...

Друга світова стала важливою віхою в новітній історії. Вона по-новому висвітлила старі проблеми, змінила розстановку сил у світі, замирила, здавалося б, непримиренних ворогів, навчила цінувати мир понад усе.

8–9 травня Україна традиційно вшановує День пам’яті та примирення і День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Цими днями важливо нагадати про непересічну роль українців у перемозі Об’єднаних Націй у Другій світовій війні, висловити повагу всім борцям проти нацизму, увічнити пам’ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних цими роками.

8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. Ця дата дає можливість оцінити внесок Українського народу в перебіг і завершення Другої світової війни, підсумувати її масштабні спустошливі наслідки для України, а також винести життєво важливі уроки для нашої держави сьогодні.

Від 1 вересня 1939 року, коли нападом нацистської Німеччини на Польщу і бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших міст війна розпочалася для України, 120 тисяч українців брали участь у двобої з вермахтом у складі Війська Польського. Сотні тисяч українців взяли участь у вторгненні на територію Другої Речі Посполитої у складі Червоної Армії, в запеклих битвах у Фінляндії та в захопленні Бессарабії і Північної Буковини. Українці Волині, Галичини, Західного Полісся, Північної Буковини і Бессарабії першими роками війни на власному досвіді відчули прискорені заходи радянізації, які обернулися десятками тисяч розстріляних, сотнями тисяч депортованих і арештованих.

З червня 1941 року після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 % бійців. Загальна кількість осіб, мобілізованих за роки війни з України до радянських Збройних сил перевищує 6 мільйонів бійців. Кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тисяч), США (до 80 тисяч), Канади (до 45 тисяч). Крім того, до 5 тисяч українців захищали Францію в лавах Іноземного легіону. Після капітуляції прем’єр-міністра Анрі Петена в червні 1940 року в країні розгорнувся рух опору німецьким загарбникам. На боці французьких партизанів воювали українці звідусіль. Серед них – представники передвоєнної еміграції, наприклад, командир загону Осип Круковський. Були також радянські військовополонені і дезертири з військових частин на німецькій службі. Червоноармієць Василь Порик з Вінниччини сформував власний партизанський підрозділ. Канадський пілот Пітер Дмитрук став партизаном після того, як у небі над окупованою країною підбили його літак. Обидва, Порик і Дмитрук, героїчно загинули. Задіяні німцями для боротьби з французькими партизанами українські поліцейські цілими підрозділами переходили на бік сил опору. У 1944 році з них було створено два партизанські батальйони: імені Тараса Шевченка та імені Івана Богуна.

8 травня для наших земляків воєнні дії не припинилися, а продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Отже, історія кожного з українців та українок, які воювали в Червоній армії, УПА, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США – це історія мужності й самопосвяти в ім’я спільної перемоги над агресором.

І Проскурів, для якого нацистська окупація розпочалася 8 липня 1941 і тривала до 25 березня 1944, вписаний кривавими літерами в Книгу Скорботи і Пам’яті, адже на його території була знищена 81 тисяча людей, серед яких понад 65 тисяч – в’язні Раківського концтабору для військовополонених суворого режиму Stalag 355, що пронизав увесь Проскурів мережею своїх філій, і про що варто було б знати не лише історикам і краєзнавцям, а й пересічному хмельничанину. Варто було б встановити пам’ятний знак і поряд з будівлею сучасної обласної філармонії, де в часи нацистської окупації на пустирі колишньої Кінної площі загарбники влаштували бараки для військовополонених офіцерського складу, з якими працювала розвід-група «Абвер 1С», силоміць, з засобами катування вербуючи радянських військових саме на території нинішньої філармонії. Ті, хто знає про цей жахливий історичний факт, маючи деяку долю історичної емпатії, вже по-іншому ставляться до свого перебування на сучасних філармонічних мистецьких заходах. Зрозуміло, що життя триває, але й пам’ятати про трагічні сторінки історії міста також варто, віддаючи данину живих перед подвигом загиблих. Жодного пам’ятного знаку досі не існує в місті Хмельницькому про те, що в центральних кварталах колишнього окупованого Проскурова колючим дротом було обнесене єврейське гетто, в якому в жахливих умовах мешкало понад три тисячі євреїв без права вільно переміщатися містом під прицілом вартових на баштах. Саме звідси, зі стареньких здебільшого глинобитних будиночків, розташованих навколо нинішнього овочевого ринку, зганяли на примусові роботи і масові розстріли проскурівських євреїв… На жаль, немає жодного топографічного згадування ані на мапі Хмельницького, ані на його місцині в сучасному Дендропарку, де в часи нацистської окупації розташовувався так званий трудовий табір примусової праці. Жодних згадувань немає і на території депо Гречани про те, що і там, поряд з залізничними коліями зморювали тяжкою фізичною працею на торфорозробках військовополонених ще в одній з філій концтабору Stalag 355. Для більшості екскурсантів, які приходять до музею історії міста Хмельницького, стає цілковитим шоком те, що відбувалося на теренах нашого міста в роки нацистської окупації, адже ця інформація, на жаль, вважається локальною і не задіяною в освітньому процесі учнівської молоді. Прикрим є також той факт, що на території колишнього Раківського концтабору, де нині дислокується 19 ракетна бригада, саме на тому місці, де нацистами було скинуто насипом до величезної ями багатьма ярусами 40 тисяч трупів фактично згноєних нелюдськими умовами існування радянських військовополонених, сучасні військові нині …ганяють м’яч, адже саме там розташоване …футбольне поле (!). Такі речі є не просто знущанням над історією.

Нині живі мають право знати й пам’ятати про нацистські злочини на кожному з клаптиків нашої великої багатостраждальної неньки-України. Адже саме з таких історичних фрагментів історії найвіддаленіших куточків нашої країни і складається національна пам’ять українського народу. Чи не так?

Вікторія ПАПОНОВА, музей історії міста Хмельницького