити радянський потяг. 
З часів ковіду підсклянники перестали використовуватися. Але з початком війни вони тріумфально повернулись у вагони «Укрзалізниці» у радикально новому форматі. Новий дизайн підсклянників «Iron Bravery», що відображає силу української залізниці та залізних людей, які з початку війни продовжують евакуювати, доставляти, зігрівати та турбуватися про пасажирів. 
Марина ШИМАНСЬКА, провідний науковий співробітник музею історії міста Хмельницького |
