...

Помилкові кроки української влади доби Директорії та армії УНР... Скільки їх було...

Один з найкривавіших єврейських погромів стався в Проскурові майже сто років тому – далекого засніженого 15 лютого 1919 року в єврейських кварталах міста...

На початку XX століття Проскурів був відносно великим і благополучним містом. У ньому налічувалося близько 50 тисяч жителів, з яких приблизно половину становили євреї. Становище єврейського населення було відносно пристойним. Але в лютому 1919 року в місто прибув петлюрівський отаман Семесенко на чолі Запорізької бригади. Разом з козаками в Проскурів вступив 3-й гайдамацький полк, вже відомий своєю погромною практикою.

У місті дотримувався порядок, і солдати навіть «платили за взяте ними в магазинах». Влада їхнього командира була беззаперечна, й ексцесів начебто очікувати не доводилося.

Як пише дослідник єврейських погромів Гусєв-Орєнбургський, «тижня за три до подій сталося те, що виявилося для Проскурова фатальним, а саме – у Вінниці відбувся з’їзд більшовиків. Він виніс резолюцію про необхідність більшовицького повстання у Подільській губернії, день повстання було призначено 15 лютого».

Початок перебування в Проскурові командир бригади наказав відзначити парадом. Дивним було те, що провів він його не в центрі міста, а на околицях, де жила єврейська біднота, але незабаром все з’ясувалося. З’явився наступний наказ, звернений насамперед до єврейського населення:

«Наказ № 6 по Запорізькій козачій бригаді українського республіканського війська імені Головного Отамана Петлюри

6 лютого 1919, Проскурів

Пропоную населенню припинити свої анархічні виступи, так як для боротьби з ними у мене сили достатньо. Найбільше ставлю це на вид жидам. Знаєте, що ви народ всіма націями нелюбимий, а творите такий безлад між хрещеним людом. Невже вам не хочеться жити, невже вам не шкода своєї нації? Якщо вас не чіпають, то сидіть смирно, а то ось така нещасна нація обурює бідний люд».

За фатальним збігом обставин, місцеві революційні елементи, і в тому числі євреї (які не складали більшості й не грали керівну роль), котрі спиралися на більшовицькому налаштуванні частини місцевого гарнізону – 15-й Білгородський і 8-й Подільський полки, – замислили підняти повстання проти влади Директорії. Це й послугувало зручним приводом до різанини, яка нишком готувалася ще раніше.

Був оголошений новий наказ, у тексті якого з-поміж інших грізних висловів містилися й такі: «Мною прийняті були найрішучіші заходи, аби придушити підняте повстання. Дуже може бути, що серед жертв, полеглих під ударами моїх козаків, є багато невинних, але так як нічого не може обійтися без помилок, то вони і тут могли мати місце».

Цей наказ був опублікований вже після початку звірячого погрому, який за своєю лютістю, масовістю й організованістю перевершив майже все, що можна згадати в багатій погромами історії України. За спеціально розробленим планом під керівництвом своїх командирів військо вирушило винищувати єврейське населення, яке не мало жодного відношення до купки змовників, котрі намагалися забрати владу в петлюрівців. Козаки йшли під музику, включивши до свого походу навіть санітарний загін. Вони йшли «воювати» з мирним єврейським населенням.

Молодий отаман «дав хлопцям погуляти». Але одночасно він поклав на них «місію». Він заявив їм, що «євреїв необхідно вирізати для порятунку України». Коли один з офіцерів запропонував замість погрому накласти на євреїв контрибуцію, Семесенко почав погрожувати йому розстрілом.

Протягом декількох днів з перервою на обід орудували в єврейських будинках козаки: жоден будинок не був пропущений і мало про кого з жителів «забули». Розсипавшись єврейськими вулицями групками від 5 до 15 осіб, з абсолютно спокійним виразом на обличчях входили козаки до будинків. Цілі квартали вирізалися поголовно. Перед тим, як жертву вбивали, її піддавали найжорстокішим болісним знущанням. Вбивці застосовували переважно холодну зброю. Адже «отаман наказав різати, але не стріляти».

Погромники відрізнялися садистською жорстокістю. Відомі випадки, коли деяким жертвам були нанесені кілька десятків різаних і колотих ран. Винищення сім’ї починали з вбивства дітей, яких катували на очах у батьків, а потім вбивали й дорослих. Багато трупів були знайдені знівеченими, з відрубаними головами. Безліч жінок було зґвалтовано. Людей стягували з горищ. У льохи, набиті людьми, кидали гранати.

За наказом Семесенка, з санітарних пунктів були зірвані розпізнавальні знаки, зносити поранених було нікуди. Вбитих не дозволяли ховати. Коли ж євреї, які залишилися живими після першого погромного дня, спробували все ж поховати близьких, на них знову накинулися, і ще п’ять сотень були знищені.

«Випадки захисту жінок і дітей з боку неєврейського населення невідомі, – оповідає «Чорна книга про погроми». – Але виключення все ж були, наприклад, відчайдушне та героїчне втручання диякона Кочуровського, який просив гайдамаків припинити різанину. Коли це не допомогло, він закричав: «Ріжте й мене!» Його закололи та продовжили вбивства.

Український громадський діяч Верхола на засіданні міської Думи в Проскурові сказав, звертаючись до Семесенка: «Отамане, ти думав побудувати Україну на єврейській крові? Так знай, що цим ти згубив Україну. Тому що немає такого хімічного засобу, який міг би вивести єврейську кров. Ти погрожуєш мені?! Але що ти можеш зробити? Вбити? На, стріляй!!! Якщо зарізали три тисячі євреїв, то не буде великої біди, якщо загине один Верхола. І не тільки за три тисячі євреїв, а якщо і за десять євреїв я міг би поставити свою голову, то я б це зробив». Але ці безстрашні виступи не могли зупинити винищення невинних.

У більшості ж своєму населення міста мовчало, а селяни скористалися становищем для пограбування та мародерства. На жаль, і серед городян інтелігентних професій знайшлися ті, хто визнав можливим приєднатися до вбивць і грабіжників. У неділю дозволили зібрати трупи, аби вивезти тіла до місця поховань. Займалися цим родичі загиблих і добровольці. Тіла наказано було завантажити на підводи і поховати в загальних ямах, виритих у полі, деякі з цих братських могил вмістили до 800–900 загиблих. А коли тіла були опущені в землю, настала черга тих, хто зібрався біля могил, аби хоч так пом’янути вбитих, – погромники закидали їх гранатами і звалили тіла в ті ж ями. Вбивці намагалися не залишати слідів злочинів – землю утрамбували й вирівняли. Після цього було вбито ще півсотні євреїв: гайдамаки виявили їх на вокзалі, вже у вагонах – люди сподівалися вислизнути з міста смерті. Їх погнали в поле, змусили вирити собі могилу, роздягнули догола й холоднокровно розстріляли.

З великою помпою, в супроводі санітарів і сестри милосердя, Семесенко нарешті залишив Проскурів...

Було вбито в Проскурові 1200 осіб. Поранено – 600, половина з яких померла...

А ось що розповідав про події в Проскурові сам Іван Семесенко: «Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії та Директорії з Вінниці й Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали своєму призначенню і серйозності моменту. Їх легковажність дала місцевим більшовикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах... Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого більшовики збройно виступили проти Директорії... Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу придушення цього повстання я взяв на себе... Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Більшовики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або – або... Більшовицькі методи в нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, визнаю, наказав вирізати місцевих жидів дощенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що на них теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця! Додаю, погроми – мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його пограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то, награбувавши грошей, певно, давно кудись зник би і жив, як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію та Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку? На другий день представники міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі? З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготуватись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований за наказом Петлюри».

При штабі Дієвої Армії було два вагони з вояками Армії УНР і серед них чимало отаманів, які чимось проштрафилися. Для Семесенка місця вже не вистачило. Його відвели до товарного вагону – о, глузлива посмішка долі! – до євреїв-комуністів Мойсея Шустера та Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова. Михайло Середа мав дозвіл заходити до цього вагону. Він був свідком розмов в’язнів. Коли Шустер висловився нешанобливо про українську одежу, як про «маскарад» та й взагалі про наш народ, отаман спокійно відповів: «Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрягла ЖИДАМ навпоперек горла? Чому більшість чекістів з ЖИДІВ? Всі комуністичні організації в ЖИДІВСЬКИХ руках. Політкомами в совєтських військах – в більшості ЖИДИ. Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузування, які вчинено над моїми полоненими, були ЖИДІВСЬКОГО походження».

Михайло Середа так описував отамана: «Своїм зовнішнім виглядом Семесенко складав враження спокійного, врівноваженого та поміркованого чоловіка. Середнього зросту, блондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличчя, стрункий, чемний у розмові – він, певно, користувався серед жіноцтва широким кредитом».

«Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, синє галіфе з генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові – чорна смушева шапка... Він мав незвичайну енергію й рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди й авторитет С. Петлюри».

Петлюра же наказав провести слідство якомога швидше і суворо покарати винних. Семесенка перевезли до кам’янецької в’язниці. «На наше безголов’я, – говорив він, – провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціалістам, і правиці, селянам і поміщикам, жидам і Європі. Коли людина позбавлена своєї волі та спирається на волю юрби, – карта її на таку величну ставку, як визволення нації, напевно, буде бита. Коли Бог допоможе мені позбутися оцих кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де...»

Слідство добігало кінця. Раптом Кам’янець захопили денікінці. Слідча комісія розбіглася, і Семесенко опинився на волі. З вірними йому козаками прибув до Галичини, одружився, перебув у родинному колі зиму 1919–1920 років. Навесні 1920 року, зачувши, що полковник Олександр Удовиченко формує 3-ю Залізну дивізію, зголосився до неї. Дізнавшись про це, штаб армії наказав заарештувати отамана.

Семесенко змушений був розпустити свій загін. Він мав якийсь фантастичний план роздобути за кордоном гроші, спорядити армію, на чолі якої повернутися до України...

На чеському кордоні Семесенка заарештовують. Привозять до Чортківської в’язниці. Польовий суд постановив розстріляти його. Охорона штабу Дієвої армії вивезла його в поле за Чортковом. Коли Семесенка поставили до скелі, він кинувся на варту, стискаючи то одного, то другого в залізних обіймах. До світанку варта не могла з ним упоратися. Нарешті повалили на землю, і вже лежачого забили…

Пам’ятник жертвам проскурівського погрому 1919 року встановлено в Проскурові в 1925 році коштом єврейської общини та спонсорів на місці братської могили, де також поховані жертви Фельштинського погрому. Цей монумент є унікальним: ніде в Україні більше немає пам’ятника пам’яті жертв єврейських погромів. Наприкінці ХХ століття монумент, присвячений пам’яті жертв проскурівського погрому, виявився під загрозою руйнування. Але завдяки зусиллям громади та Хмельницького благодійного фонду «Хесед Бешт» він був реконструйований і збережений для майбутніх поколінь.

Вікторія Папонова, хранитель музею історії міста Хмельницького