18 квітня у світі відзначають Міжнародний день пам'яток і визначних місць, а в Україні – День пам’яток історії та культури.
На жаль, багато пам’яток нашого міста наразі втрачено, зокрема будівлю цукрового заводу у Хмельницькому. Починаючи з другої половини ХІХ століття, на Поділлі масово почали будувати цукроварні й наш край став одним із основних регіонів цукроваріння.
Цікаво, що в Україні цукровий буряк для промислового призначення почали сіяти у 1823-1824 роках. Першими
стали у село Плужники сучасної Івано-Франківської області, а також село Трощин сучасної Черкаської області.
Це були перші підприємства, які збудували поміщики, щоб збільшити прибутки своїх господарств. Коли ще не було залізниці продавати зерно, вивозити його на волах з провінції було нерентабельно, тому більшість збіжжя переганяли в горілку. Але вона коштувала дешево з огляду на те, що її виробляв кожен поміщик. А цукор можна було транспортувати на далекі відстаніта він у кілька разів дорожче коштував. Це дозволяло неабияк збільшити рентабельність маєтку.
Перші цукроварні були побудовані на Поділлі в 1825-1828 рокахпоміщиком Собоневським у селі П’ятківці (нині Вінниччина).
Цукор спочатку робили з цукрової тростини, а саме буряковий цукор вперше почали робити у Франції, де в 1806 році постав перший такий завод. Франція оголосила континентальну блокаду Великобританії. А Великобританія, яка панувала на морі, не дозволяла привозити з колоніальних володінь до Франції тростинний цукор.
Принесла буряковий цукор на територію України у 1812 році саме армія Наполеона коли воювала на Волині.
Спочатку цукром займалися дрібні поміщики, а потім ініціативу перехопили власники найбільших земельних маєтків – як на Лівобережній, так і на Правобережній Україні. З чсом цукру зазнало технічних інновацій. Першим був так званий вогневий спосіб, коли спалювали просто величезну кількість дров для того, щоб отримувати патоку, яку не проганяли через фільтри. Тому перший цукор був коричневий, бо мав у собі домішки.
Німці першими здогадалися про пускати його через вапняк і отримувати відомий нам зараз білий цукор. Саме через те одним із чинників розміщення цукрових заводів була наявність поруч місця видобутку вапняку.
!У місті Городок у 1839 році почав працювати перший цукровий завод в області. Його збудував барон Гейсмар. Це підприємство стало відомо через те, що вперше у галузі використовувалася парова машина. Також у 1846 році у міському цукровому заводі сталася аварія — впав димар і в результаті 6 робітників загинули, а 17 отримали поранення.
Головним споживачем цукру в Російській імперії була держава, точніше військо. Уряд закуповував цукор за стабільними цінами. Це дозволяло цукрозаводчикам мати стабільний збут. Крім того, дуже швидко українські цукрозаводчики стали провідними експортерами цукру. Існував Міжнародний цукровий союз, який виділяв квоти. І вони билися за те, щоб отримати для себе найбільшу квоту. Доходило до того, що цукор, який збували у Великобританії, коштував там дешевше, аніж в Україні. Україна була головним виробником цукру в Російській імперії, понад 70%, і головним експортером. Це призводило до колосального збільшення обсягів виробництва. Тільки за 1870-і роки обсяг виробництва зріс більш ніж у 2 рази, у 1880-і – знову в 2 рази, напередодні Першої світової війни – у 1,5 раза. За весь період радянської влади лише у 1950-х роках він зріс у два рази. В усі інші періоди не було такого стрімкого зростання.
Прокладання залізниці дозволило збувати цукор на відстанях, які раніше були неможливими. У підавстрійській Україні у 1823 році був перший завод. Але австрійська влада вирішила надати перевагу Моравії, яка була головним виробником цукру в цій імперії. Там запровадили такі тарифи, що везти цукор із Моравії в Галичину було дешевше, ніж навпаки. Це призвело до того, що, за винятком одного цукрового заводу в сучасній Чернівецькій області, більше підприємств не було.
Знову в Галичині з’явився цукровий буряк лише в 1950-х роках, коли постало питання про різке збільшення обсягів виробництва цукру в Україні для забезпечення потреб радянської економіки. Адже цукор дозволяв консервувати велику кількість продуктів, яка була необхідна для того, щоб її відправляти у віддалені райони тогочасного СРСР.
Основним виробником цукрового буряка були не поміщики, а селяни, які
знайшли додатковий заробіток в селі. Не треба було ходити на промисли в далекі міста, а можна було в селі заробити копійчину, прополюючи чи збираючи цукрові буряки, або працюючи сезонним працівником на цукровому заводі.
Самі заводи належали переважно купцям і поміщикам, а виробником цукрового буряка були селяни.
Тоді на цукрових заводах селянам часто платити не грішми, а цукром. І вони його вже самі збували або використовували для власних потреб. Інколи селяни отримували навіть патоку, яка була дешевшою.
Поява цукру суттєво вплинула на кухню українську, дозволила різко збільшити виробництво різних солодощів. Власне, цукерки і походять у назві від цукру. Першими цукерками були карамелі з цукрової патоки, яка була другим продуктом цукрової промисловості.
Поява цукру дозволила створити і зберігати відомі нам варення, що дозволило селянам урізноманітнити раціон зимового харчування.
З 1744 сім'я Пшездецьких володіла містечком Чорний Острів. Великий внесок у розвиток Чорного Острову зробив Костянтин Пшездецький, який понад тридцять років був маршалом подільської шляхти і побудував цукрове підприємство. Завод, збудований у 1849 році, виробляв до 80 тисяч пудів цукру на рік і приносив родині Пшездецьких стабільний дохід.
1879 року підприємство взяв на десять років в оренду проскурівський купець Соломон Гершкович Маранц. Завод здала в оренду Ельжбета Пшездецька, яка не цікавилася господарською діяльністю. Саме цим скористався Маранц, який уклав угоду оренди таким чином, що до кінця її дії все обладнання цукрового заводу стало власністю купця проскурівського. Він перевіз обладнання цукрового заводу до Проскурова.
В 1890 Соломон Маранц купив на околиці Проскурова хутір, де побудував ссвій власний новий цукровий завод. За 346 тисяч рублів було збудовано цегляний двоповерховий корпус з відділенням для парової машини. Також збудовані чотириповерхові виробничі приміщення, триповерхова казарма, їдальня, лазня, лікарня, аптека для робітників. Крім того, до заводу проклали залізничні колії. По яким на завод привозили буряки та вивозили готову продукцію.
На цукровому заводі робітник за день заробляв 45 копійок, жінки отримували по 35-40коп, а діти і підлітки у два рази менше, фунт розпиленого цукру місцевого виробництва для порівняння коштував 15 копійок. Робочий день працівників тривав до 16 годин на добу а мови праці були важкі. Саме тому у вересні 1905 року у розпал сезону на заводі спалахнув страйк робітників, які виснули вимогу збільшити заробітну плату наполовину і скоротити робочий день до 8 годин.
Досить довго цукровий завод Маранця був найбільшим підприємством у місті Проскурів. На цьому заводі працювало близько 500 осіб. Згодом Соломон Маранц відкрив ще один цукровий завод на Поділля – у місті Бар (сучасна Вінницька область).
На жаль, 1907 року цукровий завод у Проскурові був на межі банкрутства. Це результат кількох факторів: криза, відхід Соломона Маранця від справ через вік та невміле керівництво його сина. Саме тому акції підприємства купив купець Ілля Левінзон. Але настала Перша світова війна, і тому завод не працював п'ять років.
У радянські часи цукровий завод був націоналізовано та підпорядковано Подільському цукротресту, проте він так і не працював через брак коштів.
Користуючись законами НЕПу (Нової Економічної Політики), які дозволяли державні підприємства віддавати в оренду в приватні руки, трест оголосив конкурс. Але конкурс не відбувся – жоден приватник чи установа не забажали брати великий та запустілий завод в оренду. Й коли у 1922 році виникло питання взагалі про розпродаж заводського майна та приміщень, врятувати підприємство для міста зголосились червоні козаки. Так, саме 1-а Червонокозача дивізія, що дислокувалась у Проскурові, взяла колишній завод С.Маранца у п’ятирічну оренду. Силами рядового складу козаків завод було відновлено, а у 1924 році наймані 110 робітників зробили першу варку цукру.
У виробничому сезоні він прийняв 10000 пудів буряків виробивши 321 пудів цукру. Вже в 1926-27 завод перевищив довоєнний видобуток. У 1941 році виділялися кошти на його реконструкцію, а на добу завод переробляв 8 тис.цнт цукрової сировини. Під час Другої світової війни підприємство працювало на торфовому паливі і тільки у 1947 році перевищило рівень 1941року. На початку 2000-х найпотужніше підприємство міста занепало і унікальна будівля заводу Соломона Маранца на жаль на сьогодні втрачена, залишившись тільки на старовинних фотографіях.
