...

Кам’янець-Подільська (від 1954 р. – Хмельницька) область до початку Другої світової війни вважалася однією з найбільш мілітаризованих в Україні: військові аеродроми, чисельні військові підрозділи, укріпрайони (УР) для прикриття важливих адміністративних та промислових центрів...

Проте на момент вторгнення 22 червня 1941 р. армія нацистської Німеччини значно переважала радянські сили: 190 дивізій (5.5 млн. загарбників), 4980 літаків, 4300 танків...

Село Білотин Плужнянського району було першим на Кам’янеччині, окупованим нацистами. Сталося це 29 червня 1941 р. Проскурів (Хмельницький) окуповано 8 липня, Кам’янець-Подільський – 11 липня. Повністю область захоплено нацистами 18 липня (села Сахни та Погоріле Летичівського району).

Пригадаємо: вже за тиждень після нацистського нападу на Радянський Союз, 30 червня 1941 р., у Львові оунівці проголошують Акт відновлення Української державності на Західноукраїнських землях. Коли ж на вимогу нацистів Степан Бандера не погоджується відкликати Акт, окупанти просто забороняють його: відповідно, ОУН(б) переходить до нелегальних методів боротьби, а ОУН(м) відкрито працює в німецьких закладах з подальшими масштабними планами впливу на окупантів.

Зокрема, на Кам’янеччині вже на самому початку війни мельниківці обіймають найважливіші посади: Олександр Маяровський – староста Проскурівської окружної управи, Тимофій Печенюк – бургомістр Проскурова (пізніше – керівник банку, на його місце приходить Мирослав Ліщинський).

Практично в кожній установі Проскурова діє осередок ОУН(м), найпотужніша організація утворилася в редакції газети «Український голос». Перше число цього часопису міста Проскурова та окружної управи виходить до українського читача 30 вересня 1941 р.

Цікаво: Мирослав Ліщинський, бургомістр Проскурова і ... відповідальний редактор газети! Таке поєднання – вагома підтримка за всіма напрямками (безпека, кошти). Практично газетою керує Юхим Кошельник, начальний редактор, його заступник – Петро Януш очолює окружний провід ОУН(м). Коли ж Януш змушений виїхати до Кам’янця-Подільського, на його місце (як заступника, так і очільника проводу мельниківців) приходить Андрій Іванов, відомий під літературним псевдонімом Андрій Задума. Анатолій Бланковський, молодший літературний працівник і ... зв’язківець між Проскуровом і Львовом. Відповідні офіційні документи оформлені як відрядження працівника редакції газети.

Література, привезена Бланковським зі Львова, поширюється по Проскурівській окрузі (зокрема, потужне празьке видання української газети «Наступ»).

У листопаді 1941 р. безпосередньо в кабінеті редактора створюється осередок ОУН(м), Юхим Кошельник отримує псевдо «Вернигора», Андрій Іванов – «Чорний»... З того часу в редакції стають регулярними зібрання активістів окружної організації.

Цікаві спогади наводить письменник Григорій Храпач, уродженець с. Гелетинці: «Одного разу я потрапив до редактора. Юхим Кошельник тоді не тільки взяв мої вірші до друку, але й, побачивши мій убогий вигляд (батьків моїх «розкуркулили» й відправили в Сибір, я виростав у родичів), одразу ж наказав бухгалтерії видати мені 50 німецьких марок.

Під кожною публікацією Андрій Задума ставив псевдонім. Причому, щоразу інший. Пам’ятаю, один з них був трохи незвичний – «Г. Чарський». За ці псевдоніми я дуже вдячний Андрію. Ними він фактично врятував мені життя. Що це справді так, підтвердилося зразу ж, як тільки в наш край вступили совєтські війська. Тоді в Гелетинці потрапила військова розвідниця на ім’я Віра. Ми познайомилися. Вона розмовляла українською мовою, і це імпонувало мені. Я дав їй на суд свої вірші. Віра прочитала і знічев’я мовила: «Ти знаєш, а ми недавно одного такого ж розстріляли за вірші: він друкував їх в окупаційній газеті».

Що друкує «Український голос»? «Історія України» О. Терлецького (з продовженням, видання товариства «Просвіта»), нариси про українських класиків (Іван Нечуй-Левицький), уривки з романів та повістей, вірші майстрів пера і місцевих авторів.

Лише деякі назви статей газети «Український голос»: «Будь гордий, що ти українець!», «За моральність в українській родині», «Слідами наших історичних помилок», «Пам’яті героїв під Базаром», «Нація» та ін. Заслання до Сибіру – ось справжня «винагорода» радянської системи, що очікувала б на автора і редактора лише за одну таку статтю!

Важливо: Юхим Кошельник надає особливу підтримку Проскурівському міському театру, не тільки площею для анонсів та рецензій, проте допомагає також фінансово. В театрі – українська класика («Лимерівна», «Мина Мазайло»), концерти української пісні. Просування національної ідеї – головний напрям діяльності колективу, який очолює директор Любомир Мацюк. Його активні помічники (прибули з Києва на запрошення): режисер Безкоровайний, артистка балету Ольга Ковальчук, долучаються і місцеві актори.

Аж ось сталося... Провід ОУН(м) планує великий вечір до річниці бою під Крутами (1918 р.). Юхим Кошельник має виступити з лекцією. Нацисти забороняють...

Збереглося донесення шефа німецької поліції «СД» (1942 р.) з порівняльною характеристикою обох гілок націоналістів: «ОУН(м) намагається видавати назовні поміркований націоналістичний рух, але, в дійсності, за пропагування і формуванням цілей вона повинна бути прирівняна до бандерівського руху. З огляду на зусилля бути лояльною, вона видається більш небезпечною, ніж рух Бандери, який від початку відкрито виступає проти Німеччини».

Не забуваймо, що наприкінці 1942 р. націоналісти стають для нацистів «ворогом № 1» (згодом так вважатиме радянська влада).

Надалі тиск з боку окупантів настільки посилюється, що і Петро Януш, заступник редактора, а згодом і Юхим Кошельник тікають до Кам’янця-Подільського… Починаються арешти підпільників-мельниківців Проскурівської округи: Біличко, Копитець, Чубчик... Павло Борусевич, наприклад, встигає долучитися до збройного спротиву ОУН(б), хтось, навпаки, взагалі залишає організацію.

Бургомістра Ліщинського відсторонено від керівництва редакцією «Українського голосу», штат часопису скорочено, сама ж газета потрапляє у жорстке підпорядкування до Рівненського пресового центру і змушена розміщувати матеріали окупаційної влади, що регулярно надходять «згори». Тепер про націоналістичне спрямування можна цілком забути.

Юхим Кошельник, начальний редактор «Українського голосу», на початку 1944 р. опиняється у Львові, згодом потрапляє до Сполучених Штатів, де й перебуватиме решту життя. Рішення цілком слушне, якщо порівняти: Андрій Іванов, його заступник, у квітні 1945 р. «отримує» від радянського військового трибуналу 20 років каторжних робіт, Антон Ксьондз, літературний працівник редакції – 15 років... 27 жовтня 1946 р. Андрій Іванов залишає цей світ (Сєвослаг, Колима), у листопаді 1955 р. Верховний Суд СРСР у відповідь на друге клопотання Антона Ксьондза, зменшує йому термін до 10 років.

Додатково: обох засуджених проголошено «ворогами № 1» для радянської влади, небезпечніших навіть за нацистів! Бачимо, як навіть легальні методи боротьби мельниківців з окупаційною владою призводили до трагічних наслідків для багатьох її учасників.