...

Міжнародний день перукаря у світі відзначають 13 вересня. Це — свято всіх умільців ножиць, фарб та гребінців. Цього дня вітання приймають не лише перукарі, а й барбери.

З XV ст. на території України було поширене Магдебурзьке право, за яким ремісники однієї спеціальності об'єднувалися у цехи — своєрідні професійні спілки в межах міста.

Окрім гоління та стрижки, середньовічні перукарі, яких називали банщиками, надавали жителям міст та інші послуги гігієнічного характеру. Їхнім цеховим гербом була мідна миска для збивання мильної піни, яку також використовували як гонг для подачі сигналу про відкриття лазні. Таким чином, відвідувачі дізнавалися, що вода для купання вже досить гаряча.

Крім банщиків, у середньовічних містах існували цехи цирульників, або брадобреїв, які пізніше об'єдналися з банщиками. Цирюльники пропонували й медичні послуги: ставили банки, пускали кров, прикладали п'явки, виривали зуби — тому вони охоче називали себе хірургами.

Вони тягали з собою громіздкі ящики, наповнені хитромудрим інструментом і парфумерією. На шиї у них незмінно бовтався дерев'яний стілець, на який тут же, просто на вулиці, сідали клієнтів. Поява на вулиці цирульника завжди ставала подією. Крім стільця, незмінною приналежністю цирульників, як ми вже зауважили, був ящик. У ньому були ланцети, ножиці кількох видів, широкі бритви, посуд для зберігання живих п'явок, найпростіші медичні інструменти.

Мандрівні цирульники були висококваліфікованими майстрами перукарської справи, чим і самі нерідко пишалися. Кожен із них мав своє коло клієнтів та своєрідну легалізацію. Один служив, наприклад, при дешевих міських лазнях, інший ходив по будинках, третій працював у дорогому фешенебельному салоні.

На початку ХХ століття, аби підстригтись та привести свою шевелюру в порядок, мешканці Проскурова звертались до так званих "голярень”. Це були непоказні глиняні халупки. На старих фото можна побачити невелику глиняну хатину, яка розміщувалась у ряду старих будинків по вулиці Лібкнехта (нині Соборна), де вправні перукарі не лише кучері крутили, а й вуса підстригали.

Однак уже тоді для еліти Проскурова на Олександрівській існувала показова, гарна перукарня обладнана за панівною у ті часи французькою модою. У ній працював Вольдемар – перукар. У спогадах проскурівського нотаріуса Колоколова зазначаються такі слова "...В городе появился первый настоящий парикмахер-маникюрист”. Звал он себя Вольдемаром и каждому гостю задавал одни и те же вопросы. Если гость пришел побриться, он спрашивал: "Сделать вам "буланже” или "великоросса”? А по окончанию работы приговаривал: "Вы теперь настоящий "комильфо"!”.

Колись будинок мав гарний декор, але у 60-х – 70-х роках ХХ століття його облицювали плиткою, знищивши усю красу. Сьогодні на першому поверсі будинку діє перукарня – "Руслан”.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у більшості перукарень було націоналізовано не тільки меблі, а навіть інструменти. В період НЕПу, коли приватні підприємства на деякий час дістали право на розвиток, перукарська справа трохи пожвавилася.

На початку 30-х років значно зросла мережа перукарень у великих містах і промислових центрах, а також у маленьких містечках і селищах, фабриках і заводах, у колгоспах. Всесоюзним Побутпромоб'єднанням було прийнято рішення підготувати 12 тисяч перукарів; для цього розробили першу програму курсів прискореного типу з перукарської справи. Тобто вперше було зроблено спробу створити навчальні заклади для професійної підготовки майстрів перукарської справи. У школах і на курсах викладали майстри, які навчалися ще в дореволюційні часи.

У 1932 р. Всесоюзне кооперативне об'єднання видало брошуру С. М. Черняка «Парикмахерское дело. Пособие для учеников школ и курсов мужского парикмахерского дела». Крім матеріалів із теорії професії, техніки виконання популярних стрижок і санітарних правил, у посібнику вперше було наведено план зразкової перукарні.

В залі очікування рекомендувалося мати кількість місць відповідно до кількості туалетів (виробничих місць) у виробничому залі. Площа виробничої зали мала бути розрахована за кількістю працюючих майстрів, тобто не менше ніж 4-4,5 м на кожного майстра, а умивальник — один на п'ять майстрів. У перукарні обов'язково мали бути механічна витяжка, вентиляція й підсобне приміщення площею не менше 5 кв. м. Підлога в залі мала бути щільною, пофарбованою або вкритою лінолеумом.

Для перукарського туалету чоловічої зали перукарні обов'язковим вважався такий набір предметів і приладдя: дзеркало, піддзеркальний столик, підніжник, крісло для сидіння з металевим підголовником, маленька шафа (тумбочка), ящик для інструментів і полиці для білизни й серветок для гоління (верхня), для пеньюарів й підстрижників (нижня). Піддзеркальний столик покривали скляною дошкою або «мольбритом».

Предмети туалету розташовували таким чином: банка скляна або з порцеляни з 5%-ним розчином карболової кислоти для дезінфекції бритв; скляна баночка з розчином галуну, баночка з отворами для мильного порошку; пудрениця з пудрою (у перукарській справі використовувалася виключно рисова біла пудра); металевий флакон для простої води; металевий флакон для фіксатуару; флакончики для брильянтину, вежеталю, хінної води й одеколону.

З вежеталю, хінної або інших вод для волосся виготовляли так званий фріксіон. Цією речовиною змочували волосся після миття, обтирали серветкою, але не насухо. Після цього закріпляли волосся бріоліном або фіксатуаром, який не так блищав і не був таким масним, як бріолін); банка з бріоліном; тверда щітка для причісування волосся; тверда щітка для бріоліну; м'яка щітка для змахування волосся; щіточка для брильянтину; ручне дзеркало; таця з чашкою, склянкою, помазком для гоління; гумка для знімання мила з бритви.

Під туалетним столиком біля підніжки ставилася плювальниця. У шухляді для інструментів мали розміщуватися: сталеві прямі ножиці, які виготовлялися спеціально для перукарських робіт, розміром від 15 до 20 см; гребінки (спеціальний перукарський гребінь розділявся на дві частини — часту й рідку); машинки для стрижки різних систем — шведські, німецькі, американські (останні вважалися найкращими).

Машинки були зі спіральними й кільцеподібними пружинами, бритви та станок і брусок для правлення бритв, а також спеціальна дощечка з мастиками, які використовувалися при правленні бритв.

У жіночих залах перукарень були популярні туалетні столики із дзеркалами — трельяжі, а сам туалет покривався склом чи мармуровою дошкою. Використовувалися нагрівальні газові та електричні прилади. Газові вважалися найзручнішими, вигідними та надійними. Електричні прилади не вважалися надійними, але сушуари «фен» і «гігант» широко застосовувалися.

Починаючи з 60-х років перукарні були вже оснащені й довгим рядом сушуарів, під «ковпаками» яких жінки смирно просиджували довгий час, перегортаючи журнали. Бігуді та сушуари тоді були основним інструментом перукарів, адже модні зачіски найчастіше передбачали завивку локонів.

Ціни на перукарські послуги в СРСР встановлювалися державою і були однаковими і в маленькій перукарні на околиці, і в престижному салоні у центрі Москви. Для прикладу модна жіноча стрижка «Сассон» обходилася в 1 рубль 60 копійок, накручування волосся на бігуді та сушка волосся коштувало 80 копійок, а популярна хімічна завивка волосся з наступною стрижкою коштувала найдорожче: цілих 4 рублі 60 копійок. Після цього можна було обробитися одеколоном за 15 копійок зі спеціального автомату.

Ці парфумерні автомати заслуговують на окрему розповідь. Їх встановлювали біля виходу з перукарень, зазвичай на вулиці. Вони являли собою дерев'яні ящики розміром з телефон-автомат, із дзеркалом та прорізом для монетки.

Кинувши 15 копійок, ви могли спочатку почути гучну роботу компресора, а потім назовні під тиском виходила ароматна хмара одеколону, порція якого становила 5 мл. Автомат розпорошував парфум протягом двох секунд і «від щирого серця»: все обличчя клієнта ставало мокрим від одеколону.

Заправлені автомати були різними одеколонами, зазвичай це були «Шипр», «Політ» чи «Червона Москва». У Проскурові подібний автомат був встановлений на першому поверсі універмагу «Дитячий світ» і розпилював потрійний одеколон.