...

Хмельницький недарма вважають містом підприємців, адже у місті активно займалися торгівлею завжди. Саме тому напередодні Дня працівників торгівлі в Україні згадаємо, як вело бізнес славетне проскурівське купецтво понад 100 років тому.

Від інших станів купецтво відрізнялося зокрема тим, що визначалося насамперед не за народженням, а виходячи суто з матеріального становища.

Теоретично купцем могла стати будь-яка вільна людина, оголосивши про наявність у себе необхідного капіталу і записавшись в одну з трьох гільдій. На початку 19 століття капітал, необхідний для вступу в першу гільдію, становив 50 000 рублів, для другої - 20 000, для третьої - 8 000. Також було необхідно сплачувати щорічний внесок.

Купці першої та другої гільдій були звільнені від тілесних покарань, могли отримувати чини та нагороди, почесні звання. Досить часто купцями ставали розбагатілі вихідці з селянського середовища.

Найчастіше біографія родоначальників купецьких династій виглядала так: селянські сім'ї відправляли сина в місто працювати «хлопчиками» в лавки, часто до колишніх земляків, у випадку ж з єврейськими купцями – до більш багатих родичів. Оптимальним віком вважався вік 10-12 років. Потім через кілька років хлопчик ставав прикажчиком, а потім, якщо вистачало спритності і з'являвся стартовий капітал, прикажчик відкривав свою власну справу. Часто стартовим капіталом був посаг дружини - дочки господаря, або іншого купця, який вбачав у прикажчику "ділову людину" (особливо якщо у тестя не було синів, які могли б продовжити справу). Якщо людина збанкрутіла і була неспроможна більше сплачувати внесок у гільдію, вона могла перейти в іншу гільдію або стати міщанином.

Вдале географічне розташування нашого міста на початку ХХ сторіччя зробило його центром торгівлі у Подільській губернії.

Торговий оборот Проскурова на той час становив 5,5 мільйона рублів. Завдяки успішній торгівлі зерном Проскурів став великим центром торгівлі хлібом, що йшов на експорт. У 1880-х роках навіть розглядалося питання відкриття у місті консульства Німеччини, адже левова частка зерна вивозилась саме до цієї країни. Через одну тільки залізничну станцію щороку відправляли 3,1 мільйона пудів різного вантажу, а отримували – 6,9 мільйона пудів.

Кредитні й торгові установи Проскурова обслуговували населення досить великого регіону, до якого входили: Проскурівський, Старокостянтинівський, Ушицький, Летичівський та частково Кам’янецький повіти. Місто швидко забудовувалося магазинами, крамницями, складами. А ярмарки ставали все більш велелюдними. Тут продавали продукти бджільництва, тваринництва, вироби з дерева та заліза, крупи, мануфактуру та галантерейні товари. З кожним роком кількість купців у місті зростала. У 1806 році лише 5 торгувало з прикажчиками, в 1897 році їх стало 146, а у 1903 році – 578. На початку ХХ століття у місті мешкало 1522 міщанина єврейської національності та 60 купців-євреїв. В їхніх руках було зосереджено 270 невеликих торгових лавок, 70 лавок мануфактури та "колоніальних” товарів. Крім того, вони взяли в оренду майже всі місцеві млини.

Найбагатші купці обирали собі житло ближче до центру міста. Найбільше купців жило на вулиці Кам’янецькій, яка ще 100 років тому мала щільну одноповерхову забудову. Така ж картина спостерігалася й у промисловості Проскурова. Деякі старі купецькі будинки збереглися донині. Це будинок № 14 по вул. Кам’янецькій. Раніше його одноповерхове приміщення належало купцю Епштейну, який торгував тканинами та одягом. Двоповерховий дім поряд із ним займала родина Грінбергів, які вели торгівлю ювелірними виробами, годинниками та галантереєю. В будинку № 18 мешкав купець Шулім Бурсук. Навпроти розташовувались склади й магазини місцевих торговців.

У Проскурові мешкали цілі династії купців: Маранци, Шильмани, Мозелі, Ніренбергі, Горенштейни, Вассермани, Толпіни, Соболі, Журавльови. Переважна більшість з них була єврейської національності. 80% дозволів на торгівлю в 1872 році отримали купці-євреї. А у 1881 році їх частка склала вже 90%. Майже все виробництво зосередили в своїх руках три єврейські династії: Маранци, Гальперіни і Мозелі.

Маранци завідували торгівлею гасом і цукром, млином, цукровим заводом та фабрикою з виробництва перлових круп. Вони ж володіли банківською конторою і страховим товариством.

Родина Мейера-Міхеля Маранца приїхала до Плоскирова, де він успішно почав активно займатися шинкарством. Це допомогло родині здобути значних статків. На початку ХІХ століття син Маранца Лейба почав займатися купецькою справою. Чоловік вміло скористався вигідним розташуванням міста. Нагадаємо, ще у 1793 році місто стало частиною Російської імперії, проте практично поруч був кордон з Австро-Угорщиною. Лейба одразу відзначив зручний транспортний шлях на Одесу. Тож він вирішив торгувати з одеситами та австрійцями.

Купецька справа стала настільки вигідною, що він згодом передав її двом синам. Гершко почав торгувати з Австро-Угорщиною («віденська» гілка торгівлі), а Шльома – з Одесою («одеська» гілка торгівлі).

Соломон Маранц був заможним купцем, проте він відійшов від традицій, яких притримувалася його родина до того часу. Чоловік прославився в якості промисловця, тому взяв курс на зближення з місцевими поміщиками та міською владою. Він почав дружити з графом Каролем Пшездецьким, у якого взяв в оренду вісім сіл у Чорноострівській волості, де далекоглядний Соломон почав вирощувати буряк. Дружба з графом посприяла й тому, що вирощений буряк він продавав цукровому заводу Пшездецького. У 1889 році єврейський купець викупив цей завод та перевіз у Проскурів. Він не зберігся до наших днів, проте наприкінці ХІХ століття це було найбільше промислове підприємство у місті. Важко уявити, але за рік воно виробляло близько 90 тисяч тон цукру. Через декілька років Соломон Маранц побудував паровий млин якраз поблизу цукрового заводу. Для міста це було справжньою індустріальною революцією, подією неабиякого рівня. Все через те, що до цього працювали лише водяні млини.

Відомо, що коли Соломон Маранц помер у 1902 році, два сини та три доньки відомого промисловця та купця жили у Відні, проте це їм не завадило керувати батьківською справою з-за кордону.

Згодом донька Августина приїхала до Проскурова та успадкувала маєток батька. Вона вирішила розширити нерухомість, тому навпроти маєтку побудувала два прибуткові будинки. В одному з них розміщується Хмельницька дитяча музична школа №1 імені Миколи Мозгового.

Клан Мозелів володів молочною фермою, маслобойнею, млином, страховим товариством, кредитно-банківською установою та торгував бакалією. Пінхас Мозель був орендарем найбільшого млина на бузькому ставі. А у 1890 роках він побудував триповерховий млин і встановив парове обладнання.

Гальперіни тримали черепичний, кахельний та цегельний заводи, типо-літографію, а також склади мануфактури. Проскурівський купець Шльома Гальперін, вчасно зорієнтувавшись у ситуації, що склалася на ринку будматеріалів, вклав чималі кошти на закупівлю новітнього устаткування і з 1899 року організував на південній околиці міста цегельне виробництво. Підприємство отримало назву "цегельний, кахельний і черепичний завод”. У 1904 році на заводі працювало 155 осіб, діяли дві гофманові печі, один прес для цегли і два для черепиці, виготовлялося до трьох мільйонів штук цегли на рік. Всі цегельні заводи Проскурова разом виробляли продукції набагато менше гальперінського підприємства та й за якістю явно поступалися їй.