Після підписання 6 листопада 1919 р. на ст. Зятківці біля Гайсина делегацією Галицької армії договору про її перехід під командування генерала Денікіна уже й до того розвалений єдиний фронт Наддністрянської та Наддніпрянської армій остаточно розпався. Денікінське командування, скориставшись пасивністю галицьких відділів, які втратили більшість свого складу через смертоносну епідемію тифу, розпочало швидкий наступ на так само вражені тифом, «голі й босі» деморалізовані частини Наддніпрянської Армії УНР, які відступали з лінії Брацлав-Ямпіль в напрямі Нова Ушиця-Дунаївці. Боронити від ворога Кам`янець, тодішню столицю УНР, вже не було можливості. Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич після 12 листопада терміново виїхав за кордон. В цей час Головний Отаман Петлюра призначає командуючим Наддніпрянської армії УНР замість Володимира Сальського, котрий виступив за припинення дій регулярної армії, - раніше відстороненого попереднього командарма Василя Тютюнника, який за директивою Петлюри розробляє план відступу через Проскурів-Старокостянтинів з метою зберегти рештки армії. Армія мала розташуватися в районі Проскурів-Шепетівка- Чуднів, щоб звідти розпочати нову акцію проти Денікіна. Як зазначає Ісаак Мазепа в своїх спогадах «Україна в огні й бурі революції» , уряд УНР в цей час розраховував, що в разі евакуації його з Кам`янця поляки обсадять своїм військом лінію Кам`янець-Проскурів і прикриють праве крило Армії УНР від денікінської армії.
Проте подальші події розгорталися в несприятливий для уряду та армії УНР бік та увійшли в історію під загальною назвою «Листопадова катастрофа», яка склалася за формулюванням тодішніх урядовців та військових УНР з «Проскурівської катастрофи» та «Любарської катастрофи».
16 листопада розпочалася евакуація в трьох урядових потягах урядових установ УНР з Кам`янця на Проскурів-Старокостянтинів. Проте, як згадував тодішній прем`єр та міністр закордонних справ уряду УНР Ісаак Мазепа, «З Кам`янця до Гречан (коло 100 км) ми їхали аж до ранку 19 листопада, тобто зі швидкістю приблизно 21/2 км на годину. І це, не вважаючи на те, що на чолі потягу стояв сам тодішній міністр шляхів С. Тимошенко».
«Яка була причина такої «швидкости» нашої їзди? – пише далі І. Мазепа. – Коли не брати на увагу деякої загальної руїни, що стала наслідком раптової катастрофи нашого фронту, то головну ролю тут відограв саботаж залізничних урядовців здебільшого росіян та поляків. Пам`ятаю, що майже на кожній станції керівникам потягу, в якому я їхав, доводилось дослівно з револьверами в руках виривати у залізничної адміністрації пропуск на дальший проїзд.
Але в Гречанах і далі в Проскурові нас чекали ще більші «несподіванки». Коли ми приїхали в Гречани, то денікінці були вже в Богданівцях (станція за Проскуровим). Петлюра при побаченні зі мною сказав, що становище наше тяжке,бо армія потребує спочинку, тому є небоєздатна. Взагалі з інформацій Петлюри виходило, що Проскурів кожного дня міг перейти в руки ворога. Я й інші члени уряду стояли за те, щоб урядові потяги негайно їхали далі на Старокостянтинів. Але Петлюра заявив, що мусимо почекати представника польського командування Чарноцького, який їхав сюди з Кам`янця після своєї подорожі до Варшави. На думку Петлюри, Чарноцький мав привезти важливу для нас інформацію від Пілсудського».
На другий день капітан Чарноцький дійсно приїхав до Петлюри в Проскурів в поїзді військового міністерства. Чарноцький переконував Петлюру, що армія Денікіна розпадається і не становить загрози, що польська влада, всупереч політиці Антанти , підтримує УНР і погоджується зайняти лінію Кам`янець-Проскурів з тим, щоб українське військо розташувалося в районі Проскурів-Шепетівка-Чуднів з вільним транзитом по лінії Шепетівка-Новгород-Волинський - Звягель – Коростень-Житомир. Порадив також підписати з більшовиками військовий союз. Але всі ці «солодкі слова» і обіцянки польського посланця Чарноцького, пише Мазепа, дорого обійшлися українській владі. Через розмови з ним українській владі довелося затриматися в Гречанах більше, як на два дні. Тим часом становище на фронті так погіршилося, що урядові потяги вже не могли поїхати на Старокостянтинів.
Як описує в «Літописі Української революції» Олександр Доценко,
в той час у Проскурові і його околицях творилися «Содом і Гомора: не можна було розібрати, хто куди йшов їхав, їхали й ішли, куди попало, без наказу, без напрямку». «Стогін стояв в повітрі від плачу роздітих і босих козаків на великому холоді. Наддніпрянська армія відступала на північ і на північний захід, а частини галицької армії – через Дунаївці – Нову Ушицю - на Схід. На станції скупчилося все: частини й їх обози, шпиталі й хорі, майно й урядовці центру… Треба було негайно переводити евакуацію, та куди? Поляки немовби то й нічого не мали проти користування Шепетівкою як базою для нашої армії…», про що командарма Наддніпрянської Армії УНР Василя Тютюнника
запевнили телеграмою зі штабу головного Отамана Петлюри. «І вагони зі скарбницею та ріжним державним майном рушили з Проскурова на Старокостянтинів. Але частина составів зараз же повернула назад, бо шлях між Проскуровом та Старокостянтиновом був порваний селянами Пашківської волости, які грабували вже підійшовші потяги і нікого не перепускали зі зброєю в руках. Евакуація припинилася, час проходив, а ворог наближався». Цей виступ пашковецьких селян, як уточнює Ісаак Мазепа , стався 21 листопада на станції Климашівка. До повстанців було вислано на переговори урядову делегацію в складі Панаса Феденка і Назара Петренка.
Та коли після перемовин з пашковецькими селянами Феденко зателефонував на ст. Гречани, то там урядових потягів вже не було. Так і не дочекавшись, що польське військо займе Проскурів, урядовці УНР дізналися про те, що денікінська кіннота вже за 3 верстви від Проскурова, а Головний Отаман і Чарноцький їдуть на Чорний Острів, також вирушили вслід за його потягом. «Справа з нашими потягами ускладнювалася тим, що дістатися до Чорного Острова ми могли лише через Проскурів, бо тільки звідти можна було повернути на лінію, що йде через Чорний Острів на Волочиськ, - розповідає І. Мазепа. – Але тут знову почався саботаж залізничників. Спочатку нам казали, що паротяг зіпсувався, потім що нема палива, і так везли нас до Проскурова (всього 7 км) аж до 9 години ранку. Але вершком цього саботажу була подія, що сталася на вокзалі в самому Проскурові. Коли ми туди приїхали, нас зустрів В. Тютюнник. Він заявив, що має надію вдержати Проскурів ще яких пару годин, але кожну хвилину чекає артилерійського обстрілу з боку денікінців. Тому радив нам якнайшвидше виїздити із Проскурова.
Саме в цей момент із Гречан назустріч нашому поїзду, що вже був готовий до від`їзду, раптово виїхав якийсь паротяг, що, незважаючи на закритий семафор, врізався в наш потяг, розбивши два середні вагони. На щастя, обійшлося без жертв. Але шлях на Чорний Острів,як і на Гречани, був запертий розбитими вагонами. ... Майже дві години довелося чекати , поки шлях був очищений і наш поїзд рушив на Чорний Острів.
…Коли ми виїздили з Проскурова, саме в цей час назустріч нам із Гречан їхав потяг міністерства фінансів на чолі з А. Маршинським. Знаючи від Тютюнника, що денікінці кожної хвилини могли почати обстріл проскурівського вокзалу, я дав розпорядження, щоб обидва потяги спинилися і щоб всі важливі цінності було переложено з потягу міністерства фінансів до потягу ради міністрів. Це затримало нас ще на якусь годину. Тим часом денікінці почали обстрілювати Проскурів. Тоді потяги міністерства фінансів і військового міністерства, не доїжджаючи до Проскурова, повернули назад до Гречан і далі на Гусятин, де переїхали на територію Галичини.
Отже всі три урядові потяги, що прибули з Кам`янця, виїхали з Проскурова в повній цілості, коли не рахувати тих двох вагонів, що були розбиті, - підкреслює Ісаак Мазепа. - Ніякого грабунку чи грошей , чи якого-небудь іншого майна з цих потягом не зробили ні денікінці, ні хтось інший. Тому даремно деякі мемуаристи оповідають про ці події в Проскурові зовсім неправдиві, просто фантастичні речі. Так, напр., Винниченко в своїм «Відродженні нації» (ч. ІІІ, ст. 472) пише, що «уряд з Кам`янця відступив в напрямі Проскурова по лінії залізниці. Але денікінці гнались за ним неодступно й він мусів кинути поїзд з усією державною скарбницею, яку було розграбовано населенням та денікінцями».
Так само Назарук в своїй книзі «Рік на В. Україні» (ст. 217) заявляє: «Як відомо, денікінці розграбили в листопаді 1919 р. великий скарб Петлюри, в якім було багато золота й цінних паперів англійських, французьких, американських та ін. Десята частина того скарбу була б вистарчила на заосмотрення Галицької армії».
Але рекорду досягнув в свойому «Літопису» О. Доценко. Невідомо, на підставі яких даних (бо сам він в той час не був у Проскурові, отже не міг бачити, як воно було в дійсності), він пише (кн. 4, ст. 326): «добровольці вже наближалися до Проскурова. На станції панував хаос і безладдя. .. розпочався грабіж, посипалися стріли в повітря. Залізничники, як і завше при таких ситуаціях, порозбігалися, а один з них пустив паротяг, який врізався в вагон з державними грішми, розбив його і зійшов з колії. Мазури з околиць Проскурова почали мішками таскати державні гроші, а українські юнаки і поодинокі козаки наповнювали кишені сріблом. Сила народнього майна, гроші й архіви залишилися тут для грабежу, пожару і надходячому ворогові».
Так пишеться історія! В дійсності ні один вагон з державними цінностями чи з яким-небудь іншим майном не був розбитий і ні одна гривня з державної скарбниці не була втрачена. Всі грошові цінності, як уже було сказано, ще до обстрілу Проскурова денікінцями були переложені в запакованих скринях з потягу міністерства фінансів до потягу ради міністрів та евакуовані разом з цим потягом під доглядом директора евакуаційного відділу державного банку І. Шарого, І. Паливоди і коменданта потягу сот. Вербецького. На другий день окрема комісія, призначена урядом, в складі: державного секретаря Л. Шрамченка, заступника міністра народньої освіти Н. Григорієва, керуючого міністерством пошт і телеграфів І. паливоди і товариша міністра народнього господарства Солодаря, встановила точну суму державних цінностей, що була взята з потягу міністерства фінансів.. Ця сума виносила: 190 тисяч французьких золотих франків, 39 тисяч російських золотих рублів, коло 30 тисяч срібних рублів, коло 1 ½ мільйона рублів різною російською паперовою валютою, 6 мільйонів українських карбованців і 3 мільйона совітських рублів. Ось це був той «великий скарб», про який оповідають наші мемуаристи!
Так, замість Старокостянтинова, наш уряд, слідом за Петлюрою, опинився спочатку в Чорному Острові, потім на ст. Війтівці (18 км від Збруча)».
Фіналом «Проскурівської катастрофи» стало зайняття 22 листопада 1919 року Проскурова Сімферопольським офіцерським полком Добровольчої армії. І хоча скарбницю УНР в цих перипетіях, як запевняє Ісаак Мазепа, вдалося зберегти, проте далі уряд та Армія УНР опинилися в так званому трикутнику смерті Любар-Шепетівка-Миропіль в оточенні більшовицьких, білогвардійських та польських частин і зазнали так званої «Любарської катастрофи».
Після того як поляки, отримавши наказ Антанти, відмовилися зайняти лінію Проскурів-Дунаївці-Кам`янець (вони зробили це пізніше) українське військо вже не могло спинитися для реорганізації та спочинку в районі Старокостянтинів-Шепетівка. Після наради 26 листопада 1919 року уряд і військо УНР залишили Старокостянтинів, бо на нього наступали білогвардійські частини, які зайняли містечко 29 листопада. У Любарі отамани Данченко, Волох та Божко в спілці з місцевими комуністами підняли заколот проти Петлюри, за об`єднання з більшовиками. Отаман Волох захопив державну скарбницю (біля двох з половиною мільйонів українських карбованців і до тридцяти тисяч срібних царських рублів) і подався зі своїм військом на Чуднів для з`єднання з більшовиками. Симон Петлюра подався до Польщі «зберегти міжнародне становище України», частина війська УНР припинила регулярну боротьбу та була інтернована поляками. А інша частина вояцтва і деякі члени уряду УНР, які ще вірили в перемогу Української державності і зберегли бойовий дух, 6 грудня 1919 року вирушили в Перший зимовий похід ворожими тилами під проводом командарма генерал-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка.
Оксана Собко, науковий співробітник музею історії міста Хмельницького
|
