...

З відновленням Української державності під час Визвольних змагань 1917-1921 років відбувалося становлення національних Збройних сил України. Предметно за справу створення Української армії  після проголошення 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом УЦР Української Народної Республіки взявся Генеральний секретаріат військових справ на чолі з С. Петлюрою, створений на основі діючого з травня 1917 р. Українського генерального військового комітету. Тоді ж, у листопаді 1917 р., було  створено Генштаб Українського війська.

        Істотну роль в бойових діях, які провадила Армія УНР проти численних ворогів  у 1917–1920 рр., відігравали українські військово-повітряні сили. На жаль, їхнє значення, а почасти й саме існування, замовчувалося в радянській історіографії.  Хоча  за роки Української незалежності з`явилася низка досліджень з цієї тематики, та цілісну картину створення та функціонування  цього роду військ в часи Першої і Другої УНР та Української Держави гетьмана П. Скоропадського важко відтворити навіть українським науковцям-історикам, котрі мають можливість працювати у вітчизняних архівах. Адже великі масиви архівної інформації залишаються недоступними, оскільки зберігаються за кордоном, інші матеріали втрачено, очевидно, в процесі зміни української влади ще у 1917-1920 роках, або в горнилі тодішніх інтенсивних бойових дій з  ворогами Української державності. Лише нечисленні мемуари галичан і придніпрянців,  очевидців та учасників творення Військово-повітряного флоту тієї доби,  а ще – окремі документи з архівів, кримінальні справи вистежених і засуджених радянським комуністичним режимом учасників Українських Визвольних змагань дають змогу бодай схематично відтворити канву творення української військової авіації та дістати скупі свідчення про українських героїв-пілотів, котрі до останку не зрадили справу виборювання свободи та державності для України.

   Зрозуміло, творення Повітряного флоту Українських державотворчих змагань 1917-1920 років відбувалося із залученням матеріальної бази та  фахового людського армійського ресурсу Першої світової війни.

    Перша світова війна поклала початок інтенсивному  застосуванню під час бойових дій на той час новітньої техніки, у тому числі й літаків. Як зазначав у своїх мемуарах сотник УГА Іван Фостаківський, «при усталених фронтах, що поза дротяними загородами  набрали характеру позиційної війни, неможливою вже була всяка розвідка…яку вела раніше кавалєрія. Тому розвідку стало переводити тепер летунство і то скоріше, докладніше та більш простірно, ніж раніше могла це зробити кавалєрія. Тому летунство стало необхідною зброєю модерної війни». Звісно, у Першій світовій авіація використовувалася не лише для розвідки, аерофотозйомки позицій ворога, а й, приміром, для коригування вогню артилерії, бомбардування позицій супротивника, існує чимало згадок про повітряні бої між супротивниками і т. п.

    Під час  Першої світової війни на південно-східній околиці Проскурова, в якому розташовувалися штабні частини армій Південно-Західного фронту,  облаштувують тиловий аеродром російської армії, на якому базувалися повітроплавні роти Південно-Західного фронту. Як зазначає історик С. Єсюнін, летовище  зайняло великий простір південніше від Нового плану № 2 та на схід від військового містечка Дубове. У південно-західній частині аеродрому був влаштований майданчик з технічними службами та складом пального. Уздовж північної межі летовища сформувалася вулиця, яка отримала назву Пілотська. За даними В. Острового, основний парк аеропланів, зокрема, в арміях Південно-Західного фронту складався з 4 французьких моделей «Ньюпор», «Вуазен», «Моран» та ін., переважно зібраних на російських підприємствах.

   В роки Першої світової на  аеродромі в Проскурові базувався 12-й корпусний авіаційний загін російської армії, створений 8 липня 1913 року. З початком Першої світової війни цей загін було приділено до 12-го армійського корпусу в складі 8-ої армії Південно-Західного фронту. Командував авіазагоном з вересня 1913 р. штабс-капітан Дмитро Макаров, а з вересня 1915 р. -  колишній штаб-ротмістр 12-го гусарського Охтирського полку, котрий розташовувася в Меджибожі, Митрофан Жовнер, який у 1915 році закінчив Севастопольську авіаційну школу. До речі, одним з відомих пілотів-українців цього авіазагону у 1915 році був Василь Янченко, котрий, відбувши 1916 року стажування у Франції, став одним з кращих військових пілотів на фронтах Першої світової, майстром лобової атаки (таранів літаком), особисто збивши 16 літаків супротивника. З кінця грудня 1917 року Василь Янченко на виклик свого колишнього командира 7-го авіаційного дивізіону винищувачів підполковника В`ячеслава Баранова, інспектора (командувача)  авіації УНР,  служив командиром 1-го Українського винищувального загону (створеного наказом Управління Повітряного флоту УНР на базі колишнього винищувального загону 6-го Полтавського авіаційного дивізіону), котрий розташовувався в с. Святошиному під Києвом,  та недовго тримав присягу, бо перейшов у серпні 1918 року до Добровольчої армії. 

   За даними А. Харука, 12-й корпусний авіазагін 8-ої армії був українізований у січні 1918 року.

   У 1916 році французи-союзники Росії у війні відправляють на німецько-російський фронт так звану Французьку авіаційну місію – загін вишколених літунів, серед яких було чимало й громадян тодішньої Російської імперії. Про співпрацю з пілотами цієї місії, які дислокувалися в Проскурові  у 1917 році, згадує  Павло Скоропадський, котрий якраз з кінця липня 1917-го за наказом командування займався в Меджибожі українізацією 104-ої та 153-ої піхотних дивізій 34-го військового корпусу, формуючи на його базі Перший Український корпус: «Ще на фронті, коли я  командував корпусом, у мене були французькі льотчики, і я був знайомий із деякими з них. Згодом, пізніше, у Меджибожі, до мене приїздив часто французький офіцер погостювати, а я, користуючись із того, що в Проскурові, недалеко від нас, стояли французькі ангари, посилав туди школу прапорщиків оглядати їх. Порядок, який вони там спостерігали, благотворно діяв на молодих офіцерів».

   Наприкінці Першої світової війни, у другій половині 1917 року, на території України було зосереджено більше ніж половину, а за деякими даними, дві третини авіазагонів російської армійської авіації, особливо на Південно-Західному фронті, до зони якого входив і аеродром в Проскурові. Проте російська армія, присягнувши Тимчасовому уряду, після невдалого наступу у другій половині липня 1917 року під тиском австро-німецької армії стрімко відступала. 3 серпня 1917 р. відхід армій Південно-Західного фронту зупинився на лінії на схід від містечок Золочів - Збараж - р. Збруч. По лінії Південно-Західного фронту австро-німецькі пілоти здійснювали глибоку повітряну розвідку в тили. Тому по лінії  річки Збруч та східніше від цієї лінії  почастішали повітряні бої між пілотами двох армій-супротивників.  Так, 29 серпня 1917 року командир 1-ї бойової авіаційної групи 7-ої армії Південно-Західного фронту ротмістр Олександр Козаков збив 18-й на своєму власному бойовому рахунку літак ворога, котрий упав в районі Проскурова. До слова, уславлений пілот-ас О. Козаков до Першої світової служив у Проскурові в 12-ому уланському Білгородському полку, і з цієї частини  у званні поручника в січні 1914 р. був відкомандирований в Авіаційний відділ Офіцерської повітроплавної  школи для навчання, виявивши величезне бажання опанувати літунське мистецтво, яке  тоді набирало  популярності. Не сприйнявши більшовицького перевороту, Козаков у подальшому воював проти більшовиків у складі Північної армії спільно з частинами військ Антанти як командир 1-го Слов`яно-Британського авіаційного загону. Загинув в авіакатастрофі, або, за однією з версій, вчинив навмисне самогубство, переконавшись в безрезультативності боротьби. Але темою нашої нинішньої розмови є події саме українських визвольних змагань та авіатори, котрі обрали бойовий шлях боротьби за Українську державність.

   Восени 1917 року авіаційні підрозділи імперської російської армії залишили проскурівський  аеродром (20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення незалежної УНР, за декілька днів, 4 грудня 1917 року з Києва Генеральний військовий секретаріат надіслав телеграму військам Південно-Західного та Румунського фронтів про злиття в єдиний Український фронт, а кроки до формування української армії було зроблено ще задовго до цього. Рішення про демобілізацію старої російської армії включно до весни 1918 р. прийняла 7 грудня 1917 р. в односторонньому порядку більшовицька РНК РСР).   В кінці грудня проскурівський аеродром, який перебував на території проголошеної Української Народної Республіки,  перейшов у розпорядження щойно утворених військово-повітряних сил УНР. Командувачем Повітряного флоту УНР 13 грудня 1917 р. одного з організаторів українського військового руху підполковника-авіатора Віктора Павленка. Формування авіації УНР взимку 1917-1918 років відбувалося двома шляхами: створення нових авіачастин та українізація авіаформувань колишньої царської армії, укомплектованих більшою мірою українцями, котрі виявили бажання присягнути на вірність УНР. Вже на той час організатори української авіації констатували брак як пілотів, так і інженерно-технічного персоналу, котрий мав би опікуватися цінним майном, що зберігалося на складах авіачастин.

   За наслідками Берестейського мирного договору від 9 лютого 1918 р. вже 18 лютого 1918 р. в Україну увійшло німецьке та австро-угорське військо. 20 лютого австрійська армія вступила до Проскурова. Вже в березні цього ж року австрійці налагодили функціонування поштового рейсу з Відня до Києва через Краків, Львів та Проскурів. Офіційна причина: для прискорення переговорів між Австро-Угорщиною та Українською Народною Республікою. Завдяки цьому, пошта у Київ доставлялась за рекордно короткий час – 13 годин (замість двох діб залізницею). Це був перший поштовий рейс не тільки української авіації, а й світової.

   20 березня о 9-й ранку з Відня після урочистих проводів на аеродромі  у перший пробний рейс злетів літак «Бранденбург» з двома пілотами на борту. «Нехай перша ластівка – політ у Київ – стане вагомим внеском у справі зміцнення дружніх відносин між наймолодшою державою в Європі – Україною та старовинною монархією Габсбургів», -  сказав у напутній промові австро-угорський військовий міністр.

   За три години «Бранденбург» приземлився у Кракові. Далі, після дозаправки, була тривала, з нічлігом, зупинка у Львові. Ранком наступного дня «Бранденбург» вже приземлився у Проскурові: для технічного огляду і  дозаправки. Ще три години – і Київ. Перший технічний рейс тривав загалом аж добу, проте це все одно було удвічі швидше за потяги.

    Авіалінія працювала інтенсивно та регулярно. Перевезення здійснювалися декількома літаками. До речі, на честь відкриття авіалінії Відень-Краків-Львів-Проскурів-Київ перша в світі марка повітряної пошти, гашена печаткою. В квітні 1918 року міжнародна авіалінія виглядала так: Відень (Австро-Угорщина) - Оломоуц (Чехія) – Краків (Польща) – Львів (Австро-Угорщина) – Проскурів (Україна) – Київ (Україна) або Одеса (Україна). Літаки вилітали з Відня о 4.30 ранку, а в 17.30 сідали в кінцевому пункті. На проскурівському аеродромі літак заправляли пальним та довантажували поштою, причому пілоти навіть не вимикали моторів. Все робилося оперативно за півгодини.

Іноді «поштовики» перевозили й комерційних пасажирів. Восени 1918 року австро-угорська імперія розвалилася, її війська залишили територію України і поштові перельоти, проіснувавши більш, ніж півроку, припинилися. Останній рейс «Бранденбург» здійснив 5 листопада, не долетівши до Києва. Його перепинили в Львові поляки.

  Що ж стосується організації Збройних сил та, зокрема, Повітряного флоту у період існування Української Держави Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.), то планувалося за  територіальним принципом створити три авіаційні райони, центри яких зосереджені в Харкові, Одесі, Києві. Цим центрам  підпорядковувалися вісім корпусних авіадивізіонів у складі Подільського, Волинського, Київського, Харківського, Чернігівського, Полтавського, Катеринославського, Одеського армійських корпусів. В дивізіон мали входити чотири авіаційних загони, два гарматних, розвідувальний та винищувальний.

   Як згадував урядовець управління Повітряного флоту часів обох УНР та Української Держави  Петро Білон, «24 липня 1918 р. Рада міністрів Української Держави ухвалила закон про військо і в ньому означила , що у склад армії входять: три інспектури повітряної фльоти, інспектури повітроплавних бальонів, одна ескадра тяжких бомбардувальників, одна авіаційна школа. До кожного українського корпусу (всіх їх мало бути вісім) входить один авіаційний парк. 3 червня почали будувати повітряну флоту. Начальником був призначений полк Горшков, нач. авіації полк. Ванькович. За часів гетьмана сформовано три окружні інспекції: Київська, Одеська, Харківська. В той час сформовано в Україні 16-18 авіазагонів. Та як прийшли німці і побачили, скільки то добра має Україна – почали потягами вивозити найдорожче авіац. майно до Німеччини. Літаків в нашій армії було щось від 450 до 500. Були переважно російські, німецькі, французькі та інші. Були розвідчі й бойові».  

   Прагнучи укомплектувати власні військово-повітряні сили, гетьманський уряд  шукав шляхи придбання для них нової авіатехніки, проте можливостей для цього було не надто багато. Найпотужніший український авіазавод «Анатра» в Одесі опинився під повним контролем австро-угорської окупаційної влади. Хоч він і продовжував працювати, але збудовані тут влітку-восени 1918 р. літаки-розвідники «Анасаль» надходили не до гетьманської авіації, а до цісарсько-королівського війська, яке замовило одеській фірмі 200 таких машин. Постачання літаків з країн Антанти припинилося, оскільки гетьманський режим був союзником Німеччини. Намагаючись реанімувати власну авіаційну промисловість, гетьманський уряд приймає рішення про передачу в розпорядження військового відомства бердянського авіаційного заводу фірми «Матіас». Там зберігалися вузли і деталі для сотні замовлених ще царським урядом розвідників «Фарман XXX» — ці морально застарілі, але фізично нові літаки могли суттєво посилити гетьманську авіацію. 16 жовтня 1918 р. голова інженерного комітету головного інженерного управління видав розпорядження про створення комісії для «обміркування» цього питання.

   Дослідники констатують, що ще за часів Української Держави Скоропадського керівництво щойно в листопаді 1918-го проголошеної Західно-Української Народної Республіки зверталося до Гетьмана з проханням про допомогу у формуванні Галицької летунської сотні. Тоді галичанам вдалося домовитися про переведення до с. Красного, за 40 кілометрів від Львова, одного з авіаційних загонів 2-го Подільського дивізіону колишньої армії гетьмана Павла Скоропадського. За свідченням І. Фостаківського, «вже в перших числах грудня 1918 р. перелетіла з Одеси, (а за іншими відомостями, з Вінниці, де розташовувався 2-й Подільський  дивізіон, підпорядкований Одеській авіаційній інспекції - О. С.) […] через Шатаву (село неподалік від Кам`янця-Подільського на території сучасної Хмельницької області, де розташовувалося летовище) обіцяна Гетьманом Скоропадським допоміжна сотня летунів в складі: 6 бойових і розвідчих старшин, 6 підстаршин-механіків і 9 козаків. Ця сотня перелетіла на 6 літаках, з яких один винищувач системи «Нюпор» був новий, решта, розвідчі машини, були старі. Прилетіли на них  досвідчені бойові старшини:  полковники: Джамбулат Кануков, Борис Губер. Сотники: Василь Євський, Василь Булатів,  поручник Аркадій Шеремецінський і хорунжий Хазбулат Кануков (брат полковника)». Наддніпрянці суттєво допомогли галичанам з організацією Галицької летунсько відділу, на базі котрого за кілька місяців утворилися три летунські сотні.

   У цей же період, за правління гетьмана Павла Скоропадського, на летовищі в Проскурові австро-німецькі війська зосередили щонайменше сотню літаків, з частини яких, звісно – зі справних,  за  часів Другої УНР  скористалися авіатори не лише Наддніпрянщини, а й Галичини, про що мова піде далі.

    Після перемоги  антигетьманського повстання та оволодіння Києвом військами Директорії відновилася робота Управління повітряного флоту. Час був надзвичайно непростий і тривожний, адже 14 грудня 1918 р., одночасно зі вступом Директорії до Києва, на сході України почався наступ більшовицьких військ, розгорілася Друга більшовицько-українська війна.

   В таких умовах керівництво Директорії Армії УНР провело реорганізацію Повітряного Флоту, оскільки велика частина військових льотчиків і льотчиків-дозорців залишили українську військову службу, так само було втрачено багато авіаційного майна. Розпочали із заміни головних кадрів. Так, командувачем Повітряного флоту УНР 25 грудня 1918 р. було призначено полковника В. Павленка,

інспектором авіації - О. Наконечного,

а інспектором повітроплавання – П. Крицького. Більшовики вдруге наступали на Київ і 5 лютого 1919 р. оволоділи містом. Директорії, а разом з нею й авіаторам, довелося евакуюватися до Вінниці.  З Києва було вивезено майно  тільки 3-го Авіаційного парку разом з майстернями. З п`ятдесяти авіазагонів залишилося лише чотири. Значне число пілотів з літаками, як уже йшлося, відлетіло до Денікіна, а частина застарілих літаків  була непридатна до летів. Будувати нові літаки під час війни і походів було неможливо. Українська армія була оточена з усіх боків ворогами: більшовиками, денікінцями і поляками. І в такий страшний час, згадував керівник канцелярії Управління Повітряного флоту УНР Петро Білон,  «все ж 4 авіазагони сповняли бойову службу. Вони на наказ Дієвої Армії кидали бомби і робили розвідочну службу».

   19 лютого тимчасово виконуючий обов’язки військового міністра УНР отаман Сиротенко підписав наказ, у якому "за браком на Україні льотників, …та фаховців з належним досвідом” ліквідовувались кадрові авіаційні дивізіони та "шкільно гарматний” авіаційний загін. Інспектору повітряного флоту з фахівців та майна цих частин наказувалося сформувати, згідно з вимогами Дієвої армії УНР, окремі бойові авіаційні загони по вісім аеропланів у кожному, які отримували порядкові числа за часом формування. Майно, що залишалося після сформування нових загонів, передавалося до авіаційних парків. З вінницького аеродрому авіатори УНР виконали декілька бойових вильотів на розвідку та бомбардування. Але становище на фронті залишалося загрозливим, і в першій половині березня 1919 р. авіазагони почали перебазовуватися до Проскурова (нині Хмельницький).

   Про проскурівський період Повітряного флоту УНР колишній начальник його канцелярії Петро Білон згадував:

«До Проскурова прибули авіяційні дивізіони: Київський, Чернігівський, частина Полтавського, деякі старшини-літуни з Харкова, Житомира і Вінниці. Тут почали направляти літаки і треніювати старшин-літунів. У Проскурові було надзвичайно багато авіяційного майна, і про це дали знати галицькій літунській сотні, що стояла в Краснім, біля Львова (в тій сотні літуни були майже всі з України). І ось прилетіли вони до Проскурова і вивезли яких до 60 старих літаків та велику силу технічного авіяційного майна. Частина літунів нашої армії залишила нас і відлетіла до Галичини до літунської сотні».

   У Проскурові розмістився й штаб Управління Повітряного флоту УНР на чолі з полковником Віктором Павленком. Як згадувалося вище, у Проскурів до командування Армії УНР навідувалися представники Галицької летунської сотні. В управлінні Повітряного флоту УНР, за свідченнями Петра Білона, вони отримували кошти на розвиток Галицької летунської сотні  і на зарплатню літунам, зокрема, й за сприяння самого Петра Білона, котрий, як вже вказувалося, служив керівником канцелярії управління. Про це – цікавий епізод з його спогадів: «Якраз з Красного прилетів аеропляном літун, не пригадую його назвиська, лише пам`ятаю, що був галичанин. Він скаржився мені, що літунська сотня в Краснім бідує, не має грошей на утримання авіяційної частини, і що літуни і механіки не одержали платні за декілька місяців і просить мене видати їм гроші. Я постарався задоволити це прохання і виписав літунській сотні поверх сто тисяч карбованців. Коли ж я дав підписати полк. Павленкові квит на гроші, то він перечитавши, почервонів і став кричати на мене, як я смів виписати таку поважну суму грошей для літунської сотні, яка є на утриманні Галицької Армії.  Я переконував полковника, що в Галицькій Армії, очевидно, бракує грошей, і що ми не збідніємо, коли поділимось з нашими братами. Але мої аргументи не робили на нього ніякого вражіння. Я все ж просив його підписати квит, бо літун мусить відлетіти негайно до Красного. Та мої доводи довели полк. Павленка до такої нестями, що він збірався мене застрілити. Я відкрив свою куртку, сорочку, показав груди і кажу: «Пане полковнику! Стріляйте, але пам`ятайте, що й ви через мій труп зложите свою голову». Заспокоївся полк. Павленко і підписав квиток».

До слова,  підполковник (російської імператорської армії)  Віктор Олександрович Павленко, призначений відповідно до наказу Генерального Секретаріату військових справ ч. 71 «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії» 13 грудня 1917 р.,  був людиною досить знаною і авторитетною в українських військових колах. В дореволюційний період його кар`єра була типовою як для офіцера-льотчика російської імператорської армії. Закінчивши 1909 р. піхотне училище, Павленко захопився модним в той час серед офіцерів авіаційним спортом. Це захоплення привело його у Севастопольську авіашколу, після закінчення якої він служив у різних авіаційних частинах. З кінця 1916 р. Павленко перебував на доволі престижній посаді начальника повітряної охорони імператорської ставки, однак після Лютневої революції залишив цей пост і прибув в Україну. Тут він активно включився в український військовий рух, беручи, зокрема, участь у створенні 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького та організації УГВК. Першим українським військовим з'їздом Павленка було обрано до складу УГВК, причому прізвище його стояло четвертим в списку членів цього комітету після прізвищ С. Петлюри, І. Луценка та В. Винниченка. З серпня 1917 року Павленко був представником Українського Генерального Військового Комітету при Ставці Верховного Головнокомандуючого, а з 14 листопада він перебував на дуже важливій посаді тимчасово виконуючого обов'язки командувача військами Київської військової округи. Особисті якості В. Павленка характеризує Д. Дорошенко, називаючи його людиною дуже емоційною, з певним організаторським хистом. Незважаючи на офіційну назву своєї посади — «завідувач авіаційною справою» — Павленко, по суті, очолював усі військово-повітряні сили УНР (авіацію і повітроплавання). За свідченням Петра Білона, «начальник Повітряної Фльоти полк. Павленко був рішучий і відважний, а часами дуже лінивий і важкий до розгойдування. Як командант міста Києва, він рішуче перевів обезброєння большевиків у Київі. Як член Українського Військового Комітету та його представник при Ставці верховного Командуючого, все тримався тієї засади, що ніякими компромісами й договорами з російським командуванням, а особливо з Керенським не можна українцям добитися українізації армії. […] Назагал, він був людиною рішучою, чесною, аристократом. Але без широкого організаційного розмаху».

Далі буде...

Підготувала н.с. О. М. Собко