...

Можна з упевненістю сказати, що такий-от потужний поштовх до вивчення історії України, Поділля, свого власного родового коріння отримали учасники творчої зустрічі з відомою подільською поетесою, письменницею, педагогинею, журналісткою Ніною Качеровською

під презентації її історичної повісті нарисів і поезій «Ще як були ми чумаками».

На презентацію «Чумацьким шляхом – у захопливу подорож до витоків свого роду», котра стала справжнім краєзнавчим святом, своєрідним історичним інсайтом, себто несподіваним осяяням пробудженою родовою пам`яттю, завітали численні гості: учні-семикласники Хмельницького колегіуму імені В. Козубняка під керівництвом викладача Ірини Василівни Ленарт-Криськів, студенти Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії під керівництвом доцента кафедри суспільних наук, кандидата філософських наук Галини Степанівни Гамрецької, краєзнавці, історики, письменники, вчителі, численні побратими пані Ніни по творчому цеху, всі, кому небайдужа історія рідного краю.

У вітальному слові до зібрання директор музею пані Галина Барабаш наголосила: «Нині усім нам надзвичайно важливо звертатися до тих глибин національної історії, котрі творять нашу національну свідомість, національну пам`ять. Одним із таких феноменів нашої історії є чумацтво. Чумаки – це передвісники козацтва, торгівлі, логістики, дипломатії, менеджменту, це верства українського суспільства, котра разом з козацтвом і селянством відіграла значну роль в економічному і політичному розвитку України. Ми, українці, мусимо наверстати втрачене – дослідити історію своїх родоводів до найглибшого коліна, бо нам є чим пишатися, є чого повчитися, є що успадкувати від своїх предків. Ми – нація вільних людей, і цього від нас ніхто не забере. Якраз такими – самодостатніми, вільнолюбивими, надзвичайними українцями і були чумаки, про яких згадаємо нині».

Директор музею вручила пані Ніні Качеровській подяку за організацію презентації спецпроєкту до 300-ліття від дня народження Григорія Сковороди «Триста років – тридцять кроків», сертифікат на використання 30-ти відеороликів з якого пані Ніна, навзаєм, передала музею, і подяку за проведення презентації книги «Ще як були ми чумаками», подякувала за послідовну просвітницьку працю на розвиток історії та культури України.

Як досвідчений педагог Ніна Никифорівна розпочала прецікавий історичний екскурс вікториною, присвяченою темі чумацтва. Таким чином присутні актуалізували свої знання щодо ареалу розповсюдження цього промислу, синонімічного ряду до слова чумак, який складають слова: коленик, коломієць, прасол. Згадали локації видобування солі в Україні, популярні чумацькі прізвища, етимологію чумацької лексики, слів: чумак, валка, мажа, ватага. До речі, чумацька ватага збирала 15-20 учасників з возами-мажами, котрі об`єднувалися з іншими ватагами у чумацький обоз – валку із (!!!) 100-200 возів і вирушали в далеку дорогу. До слова, торгували чумаки не лише сіллю та рибою, а й деревиною, дьогтем, шкірою, медом, воском, кустарними виробами, вовною, хутром, збіжжям. За один сезон до порту Одеси з українських сіл у ХІХ столітті чумаки перевозили до п`ятдесяти мільйонів пудів хліба!

Хоча українці – яскраві індивідуалісти, проте в громаді було заведено силу справ робити гуртом. До прикладу, ставили хату толокою, себто з допомогою родичів, сусідів, і, в першу чергу, для сиріт і вдів. А які хати, які садиби були у чумаків! Мов у віночку – обрамлені розкішними садками (добірні саджанці, виноградну лозу, знову ж таки, привозили з Півдня), оточені стайнями, кошарами, повітками, переповненими всілякими добрами, худобою, збіжжям, обов`язково коло хати – різьблена криниця з калиною, вербою… Чумаки були вмілими майстрами-різьбярами: на відпочинку серед степу вирізьблювали-прикрашали, випалювали візерунками свої мажі, зроблені з чистого дерева, без єдиної металевої деталі (бо де ж ти знайдеш в степах змінну металеву деталь, якщо, не приведи Боже, зламається… А дерев`яну можна швидко поновити! Як тут не згадати чумацьке прислів`я: «Коли віз ламається, чумак ума набирається!»). Юним краєзнавцям цікаво було дізнатися, що каре – це не лише зачіска, а й назва фортифікаційної чумацької споруди з маж-возів, котрі ставили квадратом і з`єднували ланцюгами під час відпочинку, щоб легко було оборонятися на випадок раптового нападу. І там же, в цій споруді, попід возами лягали на відпочинок, та головами – під колеса, на випадок, якщо хтось рубане шаблюкою, то перший удар прийдеться на дерево. Замість подушки, до речі, слугувала важниця – підставка для підважування воза під час змащування коліс. Цю і ще багато іншої інформації отримали захоплені учасники екскурсу на «розігріві».

А далі – цікавіше! Пані Ніна створила й видала своє поетично-краєзнавче дослідження «Ще як були ми чумаками» ще 2008 року! Заспокоїла душу – адже цей матеріал спадкоємиця давнього подільського чумацького роду виношувала у планах багато років, як своєрідну обітницю своїм пращурам! Тоді ж отримала на нього схвальний, захоплений відгук від журналістки обласної газети «Подільські вісті» Оксани Собко, котра, як виявилося, теж чудово пам`ятає своїх предків-чумаків, котрі займалися цим промислом на Поділлі не одне століття.

Книги ж роздарувала в бібліотеки міста й області, де вони спокійно осіли на полицях. Але торік, в середині лютого-місяця Ніна Никифорівна отримала запрошення від тепер уже наукового співробітника музею історії міста Хмельницького Оксани Собко провести презентацію своєї книги про чумацтво. Але за кілька днів на світанку Україну збудила жахлива війна.

Рік минув для музею у волонтерстві й на просвітницькому фронті. Наше святе завдання – не дати забути землякам, особливо молоді, власне коріння, цінності, історичну правду, за яку ми воюємо з жорстоким ворогом. Тому книга Ніни Качеровської нині, як ніколи, - на часі. Бо ми, українці, повинні повсякчас бути пильними і питати себе рядками Ніни Качеровської: «Невже у нашому столітті нові імення підуть в моду: Продайбоматір, Забудьдіти, Країнузрадь і Будьбезроду?»

«Ми завжди мусимо відповідати собі на запитання: «Хто ми єси? Який ми народ? - переконана пані Ніна Качеровська. - І в пошуках відповідей на ці запитання нам на підмогу приходять наші предки: «Йдуть чумаки, засмаглі аргонавти, Такі святі, хоч «Отче наш» кажи. Не зіб`ються з путі – і очі зав`яжи, - Не треба компаса, не треба навіть мапи». «Книга ця народилася як поклик крові предків – ПАМ`ЯТАТИ!»

У 16-ти розділах книги, вдало скомпонованої з поезій і нарисів, дбайливо прикрашеної тематичними ілюстраціями, серед яких – і картини наших відомих земляків, художників Михайла Андрійчука, Валерія Франчука, а також Василя Лопати, Тараса Шевченка, Івана Бринюка та інших, авторка подала розмаїту, насичену цікавими подробицями інформацію – масив цінних знань з української історії, політики, економіки, краєзнавства, етнографії, мови, географії, фольклору, медицини, навіть – замовлянь, народної магії! Поезії – громадянська, філософська, інтимна лірика – вдало доповнюють нариси, а завершальна новела –переказана авторкою сокровенна родинна історія – щемним, тужливо-ностальгійним акордом торкає за душу, і ти, посвячений у святая святих переживань і спогадів автора, схиляєшся у співчутті й поминальній молитві про її світлих, дорогих предків, про своїх предків, про наших українських предків…

Чи знаєте ви, що основним транспортом чумаків були воли – бессарабські, довгорогі, полової – сіро-жовтої масті? Були й попелясті волики, їх жартома називали мазіями. Воли-велетні давали змогу перевозити величезні вантажі на далекі відстані шляхами, які не були навіть вимощені, а - биті. Один віз-мажа міг вмістити від 60 до 100 пудів (960-1600 кг) вантажу.

Чи можете уявити, яких небезпек і труднощів був сповнений промисел чумака-«далекобійника», котрий вибирався в далеку дорогу ранньої весни, а повертався пізно восени, поки дозволяли дороги. А які халепи могли чигати на чумаків в диких місцях Дикого поля в пониззях Дніпра (сучасні Одеська, Миколаївська, Херсонська області), що кишіли «робітниками» не стільки ножа й сокири, як шабель, пік і рушниць, розбійниками, грабіжниками-калмиками, котрі за поживою навіть з Астрахані дотеліпувалися в пошуках дармовизни до самого Перекопу, утім, як і нині…

«Чумак за роботою – селянин, а за духом – козак», - писав Микола Костомаров. Не дивно, що свої чумацькі валки лицарі степу супроводжували воєнізованою охороною, котру самі ж і здійснювали. З собою брали в дорогу зброю, кулі порох, а ще віртуозно володіли секретною зброєю – ціпами, яких панічно боялися зайди.

Віками наїжджені чумацькі шляхи мали свої назви: Муравський – від трави-мурави – споришу, за котрим визначали дорогу серед степового різнотрав`я, Шпаковий (на честь чумацького або козацького ватажка Шпака), Ізюмський, Кальміуський, Кучманський, Бакаїв (бакай – вибоїна з водою), Ромоданівський (ромода – натовп, шум), Микитинський, Царгородський, Харківський. Отже, чумацькі шляхи з`єднували Лівобережжя та Слобожанщину із Запоріжжям, Кримом, Доном, Азовським морем, інші вели з Лівобережжя й Правобережжя до Галичини й Молдови, на північ, на схід, до Північного Кавказу, Польщі, Прусії і далі на Захід.

М. Грушевський на підставі арабських джерел згадує про купецькі валки, що їздили в Х столітті до Андалусії (Іспанія), Риму й Царгороду. Отже, хоча кажемо, що чумацтво широко розповсюдилося у ХV столітті, витоки цього промислу в українських землях слід шукати ще в княжі часи. Українське чумацтво стоїть за своєю значимістю поряд з Балтійською Ганзою, купцями Родосу й Венеції. Це були традиційні купецькі форми організації людей, що з давніх часів вели торгівлю, обмін товарами з державою Києва, але були давніші ще навіть за державні утворення. Саме до мандрівних купців і вояків звертається Великий князь Київський Мстислав Ізяславович із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо «вже в нас і Грецьку путь відбирають, І Соляну, і Залозну А чи не лучче було б, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків». Про чумаків згадує фламандський монах і дипломат Рубріквіс у 1352 році, коли українці привозили до Теодосії куниці, соболі й інші хутра в критих возах, запряжених волами.

Зміст чумацтва – торговельна асоціація українців. Як століттями боротьба за політичні вольності українців, так і - за власний спосіб століттями складеної торговельної системи. Вона велася велася як проти монополії своїх володарів, так проти чужих. Тому українські чумаки 1648 року підтримали українську визвольну революцію під проводом Богдана Хмельницького. З кмітливих, заповзятих чумаків вийшли українські підприємці Терещенки, Симиренки, Харитоненки…

Не оминула пані Ніна й чумацьку тему в долі Тараса Григоровича Шевченка. Мати Тарасова Катерина була із бойківських чумаків з Прикарпаття, а батько Григорій – із черкаських чумаків. Одинадцятирічним у 1925 році майбутній Кобзар чумакував з Батьком Григорієм і братом Андрієм в Одесі. Чумацькі пісні давали йому сили пережити заслання. Особливо любив «Ой хто лиха не знає», «У Києві на риночку». Не раз оживало чумацтво в його живописних полотнах, в поезіях «Чума», «Неначе степом чумаки», «Наймичка»… Чумацьке звичаєве право, побут, кухня, медицина, ворожіння, чумацьке кохання, легенди, перекази, приказки, пісні – все це детально дослідила і висвітлила поетеса-дослідниця. Вказала науковців, котрі різнобічно висвітлили цю тематику в своїх працях.

А ще нам прецікаво дізнатися, власне, про розвиток чумацтва на Поділлі. І тут Ніна Никифорівна зробила зачин з вивчення цього величезного та досі не популяризованого для широкого загалу сучасників пласту економічної історії краю. Поділля, що межує з Прикарпаттям, було наче порогом до соляних скарбів. Археологічна експедиція під керівництвом І. Свешникова виявила і довела, що вже наприкінці ІІІ тисячоліття до нашої ери на Прикарпатті займалися солеварінням. Вперше про подільські соляні шляхи розповідає Києво-Печерський патерик за 1098 рік: «Коли Святополк з Давидом розпочали війну (За Теребовлю на Поділлі), то не було солі в усій Руській землі. У Києві вона тоді подорожчала уп`ятеро, що викликало бунти бідняків. В Іпатіївському літописі за 1164 рік розповідається, як повінь Дністрова потопила 300 солеторговців. Галич і Коломия були головними центрами солеваріння. Але цей промисел поширювався й на багато інших населених пунктів. Панські солеварні обслуговували робітники, які, крадучись від хазяїв, варили сіль для збуту, обмінюючи її на хліб. Про це свідчить донесення коломийського намісника королеві від 16 березня 1456 року: «Селяни і кметі торгують сіллю, оскільки самі розвозять товар по Поділлю, чим завдають шкоди королівській казні». Як не дивно, але з Придніпров`я більше ходили по сіль до Коломиї, ніж у Крим, стверджує пані Ніна. Головний тракт вів з Коломиї на Кам`янець-Подільський, Солобківці, Бар, Вінницю, Київ, але ним більшем користувалися срібляники-дуки. Селянська ж біднота їздила нелегальним шляхом: через Сатанів на Проскурів або через Гусятині і Ярмолинці до Меджибожа, де торгівля велася вроздріб чи в обмін на зерно. З Прикарпаття через Поділля везли також ліжники, килими, вовну, а туди постачали рибу з Дону чи Запоріжжя, мед, віск, збіжжя. Відомр, що 1647 року Богдан Хмельницький з сином Тимошем їздили в Коломию по сіль для війська, у 1652-му Тиміш вдруге вирушив до солеварів у тій же потребі. Наприкінці ХІХ століття Австро-Угорщина опанувала українські землі по р. Збруч, зробила солеварні своєю монополією. Платити мито, долати кордон було складно, тому коломийського шляху не стало, але пожвавилася дорога на Одесу, де виникли великі соляні склади, а місто стало зростати як порт. Чумацтво на Поділлі процвітало до половини ХІХ століття, найбільша чумацька громада була у Проскурівському повіті. Торговельний шлях пролягав з Проскурова на Кам`янець-Подільський та Могилів-Подільський і далі – на Одесу. Родич генерал-губернатора Одеси герцога Рішельє О. де-Рибас згадував: «Шлях з Поділля на Одесу був важким. Чумаки, накладаючи товар на свої рипучі вози, боялися нападу татар. Але коли ми пропонували охорону з солдатів, вони відмовлялися від неї, побоюючись солдатів більше за татар. Чи нападуть татари – непевно, а от солдати все сало з`їдять – безсумнівно. Великий чумацький шлях пролягав від Балти й Орлика (нині – Первомайськ). Рипіння возів, круторогі воли, шаровари в дьогтю, мазниці під возами, запах тютюну, бродячі собаки, подих степів та вільні чумацькі пісні».

Краєзнавче свято допомогли створити Ніні Никифорівні її талановиті онучаточки Ярослава та Уляна Качеровські, лауреатки пісенних конкурсів, які виконали українські народні пісні, продекламували поезії,

а також - невістка Олеся Миколаївна Качеровська, котра взяла діяльну участь у створенні спецпроєкту Ніни Качеровської до ювілею Г. С. Сковороди «300 років – 30 кроків» і саме 19-го відеоролика «Сродна праця – чумакування», в якому натхненно читала поезію. Творча посестра пані Ніни поетеса Ольга Лихогляд наспівала чудову власну пісню «Чумацьке кохання», музику до якої написав хмельницький композитор Михайло Люшня.

На завершення зустрічі Ніна Качеровська закликала учнів і студентів вивчати та популяризувати українську історію, досліджувати минуле свого роду.

У подарунок нашим друзям – давня народна пісня про подільського чумака з книги Ніни Качеровського «Ще як були ми чумаками».

Ой закувала сива зозуленька, сидя на тичині,

Зажурився чумак молодий по своїй причині…

Ой зажурився та той чумаченько, в новім возі похилився,

Ой правою та рученькою за серденько ухопився:

- Ой воли мої, сірі й половії, ідіть ви в возах тихо,

Бо вже мене, молоденького нападає лихо!

Ой воли мої, сірі й половії, ідіть тихою ходою,

Бо єсть у мене отець і матуся, - гірко журяться за мною! –

Ой як став же той чумаченько у дорозі помирати,

Ой і став же він свого товариша вірненького прохати:

Ой як будете, вірне товаприство, із Перекопу рушати,

То не забудьте, вірне товариство, і моїх волів зайняти!

Ой як будете, вірне товариство, на Подоллі становитись,

То не забудьте, вірне товариство, отцю й неньці поклонитись…