Коли мова заходить про такі заклади карально-репресивної системи в Проскурові ХХ століття, як концтабори, то обізнані з історією міста Хмельницького краєзнавці перш за все називають створений тут гітлерівцями в роки Другої світової війни табір особливого режиму для військовополонених «Шталаг-355». Цей концтабір діяв в Проскурові з січня 1942 р. по листопад 1943 р., основні його площі були розташовані на території колишніх військових казарм на східній околиці міста (нині – мікрорайон Ракове), а ще по місту було створено шість філій «Шталагу-355». Крім того, у період Другої світової в Проскурові нацистський окупаційний режим створив єврейське гето в кварталах поблизу старого собору, а також – трудові табори. Один із них, так званий «український» або «штрафний», був розміщений за містом, на горі, за кілометр від села Лезневе, в колишніх артилерійських складах радянської військової частини (приблизно на території, де нині автовокзал №1. Крім того, у різних районах міста було ще кілька філій трудових таборів і «таборів смерті» для єврейського населення. Та мало хто знає, що першими мережу таких каральних установ, як концтабори, табори примусової праці, почали запроваджувати на території росії, а потім і в Україні саме більшовики після жовтневого перевороту 1917 року. І перший концтабір в Проскурові для ворогів радянської комуністичної влади був відкритий саме більшовиками наприкінці 1920 року. 
Ідея створення таборів для класових противників комуністичної диктатури належить більшовицькому вождю Владіміру Ульянову-Лєніну, який 9 серпня 1918 року в урядовій телеграмі пензенському губвиконкому доручав: «Необхідно організовувати посилену охорону з добірно надійних людей, провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом». У боротьбі за владу більшовицька диктатура прагнула якщо не знищити всіх своїх ворогів, то хоча б ізолювати їх, зламати морально та фізично, приневоливши під конвоєм задарма працювати і в роботі «перевиховуватися». Ідеально для цієї мети підходили табори: концентраційні, примусових робіт, особливого призначення, виправно-трудові. Великі будови, стратегічні господарські об`єкти, лісорозробки, розробки корисних копалин російської комуністичної імперії переважно й примножували такі безправні раби, в`язні концтаборів – оголошені класовими ворогами пролетаріату широкі верстви населення: інтелігенція, офіцери, духовенство, заможні селяни… Створювали і керували таборами примусових робіт губернські ЧК («чрезвичайки», надзвичайні комісії – авт.), потім, за розпорядженням із центру, їх передавали в підпорядкування губвиконкомам. Ув`язненню підлягали особи, щодо яких ухвалювалися відповідні постанови відділів управління виконкомів, надзвичайних комісій, ревтрибуналів, народних судів та інших органів, яким це право було надане декретами й розпорядженнями. Офіційно появу нових каральних установ закріпила постанова ради народних комісарів російської радянської республіки від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор», де наголошувалося, що «необхідно убезпечити радянську республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх в концентраційних таборах». Наприкінці 1918 року розпочалася нова неоголошена війна кремля проти Української Народної Республіки. З росії на окуповані терени поширювалися законодавчі норми, надсилалися спеціально підготовлені кадри для здійснення репресивної політики нищення непокірних та інакомислячих. Окупантів перш за все цікавило вивезення з України награбованого та закріплення своєї влади: зброєю, терором, залякуванням, введенням системи заручників, масовим вербуванням сексотів-донощиків. У 1918-1919 роках більшовицькі лідери розробили докладно обґрунтовану модель превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував силою страху, знущання й покори іншу. Початок правовому регулюванню діяльності концентраційних таборів поклала урядова постанова рнк «Про табори примусових робіт», опублікована в часописі «Власть советов» у травні 1919 року. Створювали й керували таборами примусових робіт губернські ЧК, потім їх передали в розпорядження губвиконкомів. Декрет ВЦВК «Про табори примусових робіт» за підписом М. І. Калініна від 15 квітня 1919 року узаконив впровадження табірної системи й примусової праці, регламентував порядок та умови організації таборів. Рекомендувалося облаштовувати ці виправні заклади з урахуванням місцевих умов, «як у межах міста, так і в маєтках, монастирях, садибах і т. д, що розташовані поблизу». У російській федерації також використовували площі широкої мережі концтаборів, де утримувалися військовополонені Першої світової війни. До літа 1918 року деякі табори спорожніли і більшовики їх стали утримувати там полонених «класових ворогів». Декретом ради народних комісарів від 17 травня 1919 року наказувалося відкрити концтабори, розраховані не менш як на 300 осіб в усіх губернських містах у зазначені терміни не лише на території рсфср, а й в окупованих нею країнах. Загальне управління таборами доручалося відділу примусових робіт НКВС – народного комісаріату внутрішніх справ раднаркому радянської росії. Раднарком вирішив, що місця ув`язнення центрального карального відділу наркомату юстиції (будинки ув`язнення, виправні будинки, землеробські колонії) слід використовувати для утримання кримінальних злочинців, а табори головного управління примусових робіт НКВС – для ізоляції реальних і потенційних ворогів радянської влади. На ділі ж питання, хто політичний, а хто кримінальник, вирішували в місцевих «чека» - надзвичайних комісіях і революційних трибуналах, які заполонило «революційне шумовиння» - малоосвічені, некваліфіковані «співробітники». Є окремі згадки, що 1919 року діяли створені російськими окупантами на теренах України концтабори у Чернігові та Харкові, проте офіційних документів дослідниками не знайдено. У зв`язку з проголошеною амністією, в ряді справ смертні вироки скасовувалися і замінювалися ув`язненням у концтаборах. В 1921 р. ця практика набула ще більшого поширення. Організація концтаборів відповідно до постанови РНК УСРР від 12 жовтня 1920 р., покладалася на губЧК. Вже 1920 року на окупованих українських територіях, де встановилася більшовицька влада, розпочалося створення мережі концтаборів у таких містах: Єлисаветград, Житомир, Катеринослав, Київ, Кременчук, Лубни, Миколаїв, Одеса, Олександрівськ, Полтава, Харків, Чернігів. 7 вересня 1920 року більшовицький народний комісар внутрішніх справ Володимир Антонов телеграфував до Москви з проханням надіслати декрет про відділ примусових робіт, який потрібно провести через так званий «уряд УРСР» з поясненням, що відділ існує, але «не декретований в Україні». Усі табори радвлади в Україні підпорядковувалися губернським підвідділам суспільних робіт і повинностей. Наприкінці 1920 року відкрилися концентраційні табори у Вінниці, Кам`янці-Подільському, Лисичанську, Луганську, Макіївці, Мелітополі, Прилуках, Проскурові, Севастополі, Сумах, Таганрозі, Тульчині, Херсоні. Основними вимогами до їхньої діяльності визначили самоокупність та «повне виправлення» ув`язнених». У 1920 році найперший, наближений до Проскурова, енкаведистський концтабір – волинський губернський концтабір - було створено в Житомирі. Більшовики розпочали його організацію 1 липня 1920 р., незважаючи на те, що на той час Житомир перебував у смузі фронту. За короткий час з липня до середини вересня 1920 р. табір (котрий був зруйнований і розорений після перебування в ньому польського війська) відремонтували, встановили меблі і встигли навіть заповненити ув`язненими в кількості 110 осіб. Та вже через два тижні, наприкінці вересня, відбулася евакуація радянських установ з Житомира у зв`язку з наступом українського і польського війська. Проте 25 жовтня 1920 р. більшовицька влада повернулася і табір відновила. На Поділлі ж підвідділ примусових робіт Подільського губревкому був створений у Вінниці в серпні 1920 року і тоді ж терміново розпочав організацію у Вінниці концтабору на базі місцевого арештного будинку, в якому розраховували розмістити до 300 в`язнів. Завідувачем підвідділом суспільних робіт і повинностей губревкому був чекіст на прізвище Грузинський. Ще тривав ремонт приміщення, а від місцевих адміністративних і судових установ вже затребували переліки осіб, засуджених до ув`язнення в концтаборі. На кінець вересня вінницький концтабір мав бути вже відкритий і приготувався до приймання ув`язнених, але через наступ української армії, що повернулася з-за Збруча і знову визволила від більшовиків частину Подільської губернії, в кінці вересня підвідділ суспільних робіт повинностей Подільського губревкому вимушений був евакуюватися з Вінниці й повернувся аж 25 листопада 1920 р. А 30 листопада після спішної організації адміністрації табору, заготівлі продуктів харчування та матеріалів для опалення, освітлення, витребування караулу для табору від місцевої міліції – концтабір був оголошений відкритим. Одразу ж після цього завпідвідділом суспільних робіт і повинностей подільського губревкому Григорій Грузинський дав директиви кам`янецькому, проскурівському, могилів-подільському та тульчинському повітовим ревкомам про негайне відкриття в названих повітах Подільської губернії концентраційних таборів. Тоді ж було складено кошторис для губернського підвідділу та концтаборів губернії на увесь рік. Зі звітної документації підвідділу суспільних робіт і повинностей дізнаємося, що в Проскурові концтабір відкрився з кінця 1920 р., підпорядковувався Вінницькому Губкароту (губернському каральному відділу). Проте у пізнішій доповіді цього ж підвідділу за час з 1 січня по 1 квітня 1921 року йдеться, що «у підпорядкуванні підвідділу наразі перебуває тільки вінницький табір примусових робіт і намічені ще до відкриття в Подільській губернії табори в таких містах: Проскурові, Могилеві та Тульчині. Труднощами та гальмом до відкриття в цих містах таборів, головним чином є відсутність відповідного приміщення та предметів обладнання, причому в Проскурові та Могилеві роботи з відкриття таборів близькі до завершення». У доповіді управління подільського губревкому, підвідділу суспільних робіт і повинностей за квітень-травень 1921 року знову ж звітують, що Вінницький табір примусових робіт – єдиний , що перебуває в підпорядкуванні підвідділу і «до цього часу обслуговує майже всю Подільську губернію» А в інших місцях Подільської губернії табори ще тільки зорганізовуються й налагоджують свою роботу. Та вже у червні 1921 року концтабори – вінницький та проскурівський – з підпорядкування підвідділу примусових робіт переходить у відання Подільського губкароту (губернського карального загону) під керівництвом завгубкаторотом Поділля М. Шварцмана. У кінці вересня 1921 року Шварцман доповідав завідувачу центрального комітету наркомюсту: «[…] могилівський, проскурівський, кам`янецький і новоушицький укароти (повітові карні відділи – авт.), кращі в губернії, не можуть через відсутність коштів відремонтувати свої ДОПРи, через відсутність сільськогосподарського інвентаря й коней – впоратися зі збиранням урожаю й обробити озимину. […] Вінницький концтабір. Губкарот отримав тяжку спадщину від відділу управління. Вінницький концтабір – забруднене приміщення колишнього арештантського будинку з приведеними до непридатності водопостачанням, дворовими відхожими місцями, до цього вкрай недисциплінований нагляд, жінки не були відділені від чоловіків. Губкарот усунув багато дефектів, але необхідний ремонт неможливо провести з огляду на виключення з плану комсоором, а господарський спосіб недоступний через відсутність коштів. Конвою немає і роботи поза табором майже не практикуються. […]». У розпорядженні всім укаротам, вінницькому ДОПРу і концтабору від 20 жовтня 1921 року № 4248 Подільський губернський каральний відділ констатував, що як у самій Вінниці, так і в повітах, мають місце часті втечі в`язнів з місць ув`язнення. Тому, беручи до уваги, що втечі здебільшого відбуваються під час роботи, Губкарот наказав: при посиланні в`язнів на роботу суворо дотримуватися існуючих положень та інструкцій про порядок посилання на зовнішні роботи, при скоєнні втечі з робіт терміново піддати арешту старшого з команди, на котру було покладене вартування засуджених під час роботи. Заходи проти решти конвоїрів повинні вживатися в ході слідства в міру виявлення винуватості кожного з них. Під час проведення дізнання не обмежуватися простим виконанням приписаних формальностей, але вживати всі заходи для дійсного виявлення вини як співробітників адміністрації, так і вартових у допущенні втеч. У звіті виправно-трудового відділу Губкароту за період з червня 1920 року по 1 листопада 1921 року йдеться про те, губкарот декілька разів змінював свою назву: тюркар (тюремно-каральний), карот (каральний загін) і на час звіту – виправно-трудовий відділ (ІТО). 
В`язницю ж перейменували на ДОПР, тобто будинок громадських примусових робіт. Цим зовнішнім змінам, вважали автори звіту, відповідали зміни й самої сутності каральної політики радянської влади. «Відмовившись перш за все від назви в`язниця, в`язничний, пов`язаної із застарілим поняттям про в`язницю як темницю, в якій в`язні приречені на неробство й ледарство, пройшовши через каральну смугу, пов`язану зі станом громадянської війни, - мовиться в документі, - губкарот стає виправно-трудовим відділом. Перейменування губкарота в ІТО відбулося саме в той час, коли громадянська війна втратила свою гостроту й радянська влада отримала можливість перейти до методу впливу на ув`язнених шляхом залучення їх до праці та політично-морального перевиховання. […] Вінницька в`язниця після польсько-петлюрівського нашестя являла собою картину повної руїни та спустошення: все майно було розкрадене, вікна вибиті, лікарня зруйнована, лазня та пральня в запустінні. Центральне опалення й каналізація зіпсовані, від майстерень залишилася одна згадка. А з відновленням діяльності судових і судово-адміністративних органів радянської влади в`язниця почала переповнюватися, і за перші три місяці кількість в`язнів у в`язниці досягла 1200 осіб за нормальної пропускної здатності 440 осіб». Про кількість в`язнів проскурівського концтабору повідомлень наразі не знайдено. Проте у вищезгаданому звіті вказується, що губкарот, плануючи раціонально використати працю в`язнів, котрі спершу здебільшого посилалися на «чорні роботи» за вимогами різних установ, що «було пільгою для в`язнів», шукав інші, доцільніші способи використання їхньої праці. Так, економічно вигідним використанням праці засуджених керівництво губкароту визнало їхню роботу у землеробських колоніях у ДОПрах, на внутрішніх господарських роботах та «організовану губкаротом у проскурівському укароті розробку торфу силами в`язнів проскурівського ДОПРу та концтабору, так і переведеними з цією метою в`язнями з вінницького ДОПРу. За свідченням губторфу, проскурівські торфорозробки трималися винятково силами карота […]» Крім того, в концтаборах повітів було організовано такі майстерні: Вінницький концтабір – чоботарна майстерня на 6 осіб. Губ. БУПР – столярна – на 6 осіб. - слюсарно-механічна – на 6 осіб. Проскурівський БУПР – гільзова – на 10 осіб. Кам`янецький - ковальська – на 5 осіб. - чоботарна – на 12 осіб. - столярна – на 6 осіб. Брацлавський – чоботарна – на 7 осіб. У зв`язку з новою економічною політикою та прагненням перейти на окупність витрат з утримання місць ув`язнення, губкарот пильну увагу звертав якраз на такий напрямок організації діяльності таборів. На жаль, поки що через брак даних, неможливо точно визначити кількість в`язнів проскурівського концтабору, назвати їхні імена, причини, за якими їх засуджено, вироки та органи, особи, які підписували ці вироки, а також імена тих, хто його організовував, наглядав. Проте початок дослідженню покладено: є постановка теми, знайшлися деякі документи в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. За даними Центрального карального відділу УССР від 20 липня 1922 року, концтабір у Вінниці був ліквідований. Ще раніше, вочевидь, у другій половині 1921 року, були ліквідовані шляхом укрупнення концтабори у Верхньо-Дніпровську, Кривому Розі, Ніжині, Павлограді, Прилуках, Проскурові, Слов`янську та Тульчині. Серед причин – зменшення кількості в`язнів, насамперед з числа військовополонених, нестача управлінських кадрів через невелику заробітню плату. Через впровадження нової економічної політики (НЕП) з`явилося багато безробітних, котрі ставали конкурентами робочій силі в таборах, що діяли на засадах самоокупності. До всього ж, зароблені концтаборами кошти потрібно було перераховувати до центру, при тому, що вони фінансувалися і забезпечувалися матеріально місцевою владою. Загалом концтабори на окупованій росією території України ліквідували 30 січня 1922 року. Щодо в`язнів, то частину їх звільнили, частину перевели в будинки примусових робіт БУПР (ДОПР – дім громадських примусових робіт), а багатьох відправили в концтабори росії. Низка опрацьованих нами у Державному архіві Хмельницької області кримінальних справ репресованих комуністичною владою подолян здебільшого стосується реабілітованих, котрі були засуджені у 1930-х роках. І зовсім невелика частка – засуджених більшовицьким режимом у 1920-1921 роках. Якраз Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», підписаний Президентом України 2 травня 2018 року, і покликаний відновити історичну справедливість , встановити порядок реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновити їхні політичні, соціальні, економічні та інші права, визначити порядок відшкодування шкоди , завданої таким особам унаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів. Адже до прийняття саме цього закону 2018 року в Україні діяв прийнятий ще в радянський час, у 1991 році, Верховною Радою Української РСР Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», котрий не охопив повною мірою усі категорії осіб, репресованих в Україні комуністичним тоталітарним режимом. До речі, серед співавторів цього законопроєкту були народні депутати України Андрій Парубій та Юрій-Богдан Шухевич. Отож слід сподіватися, що відповідно до цього закону будуть переглянуті справи, реабілітовані справді всі жертви злочинної комуністичної влади, починаючи від 1917 року, будуть відкриті для широкого доступу всі кримінальні справи репресованих комуністичним режимом, віднайдені та оприлюднені документи про діяльність каральних репресивних органів. Джерела: Моренець В. І. Перша хвиля/ В. І. Моренець. – Кам`янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2017 – 364 с. – С. 5-7, 187, 193, 195. Даниленко Р. М. Червоний терор в Україні в 1918-1921 рр. : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Київ, 2016. -257 с. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресійкомуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років. Електронний доступ. Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61997 Збірник постанов та розпоряджень робітниче-селянського уряду України за 1922-1923 рр / Рада Народних Комісарів УРСР. – Харьков: Літо-друкарня "Книгоспілки", Нетеченська набер., 14, 1922. – 1147 с. – (Видання Народнього Комісаріяту Юстиції). – С. 77. Світлини проскурівського БУПРу люб`язно надав зі свого архіву краєзнавець Андрій Пох. Оксана СОБКО-ДОРОНСЬКА, провідний науковий співробітник музею історії міста Хмельницького. |
