...

Події 29 січня 1918 р. є нагадуванням того, що невпинна боротьба України проти агресора, яку ми, сучасники, називаємо російсько-українською війною, триває не одне десятиліття, а понад сотню років. Самовіддана, яскрава сторінка битви під Крутами в час протистояння більшовицькому загарбнику в ході Української революції 1917-1921 рр. є одним з перших символів беззаперечного героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність України.

Чому і як сталися в нашій історії КРУТИ? На цю тему написані дослідження, знято фільм. Перегорнемо сторінки буремної української історії назад, щоб згадати та ще й ще осмислити здобутки й помилки наших попередників, котрим випало першими будувати та захищати Українську державність. На тлі ослаблення Російській імперії та революційних змін 1917 року, український народ, під проводом політичної еліти, визначився з усвідомленням власної державної незалежності. 17 березня 1917 р. в Україні було створено альтернативний центр влади – Українську Центральну Раду (УЦР), яка стала представницьким органом демократичних сил і, в той же час, першою перешкодою для встановлення контролю більшовицького режиму над українськими землями.

Дев’ять місяців потому, 17 грудня 1917 року, Рада народних комісарів РРФСР висунула українському Києву свій перший ультиматум.

Визнаючи на словах Українську Народну Республіку та «ее право совершенно отделиться от России или вступить в договор с Российской Республикой на федеративных или тому подобных взаимоотношениях», більшовицькі вожді через один абзац у цьому витворі підступної дипломатії заявили: «Мы обвиняем Раду…», а далі – вже нічим не прикрите вторгнення у внутрішні справи УНР. Червоному Петрограду дошкуляли такі обставини: УЦР відкликає українські частини з фронту, роззброює «советские войска» на своїй території, пропускає військові частини на Дон, Кубань, «прикрывая этим калединские контрреволюционные выступления» і «отказываясь пропускать войска против Каледина». Раднарком зажадав припинити такі дії і визначив для відповіді сорок вісім годин, після неотримання якої вважатиме «Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине». Цей ультиматум підписали голова Раднаркому Ленін і нарком закордонних справ Троцький. У ноті УЦР, надісланій у відповідь на цей ультиматум, за підписами Винниченка і Петлюри, дано чітку юридичну оцінку цим домаганням: «Не можна одночасно визнавати право на самовизначення впритул до відокремлення і в той же час грубо посягати на це право нав`язуванням своїх форм політичного облаштування самовизначеної держави, як це робить рада народних комісарів великоросії стосовно до Народної Української Республіки». Генеральний Секретаріат пропонував раднаркомові «задля уникнення братовбивчої війни» відкликати більшовицькі полки з України (цьому ніяких перешкод обіцялося не чинити), а щодо пропуску козаків на Дон, то Україна визнавала за ним (як і за Уралом, Сибіром, Бессарабією та іншими складовими колишньої імперії) право на відокремлення. Щодо утворення центральної влади всієї російської республіки, то провідники УНР зазначили, що має бути «добровільна угода всіх областей і народів, уряд же мав бути федералістичним і не винятково більшовицьким.

Крім зазначених вище «причин», для більшовицької росії згубним було те, що Центральна Рада припинила безкоштовне відвантаження хліба на північ, бо це був явний грабунок, і зажадала оплати. Ленін у січні 1918 року слав телеграми в Харків Антонову-Овсієнку й Орджонікідзе ( котрого прислали з росії і призначили 19 грудня «Тимчасовим Надзвичайним Комісаром Району України для об`єднання дій функціонуючих радянських організацій в усіх галузях їх роботи (військової, продовольчої, банкової та ін.»), з вимогою «Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше голод…» Для «просування вагонів» було надіслано балтійських матросів. Натомість за розпорядженням Антонова-Овсієнка було заборонено відправляти із захоплених більшовиками територій сходу України українське ж вугілля для УНР.

Ще одну справжню причину наступу московитських більшовицьких загарбників на УНР назвав один з лідерів київських більшовиків Г. П`ятаков у своєму виступі на засіданні місцевого комітету РСДРП(б) ще в червні 1917 року, на якому йшлося про ставлення до українського національного руху: «… взагалі підтримувати українців не доводиться, оскільки пролетаріатові цей рух невигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те ж саме можна сказати відносно вугілля (Донбас), хліба (чорноземна смуга) і т. д.». Виходячи з цього, він вважав, «що й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це – вигадки націоналістів».

У день появи російського ультиматуму, 17 грудня, в Києві розпочав роботу І Всеукраїнський з`їзд Рад. З виступів провідників УНР на ньому – Грушевського, Петлюри - вже зрозуміло, що їх непокоїла загроза агресії з півночі. Грушевський, почесний голова з`їзду, констатував: «Підписавши з неприятелем перемир`я на всіх фронтах, народні комісари оголосили війну нам". 19 грудня з`їзд прийняв резолюцію, в якій розцінював ультиматум Раднаркому Росії як замах проти Української Народної Республіки і звернувся «з гарячим закликом до народів Росії всіма способами запобігти можливості нової ганебної війни». Більшовики, переконавшись, що на з`їзді в Києві не знайдуть належної підтримки, демонстративно залишили засідання. З`їзд виявив довір`я Центральній Раді, а група 124-х більшовиків (із 1300 делегатів з`їзду) оголосила їй нещадну боротьбу і, керована більшовицьким штабом з Петрограда, вирішила встановити в Україні «власть Советов», обрати більшовицький керівний орган - Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет. Змовники подалися до Харкова, під захист більшовицьких військ, якими командував В. Антонов-Овсієнко і які прямували через Україну на Дон приборкувати непокірних козаків. У Харкові, об`єднавшись з делегатами обласного ІІІ з`їзду Донецького і Криворізького басейнів (із 140 рад області було представлено всього 46), більшовики добивалися визнання правочинності такого з`їзду, проголосивши його «З`їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів» (24-25 грудня 1917 року). «Власть Советов» в Україні була проголошена від імені всього 95 Рад із 300, що діяли тоді на її території, за спиною більшовиків стояло всього 10 відсотків виборців, здебільшого це були робітники-росіяни і зросійщені українці великих підприємств, які вороже сприймали ідею української державності.

Перший всеукраїнський з`їзд рад проголосив в Україні «власть Советов», заявив про повну й цілковиту підтримку «великої жовтневої соціалістичної революції», визнав Українську Республіку федеративною частиною Російської Радянської Республіки й оголосив рішучу боротьбу Центральній Раді як «органові буржуазно-націоналістичної контрреволюції». З`їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ЦИКУКА), який 27 грудня створив Народний Секретаріат – перший уряд незаконно проголошеної «Советской Украины».

ЦИКУКА наполягав на форсованому наступі на Полтаву, одначе Антонов-Овсієнко не збирався починати військові дії, «пока в нашем распоряжении не будет своей чисто украинской боевой части». Таку частину він почав формувати одразу ж по прибутті до Харкова. Це приспішилося після роззброєння двох українізованих полків місцевого гарнізону. Вже в середині січня 1918-го постала «сотня червоного козацтва», якою командував В. Примаков. Отруївши українців комуністичною блекотою, з них витворили колабораціоністський загін, якому, ніби на глум, прибрали ім`я нашого уславленого лицарства.

Червона орда сунула в Україну з півночі – з Гомеля і Брянська, з південного сходу – з Курська і Білгорода. На допомогу головорізам Антонова-Овсієнка з москви спрямували «загін особливого призначення» числом 200 осіб під орудою Знаменського, який підсилили тисячею багнетів червоної гвардії і батареєю.

Дня 25 грудня 1917 р. північна московська армія під командою Антонова-Овсієнка почала загальний наступ, - читаємо в «Історії українського війська». – У склад тієї армії входили чотири армійські групи – під проводом Єгорова, Берзіна, Кудинського і Муравйова, в силі 30 тисяч добірного війська, набраного з кол. Гвардії, матросів і московського робітництва, воно мало 60 гармат та 10 панцирних поїздів. Московські війська без всяких зусиль займали українські міста, де робітничі чужонаціональні організації ставали із зброєю на їх бік».

На захист Центральної Ради, як вона того сподівалася, півтора мільйона військ не встало. Українізовані полки під впливом більшовицької агітації або переходили на бік ворога, або заявляли про нейтралітет. До того ж «Тимчасовий закон про утворення Української Народної армії», прийнятий Центральною Радою 16 січня 1918 року, зобов`язував Генеральне секретарство з військових справ «приступити до повільної демобілізації сучасної армії по роках служби. Після переведення демобілізації регулярна армія касується».

Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу заводилася народна міліція (ще тільки на папері). І це в час, коли ворог уже стрімко рухався на українську столицю. Генеральний секретар військових справ М. Порш спішно демобілізував регулярні військові частини, в тім числі 60-тисячний Перший український корпус, створений П. Скоропадським, Сердюцькі дивізії, полки імені П. Полуботка і Б. Хмельницького. Реальною силою лишалися Гайдамацький Кіш Слобідської України (з ним була 2-га сотня Січових Стрільців) під командою Симона Петлюри (всього 600 вояків), відділи Вільного козацтва під проводом М. Ковенка в Києві та Юрка Тютюнника – на Звенигородщині, Перша військова школа імені Б. Хмельницького та ще окремі нечисленні підрозділи.

У першій радянсько-українській війні важливими стратегічними пунктами Лівобережної України були залізничні вузлові станції, через які сполучалися залізничні шляхи Гребінка, Ромодан, Крути, Бахмач. Проміжними пунктами оборони українських були Суми, Конотоп, Ніжин, Костянтиноград, Полтава. Здобуття означених залізничних ліній та станцій і стало головним завданням радянських військ В. Антонова. Ще 3 січня більшовицькі окупанти захопили Харків, 19 січня – Полтаву, де, як звітував Муравйов, він наказав «беспощадно вырезать всех защитников местной буржуазии». Вороги стрімко насувалися на Київ.

11 (24) січня газета «Нова Рада» опублікувала звернення «До українського студентства», підписане Українською фракцією центру Університету св. Володимира із закликом до «студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на допомогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам`ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. […] Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень)». Загроза бути поглиненими більшовицькою навалою підштовхнула Центральну Раду на рішучий крок: вночі з 24 на 25 січня 1918 року на засіданні Малої Ради М. Грушевський зачитав Четвертий Універсал, який проголошував незалежність і суверенність УНР. Документ твердив: «Наша Народна Українська держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограду насильників, які топчуть права Української Республіки», і водночас повторював вже проголошений раніше цією владою план: «розпустити армію зовсім», «завести народну міліцію». Хто ж мав тоді боронити молоду українську республіку? Тим більше, що 28 січня, коли банди Муравйова вже стояли під брамою Києва, більшовики організували в столиці заколот, а 29 січня захопили завод «Арсенал», значну частину столиці, плануючи оточити й ліквідувати Центральну Раду, яка не прийняла ревкомівського ультиматуму – передати всю владу «Совету рабочих и солдатских депутатов», роззброїти Січових Стрільців і вислати їх за межі України. Повстанців поборювали загони Вільного козацтва, Січових Стрільців, полки імені Б. Хмельницького і М. Грушевського, моряки Чорноморського куреня. Полк імені П. Сагайдачного, розагітований більшовиками, перейшов на їхній бік. Гайдамацький Кіш отамана С. Петлюри, що з сотнею Січових Стрільців охороняв доступ до Києва і підкріпив би оборонні позиції супроти Муравйова в районі Крут, змушений був повернутися до столиці й рятувати Центральну Раду. З допомогою полку імені Гордієнка, який під командою полковника В. Петрова пробився з Західного фронту, гайдамаки приступом взяли повстанську цитадель – «Арсенал». Та це вже сталося вдосвіта 4 лютого…

А 29 січня 1919 року в історію українських визвольних змагань вогненними літерами вписалось слово «КРУТИ».

Після окупації більшовиками Полтави вздовж залізниці розташовувалася 1-а Революційна армія, якій українські збройні загони чинили потужний опір, тому керівники російсько-більшовицьких окупантів прийняли рішення перейти на допоміжну залізничну лінію «Київ–Москва» та об’єднати сили з 2-ою Революційною армією. Обидва з’єднання зустрілися 28 січня 1918 р. у Бахмачі і під командуванням Михайла Муравйова вирушили на Київ.

На підступах до столиці Муравйов закликав: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…».

Впродовж тривалого періоду найбільш боєздатною частиною на Чернігівщині був бойовий відділ Першої Української військової юнацької школи ім. Богдана Хмельницького( чотири сотні юнаків) під командуванням сотника Аверкія Гончаренка. З 25 по 27 січня, разом з іншими військовими підрозділами та добровольцями, вони стояли на захисті стратегічної вузлової залізничної станції Бахмач. Однак, під загрозою оточення та неминучих втрат, було прийнято рішення про відступ до станції Крути, що за 130 км від м. Київ (поблизу с. Крути, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія) та облаштування позицій на новій локації. Туди ж прибуло підкріплення – учні Помічного студентського куреня Січових стрільців (Цей курінь складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, що здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування. ). До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів доєдналося близько 80 добровольців з різних підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

Вранці 29 січня 1918 р. на залізничній платформі в Крутах близько 520 українських вояків та 20 старшин, на озброєнні яких було 16 кулеметів та 1 саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки. Вони вступили в бій з 4-тисячною армією червоногвардійців, котра в рази переважала не лише в чисельності війська, а й в озброєнні, адже мала бронепотяг і артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко, уродженець села Дащенки з Чернігівщини. З єдиної гармати по ворогу стріляв його побратим, сотник Семен Лощенко, родом із села Іванівки на Луганщині. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати московитам значних втрат і стримати наступ до темряви. Загалом, підсумовують нині історики, бій тривав щонайменше 6 годин. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців – заблукали в темряві й повернулися до станції Крути, яка вже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».

Під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 українських оборонців. Нині вiдомi прiзвища двох десятків героїв. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич…

Російські втрати тільки вбитими сягнули щонайменше 300 загарбників.

Після визволення від російсько-більшовицьких окупантів, у березні 1918 року, тіла загиблих були перепоховані в Києві.

Історики та києвознавці сходяться на тому, що 25 загиблих під Крутами поховали в братській могилі на Новому Братському кладовищі на Звіринці, а Володимира Шульгина та Володимира Наумовича – в одній труні в сімейному гробівці Наумовичів на Аскольдовій могилі. Потім родина перенесла труну на Лук’янівське кладовище. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі в Києві.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ був зупинений на кілька днів, доки тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, щоб українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. Це сталося й завдяки учасникам бою під Крутами. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору, за яким Четверний союз визнав УНР, а також надав грошову позику і збройну допомогу в боротьбі із зовнішнім агресором в обмін на 60 мільйонів пудів хліба та іншої продукції від УНР.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Муравйова підійшли до Києва. Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через три дні муравйовці увірвалися в місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

Але вже 1 березня 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ – відповідно до Брестського договору – українці визволили від більшовиків Київ, а у квітні – майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України. 2 березня 1918 року в Київ повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет, і в цих газетах родичі загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто щось знає про долю або обставини загибелі їхніх дітей, поділитися цими відомостями. Тобто подія одразу набула широкого розголосу. У Києві було створено комісію для вивчення обставин бою і пошуку тіл загиблих. Її члени виїхали в Крути, де за допомогою місцевих мешканців знайшли тіла хлопців, розстріляних у полоні, і привезли їх до Києва для урочистого перепоховання на Аскольдовій могилі. Церемонія пройшла вулицями міста. В цей день з фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла – символ старої Російської імперії.

Отже, відступ крутянців після тривалого бою 29 січня 1918 року не був безнадійним і безрезультативним: відходячи, вони зруйнували та пошкодили частину залізничного полотна. Так затримали наступ більшовиків, яким довелося витратити час на ремонт колії. Адже вони пересувалися винятково залізницею в бронепотягах. Під час Крутянського бою в самому Києві тривали запеклі сутички. Бойовим спротивом та диверсією на залізничній колії оборонці Крутів затримали біільшовицькі війська на кілька днів – до Києва, як уже йшлося, більшовики змогли підійти 4 лютого 1918 року. За цей час із Києва були евакуйовані центральні органи влади, документи, цінності, відбувся організований відступ військ – тобто зроблено все можливе, кажуть історики сучасності, щоб надалі швидко повернути втрачені позиції. Сам відступ був не надто глибоким, штаб військ УНР розташувався в селі Гнатівка під Києвом. Найголовніший підсумок бою під Крутами – перебування влади УНР в своїй столиці дало можливість дипломатам Української Республіки завершити переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України. У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, московити визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Вороніжчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін твердить, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, він лукавить, кажуть українські історики на підставі фактів.

Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України. Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Вперше вшанування пам`яті Героїв Крут відбулося в незалежній Україні 29 січня 1991-го року. Героїв Крут почали вшановувати на державному рівні – аж у 2004-му, – той бій став однією з основних подій національної пам’яті українського народу: він відзначається на рівні з проголошенням незалежності УНР та злуки УНР і ЗУНР. Тож герої Крут стали взірцем захисників Батьківщини – як і «кіборги» в новітній історії України. Ці хлопці захистили Батьківщину у найважливіший момент, коли цього не захотіли чи не змогли зробити інші.

За понад сто років у росіян не змінилися способи ведення війни. В сучасному збройному протистоянні армія РФ так само несе на окуповані території грабунки, мародерство, масові вбивства, катування, ґвалтування, викрадення представників місцевого самоврядування, священників, журналістів, активістів. Багато молодих патріотів – активних учасників відзначення дня пам’яті Героїв Крут нині зі зброєю в руках крок за кроком наближають нашу перемогу над нащадками російсько-більшовицького агресора – рашистами. Нині на захист України стали тисячі українців різного віку, професій, які ще вчора були мирними людьми. Щира вдячність і слава усім, хто нині виборює нашу перемогу, право жити у вільній країні на своїй землі.

В нинішній нашій боротьбі з рашистським агресором українські воїни-захисники виступають символічними нащадками і гідними спадкоємцями слави Героїв минулого, й надлюдськими зусиллями, дорогою ціною виборюють волю і незалежність України, її майбутнє.

Пам`ятаймо про подвиг українських Героїв! Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам!