17 липня в Україні відзначають День етнографа — свято дослідників, які по крихтах збирають та бережуть нашу матеріальну й духовну культуру. З цієї нагоди ми зазирнули до музейних фондів і відшукали надзвичайно цікавий експонат — горщики-близнята.
В українській традиції глиняний посуд ніколи не був просто кухонним начинням. Кожен глек чи макітра мали своє сакральне значення, а горщики-близнята - це взагалі шедевр народної практичності та символізму. Серед усього розмаїття гончарних виробів особливе місце посідають горщики-близнята (їх також називали двійнята, близнята, спариші, парюки) . Конструкція цього посуду проста й водночас геніальна: це два (рідше три - трійнята, або чотири - четвернята) глиняні горщики, з’єднані спільною ручкою-кільцем. Отвори закривали глиняними або дерев’яними кришками.
Двійнята широко використовувалися у селянському побуті, але вони не були придатні для приготування страв, ними носили їжу членам родини, які трудилися на полі. Такий посуд був зручний тим, що можна було носити дві страви однією рукою, тому можна було насипати борщ в один горщик, а в другий — кашу чи вареники. тримання температури понад дві години, тому страви залишалися теплими довгий час. Для зручності горщики-двійнята мали спільну дерев’яну фігурну кришку, яка в полі слугувала як дощечка для нарізання сала. Хрещеники на Святвечір в них носили своїм хрещеним батькам кутю і узвар, а інколи у цьому посуді ділили свячену (благословенну) та несвячену (неблагословенну) їжу під час святкування обжинки , тому цей посуд можна віднести до частково обрядового. Інколи на двійнят наносили орнамент-оберіг, який нібито захищав їжу від зурочень і надавав їй цілючої сили. Мати дитини пила непочату воду з горщиків-близнят, щоб було багато молока. Особливою майстерністю відзначалися чорнодимлені (чорнолощені) «близнята». Їх робили з суміші масної та пісної глини, формували на ножному крузі, а вушка доліплювали вручну. Перед випалюванням підсушений посуд полірували гладенькими камінцями (лощили). Випалювали їх у закритих пічах на дровах із бука чи граба. Коли кераміка розжарювалася до червоного кольору, доступ повітря повністю перекривали (засипали піч ґрунтом), і впродовж 12 годин посуд «коптився» у диму, набуваючи фірмового графітового блиску. Горщики господині купували переважно на базарі в гончарів чи перекупників. Під час купівлі господиня уважно роздивлялася обрану посудину, щоб не було видно тріщин. Щоб пересвідчитися, що горщик гарно випалений, стукали по ньому нігтем чи зігнутим пальцем, іноді горщиком об горщик, прислухаючись – якщо горщик озивався глухо, це значило, що наявна тріщина, нехай і невидима; якщо звук був дзвінким, це свідчило про якісне випалення посудини – такий посуд не пропускатиме вологи. Побутувало повір’я, що глухо озивається горщик, а дзвінко – горщиця, в якій страви будуть вдаватися смачними. Звертали увагу і на зовнішній вигляд посудини, перепалений посуд господині вважали міцнішим. Куплений посуд обов'язково готували до служби. Новий горщик «заварювали» рідкою пшеничною кашею, розчином житнього борошна, відваром картоплі, цукрових буряків; змащували салом, смальцем, олією; кип’ятили в ньому молоко чи воду. В більшості випадків посуд після такої обробки ставили в піч для «загартування», щоб глина не пропускала вологу. Тримати надщерблений чи побитий посуд у хаті вважалося поганою прикметою. Проте українці були ощадливими господарями й намагалися продовжити життя кожній речі. Якщо горщик тріскався, його не викидали одразу. Пошкоджений посуд називали гирявим, гируном або горю́нчиком. Для його ремонту кликали мандрівних майстрів — «горшкодраїв» або «дротарів», які майстерно стягували тріщини дротом. Якщо ж горщик розбивався остаточно, його уламки заповнювали жиром, вставляли ґніт і використовували як каганці для освітлення оселі. Сьогодні горщики-близнята — це не просто музейний експонат, а дивовижне свідчення того, як у звичайній побутовій речі наші предки об'єднали практичний розум, витончене ремесло та глибоку віру в силу родинного зв'язку. | 
