...

(Продовження)

Що ж стосується співпраці галичан і наддніпрянців у справі розбудови обох українських армій і, зокрема, повітряного флоту, то започатковані за часів Гетьманату контакти і взаємодопомога, як уже наголошувалися, продовжувалися й зміцнювалися.

Зокрема,  П. Франко декілька разів літав до Проскурова, щоб домовитися з Головним управлінням повітряного флоту Української Народної Республіки про передислокацію авіапідрозділів до Красного у зв’язку із відступом Дієвої армії до р. Збруч.

Цю пропозицю відхилили, проте галичанам були виділені два літаки угорського виробництва типу «Ллойд».

Петро Франко, який у званні поручника УСС розпорядженням Державного секретаріату військових справ ЗУНР від 1 грудня 1918 р. був призначений на посади командира щойно створюваного Летунського відділу та референта авіації при ДСВС у своїх споминах  «Летунський відділ УГА» свідчить:  «Я двічі літав до Проскурова та договорювався із Гол. От. Петлюрою та його штабом про перенесення літаків до Красного. От. Петлюра переслав мені рівно ж вагон летунських бомб та 2 прегарні літаки, зіпсуті «Льойди», з яких один уже при пробі розбив сот. Залозний. Другий служив нам довго. Він мав деякі примхи». Дослідник В. Кирея зазначає: «Є відомості, що тоді ж передали авіаційне обмундирування. Такі послуги були небезкоштовні: ЗУНР взамін віддала Армії Директорії три цистерни авіапального».

 Крім того, до Красного перевели з Проскурова частину київського авіапарку, а згодом і штаб київського авіадивізіону з 3 літаками, 30 вагонами авіаційного майна (за даними дослідниці В. Бендик) і польовою майстернею. А, приміром, у спогадах льотчика-дозорця  Рудольфа Земика стверджується, що в цих тридцятьох вагонах було не авіаційне майно, а цукор. Невдовзі кількість літаків ГА була збільшена за рахунок поповнення німецькими машинами LVG та DFW (Luft Verkehrs Gesellschaft та Deutsche Flugzeug-Werke).

Це пов’язано з віднайденням у березні 1919 р. біля Проскурова понад 100 літаків зазначених вище типів. Р. Земик стверджує, що під керівництвом двох старшин та кількох десятків людей превезено до Красного авіаресурси та близько 60 літаків. Саме тоді при перелеті неподалік Проскурова, а саме, над Чорним Островом,  розбився пілот – булавний старший десятник Василь Кавута.

 Наводимо свідчення сотника Р. Земика з часопису «Український скиталець», ч. 14 : «Коли в той спосіб летунська сотня Галицької Армії стала на ноги й коли могла успішно працювати без ніяких перешкод, задумала команда сотні перевести дальшу організацію летунства. Призначила до того осібний персонал, та вислала до правительства перше запотребовання більшої скількости літаків  і потрібного запасового матеріалу. Та правительство, що не могло наразі спровадити потрібного летунського матеріялу з заграниці, мусіло дати відмовну відповідь. Із цього прикрого положення ратує нас Дієва Армія У.Н.Р., що відступаючи перед напором большевиків, переходить на терен Східної Галичини. Вона привезла з собою богато летунського матеріялу. Цілий колишній німецький летунський парк, що стояв за часів гетьмана в Київі, був у руках Дієвої Армії. Вправді по дорозі підчас перевозу богато матеріялу пропало, але все ж таки до Східної Галичини прибула маса літаків. Крім того, на летовищі в Проскурові стояло теж около 100 літаків німецького типу. Тими літаками ніхто не журився. Стояли під голим небом без накриття й неприв`язані навіть. Найменший вітер перевертав ними та нищив їх… Підчас відвороту Дієвої Армії забрали її війська з Проскурова лише около 10 літаків, що їх у поспіху перед опущенням міста можна було погрузити. Зате заряд перевезеного київського парку й проскурівських 10 літаків, виносив 300 старшин, не числячи вже обслуги. Установлено було навіть летунський інспекторат, у якого  булаві працювало теж около 100 старшин… До Красного приїхав був київський т.зв. дивізіон, що мав усього 3 літаки й 30 вагонів цукру.

Саме підчас відвороту Дієвої Армії з Проскурова післала туди команда наших воздушних збройних сил 2 старшин і кількадесят людий із обслуги за летунським матеріалом. Три дні по відступленню військ Дієвої Армії з Проскурова, грузили вони оставлені літаки власними силами, та привезли до Красного около 60 літаків і більшу скількість технічного матеріялу. Між відісланими до Проскурова летунами був заслужений уже в українському летунстві містостаршина Кавута, якого завданням було вишукати на летовищу добрий літак і прилетіти ним до Красного. Та лет не вдався. Кавута піднісся літаком у воздух, але вже по кількох хвилях упав таки недалеко Проскурова, де постигла його смерть, а з ним разом згинуло ще двох Придніпрянців, що разом із ним летіли до Красного. Тіла всіх трьох перевезено послідним транспортом до Красного й там похоронено».

3а даними історика  А. Харука, ця аварія сталася 3 березня, під час перельоту із Проскурова до Красного над Чорним Островом впав літак-розвідник LVG з пілотом Василем Кавутою і двома механіками.  Мотор літака перестав працювати через цукор, який більшовицький агент підсипав до бензину.

Петро Білон згадував: «Коли ми від`їжджали до Галичини, вилетіло з нами лише два авіаотряди. В Галичині до нас вступили на деякий час галицькі літуни, але коли ми від`їздили до Кам`янця-Подільського, вони залишились».

За даними Я. Тинченка, на фронтах Дієвої армії УНР впродовж весни 1919 р. діяло щонайменше чотири авіаційних загони:

1-й Запорозький авіаційний загін сотника Олександра Єгорова, у якому станом на 29.03.1919 було 11 старшин, 1 урядовець, 83 козаки, 10 автомашин та 2 літаки. Він обслуговував фронт Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, яка оперувала на Півдні України.

3-й бойовий авіаційний загін на чолі з сотником Костянтином Калініним, у якому, станом на 13.03.1919 нараховувалося 6 літаків. Він діяв на фронті Північної групи ДА УНР, що вела бої з радянськими військами на житомирському та сарненському напрямках.

4-й бойовий авіаційний загін, переформований з Особливого авіаційного загону й очолюваний сотником Митрофаном Богомоловим, який перебував при штабі Повітряного флоту УНР та оперував на центральній ділянці фронту ДА УНР.

   У травні  1919 р. на території Західно-Української Народної Республіки з решток різних авіаційних дивізіонів і загонів був зорганізований 5-й бойовий авіаційний, командиром якого став поручник Микола Шеремецинський.

   Отже, в Проскурові, де в лютому-березні 1919-го перебував штаб і всі головні підрозділи Повітряного флоту УНР,  дислокувався 4-й бойовий авіаційний загін, сформований з  Особливого авіаційного загону Осадного корпусу Євгена Коновальця, котрий складався з найбільш надійних літунів зі складу загону Клавдія Голіцинського, 4-го Київського авіаційного дивізіону та загонів 5-го Чернігівського дивізіону, що формувалися взимку 1919 р. у Києві.

  Крім того, в Проскурові розташувалася авіаційна школа, начальником якої був латиш капітан Микола Еске. За матеріалами доктора історії, професора Латвійського університету Ерікса Єкобсонса, в результаті подій світової війни і розвалу російської армії на території України опинилися тисячі латишів – біженців і військовослужбовців. У 1918 р. багато військових родом з Латвії служили в армії Гетьмана Скоропадського, а за Директорії – в Армії УНР. Серед них – і льотчик Микола Еске, котрий в грудні 1918 р. вступив до Армії УНР як заступник командира 5-го авіазагону, згодом – начальник авіаційної школи в Проскурові, командир 1-го бойового авіаційного відділу, а в 1920-1921 роках – керівник комісії із закупівлі літаків для УНР у Західній Європі.

    У зв`язку із наступом більшовиків в кінці березня 1919 року управління Повітряного флоту УНР, Київський авіаційний парк та інші інституції були евакуйовані на територію Західно-Української Народної Республіки до м. Броди. 3-й і 4-й бойові загони розташувалися у Здолбунові, звідки проводили авіаційні рейди проти радянських військ: здійснювали розвідку та бомбили ворожі розташування.

Але вже 15 травня 1919 р. Армія УНР одержала наказ командування про наступ на Велику Україну проти більшовиків. Завдяки вдалому наступу, вже 3 червня звільнили Волочиськ, Чорний Острів і Кам`янець-Подільський, а 6 червня – в результаті вдалого Проскурівського прориву - Проскурів і Старокостянтинів. Управління Повітряного Флоту УНР розташувалося в Кам`янці-Подільському, в цьому ж місті розташувалися Київський авіаційний парк, 1-й Запорозький, 3-й і 4-й бойові авіазагони. Також тут, в тимчасовій столиці УНР, було створено Військово-авіаційну школу УНР.  Після того як Галицька Армія перейшла через Збруч на Поділля 16-17 липня 1919 року, її дві літунські сотні стояли спершу в самому Кам`янці, згодом на аеродромі в Шатаві,

звідки здійснювали розвідку на Старокостянтинів, Вінницю, згодом перейшли до нової Ушиці, далі – до Вінниці, а з подальшим наступом обох українських армій на Київ – до Козятина. На жаль, відомостей про аеродром у Проскурові у цей період віднайти поки що не вдалося, швидше за все він використовувався пілотами обох армій як транзитний.

      У Кам`янці-Подільському відбулася реорганізація Повітряного флоту, скорочено зайві інституції та переформовано бойові частини. Начальником повітряного флоту УНР залишався Віктор Павленко. З 22.07.1919 р. інспектором (командувачем) авіації Повітряного флоту УНР став колишній командир 1-го Запорозького авіазагону Олександр Єгоров замість Олександра Наконечного, котрого призначили начальником військово-авіаційної школи УНР.  4-й  бойовий авіаційний загін розташувався у тодішній столиці УНР на площі біля кам`янецького міського вокзалу. У цей період через внутрішні суперечки у складі 4-го бойового авіаційного загону було усунуто його командира – сотника М. Богомолова, а на його місце призначено начальника Військово-авіаційної школи О. Наконечного. 

    У середині серпня 1919 р. 4-й бойовий авіаційний загін нараховував: 8 старшин, 74 козаки, 10 рушниць, 2 кулемети, 1 легкове і 1 вантажне авто, 6 літаків. Командир – Олександр Наконечний. 4-й бойовий авіазагін, котрий з квітня 1919 року безперервно здійснював бойові операції проти радянських військ, вважався найбільш боєдатним. Льотчик цього загону Лев Скурський під час допитів свідчив радянським репресивним органам: «Служа летчиком в авиации в Армии УНР, я принимал участие в следующих боях: Налет на станцию Шепетовка в конце апреля или в начале мая 1919, в то время наш 4 авиаотряд находился в Здолбунове. В то время большевики вели наступление. Брат мой Петр в это время уже был со мной в 4 отряде, но участия в бою не принимал. Следующий бой, в котором я принимал участие, это бой под городом Староконстантиновом в июне 1919 г., откуда большевики вели наступление на Проскуров. Наш авиаотряд в то время находился в Каменец-Подольске, где шла борьба за командование отрядом. Богомолова сменил начальник нач. школы Наконечный Александр, а Богомолова нач. штаба или инспектор авиации посадил там же в так называемую турецкую крепость за растрату, а нач. хозчасти летчик Бардашевский Виктор в то время боясь ареста бежал, родом он из мест. Мирополь, что около ст. Полонное. В августе 1919 нас перебросили на деникинский фронт. Боев мне не приходилось иметь, но разведки вел в районе Голты и Балты над Днестром до Помошной. Отряд в это время стоял на ст. Кодыма Под напором деникинцев мы отступали в Проскуров, Это было в ноябре 1919 г.».

    Вже наприкінці вересня 1919-го становище УНР та її армії суттєво погіршилося. Крім червоних, українці вступили в жорстоке протистояння зі ще одним сильним ворогом, який насунувся на Україну, - білогвардійцями, котрих підтримувала Антанта. Серед українських вояків – і в Дієвій Армії, і в УГА стрімко поширювалася епідемія тифу, а ліки представники Антанти заборонили ввозити до УНР. Деморалізація та розлад торкнулися армії, в тому числі, й Повітряного флоту. Я. Тинченко віднайшов в архівах клопотання від 18.10.1919 р. т.в.о. начальника авіації (тобто всього Повітряного флоту на час хвороби В. Павленка) Олександра Єгорова, яке розповідає про ці події: «Завдяки відсутності на Україні самольотів, в Наддніпрянській Дармії залишився всього один 4-й бойовий Авіаотряд. В найближчому будучому чекати поповнення Дармії авіаційними силами не можна, по вказаній вище причині. Між тим істнує Інспектор Авіації Дієвої Армії – «Інвіадарм». При утворенні посади Інвіадарма в час, коли ще не було штаба Головнокомандуючого, малось на увазі, що в Дармії декілька бойових Авіаотрядів, як Наддністрянських, так і Наддніпрянських, якими б керував і об`єднував їх працю «Інвіадарм».

   Коли виявилось, що в життя цього провести не можливо – Галицькі літунські сотні не визнавали Інвіадарма, на посаду Інвіадарма головного Управління Повітряної флоти нікого не призначила, позаяк в той час у нас в Наддніпрянської Армії було всього два бойових Авіаотряда, котрих працю провадити можна було і без Інвіадарма». Далі О. Єгоров констатує, що несподівано для Головного управління Повітряного флоту все ж таки 16 серпня 1919 року Головна Команда військ УНР призначила на посаду  Інвіадарма військового льотчика сотника (хорунжого) Олександра Наконечного, командира 4-го бойового авіазагону. На думку Єгорова, за місяць праці О. Наконечного виявилося, що він «абсолютно» не відповідає «свойому призначенню» та «навіть не усвоїв своїх прав та обов`язків». Тому не зумів налагодити «координації бойової праці 5-го та 4-го авіаотрядів», а «командір 5-го бойового авіаотряду майже на очах Інвіадарма спекулював з деякими старшинами свого отряду на спирт та інше державне майно і нарешті втік на державних самольотах з одним із своїх літунів, захватив з собою державні гроші». 

     Наслідком клопотання О. Єгорова було видання наказу штабу ДА УНР про усунення О. Наконечного з посади інспектора авіації та повернення на посаду командира 4-го авіазагону з 1.11.1919. Але, на жаль, остання боєздатна частина Повітряного флоту УНР ще недовго воювала.

   У середині листопада 1919-го 4-й бойовий авіазагін дислокувався у Проскурові, усі його літаки вийшли з ладу, а більшість особового складу хворіла на тиф. До міста наближалася Добровольча армія. Щоб уникнути полону, командир загону О. Наконечний порадив працездатним підлеглим виїхати до Кам`янця-Подільського, де перебували урядові органи Директорії, окремі частини ДА  УНР і штаб Повітряного флоту. Цією пропозицією скористався, зокрема, пілот Лев Скурський, якому для евакуації майна Олександр Наконечний передав вантажну машину. Невдовзі після цього білогвардійці захопили Проскурів і без перешкод заволоділи залишками майна 4-го бойового авіаційного загону.

    На жаль, за відсутності достатньої інформації нині складно відтворити всіх поіменно пілотів цього загону, відстежити їхні долі. Та все ж дослідник Ярослав Тинченко зумів віднайти деякі відомості. Скажімо, про командира 4 бойового авіазагону сотника Митрофана Богомолова відомо, що він був колишнім унтер-офіцером російської імператорської армії, закінчив Одеську школу авіації (6.06.1917), далі служив льотчиком у складі 2-го армійського авіаційного загону. На посаді командира 4-го бойового авіаційного загону  Повітряного флоту УНР перебував з березня по червень 1919 р., згодом – помічник командира цього підрозділу. На початку 1920 р. з групою інших пілотів Повітряного флоту УНР вступив до 1-гшо Галицького авіаційного загону РСЧА. Зник безвісти після захоплення цього загону у Козятині 26-27.04.1920 р. 

    Найбільше інформації вдалося дослідникам зібрати про пілота 4-го бойового авіазагону Дієвої Армії УНР Лева Скурського, оскільки в архівах збереглася на нього кримінальна справа, заведена радянськими каральними органами. Завдяки цьому, вдалося дізнатися деякі дані не лише про самого сміливого  бойового льотчика, а й про функціонування Повітряного флоту Да УНР в умовах військових дій 1919 року. Лева Скурського органи ДПУ заарештували 1930 року в його помешканні у Фастові. Обтяжувала його становище знайдена під час обшуку мапа Київського району, видана Скурському, як і іншим його побратимам ще під час служби в Особливому авіазагоні Осадного корпусу під проводом Є. Коновальця, яка стала приводом для окремого розслідування.

    Військовий льотчик, хорунжий Армії УНР, Лев Олександрович Скурський народився 1889 року  у с. Пришивально Васильківського повіту Київської губернії.

Походив з родини будівельника, який працював у Києві на будівництві критого ринку, Луцьких казарм тощо. Закінчив реальну школу у Фастові, далі був покликаний нам дійсну військову службу, яку відбував у Києві. У складі авіаційних частин російської армії брав участь у Першій світовій війні. 1917 р. отримав звання унтер-офіцера. У 1917 р. з групою російських авіаторів відряджений до Франції, де навчався у школах авіації у Шартрі, Аворі, Па та Казо. 12.10.1917 р. разом з іншими пілотами прибув до Петрограда. Після розпаду російської армії зарахований до РСЧА та призначений на службу військовим льотчиком у Смоленський авіаційний загін. Втік із радянської Росії на батьківщину. Певний час служив в авіації Української Держави за Гетьманату. Але був звільнений як особа, що не мала офіцерського звання. У січні 1919-го, як уже згадувалося, служив льотчиком Особливого авіаційного загону Осадного корпусу Дієвої армії УНР, здійснював бойові  польоти  під час боротьби українських військ з більшовиками на Лівобережжі України. Впродовж 1919-го служив у 4-му авіаційному загоні ДА УНР, здійснював  неодноразові повітряні операції. У червні 1919 р. наказом по авіації за бойові заслуги та вдало проведені повітряні розвідки дістав ранг хорунжого. У листопаді 1919 р. з дозволу командира загону О. Наконечного залишив Проскурів, де розташовувався 4-й авіаційний загін, та разом з дружиною виїхав до Кам`янця-Подільського, де до квітня 1920 р. приватно мешкав у тестя, працівника місцевої польської поліції). У квітні 1920 р. за наказом військового міністерства УНР виїхав до Варшави, де мала формуватися 1-а Запорозька авіаційна ескадрилья Армії УНР. 19.09.1920 р. зарахований до 1-го бойового авіаційного загону, в складі якого у листопаді 1920 р. брав участь у повітряних бойових операціях проти червоної армії. Ось свідчення Лева Скурського з його слідчої справи: « В мае 1920 года я был направлен в Винницу, где в то время находилось украинское командование. Со мною вместе приехали Золотов, Козловский и явились мы к начальнику авиации Павленко, который нас человек 60 направил в Варшаву, где формировалась Запорозька ескадра. Стояли мы на Мокотове. Формировалась эскадра несколько месяцев, т. к. не было аппаратов. В июле 1920 г. 6 дивизия УНР, которой командовал Безручко, вместе с поляками отстояли Варшаву от большевиков. Наша эскадра участия не принимала, т. к. не было аппаратов. Помню, мы помогали полякам грузить на поезд аэропланы». У вересні 1920 р. на озброєння 1-ї Запорозької авіаескадрильї надійшли 6 літаків. Оскільки під час огляду виявилося, що справними й готовими до бою є лише 3 з них – «Альбатроси», німецького типу, то командування Повітряного флоту УНР виокремило зі складу 1-ї Запорозької авіаескадрильї 1-й бойовий авіазагін із трьома літаками та відправило його у розпорядження штабу Армії УНР. До цього підрозділу, що почав формуватися 19.09.1920 р., потрапив і Лев Скурський, який пізніше свідчив: «В октябре 20 г. был сформирован отряд в 3 машины, куда попал я, Золотов и Козловский Юрко. Командовал этим отрядом Козловский. Поехали мы через Львов, Тарнополь и Гусятин. Здесь мы выгрузились и собрали самолеты. Брат был со мной и полетели в Городок. Я полетел первым, но не в Городок, где стоял штаб армии, а полетел в Каменец-Подольский к жене, где воинских частей не было, была милиция УНР, которая и охраняла мой аэроплан. Со мной летел наблюдатель Зеленяк – хорунжий. В Каменце-Подольском пробыл 5 дней и улетел в Городок. Это было 20-21.10.1920 г. В этом районе около р. Збруч мы стояли месяц.  Тут же был и мой брат. Я сделал одну разведку в сторону Бара и Новой Ушицы, а Золотов влево от Проскуровской дороги в сторону Винницы. Вскоре началось отступление […] Погрузились мы в Волочиске на поезд и приехали во Львов, где простояли 2 недели. Я поехал с отрядом в Варшаву, тут пробыли 5 дней и оттуда в Быдгощ – 15.12.20 года. Приехали всем отрядом и со всем имуществом». Звісно, на допитах Лев Скурський намагався не відкривати всієї правди про своє бойове минуле.

  Та це зробив для «органів» вже згаданий Г. Козловський, який доносив, що в листопаді 1920 року під час бойових дій проти червоних саме Л. Скурський на літаку «Альбатрос» неодноразово вилітав у розташування радянських військ у районі Могилів-Подільський – Меджибіж - Жмеринка з метою розвідки та бомбардування. Слід уточнити, що повернувшись, зрештою,  на постійне проживання в радянську Україну, Лев Скурський мало того, що довго не міг знайти роботу через своє минуле, а й згодом був зраджений своїм колишнім напарником  Г. Козловським. Колишній сотник Армії УНР Г. Козловський ще на службі УНР займався інтригами й підривав дисципліну, а повернувшись в Радянський Союз, оселився в Кам`янці-Подільському та став сексотом ОДПУ. Він за гроші викривав колишніх товаришів по зброї. Серед тих, хто постраждав від зрадника, - і колишні пілоти Армії УНР Лев Скурський та Венедикт Федченко. 

   Через те що  Армія УНР після поразки відступила на польські території, Лев Скурський та його побратими здійснили переліт на своїх літаках   з Ярмолинців до Львова. Відтак був відправлений у Бидгощ, куди в той час прибула вся 1-а Запорозька авіаційна ескадрилья. Ось свідчення Лева Скурського з його слідчої справи: « В мае 1920 года я был направлен в Винницу, где в то время находилось украинское командование. Со мною вместе приехали Золотов, Козловский и явились мы к начальнику авиации Павленко, который нас человек 60 направил в Варшаву, где формировалась Запорозька ескадра. Стояли мы на Мокотове. Формировалась эскадра несколько месяцев, т. к. не было аппаратов. В июле 1920 г. 6 дивизия УНР, которой командовал Безручко, вместе с поляками отстояли Варшаву от большевиков. Наша эскадра участия не принимала, т. к. не было аппаратов. Помню, мы помогали полякам грузить на поезд аэропланы».

   Після інтернування Армії УНР на території Польщі восени 1920 року Лев Скурський та його побратими перебували в школі авіації в м. Бидгощ.

    В цій школі Скурський служив з грудня 1920-го по вересень 1922 року. Є свідчення, що поляки високо цінували професійні здібності цього льотчика, вважаючи його одним з найбільш досвідчених українських пілотів.

    У 1922 р. перейшов разом з деякими товаришами по авіашколі  працювати на завод «Блюмве» у Бидгощі, через те, що в авіаційній школі українським фахівцям мало платили, припинили надавати  безкоштовне житло в казармах й харчування. Таким чином наприкінці 1922 року 1-а Запорозька авіаескадрилья остаточно припинила своє існування, а її колишні військовослужбовці розпорошилися по світу. Проте й ті з них, хто перейшов на завод у Бидгощі, недовго там працювали, оскільки частина польської громади обурилася, що в умовах масового безробіття працевлаштували українських фахівців тоді, коли нібито дехто з місцевих зостався без роботи.  1.022.1923 р. Курського відправлено у табір для осіб, які бажали повернутися до радянської Росії, у Повзонках (Варшава), і 13.04.1923 р. відбув на батьківщину. Після повернення намагався влаштуватися на завод «Ремвоздух» № 6 у Києві, але по трьох днях роботи був звільнений. Надалі перебивався випадковими заробітками, бідував. 10.11.1926 р. влаштувався мідником на заводі «Червоний Жовтень» у Фастові. Остаточно оселився у Фастові. Дружина Л. О. Скурського, Софія Іллівна Вавіловська, мешканка Кам`янця-Подільського, після відступу Армії УНР утекла до Польщі, і 17.06.1921 р. приїхала у Бидгощ до чоловіка. Згодом повернулася разом з чоловіком на батьківщину. Померла у Синельниковому 11.10.1927 р. Брат Л. Скурського, Петро Олександрович, працював механіком у Славуті в майстернях Земсоюзу. У квітні 1919 р. приїхав до брата Л. О. Скурського, який на той час служив у Здолбунові в 4-му авіаційному загоні. Заступив на посаду моториста й служив у загоні до кінця 1919 р. У 1920-22 роках – моторист 1-ї Запорозької авіаційної ескадрильї. Одружився з місцевою мешканкою. Повертатися на батьківщину відмовився, бо не міг змиритися з пануванням більшовиків. 15.11.1930 р. був заарештований під час масової спецоперації ДПУ з вилучення колишніх білогвардійців, засуджений на 5 років позбавлення волі. Працював на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. 23.10.1934 достроково звільнений за заліком трудоднів і вирушив до Черкас. Подальша доля невідома. Стосовно ж самого Лева Олександровича Скурського, заарештованого органами ДПУ, як уже йшлося, 1930 року.  Припускають, що його щонайменше 3 роки тримали на допитах в казематах НКВС, але в матеріалах справи відсутні дані про його подальшу долю після арешту й слідства. Що сталося з репресованим українським героєм після 1934 року, дослідникам встановити не вдалося. Найвірогідніше, комуністична система знищила його, як і мільйони інших українських патріотів.

Підготувала н.с. О. М. Собко