...

МУЖНІЙ ВЧИНОК УКРАЇНСЬКОГО ВОЄНАЧАЛЬНИКА ВСЕВОЛОДА ПЕТРІВА СТАВ ПРИКЛАДОМ НЕЗЛАМНОСТІ І ВІЙСЬКОВОЇ ЧЕСТІ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ВОЯЦТВА. ПІСЛЯ КІЛЬКАРІЧНИХ КРИВАВИХ БОЇВ І ПОХОДІВ, ВНАСЛІДОК ПОДІЛУ УКРАЇНИ ЗА УМОВАМИ РИЗЬКОГО МИРУ, ЗДЕСЯТКОВАНА УКРАЇНСЬКА АРМІЯ ВОСЕНИ 1920 РОКУ ЗМУШЕНА БУЛА З БОЯМИ ВІДСТУПИТИ ЗА ЗБРУЧ ПЕРЕД ПЕРЕВАЖАЮЧИМИ СИЛАМИ БІЛЬШОВИЦЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ УКРАЇНИ І БУЛА ІНТЕРНОВАНА ПОЛЬСЬКИМИ ВІЙСЬКОВИМИ. ГІРКОТИ ДО ПОРАЗКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ДОДАВАЛО Й ТЕ, ЩО ВИМАГАЛИ ЗДАТИ ВІЙСЬКОВЕ МАЙНО ТА ЗБРОЮ. КОЛИ ЧЕРГА ЗРОБИТИ ЦЕ ПІДІЙШЛА ДО ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖОГО АРМІЇ УНР ВСЕВОЛОДА ПЕТРІВА, ВІН НЕ ВІДДАВ СВОЄЇ ШАБЛІ ПОЛЯКАМ — ДЕМОНСТРАТИВНО ПЕРЕЛАМАВ ЇЇ ВЛАСНИМИ РУКАМИ…

До такої акції на захист своєї честі й гідності України вдався військовик не українського роду, а той лицар чужинецького походження, котрий, як писав наш відомий громадсько-політичний діяч Панас Феденко, «оцінив українську визвольну ідею, прилинув до неї ширим серцем і став вірним сином України, вірнішим, ніж багато «расових малоросів», що молилися до матушкі Росії». «Військо – це шляхетне вино нації», - вважав Всеволод Петрів.

Всеволод Миколайович Петрів народився 14 січня 1883 року в дворянській родині в Києві. Його родина мала шведсько-норвезьке походження. Один із пращурів по батьковій лінії був вояком армії короля Швеції Карла XII, брав участь у Великій Північній війні 1700-1721 років, потрапив до російського полону та залишився жити в Російській імперії. Є версія, що прізвище "Петрів” цей пращур отримав на честь царя Петра І.

Всеволод змалку обрав кар’єру військового. У 17 років закінчив з відзнакою Київський Володимирський кадетський корпус, далі - Павлівське військове училище і престижну Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Крім цього, молодий офіцер закінчив фахові фізкультурні курси — окружні у Варшаві та центральні в Петербурзі, скорочений курс кавалерійської школи в Антонінах та спеціальні скорострільні в Києві.

Під час Першої світової війни 1914-1918 років служив у російській армії на різних посадах: старший ад’ютант штабу 42-ї піхотної дивізії, офіцер для доручень штабу 24-го і 10-го армійських корпусів, начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. За цей час пройшов шлях від капітана до полковника. 1917 року був нагороджений Георгіївською зброєю.

Саме під час навчання в академії Всеволод Петрів, знайомлячись з історією військового мистецтва, почав самостійно усвідомлювати окремішнісгь розвитку української тактики та стратегії, самобутність козацьких бойових прийомів. Це змусило його замислитися над «українським питанням». А пізніше, коли він вже служив у війську після академій трапилася ще одна подія, яка чітко поставила «українське питання» перед молодим і успішним офіцером царської армії: молодий офіцер помітив, що вишкіл деяких бранців, особливо тих, які походили з Кавказу, був дуже повільний, бо вони не розуміли добре російської мови.

Всеволод Петрів поділив сотню на менші групи, в яких вишкіл провадився рідною мовою одним із земляків. Більш грамотний читав групі російський статут і тут же перекладав і пояснював його рідною мовою. Результат нововведення був неймовірний: сотня Петріва на змаганнях випередила всі інші і дала перше місце з усіх категорій. Такого ніколи не траплялося в історії полку, а може, цілої дивізії і навіть корпусу.

З початком Першої світової, окупацією російською армією Галичини Всеволод Петрів все глибше переймається долею українського народу, поневоленого чужими імперіями. Коли ж розпочалася Українська революція, а російська армія під впливом загальної деморалізації та революційних зрушень стрімко втрачала боєздатність, у листопаді 1917 року Всеволод Петрів організував з українців Західного фронту на території сучасної Білорусі полк чисельністю до 500 бійців, якому було присвоєно ім’я кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка. Саме Кость Гордієнко 1709 року привів під Полтаву 8 тисяч козаків на допомогу Мазепі й Карлові XII. Таким чином, нащадок полоненого шведського старшини через 208 років відновив традиційні дружні взаємини двох народів. Полковника Петріва одноголосно обрано командиром Гордієнківського полку.

Одночасно з цим російські полки 7-ї Туркестанської дивізії обрали його своїм командиром. Від останньої посади він відмовився; відмовився й від попередньої посади — начальника штабу. Добровільно переходить на становище рядового вояка, оскільки вважає себе громадянином України, без згоди її законного уряду він не мас права займати будь-яких становищ у російській армії.

А коли Гордієнківському полку загрожувало роззброєння, то Всеволод Петрів приймає пропозицію особового складу про обрання його командиром цієї вже української бойової одиниці й погоджується перевести її до Києва в розпорядження Центральної Ради.

До речі, саме 1917 рік він вважав роком свого другого народження. Зокрема, перед своєю смертю, з почуттям властивого йому гумору, зауважить: «Я ще молодий, мені усього 31 рік, бо я уродився в році 1917, коли повставала Українська держава».

Всеволод Петрів підкреслював беззастережно і своє українство, і любов до України, не раз згадуючи слова латинського єпископа другої половини XVI століття Йосифа Верещинського: «Хто за коштує України, той вже в ній остатись мусить, бо вона тягне людину кожного народу — як магнет залізо… Бо Україна розташувалася під веселим небом, у добрім повітрі, в землі такій родючій, що кличе вона і приваблює всіх до себе».

Всеволода Петріва справді полонила рідна Україна, а в 1917–1918 роках — захопила українська національна революційна стихія. Саме в українському середовищі, згадували його товариші, він знайшов і відчув те, чого не зустрічав у російському: шляхетний романтизм, опертий на традицію українського лицарства минулих віків, і безмежну любов до поневоленої України, яка в той час — під дзвінкий гомін волі організовувала своє самостійне державницьке життя.

У другій половині грудня 1917 — на початку січня 1918 року Гордієнківський полк пробивався в Україну. Немало його бійців загинуло в боях, потрапило до російського полону, на 350-кілометровому шляху через ліси й болота Полісся багато старших за віком вояків демобілізувалося, траплялися й дезертири. Полк з’явився в Олевську уже як кінна частина. Українські військові під проводом Петріва організовують українську владу в околицях, беруть під свій контроль величезні склади зброї й амуніції, обеззброюють й здійснють демобілізацію російських запільних частин.

Гордієнківці прибувають в Київ якраз під час більшовицького повстання на «Арсеналі». Але невдала політика Центральної Ради, недовір’я до вищих старшин, брак одностайного воєнного проводу призвели до здобуття Києва червоногвардійцями Муравйова.

Дослідники вважають, що історія Гордієнківського полку — це й бойова біографія полковника Всеволода Петріва: рейд у запілля Бердичівської червоногвардійської групи, звільнення Києва після Берестейського миру, похід з метою звільнення Лівобережжя. Саме Гордієнківський полк першим вступає до Києва, звільняє від більшовіиків Лубни, Полтаву, Хорол.

Скрізь на шляху свого наступу полк користувався щирою прихильністю українського селянства та робітництва. Кожний новоздобутий район додавав полкові сотні добровольців з усіх верств українського населення. Він розрісся більш як удесятеро, легко міг переформуватися в кінну дивізію. Під командуванням Всеволода Петріва здобуто 4 квітня 1918 року Карлівку. потім Лозову, звідки вислано Гордієнківський полк у напрямі на Слов’янськ, що за 40 верст на схід.

Коли ж у квітні 1918 року відправляється окрема бойова група під проводом полковника Болбочана на Крим, то до її складу увійшов і кінний полк імені Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва. 16 квітня 1918 року кримська група зайняла станцію Олександрівськ над Дніпром, де схрещувались залізничні шляхи Крим-Москва, Одеса-Донбас і де Дніпро ставав тоді водним шляхом у Чорне море. Опісля кримська група зайняла Мелітополь двома з’єднаннями. а взявши Сиваш, розпочала наступ на Джанкой, Сімферополь. Гордієнківці обхідним маневром з Кара-Кіялу, оминаючи Сімферополь, пішли на Бахчисарай, що викликало у Сімферополі паніку.

Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, в Сімферополі відбулася таємна нарада полковника Болбочана з Всеволодом Петрівим, на якій ухвалено, що кіннота останнього повинна залишити шлях Бахчисарай-Севастополь, але піти в горн, де легше відв’язатися від німців, і звідти продовжити операції на Ялту — Севастополь. Крім цього, вирішено було не залишати Криму без наказу уряду, а на випадок потреби — збройно протистояти німцям.

І Гордієнківський полк дійшов з боями аж до південного узбережжя Криму, в той час як піші частини Запорозької групи були затримані в Сімферополі військами німецького генерала фон Коша.

Однак надійшов наказ уряду про вихід з півострова, і кримську групу завернули до Мелітополя. Тут надійшли відомості про гетьманський переворот.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського розпочалися доноси на полковника Петріва й обвинувачення полку в більшовизмі, вважався симпатиком УНР і взагалі принципу "трудової республіки”, підозрювався владою у зв’язках із Симоном Петлюрою. Командира викликано до Києва. Там спочатку навіть було його затримано, взято підписку про невиїзд. Тоді Петрів опинився без становища і без засобів до життя. Змушений був продатн свого коня, з яким відбув світову війну й кримський похід. Заробляв, щоб не голодувати, на монастирських городах фізичною працею, далі вантажив вагони зброєю й амуніцією. Та, довідавшись, що ті вагони уряд посилає російським генералам — Краснову й Денікінові, — полковник Петрів цю працю покинув.

Після перемоги антигетьманського повстання Директорії Всеволод Петрів знову долучається до розбудови Армії УНР. За наказом вищого військового керівництва – Головного Отамана Симона Петлюри та начальника Генерального штабу Олександра Осецького від 5 січня 1919 року організовує та очолює Житомирську юнацьку (юнкерську) школу підготовки старшин для української армії. Створення школи саме у Житомирі зумовлювалося стратегічною необхідністю: серед п`яти міст , де за планом Головної шкільної управи мали формуватися військово-навчальні заклади, три (Одеса, Чугуїв, Полтава) вже у середині січня 1919 року були захоплені ворогом, а два інші (Київ, Єлисаветград) розміщувалися у прифронтовій смузі. Школу треба було формувати у запіллі – Житомирі, Вінниці або Бердичеві. Склад школи та принципи навчання у ній було визначено так: «Школу розраховано на 4 піші сотні, кулеметний вишкіл на 4 кулемети Максима, два Кольта й відділ скорострільних механічних рушниць Шоша та Люїса. Кінний вишкіл. Який опісля мав перетворитися в кінну сотню. Гарматний вишкіл для ознайомлення з гарматою на гарматну чоту та вишколи мінометний, бомбометний та зв’язку». Начальник школи зумів набрати на навчання охочих юнаків-селян з Житомирського та сусідніх повітів. Та вже наприкінці лютого 1919 року до Житомира наблизився ворог. Бойова частина здатних до військових дій вихованців брала участь в боях з більшовиками. Інша частина – адміністративна, з музичною командою та сотнею необстріляних юнаків дістала наказ пробиратися залізницею через Вінницю, Старокостянтинів, Вишневець та Шепетівку до Рівного. Однак, і їм довелося повоювати. Зокрема, перший бій під Левковом приніс хоробрим юнакам славу однієї з кращих бойових частин Армії УНР. Школа перебралася до Рівного. Після Луцької та Рівненської катастроф, що сталися в другій половині травня 1919 року, школа відступила до Дубна, потім – до Крем`янця, далі – до Ланівців.

13 березня 1919 року Всеволод Миколайович дістав контузію в бою з більшовиками, але залишився в строю, а 2 червня 1919 року прийняв командування Волинською групою Дієвої Армії УНР, яка брала участь в славнозвісній Проскурівській операції, переможному спільному поході Армій УНР та УГА на Київ влітку 1919 року. Його дітище Юнацька школа – впродовж червня-липня брала активну участь в боях проти червоних. 6 липня перебралася до Смотрича, а згодом – до Кам`янця-Подільського. Восени 1919-го юнаки закладу, перейменованого на Спільну військову школу, брали участь в обороні Проскурова.

Впродовж липня-листопада 1919 року полковник Всеволод Петрів виконував обов’язки військового міністра Української Народної Республіки в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. У цей період Армії УНР довелося вести бойові дії як проти більшовиків, так і проти російських білогвардійців.

Після відставки продовжив службу у військовому міністерстві УНР і Генеральному штабі УНР, був інспектором піхоти Армії УНР. 5 жовтня 1920 року отримав ранг генерал-хорунжого, який відповідає сучасному званню генерал-майора.

У 1921-1922 роках Петрів був начальником Генерального штабу УНР. Українські війська на той час вже перебували на інтернуванні в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині.

Українська військово-політична верхівка ще плекала надії на визвольний похід в Україну, очищення рідної землі від більшовицької окупації. Вони вірили: незабаром можуть так скластися обставини, що інтернована армія буде знову покликана на рідну землю, щоб продовжувати збройну боротьбу — повстання в Україні вибухали аж до Великого людомору-геноциду, організованого більшовиками. Зліквідовані в одному місці, вони стихійно вибухали в інших місцевостях.

Генеральний штаб пильно стежив за тим, що відбувалося в Україні. Він розробив плани на випадок покликання армії Україну та загальної мобілізації там. Тоді армія була не тільки психологічно напоготові, а хоч і перебувала за дротами, все ж таки пильно працювала над собою, продовжувала військовий вишкіл.

Головний Отаман Симон Петлюра доручив генералові Юркові Тютюнникові сформувати повстанський штаб. Він мав завдання — об’єднати повстанські відділи в Україні з метою у відповідний момент підняти загальне повстання.

Як начальник Генштабу Всеволод Петрів особливого значення тоді надавав одержанню необхідних розвідданих. При військовому відділі Партизансько-Повстанського штабу при Головній команді військ УНР у Львові діяла і школа підготовки розвідників. Зокрема, курсанти відпрацьовували плани організації розвідки по окремих районах України. У навчальних іграх виділялися такі райони з відповідними осередками: Жмеринка, Проскурів, Ярмолинці, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський; Олевськ, Коростень, Житомир, Бердичів, Шепетівка, Славута; Київ, Коростень, Козягин, Біла Церква; Умань; Вапнярка, Бірзула, Ольвіопіль, Єлисаветград, Олександрія; Бобринська, Олександрія, Кременчук, Полтава тощо.

Крім цього, курсанти вивчали шифрувальну роботу, відпрацьовували схеми прийому і передачі донесень.Чимало інформації розвідка армії УНР одержувала через так звані «опросні листи» тих, хто перебирався до Західної України. Зокрема, в цих документах фіксувалися відомості про більшовицькі війська в різних населених пунктах, особливо в прикордонних, пересування регулярних частин Червоної Армії, національність командного складу тощо.

Також збиралася цим шляхом і економічна інформація. Так, у донесенні з Тернополя йшлося про те, що радянська влада посилює увагу до збільшення виробництва цукру в Україні. Прибулий з України, скажімо, Іван Бондар дав свідчення, що у «військах наблюдаеться наближення голодовки, запасів продуктів і хліба для війська нігде немає: все зібране збіжжя відправляється в Росію. Кожному червоноармійцеві видасться 1 хунт борошна на день і більш нічого, червоною армійю більш годуються у селян примусово. Населення цим страшенно обурене. Запасів фуражу немає ніяких — коні годуються у селян примусово».

Ретельно нотувалися і повідомлення про релігійну ситуацію в Україні. Зокрема, учасник Всеукраїнського собору священик Григорій Мельник, котрий у зв’язку із загрозою арешту змушений був тікати за Збруч, 13 червня 1921 року дав показання про українізацію церкви. При цьому підкреслив, що більшовики зовсім не забороняють українізації церкви Хоча й Другий Зимовий похід закінчився трагічно, генерал Петрів продовжував вірити в поворот на рідну землю, а відтак — і далі тримав у полі зору питання, які пов’язувалися з підготовкою до нового походу в Україну. Так, 26 січня 1922 року він доручав полковникові Филоновичу організувати збір інформації про російські організації в Царгороді і Балканах, підкреслюючи, що «дуже бажані відомості, які подаються агентами червоних до Москви. Конче необхідні агентурні віломості щодо дислокації Червоної Армії». Через кілька днів полковнкові Кедровському Всеволод Петрів доручає ввійти в контакт з «Комітетом спасіння України в Царгороді», аби вияснити, хто з старшин колишньої російської армії увійшов до нього.

Тоді ж генерал Петрів звертається до голови Ради Українського військового товариства в Єгипті з проханням висвітлити питання про тамтешню українську та російську еміграцію.

З огляду на тяжкий матеріальний стан вищих військових старшин армії УНР Всеволод Петрів звернувся з проханням до Головного Отамана Симона Петлюри, щоб Генеральний штаб був перенесений до табору, оскільки, хоч він і стане вже інтернованим, але матиме дарований дах над головою і бодай мізерне харчування. Все це дасть можливість продовжувати працю.

У другій половині листопада 1921 року Генеральний штаб переїхав з Ченстохова до табору інтернованих вояків Армії УНР, шо знаходився неподалік міста Каліш. У цьому таборі за дротами і польською вартою перебувала тоді 2-а стрілецька Волинська дивізія і 3-а стрілецька Залізна дивізія.

Незважаючи на тяжкі умови, в таборі вирувало життя. Тут був театр, у якому майже щодня відбувалися різні вистави, вшановувалися всі національно-державні свята, а саме: після Служби Божої відбувалися паради під музику духового військового оркестру.

У таборі панував порядок і взаємна пошана. То тут, то там можна було бачити гуртки козацтва, в яких бійці, підкручуючи вуса, розповідали про різні випадки з часів боїв в Україні чи з часів світової війни.

У Каліському таборі діяла ще й юнацька школа, яка готувала кадри молодих старшин.

Крім того, начальник Генерального штабу Петрів зорганізував штабні курси для підготовки старшин до праці в таборах. За його проводу було два випуски їх.

Недалеко від Каліського табору був ще табір Щипюрнський, де перебувала за дротами 6-а стрілецька Січова дивізія. Командував нею генштабу генерал-хорунжий Безручко.

Використовуючи недалеке скупчення старшинства двох таборів, генерал Петрів влаштовував військові ігри: на картах вирішувалися тактичні задачі. Генерал Петрів по-мистецьки керував цією військовою грою так, він давав завдання двом групам старшин, що були розміщені в різних кімнатах. Ситуація раз у раз змінювалася, а відтак віддавалися все нові й нові розпорядження. Витворювалася картина правдивого бою на фронті. До речі, один з військовиків Володимир Савченко наголошував у своїх спогадах, що подібна гра на картах відбувалася на його очах перед першою світовою війною, в 1913 році, в штабі XIV корпусу в Любліні. Керував нею командир корпусу генерал Брусилов. На думку Савченка, український генерал Петрів, безумовно, далеко перевищував російського генерала в умінні провадити військову гру.

Отже, не зважаючи на несприятливі умови табірного життя за дротами (брак грошей, злиденні харчі), Генеральний штаб невтомно працював над реорганізацією майбутньої армії. Докладались старання аби все було своєчасно підготовлено, щоб за сприятливих умовах можна було втілити в життя той план, який розробив Генеральний штаб на випадок, коли б армія УНР опинилася в Україні. Малося на увазі не тільки здійснити поповнення за мобілізацією існуючих частин, але й сформувати нові та забезпечити їх усім необхідним для провадження збройної боротьби.

До речі, були переглянуті статути та внесені потрібні поправки й доповнення, беручи під увагу досвід першої світової війни.

У той важкий період еміграції до нього звертався колишній діяч Центральної Ради Павло Христюк з пропозицією повернутися до Радянської України. «Я вернувся б, — відповів Петрів, — при умові максимум: як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум — начальник Генштабу СРСР».

Зрозуміло, що Христюк гарантій на таке не міг дати…

На еміграції Всеволод Петрів стає основоположником, одним з керівників і викладачем «Українського Мандрівного Університету», закладенного в Ченстохові в Польщі під головуванням професора Військової академії генерал-полковника Миколи Юнакова, за участі Професорів Київського і Кам'янецького університетів, для поширення знань між вояками армії та урядовцями міністерств УНР. А далі як начальник генерального штабу УНР стає основоположником і професором історії військового мистецтва та воєнної адміністрації на Вищих курсах штабних старшин УНР у Каліші 1922–1923 роках. Курси ті існували до 1925 року, маючи спочатку 16 професорів з повними кваліфікаціями академії генштабу, — гарматної та інженерної.