| Сьогодні |
|---|
 |
|
Головна » 2010 » Травень » 5 » ОКУПОВАНЕ ПОДІЛЛЯ: ГОЛОКОСТ. ГІТЛЕРІВСЬКА ВЕРСІЯ
01:31 ОКУПОВАНЕ ПОДІЛЛЯ: ГОЛОКОСТ. ГІТЛЕРІВСЬКА ВЕРСІЯ |
«Нам потрібно взяти все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…”
Адольф Гітлер
Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню. Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання в офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силоміць у цивільного населення все, що заманеться.
До пограбування влада долучала також місцевих фольксдойче (етнічних німців). Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями села Серединці, що на Шепетівщині. „Солдати та їхні прислужники – фольксдойче, коли люди повиходили з будівель, розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі”, – свідчать архівні записи.
Бойові дії та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду в містах і селах. Вцілілі будинки у містах більше нагадували будівельні майданчики, аніж придатні для житла будівлі. Мешканка міста Хмельницького, якій довелося пережити окупацію, згадує: „…найкращу вулицю Проскурова гітлерівці перетворили на руїни. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті”. Вцілілі оселі забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам’янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а в Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни в аварійні приміщення. Житлову кризу, спричинену руйнацією будинків, влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки. Як саме посланці вермахту чинили з «брудною расою», тобто євреями, звісно, відомо. Грабування, розстріли, гетто, концентраційні табори. Словом, геноцид.
Цивільна влада Кам’янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у Проскурові в роки окупації ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.
Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії, сплачували за користування житлом 1 крб. 50 коп. на місяць за метр квадратний, другої – 1 крб., третьої – 50 коп. Несвоєчасні внески квартплати каралися жорстоко – боржників виселяли з квартир. У разі відсутності паспорта власника будинок переходив у власність держави.
Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.
Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та паркани, що відмежовували селянські двори один від одного, через відсутність палива були розібрані їхніми господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більш як на п’ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон”, – зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники.
На території тодішньої Кам’янець-Подільської області (нині Хмельницька область) нацисти зруйнували 960 житлових будинків, спалили 33 подільських села. Матеріальні збитки, завдані жителям регіону, обраховувалися сотнями мільйонів карбованців. Для прикладу жителям Ярмолинецького району гітлерівці завдали збитків на суму понад 6,6 млн. крб., Волочиському – 107 млн. крб.
Матеріально-побутові негаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. В програмних документах нацистів („Зелена тека”) з самого початку була спланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловісні наміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. Нам потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…” Зібраний на окупованій території України продовольчий запас гітлерівцями розподілявся в такій послідовності: першочергово забезпечувалася діюча армія, потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевого населення окупованих нацистами територій у списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов’язання щодо того, щоб годувати чужу націю ”, – ця теза стала визначальною у продовольчій політиці нацистів. Незначна частка продуктів і товарів розподілялася між працівниками цивільних установ і місцевою поліцією. Єдиної системи продовольчого постачання населення України у нацистів не було. Цим повинні були займатися господарські інспекції через мережу магазинів. Та насправді їхні дії звелися до «міфу» на папері. Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за даними окупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна” для харчування вже не вистачало 4–5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7–8 млн. тонн.
Частковим порятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування за чотирма категоріями: до першої належали керівники установ та підприємств, до другої – робітники, що пройшли перевірку; до третьої – працівники фінансових установ та військових підрозділів, що дислокувалися в містах; до четвертої – ремісники та окремі групи непрацездатного населення.
Особи, що були зараховані до першої та другої категорій, отримували не більше 100 г м’яса, 1,5 кг хліба, 2 кг картоплі на тиждень! Третя категорія отримувала по 200 г м’яса, 2 кг хліба, та 2,5 кг картоплі на тиждень. До четвертої категорії були зараховані робітники шкідливих виробництв. Їхню працю влада оцінила в 300 г м’яса, 2,5 кг хліба та 3,5 кг картоплі на тиждень.
На один продуктовий талон, наприклад, у Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 г солі. Діти, задіяні на виробництві, отримували половину норми дорослого працівника. Городяни отримували по 214 г хліба на добу на дорослого і по 170 г на дитину. Вкрай урізані норми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чи заміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалися на пайки м’ясо, м’ясопродукти, масло. Крім того, влада диференційно підходила до видачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їхні сім’ї, які проживали в містах. Сільські працівники одержували хлібний пайок, а їхні сім’ї – борошно. Пайком з борошна забезпечувалися лише діти віком до 15 років. Окупаційна влада майже одразу змінила склад компонентів хліба. З серпня 1942 р. він випікався з гречки, ячменю, проса тощо.
З метою унеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафні санкції в розмірі 1тис. крб. та обмежили реєстрацію та видачу талонів певними днями місяця. Відомо, що реєстрація та видача продуктових карток у Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця.
Окрім хліба, населення гостро потребувало й інших продуктів харчування. На Хмельниччині понад чотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владі потрібно було доставити споживачеві близько 730 т картоплі. Та милосердя і піклування про поневолених у планах вермахту не було.
Кореспондент шведської газети „Стокгольме тіндінген”, котрий відвідав Україну наприкінці 1941 р., ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцями районах майже відсутні продовольчі картки, адже за ними немає чого давати. Буханець хліба в магазині коштує 1 карбованець, але то лише по картках для працюючих на окупантів. Насправді хліб можна купити лише в спекулянтів за 100–120 карбованців. Населення харчується, як кому вдається. Усіма правдами і неправдами”.
Найефективнішою формою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різними видами податків. Запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях вони були двох видів: натуральні та грошові. Щодо натуральних поставок, які в німецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не існувало, але, згідно з розпорядженням рейхскомісара Е. Коха, відхилення в контингентах допускалися лише в бік збільшення. Хоча населення фактично бідувало.
Гітлерівські загарбники залишили відповідно до наказу Е. Коха всі закони, постанови та розпорядження радянської влади щодо оподаткування. Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати окупантам податки радянських часів. Виплата селянами грошових податків проходила по детально розробленій схемі. Важливу роль у ній відігравали сільські управи, які через торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районних кас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах. На території України 6 генерал-комісаріатів головували над 89 гебітскомісаріатами. На чолі кожного з них стояли гебітскомісари – окупаційні чиновники, яким було надано безмежну владу над місцевим населенням та його майном. Спираючись на військову силу, гебітскомісари найжорстокішими методами здійснювали політику геноциду народу України, його пограбування та насильницького вивезення української молоді до Німеччини.
На території генеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десятка різноманітних грошових податків: податок з господарства – 400 крб. на рік, подушний податок – 100 крб., податок з корови – 150 крб., податок "за звільнення” – 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканці сіл віком від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялися фольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії та біженці.
Нацистська політика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплати праці робітників, селян та службовців. Першу спробу впорядкування заробітної плати було зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умов праці та заробітної плати”. Відповідно до неї встановлювалося шість категорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. До першої категорії належали учні, які за одну годину роботи отримували платню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники – 1,70 крб. Найвище у робітничій ієрархії оцінювалася робота майстра, годину роботи якого оцінювали в 2,50 крб.
У кращому матеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічних працівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася за п’ятьма категоріями. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб., другої – 220–350 крб., третьої – 290–450 крб., четвертої – 400–600 крб., п’ятої – (директори фабрик) до 800 крб.
Розмір заробітної плати робітників також залежав від їхньої національності та статі. За найвищими тарифами оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, які працювали на аналогічних посадах.
Таким чином, одним з видів злочинної політики гітлерівців щодо підкорення та винищення місцевого населення, стало пограбування його матеріальних статків, обмеження до мінімуму продуктового постачання працюючого населення та тотального вилучення продуктів харчування. Гітлерівці на окупованій території втілили в життя штучний голодомор, позбавили населення предметів повсякденного вжитку, одягу, взуття. Населення міст і сіл за декілька років життя в окупації стало схоже на примар з якоїсь позаземної планети, а не на жителів України, яка мала багатющі природні багатства та чорноземи. Працююче населення через сплановану політику примусової праці отримувало мізерну заробітну плату, яка дозволяла її власникам животіти та не вмерти з голоду. Довершувала пограбування населення фіскальна політика. Податки „з’їдали” в селян та мешканців міст гроші та продукти, залишаючи їх помирати з голоду.
Відступаючи з України, фашисти вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові має дістатися цілковито спалена і винищена земля».
Роки гітлерівської окупації Поділлю, як і всій Україні, далися вкрай важко. Адже чи не найбільшого руйнівного жахіття тієї війни довелося пережити саме Україні, яка першою з братніх республік Радянського Союзу опинилася у фашистському поневоленні. І про цей подвиг народу – вижити в умовах поневолення і голодомору, не втративши національної гордості, – з вдячністю варто пам’ятати завжди. Вікторія ПАПОНОВА, з фондів музею |
|
Переглядів: 2178 |
Додав: varta
|
|
|
