Під впливом революційних подій 1917 року українська спільнота Проскурова і
повіту розпочинає політичну боротьбу за
можливість брати активну участь у розв`язанні політичних, соціальних,
культурно-освітніх проблем українців,
котрі були позбавлені права на
національну самореалізацію за часів московського самодержавства.
Слід наголосити, що не одне століття українське населення Поділля і, зокрема, Проскурівщини, - як селянство, так і інтелігенція, (на
початку ХХ століття, як свідчить «Доповідна записка Української Центральної
Ради Тимчасовому уряду та виконкому Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії
України» від 30 травня 1917 року, загалом 35-мільйонний український народ не
мав своєї української буржуазії, промисловість і торговий капітал були в руках
неукраїнців) перебували у несприятливих
для національного розвитку умовах. Про
це йдеться і в спогадах безпосередніх
учасників Української національно-демократичної революції 1917-1921 років на
Поділлі Наталі Дорошенко-Савченко та Івана Розгона, віднайдені у виданнях
української діаспори та введені в
науковий обіг істориком А. Трембіцьким. А також у спогадах Василя Мудрого і Василя Богацького, також надрукованих свого
часу у Львові, що перебував під польською окупацією.
Зокрема, Наталя Дорошенко-Савченко у статті «Початки національної революції
на Проскурівщині» підкреслює: «Треба сказати, що Поділля, зокрема Проскурівщина, були у винятковому
становищі, з огляду саме на колишню приналежність до Польщі. Тут жандармське око було пильніше, ніж деінде, особливо під
час першої світової війни.
До
того ж, на Поділлі діяв розпорядок про «обрусєніє краю».
«Обплутане економічно, морально залежне від багатьох чинників, село було
не виразне щодо українства, коли прогриміла революція 1917 року. Зрештою, проф.
Розгон… стверджує, що «Проскурівщина була найменше національно освідомлена». (Вісник Кам’янець-Подільського національного університету імені
Івана Огієнка. Вип. 4.: На пошану професора А. О. Копилова. А. М. Трембіцький.
Проскурівщина 1917 року у спогадах Наталії Дорошенко-Савченко на сторінках
часопису «Свобода» (Нью-Йорк). - стор. 163-175)).
В самому повітовому
центрі Проскурові, зазначає Н. Дорошенко-Савченко, серед 47 тисяч мешканців
перед першою світовою війною більше половини становили євреї, «далі йшли
поляки, росіяни й, нарешті, українці». «Ці останні здебільшого були робітники
або дрібні урядовці, вчителі тощо». До того ж, інтереси українського
населення зовсім не були представлені в
урядових і самоврядних інституціях міста й повіту. «Більшість чужинців робила
місто назовні російським, - наголошує Наталя Дорошенко-Савченко. - Здавалося,
для успіху української революції шанси були більш ніж сумнівні».
Проте вже з перших днів після Лютневої революції 1917 року українці Проскурівщини
діяльно взялися за організацію українського державного життя.
Наталя Дорошенко-Савченко
детально розповідає, з яких кроків починали українці Проскурова утверджувати
українську ідею в місті і повіті.
Вже 10
березня 1917 року в Проскурові зорганізувалася Українська громада. Ось
як описує ті події Н. Дорошенко-Савченко, яка тоді мешкала в
Проскурові і якраз і стала в числі небагатьох переконаних українців-проскурівчан
однією з активних організаторів українського визвольного руху.
«На
початку березня 1917 р. на вулицях міста Проскурова з’явилися хлопці, які
бігали й кричали: «Революція, революція в Росії!..». Всі кидаються купувати бюлетені.
Жадібно читаю ці перші вістки про довгождану подію, а думка сверлує мозок: як
то тут з українською справою виступати, до кого звертатися? З усіх свідомих українців,
яких я знала, хіба тільки Місевич міг бути активним, а решта могли приєднатися лише,
коли все буде налагоджене. Яка ж була моя радість, коли через пару днів читаю
оголошення, що закликають українців прийти на збори тоді то і тоді, туди то й
туди. В призначений час іду з завмиранням серця...
На моє приємне здивування бачу повнісіньку
залю. Серед публіки досить солдатських шинелів, зауважую й дві уніформи
військових лікарів. Отже, війна допомогла нам. В Проскурові закватирував військовий
шпиталь, а крім того, з різних причин опинилося тут досить вояцтва. Між ними був
і Трохим Верхола. 3 огляду на хворобу легенів, дістав він відпустку додому.
Серед присутніх із здивуванням побачила
й кілька вчителів(-льок) виділових шкіл: настав час, українці скинули фальшиву машкару
й виявили своє правдиве обличчя… Звичайно, був і Кость Місевич. Зборами проводили два військові лікарі: д-р
Микола Стаховський, тепер уже покійний і д-р Б-кий. Промовляв багато й Верхола.
Це був сухорлявий чоловік, середнього росту, з жовтим як віск обличчям і
палаючими гострим вогнем очима. Організувалася тоді Українська Громада, на
голову якої був обраний д-р М. Стаховський. Д-р Б-кий незабаром виїхав до
Кам’янця-Подільського і за Української Центральної Ради був Губерніяльним Комісаром». (Там же.)
(Пантелеймон Блонський, до речі, родом з Кам`янеччини, з червня 1917 року був призначений
не губернським, як зазначає Н. Дорошенко-Савченко, а повітовим комісаром Кам`янецького
повіту. – авт.).
Засновниками Української громади в
Проскурові стали головний лікар шпиталю Червоного Хреста Микола Стаховський,
лікар земської лікарні Пантелеймон
Блонський,
телеграфіст Проскурівської залізниці
Кость Місевич,
демобілізований вояк, колишній політв`язень
Трохим Верхола, директорка Проскурівської виділової школи для дівчат Наталя
Дорошенко-Савченко,
вчителька
Ольга Осецька з приміського села Іванківці, вчитель народної школи В. Чухрій.
«На членів управи цієї першої Української
Громади були обрані: бл. п.Трохим Верхола, бл. п. Кость Місевич, двоє вчителів народних шкіл, з них одна вчителька,
якщо не помиляюся була бл. п. Осецька, а також Наталія Дорошенко», -
згадує Н. Дорошенко-Савченко. «Скоро після того організовано «Просвіту» (а саме 18 квітня 1917 року – авт.), при якій постала й бібліотека.
Українські книжки для неї закуплено в київських книгарнях». Наталя
Дорошенко-Савченко уточнює: «Один міський суддя, якого до того часу вважали чорносотенцем,
несподівано для нас дав у користання української Громади в свойому будинку дві кімнати,
в одній з них і була приміщена бібліотека. Майже всі члени управи щодня перебували
в тій домівці все пополудне, аж до ночі. Сюди зверталися різні особи за порадою чи допомогою,
приїздили й дооколичні селяни за різними вказівками.
Документи, опубліковані істориком
В. Адамським, дозволили
встановити, за якою адресою в Проскурові розташувалася
Українська громада.
№ 132
Повідомлення «Робітничої газети» про організацію у
Проскурові української громади
1 квітня 1917 року
Проскурівська громада телеграфує до Ц(ентральної) Ради:
«Рада Проскурівської Громади просить вказівок, щодо діяльности найближчої
черги. Глуха вулиця № 1. Голова
Стаховський».
З иньших джерел
відомо, що Проскурівська Громада зорганізувала повітовий український з`їзд і
перевела організацію по цілому повіту.
Робітнича газета (Орган Бюро Центрального
Комітету і Київського Комітету УСДРП). – Київ. – 1917. – 1 квітня. (Поділля в добу
Української революції. Рік 1917: Документи та матеріали/ ред.. кол.: І. М
Шоробура (відп. ред.), В. Р. Адамський, В. Г. Байдич, Ю. І. Блажевич та ін.;
упоряд.: В. Р. Адамський. – Кам`янець-Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 2017. – стор. 115).
У цьому ж будинку на той час перший поверх
орендувало єврейське училище, а на другому, який здавався під квартири,
містилася громадська приймальня Проскурівського міського голови Миколи Сікори.
Цей двоповерховий особняк (1897 р.) зберігся до наших днів за адресою: вул. В.
Пилипчука, 1 (колишні назви вулиці – Мала Вокзальна, Глуха, Робсільміліції,
Жданова).
Вісник Кам’янець-Подільського
національного університету імені Івана Огієнка. Вип. 4.: На пошану професора А.
О. Копилова. А. М. Трембіцький . Проскурівщина 1917 року у спогадах Наталії
Дорошенко-Савченко на сторінках часопису «Свобода» (Нью-Йорк) стор. 163-175)
Документи,
опубліковані істориком
В. Адамським, дозволили
встановити, за якою адресою в Проскурові розташувалася Українська
громада:
№ 132
Повідомлення «Робітничої газети» про організацію у
Проскурові української громади
1 квітня 1917 року
Проскурівська громада телеграфує до Ц(ентральної Ради:
«Рада Проскурівської Громади просить вказівок, що до діяльности найближчої
черги. Глуха вулиця № 1. Голова
Стаховський».
З иньших джерел відомо, що Проскурівська Громада
зорганізувала повітовий український з`їзд і перевела організацію по цілому
повіту.
Робітнича газета (Орган Бюро Центрального
Комітету і Київського Комітету УСДРП). – Київ. – 1917. – 1 квітня. (Поділля в добу
Української революції. Рік 1917: Документи та матеріали/ ред.. кол.: І. М
Шоробура (відп. ред.), В. Р. Адамський, В. Г. Байдич, Ю. І. Блажевич та ін.;
упоряд.: В. Р. Адамський. – Кам`янець-Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 2017. – стор. 115).
У цьому ж будинку на той час перший поверх
орендувало єврейське училище, а на другому, який здавався під квартири,
містилася громадська приймальня Проскурівського міського голови Миколи Сікори.
Цей двоповерховий особняк (1897 р.) зберігся до наших днів за адресою: вул. В.
Пилипчука, 1 (колишні назви вулиці – Мала Вокзальна, Глуха, Робсільміліції,
Жданова).
Головою
Проскурівської Української громади було обрано Миколу Стаховського, заступником
Пантелеймона Блонського, секретарем
Костя Місевича (Трембіцький А. Громадсько-просвітницька та професійна
діяльність Миколи Стаховського (1879-1948) / А. А. Трембіцький, А. М.
Трембіцький// Наукові записки [Вінницького державного педагогічного
університету імені Михайла Коцюбинського]. Серія : Історія. – 2013. – Вип.21. –
С. 114-123).
Крім того,
Громада обрала М. Стаховського і П. Блонського своїми представниками на
загальноармійські збори, що мали відбутися наступного дня, себто 11 березня.
Микола Стаховський, згадуючи ті події березня 1917 року, розповідав своєму
синові Леву, що «представники російських, жидівських та інших організацій
рішуче виступили проти участі представників Української громади у цих зборах,
мовляв, такої вони не знають і не чули, це не «політична організація, а щось на
зразок культурної чи освітньої» та інше». Миколі Стаховському довелося декілька
разів виступати та переконувати присутніх, що Українська громада – це
новостворена політична національна організація, до неї входять такі і такі
особи, а представниками на ці збори обрані всім відомі місцеві діячі. Після
довгих змагань більшістю була прийнята ухвала про те, щоб «допустити українців
як повноправних членів цих історичних зборів. На цих зборах М. Стаховський
вперше в Проскурові виступив публічно на політичному зібранню і «так припав до
вподоби» учасникам зборів, що його навіть обрали членом повітового виконавчого
комітету. Після цих зборів, десь за тиждень, відбувся справжній український
мітинг, на який «зібралася сила народу, виголошували патріотичні промови
українською мовою», а також обрали М. Стаховського своїм представником до
земської управи.
Наталя
Дорошенко-Савченко згадує, що першим кроком Української громади було
«улаштування української маніфестації. Це сталося в неділю після служби Божої».
Протягом ночі напередодні патріотично
налаштовані українки з Громади разом з Трохимом Верхолою виготовили синьо-жовті
прапори. «Був гарний весняний день. Маніфестанти вишикувалися стрункими рядами,
на чолі з управою. Весело лопотіли національні прапори на весняному вітрі,
нашвидку зорганізований хор співав український гимн, «Заповіт» та інші
патріотичні пісні. До маніфестації приєднувалося по дорозі все більше й більше
народу, так що коли прямували головною, Олександрівською вулицею, маніфестація
набрала вже поважного вигляду. Учасники і собі приєднувались до хору. На рогах
вулиці пані в українських одягах причіпляли маніфестантам національні кокарди.
Поляки й росіяни здивовано оглядалися і чулися здивовані голоси: «і відкіля це
все набралося?». Особливо зворушливо було бачити солдатів із українськими
відзнаками, що їх дехто з них причіпляв до кашкетів». До речі, в Києві 19
березня 1917 року під час багатолюдної маніфестації частина революційних мас
уже виступала під жовто-синіми українськими національними прапорами із гаслами,
що закликали до автономії, а по місту ходили звернення Центральної ради «До українського народу».
За повідомленням газети «Нова Рада» уже 26 березня
1917 р. у Проскурові відбувся «районний український з’їзд з широкою програмою»
[Адамський В.Р. Проскурів у
муніципальній кампанії 1917 року // Хмельницькі краєзнавчі студії:
науково-краєзнавчий збірник / [редкол. Баженов Л.В. (голова), Блажевич Ю.І.
(співголова), Єсюнін С.М. (відп. секр.) та ін.] – Хмельницький, 2017. – Вип.12.
– С. 32-43.].
Але найбільш значимою подією для місцевої
української громади в боротьбі за «українське обличчя Проскурівщини» стали
вибори в березні 1917 р. до повітової управи. Завдяки наполегливій
просвітницькій праці серед селянства членів Української громади Трохима
Верхоли, Костя Місевича, Наталії Дорошенко-Савченко, вчителів Ольги Осецької,
Чухрія та інших, головою повітової управи було обрано Миколу Стаховського, а
членами – Трохима Верхолу, трьох учителів та селянина. І це, констатує Наталя
Дорошенко-Савченко, відбулося в місцевості, де «перед тим всеціло панували
росіяни й поляки, де ще так недавно й писнути не можна було по-українському – і
раптом така перемога українців!» До речі, Миколі Стаховському у цих виборах
вдалося обійти такого сильного конкурента, як попередній голова управи Проскурівського повітового земства (1912-1917
р.р.), ставленик потужних фінансових кіл Сергій Кисельов. В новій управі було
шестеро українців, і керівником освітнього відділу став Трохим Верхола, який
«енергійно прийнявся за українізацію шкіл. На вільні місця призначав вчителями
кол. полонених галичан». Так зав`язалася співпраця
Громади з Василем Мудрим, котрий за часів Директорії УНР був проскурівським
повітовим комісаром освіти та головою повітового осередку Українського
Національного Союзу.
«Наступною справою була висилка делегата на
Український Національний Конгрес, ним обрано Т. Верхолу, - продовжує Наталя
Дорошенко-Савченко. - Хоч мали ми вже після Національного Конгресу
свою Центральну Раду й контактувалися з нею, а все ж діяв ще російський Тимчасовий
Уряд, як політичний зверхник. Функціонували і старі царські органи, всі установи
були ще в чужих, ворожих українській справі руках. Звичайно, повітове та міське самоврядування було ще в
руках росіян і поляків, які косим оком дивилися на нашу роботу. Особливо вороже ставився шкільний інспектор Попов. Отже,
черговою справою стало унормування шкільних відносин й організація вчительства.
Як повідомляла газета «Нова Рада» 29 березня
1917 року, Подільська «Просвіта» і Союз
подільських українців з Кам`янця-Подільського звернулися до українців-подолян
із закликом приїздити на український конгрес шостого квітня в Київ, «щоб
одночасно обговорити справи Поділля. (Поділля в добу Української революції. Рік 1917:
Документи та матеріали/ ред.. кол.: І. М Шоробура (відп. ред.), В. Р.
Адамський, В. Г. Байдич, Ю. І. Блажевич та ін.; упоряд.: В. Р. Адамський. – Кам`янець-Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 2017. – стор. 112). Отже, делегатом
на Всеукраїнський національний конгрес від Проскурова був обраний Трохим Верхола.
Тоді ж було
скликано повітовий учительський з`їзд, на якому ухвалено, що мовою викладання в
початковій школі (семирічній) по селах повіту має бути українська. На з`їзді
заснували Українську вчительську спілку. Повідомляючи про з`їзд, Наталя Дорошенко-Савченко
згадує ще одне ім`я учасника українського відродження в Проскурівському повіті
– народного вчителя з Сатанова Миколу Тарановича, котрий за часів Директорії
УНР був проскурівським повітовим комісаром. До речі, Іван Розгін пише, що
«після окупації Проскурівщини большевиками, кілька наших членів ( українських
діячів – авт..), що залишилися в місті,
були заарештовані і знищені (Лопатинський, Пендак, М. Таранович – син)…».
Українська
громада Проскурова лобіювала українську державницьку ідею на повітовому з`їзді
духовенства, який відбувся 12 квітня 1917 р. Цього ж дня
відбулися загальні збори Проскурівської української громади, на яких, крім
духовенства, було багато представників з числа селян та місцевої інтелігенції. Збори ухвалили низку рішень,
найголовніші з яких оприлюднили у центральній пресі: «1. Долучитись до
загальноукраїнського руху; 2. Церковні суми повернути на купування укр. книжок
для продажи їх народу; 3. Євангеліє та промови в церквах повинні бути на укр.
мові; 4. Перекласти текст присяги на укр. мову; 5. Звернутися до кооперативів,
щоб прибутки від операцій оддавали на українські справи; 6. На Юрія в кожній церкві
відправить панахиду по Шевченкові і росказать про його; 7. 1 мая в Проскурові усьому
духовенству повіта (коло 300 душ) відправить соборну панахиду по Шевченкові і
принять участь в загальній українській маніфестації».
29 квітня 2017
року «Робітнича газета» повідомляла про обрання
М. Стаховського головою
Проскурівської повітової земської управи: «Одкрилось перше земське
зібрання при участи представників
народних мас. Найбільше на зібранні селян. На виборах пройшов цілком
український список. Головою обрано д[октор]а Стаховського». А 30 квітня газета «Нова Рада» повідомляла про ухвалу
кооператорів Проскурівського повіту щодо відкриття Народного українського дому:
«На загальнім зібранні кооператорів усього Проскурівського повіту було
постановлено: на відкриття в місті Проскурові Народнього Українського Дома
імени Т. Шевченка асигнувати десять тисяч карбованців. Для розповсюдження
української літератури й тим допомогти вкраїнському народові здобути свої
права, - закласти при «Самопомощі» український культурний відділ, котрий буде
вкраїнські книжки роспродувати товариським крамницям, вести пропаганду й т[аке]
и[нше].».(Поділля в добу Української революції. Рік 1917: Документи та
матеріали/ ред.. кол.: І. М Шоробура (відп. ред.), В. Р. Адамський, В. Г.
Байдич, Ю. І. Блажевич та ін.; упоряд.:
В. Р. Адамський. – Кам`янець-Подільський:
ТОВ «Друкарня Рута», 2017. – стор. 171).
Невдовзі відбувся й повітовий селянський з`їзд, де українцям-громадівцям вдалося донести до селян українську
державотворчу ідею, на противагу агресивній більшовицькій агітації.
А 4 травня 2017 року газета «Нова Рада»
повідомляє про організацію українського руху в Проскурові: «Прокинувсь до
Українського національного життя й Проскурів. Спочатку згуртувались українці в
громаду, котра вибрала з себе Раду. Головою Ради обрано українського діяча,
лікаря Стаховського. Рада гуртувала коло себе далі українців, упорядковувала
маніфестації, друкувала відозви й заклики, розкинула організацію по всьому
повіті й т. п. В зв`язку з політичним рухом, а також виясненням становища школи
одбулось 3 з`їзди учителів всього повіту й всіх національностей.
З`їзд вигляд мав чисто-український.
Реорганізували Учительський Совіт, куди ввійшли представники від учительства.
Постановлено з 15 мая одкрить 4-х тижневі курси підготовки учителів навчання дітей
рідною мовою, для чого прохано земство асигнувати кошти, а Київську Центральну
Раду просить прислати лекторів. Учителі, разом з Громадою, взяли діяльну участь
в інтернаціональному святі 18 квітня (1 мая). Поруч з солдатами, робітниками й
громадянством виступали українські промовці, котрі мали великий успіх. Громада
постановила одкрити ще й Просвіту. Вибрано Раду, а урочисте одкриття призначено
на 23 мая, до котрого енергійно готуються. По всьому повіті одкриваються
«Просвіти». Буде в Проскурові заложено власний будинок, де б мали притулок всі
просвітні, політичні й громадські інституції; пожертвувано на це більш 12-ти
тисяч карб[ованців]». [Вказ. збірн., стор. 182-183].
22 травня 1917
року в Проскурові і в українських громадах, «Просвітах» повіту відбулися
урочистості з ушанування Тараса Григоровича Шевченка.
Отож за якихось
два-три місяці в Проскурові і повіті силами українських діячів було засновано
не лише «Просвіту», відділи українських партій, організовано низку курсів
українознавства для вчителів, залізничників, урядовців «військового
начальника», службовців місцевих органів самоврядування, розпочато інтенсивну
працю над українізацією установ, шкіл, відкрито українську книгарню. Як пише
Іван Розгін, українці «навіть в таких несприятливих умовинах опанували все
життя повіту, на чолі і міської, і
повітових народних управ стояли вже наші люди, так само всі нижчі інстанції
(міліція, кооперація, новостворені профспілки)
вже були опановані нами».
Учасники Проскурівської Української громади налагодили тісні зв`язки з
українськими організаціями інших повітів Подільської губернії та губернського
центру, з кам`янецькою «Просвітою».
Представники
Громади взяли участь у І Подільському національному з`їзді,
організованому у Вінниці спільно Центральною Українською Радою та Союзом
Подільських українців (утворився у Вінниці 9 квітня 1917 р., газета «Нова Рада»
– Київ.- 1917. – 9 квітня. Його завданням було – «будити самосвідомість
українського народу і гуртувати його до виборів представників в Установчі збори
і всі громадські установи) 5-6-7 травня.
З`їзд ставив за
мету обрання губернської і повітових Українських рад, крім того, обрання
чотирьох постійних представників до Центральної Української Ради, розгляд
питань про поповнення національного українського фонду, про місцеву українську
пресу, земельну справу. (Там же, стор. 144-145). Програма з`їзду, як
зазначалося в оголошенні про організацію з`їзду, розміщеному в газеті «Нова
рада» від 29 квітня 1917 року,
охоплювала питання «обміркування сучасного стану українців Поділля, об`єднання
селян у селянські союзи, організацію подолян-українців у губернські і повітові
Ради, вибори губернської ради і її правління, вибори представника до
Центральної Ради.
У роботі з’їзду взяли участь понад 400 делегатів від волосних комітетів,
кооперативів, «Просвіт», відділів Союзу подільських українців, громадян і
представників національних меншин Поділля (поляків, євреїв та ін.). На порядку
денному стояли питання автономії, національного з’їзду в Києві, підтримки Центральної
Ради, виборів до подільської губернської української ради (ПГУР ) та повітових
рад тощо. З`їзд відкрив голова Союзу подільських
українців Д. Маркович. Головою зібрання обрали лікаря М. Стаховського. Від
Проскурівського повіту в з`їзді взяли участь, крім Миколи Стаховського, Наталія
Дорошенко-Савченко (котра вітала з`їзд від Проскурівської «Просвіти» і
Громади), Трохим Верхола, В. Швед, С.
Никитенко, А. Крутий, О. Осецька (делегатка від учителів церковних шкіл Проскурівського
повіту). Проскурівчани брали участь в засіданнях Подільської Губернської
української Ради – ПГУР, Подільської Губернської Ради Громадських Організацій –
ПГРГО.
Словом, як
зазначає Наталя Дорошенко-Савченко, вже з перших днів після Лютневої революції
1917 року в Петрограді українці Проскурівщини діяльно взялися за організацію
українського державного життя. І за якихось неповних два місяці «контакт з Українською Центральною Радою… був
… налагоджений» , «українське життя в Проскурові та повіті було організоване, а послідуючим
діячам хіба треба було його продовжувати й розвивати…».
На жаль, оті «наступні»українські діячі
зіткнулися з великими перешкодами в реалізації своїх планів державного
будівництва в Проскурові й повіті.
І перша з причин полягає в тому, що вже в
травні-червні 1917 року поступово порідшали їхні ряди: в квітні Пантелеймона Блонського було обрано Кам’янецьким
повітовим комісаром, Наталя Дорошенко-Савченко змушена була наприкінці червня
через активізацію бойових дій на фронті і наступ австрійського війська
евакуюватись разом з усім колективом Проскурівської дівочої виділової школи в Полтаву, а голову Української громади Проскурова, ординатора Проскурівського
шпиталю Червоного Хреста, голову Проскурівської повітової земської управи Миколу
Стаховського 11 червня 1917 року на
других зборах Подільської губернської ради громадських організацій у Вінниці обрали
губернським комісаром Поділля…
А тим часом
місцеві більшовики і прислані Москвою та
Києвом більшовицькі емісари все активніше й успішніше розгортали свою
пропаганду на Проскурівщині серед робітників, солдатів, які не хотіли воювати, заохочували селян громити поміщицькі
маєтки та ділити поміщицьку землю. Саме
в цей час – влітку-восени 1917-го - більшовики всіляко провокували розгул анархії в краї,
створивши цілу мережу представників своєї партії по всіх містах і селах України, підбурювали деморалізованих солдатів, які
масово дезертирували з фронту, до грабунків і безчинств, адже це дестабілізувало
суспільство й наближало час захоплення влади.
Так, на загальних
зборах Подільської губернської української ради, які відбулися 23-24
червня 1917 р. у приміщенні подільської «Просвіти», і на яких
заслуховували доповіді про ситуацію з українізацією у повітах губернії, представник Проскурівського повіту Кость
Місевич розповів про складне становище з українізацією в місті й повіті, про
боротьбу проти політики Центральної Ради
прихильників більшовицької партії, про появу більшовицького агітатора з Петрограду.
Доповідач емоційно вигукнув: « І своїх україножерів у Проскурові хоч греблю
гати, а тут ще як із прірви з’явився новий…». Московські більшовики, й справді, надавали
величезної ваги місту Проскурову через його стратегічне розташування. Тому, виконуючи їхні настанови, Проскурівська організація РСДРП (б) та створений в
Проскурові військово-революційний комітет 7-ї армії, заручившись підтримкою
збаламучених комуністичною пропагандою військових частин 7-ї армії
Південно-Західного фронту, не давали
змоги опанувати містом силам Центральної
Ради. Вже восени 1917 року Проскурів стає, як тоді говорили, «центром
солдатської Радянської республіки» ( Хоча,
насправді, встановлюється диктатура однієї сили – більшовиків, а це,
зрозуміло, – зовсім не радянська форма управління, яку, до речі, пробувала
налагоджувати в Україні Центральна Рада ).
В такій ситуації переконаним українцям, симпатикам Центральної Ради, в місті
доводилося зовсім непросто.
Не краще велося
власне українцям, членам товариства «Просвіта» на Поділлі, як це не
парадоксально, й за часів правління Гетьмана Павла Скоропадського, в
квітні-листопаді 1918 року. Як згадує Іван Розгін, в той час «повітовим
старостою став місцевий російський діяч Столяров, «малорос». Його урядування
позначилося страшними каральними експедиціями на селах і екзекуціями над
селянами, а головне, неприхованою русифікацією чи деукраїнізацією установ і
навіть шкіл». До того ж, «крім гетьманської адміністрації, яка була вся російською
і ворожою українському населенню, на Проскурівщині стояли залогами по містах,
містечках і навіть в більших селах австрійські військові частини, здебільшого
мадяри. Вони встановили справжній окупаційний режим, а серед різних заходів –
обов`язкову реєстрацію і періодичні явки майже
всіх національно свідомих українців до військових комендатур».
Про становище,
яке склалося в Проскурові наприкінці осені 1918 – взимку 1919 року писав у
своїх споминах Василь Мудрий, котрий на той час обіймав посаду повітового
комісара освіти Проскурівщини.
Зокрема, підкреслював,
що після перемоги антигетьманського повстання в губернської влади Поділля були
величезні проблеми з призначенням українських державницьких кадрів на місцях. В Проскурові і повіті зіткнулися з проблемою
призначення на посаду повітового
комісара, урядовців, керівників та контингенту міської й повітової міліції.
Важко новопризначеній владі було скоординувати зусилля через те, що у великій
місцевій військовій залозі переважав «єдинонеділимський» елемент. А
представники російсько-єврейських соціалістичних партій Проскурова, з якими
українці хотіли домовитися і співпрацювати, після антигетьманського повстання
«ще більше полівіли та стали на більшовицьку
плятформу».
Згодом державне будівництво перекреслила друга більшовицька-українська
війна, яка нищівним котком пройшлася по Поділлю.
Під час короткотермінового встановлення
влади більшовиків в ході більшовицько-української війни вже в
квітні-червні 1919 року в Проскурові і повіті почалися гоніння і криваві розправи з активістами українського руху. Свідчення
про це знаходимо у фронтовому часописі Української Народної Армії «Український козак», деякі примірники
котрого, видані з червня по вересень 1919 року, зберігаються в Державному
архіві Хмельницької області. Вже 6
червня 1917 року під час наступальної операції Армії УНР, так званого
«Проскурівського прориву», місто було звільнено від більшовицької
окупації. Ось про що розповідають газетні повідомлення про
події в місті за влади більшовиків. Замітка в «Українському козаку» від 15 червня 1919
року, число 8:
З днів большовицького панування в Проскурові
Число жертв, розстріляних більшовицькою чрезвичайкою в Проскурові налічують
на тисячі (2-3 тисячі). Довколишнє селянство, на загал, ще мало знайоме з
большовицькими «інстітутами», гарно розбірається в тому, що таке чрезвичайка і
буде її довго пам’ятати. Недаром одна большовицька військова
частина (з українців-чигиринців) вирізала вкінці частину її «співробітників».
Або така інформація з того ж
примірника:
Большовицькі «документи»
Свіробітники чрезвичайки і взагалі довірені люди большовиць-комуністичної
компанії мали (в Проскурові) документи з поміткою «имеет право арестовывать и
расстреливать на месте без суда и следствия». Можна собі тільки уявити, які
«дела и делишки» можна було устроювати компанії «чесних» людців з такими документами
на руках.
Як свідчив 1938
року у своїх львівських спогадах «У Проскурові навесні 1919 р.» колишній директор
Проскурівської виділової школи для
хлопців Василь Богацький, з приходом на початку квітня 1919 року в місто
більшовицького війська і влади почався наступ на українську мову, культуру,
освіту: «поперек большевиків бігли чутки про їх нелюдське поводження з інтелігенцією». Більшовицька
чрезвичайка, до якої входили і колишні «недовчені» учні Богацького, порушники шкільної дисципліни,
почала не лише грабунки-реквізиції майна
містян, а й жорстко переслідувала, арештовувала вчителів, просвітян, інтелігенцію повіту, симпатиків української
державної ідеї. Самому Богацькому дивом вдалося
тоді, перед наступом на Поділля в червні 1919 року, армії УНР, врятуватися
з міста завдяки допомозі своїх учениць-сіоністок, себто учасниць єврейської
партії «Поалей Сіон», у яких Богацький читав на курсах психологію. Вони просто таємно
вивезли вчителя з міста в напрямі кордону на Збручі, де він зустрів наступаючі частини
війська УНР.
Проте, як згадували пізніше Іван Розгін 
і
Василь Богацький, навіть в той час консолідоване українство чинило спротив
спробам більшовиків знищити зародки національного відродження в Проскурові. Так, на скликаному 11 травня 1919 року більшовиками
повітовому учительському з`їзді в міському театрі на Олександрійській вулиці
вчительство після палкої промови Василя Богацького піднялося і одностайно
виконало Державний Гімн «Ще не вмерла..» та Шевченків «Заповіт». Це був приклад
національної гідності і непокори окупантам для мешканців краю. Після того тиск
на українську інтелігенцію посилився, багатьох переслідували, кидали до в`язниці.
З остаточним утвердженням
більшовицької влади 1921 року у місті, понад край запрудженому величезною кількістю військових частин та
карально-чекістських і сексотських органів, було зроблено все, щоб стерти з пам’яті
краян імена борців за Українську державність, згадку про події, місця пам’яті Української революції.
Насамперед відразу після
встановлення більшовицької влади на Поділлі почалися гоніння та арешти
української інтелігенції, культурних діячів, просвітян, вчителів, священиків,
учасників українських Визвольних змагань 1917-1921 років. Особливо нещадними були репресії проти діячів Проскурівської «Просвіти». У
статті «Сталінське рабство не повернеться ніколи» газета «Український голос»,
яка виходила в Проскурові, в листопаді
1942 року писала, що в Проскурові у 1921 році «під кулями чекістів лягли в ями
за міським цвинтарем чотириста молодих членів» «Просвіти»… З туману небуття ще
досі виринають світлі постаті і шістнадцятилітньої Мані Мазур, і
артистки-аматорки Таращук , і трудолюбивого техніка Верхоли, і багатьох інших
незабутніх проскурівчан. Так у безприкладних звірствах, у гекатомбах невинних
жертв більшовики – ці виродки людства – занурили всю країну у жахливу пітьму…».
Сотні, тисячі представників української
інтелігенції, колишніх солдатів і старшин Армії УНР були закатовані чекістами,
або змушені переховуватися під чужими іменами далеко від рідного краю, чи, в
кращому випадку емігрували за кордон. Декому вдалося тоді залишитися в
підпіллі, щоб продовжувати боротьбу з більшовизмом в повстанських загонах, або,
працюючи під чужими іменами в більшовицьких установах, допомагати повстанцям
цінною інформацією. Повстанський рух опору на окупованих Москвою українських
територіях тривав ще й на початку 1930-х років.
Ще на початку травня 1931 року
збройне повстання проти світської влади спалахнуло в Солобковецькому районі
сучасної Хмельницької області. Очолювали повстанців колишні старшини Армії УНР.
Повстанці були змушені відступити через те, що сили були нерівні. Через
Смотрицький та Чемеровецький райони вони рушили до тодішнього польського
кордону по річці Збруч, через який з боєм прорвалися. Таких повстань в
підсовітській Україні у 1920-ті
піднялося понад 5 тисяч. А далі, як відомо,
волелюбним українцям сталіністи організували Голодомор.
Історія українського
державотворення на Проскурівщині в
період Української революції 1917-1921 років потребує детального наукового
вивчення і узагальнення. А також –
увічнення пам`яті і вшанування боротьби
і подвигу тих українців, наших земляків,
які сто літ тому заклали підмурівок для відродження Української державності.
Міська влада вже чимало зробила для вшанування українських
героїв, перейменувавши вулиці на їхню честь,
встановивши меморіальні дошки, облаштувавши місця пам`яті української
визвольної боротьби.
Безперечно, ще одним,
історично справедливим кроком стане
вшанування діячів Проскурівської Української Громади та просвітян. Чи не варто
встановити пам`ятну дошку на
будинку, де діяла Українська Громада Проскурова? Чи не слід відшукати братську могилу замордованих більшовицькою
чрезвичайкою просвітян Проскурівщинина міському цвинтарі і встановити там пам`ятний
знак, відправити молебень? Так само – пошанувати тих, кому вдалося врятуватися
з більшовицьких жорен смерті і після проскурівського періоду боротьби взяти подальшу
активну участь в розбудові Української державної ідеї на загальноукраїнських і міжнародних
теренах. Їхні імена вписані золотими літерами в історію українського визвольного
руху. Та про це поговоримо згодом.
Оксана Собко, науковий
співробітник музею історії міста Хмельницького |
