35 РОКІВ ВІД ДНЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ!
ЗІ СВЯТОМ, НЕЗЛАМНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР під тиском опозиційної Народної Ради й стотисячного мітингу під стінами парламенту у Києві ухвалила доленосне рішення для України. Після дня полемічних дебатів та перемовин о 18.00 Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України.
Проголошенню, а, точніше, відновленню Незалежності України, адже нинішня Україна є правонаступницею УНР (проголошена 20 листопада 1917 року) передували три з половиною століття боротьби українців за волю.
Вже 35 років поспіль українці з любов`ю, гордістю, хвилюванням, надією повторюють ці слова важливого документа: «Акт проголошення Незалежності України. Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права нації на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, — здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України. 24 серпня 1991 року».
Україна стала незалежною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є тільки власні Конституція, закони та постанови уряду.
За цей архіважливий для кожного українця документ проголосувало 346 депутатів з усіх 450-ти. Зауважимо, що загалом на той час у Верховній Раді УРСР, обраній у березні 1990-го, було 375 комуністів. На щастя, завдяки тодішньому народному депутатові Ярославові Кендзьору, який знімав події у ВР на камеру, збереглися унікальні кадри, котрі наочно ілюструють перебіг подій тих тривожних днів. А фільм «Незалежність. Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» майже похвилинно відтворює процес підготовки та прийняття власне Акта проголошення Незалежності України та хроніку ключових подій 18-24 серпня 1991-го.
Безумовно ті, хто зініціював, написав і змусив комуністичну більшість голосувати за незалежність 1991 року – звершили подвиг, що назавше змінив хід історії.
Голосування за Акт про проголошення Незалежності в парламенті тричі балансувало на межі зриву: імовірним був сценарій, що рішення не приймуть. Але в результаті за Незалежність проголосували і демократи, і комуністи. Лише один депутат був проти.
У час, коли кремлівські путчисти намагалися захопити владу і не допустити розвалу Союзу РСР, оголосивши про створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану, в Україні лише частина суспільства знала, що насправді відбувається. Звісно, знали працівники КДБ, військові та партійні комуністичні функціонери, котрі напередодні отримали з Кремля інструкції, як запровадити і як діяти в умовах надзвичайного стану. Оскільки в основних на той час всесоюзних джерелах інформації для загалу – на телебаченні й по радіо у дні путчу замість звичних програм «крутили» лише балет і виступити «гекачепістів», республіканське керівництво на чолі з головою першої в УРСР демократично обраної Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком не поспішало категорично засуджувати дії кремлівських заколотників і лише закликало до спокою та мирної праці. Леонід Кравчук зайняв обережну позицію і в заяві по українському телебаченню закликав до стриманості, дисципліни та громадського порядку і не дав однозначної оцінки подіям у Москві, посилаючись на відсутність офіційних документів. Невизначеною була і заява Верховної ради України, прийнята після дводенної дискусії 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Переважна більшість українців не здогадувалася, який сценарій написано втаємниченими для «нерушимого» СРСР і для його важливої складової УРСР і як же він практично реалізується.
Лише коли небезпека минула, українці дізналися, що вранці 19 серпня 1991 р. з Москви прибув особисто до Л. Кравчука емісар від путчистів генерал Варенников з метою тиску і контролю, з вимогою ввести надзвичайний стан на 6 місяців. В той же час над Верховною Радою робили маневри військові вертольоти, і, як згадував тодішній міністр з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій уряду республіки Є. Марчук, в Києві зрозуміли, що гекачепісти можуть кинути десант та блокувати роботу Верховної Ради УРСР, заарештувати нелояльних депутатів. Було відомо, що до Києва та Полтави підтягуються війська, що під Київ прибуло 28 військових вертольотів. Водночас КДБ УРСР доповідало Голові ВР УРСР Кравчуку, що 19 серпня за ініціативи Руху, УРП та «інших політизованих організацій відбулися мітинги: в Києві (від 300 до 900 чоловік), Харкові (до 2 тис.), Івано-Франківську(до 2 тис.), Луцьку (1 тис.), Рівне (150 ч-к). Відомо, що в Москві танки оточили «Білий дім». А в Києві було порівняно спокійно, лише перед ВР УРСР збиралися мирні прихильники незалежності України. Підтримку московським путчистам висловило керівництво Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму, міст Кіровограда та Кривого Рогу. Українське телебачення та радіо ввело жорстку цензуру на телевізійні матеріали, повністю подавши всі документи ДКНС і не надавши жодної хвилини ефіру опозиції. Між «двох вогнів» керівники тодішньої УРСР, тримаючи зв`язок з тодішнім демократично обраним президентом ррфср Єльциним, не просто вичікували на кращий для України сценарій розвитку подій, а готувалися до проголошення вільної України, намагаючись не спровокувати громадянський конфлікт, остерігаючись, що ГКЧП застосує в Україні військову силу. Вони вже 19 серпня скликали нараду Президії ВР УРСР і три радилися, які питання винести на оголошену на 24 серпня позачергову сесію Верховної Ради УРСР. Реалізація положень Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року вимагала від влади відповідних рішучих кроків, яких чекало українське суспільство.
З власною заявою, в котрій дії ДКНС були названі неконституційними і незаконними виступила частина членів Президії Верховної ради — Володимир Гриньов, Олександр Ємець, Дмитро Павличко, Володимир Пилипчук, Лесь Танюк, Ігор Юхновський та Володимир Яворівський. Ще в середині 19 серпня з заявою про некоституційність дій ДКНС виступив Народний рух України, а 50 донецьких депутатів різних рівнів звернулись до Президії ВРУ та жителів міста з заявою про категоричне невизнання ДКНС. Єдиною обласною радою, котра закликала до громадянської непокори та загального політичного страйку була Львівська рада.
Нині з документами тих цікавих історичних засідань можна ознайомитися онлайн на сайті ЦДАВО України, як і зі стенограмою доленосного засідання позачергової сесії Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року. З тих документів, а також зі згаданого вище фільму можна детально відтворити перебіг подій, дізнатися про роль ключових осіб в процесі творення Акта проголошення Незалежності України. Ми маємо пам`ятати, що з проєктів Акта проголошення незалежності України було обрано написаний заступником голови Народної Ради Левком Лук`яненком спільно з депутатом ВР УРСР, майбутнім першим Надзвичайним Послом України в Румунії, доктором медичних наук Леонтієм Сандуляком. Немає, звісно, у стенограмі всіх тих перипетій, описів домовленостей та перемовин, що відбувалися за лаштунками засідання. Зі спогадів головних учасників, зафіксованих у фільмі, дізнаємося: за погодженням з головуючим Леонідом Кравчуком зачитати проєкт Акта проголошення Незалежності України доручили не автору документа Лук`яненку, котрий вважався комуністами «одним з наймогутніших націоналістів», а членові Народної Ради, письменнику Володимиру Яворівському, щоб не зірвати засідання. Дізнаємося, що до остаточного зразка документа Постанови ВР УРСР, знову ж таки, щоб не провалити прийняття Акта проголошення Незалежності України, після обговорення включили важливу тезу: «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум нам підтвердження Акта проголошення незалежності». Адже оратор від комуністів перший секретар кримського обкому Компартії М. Багров наполягав, щоб депутати, виловлюючи волю народу, ставили питання незалежності на референдум, а це ж – затягування часу. Пристрасті на засіданні так нуртували. Зрештою, Леонід Кравчук, котрий тримав в поданий йому остаточний, після численних правок, обговорень документ, поглядаючи на розбурханий зал Верховної Ради, ще вагався: «А, може, не сьогодні, може, на понеділок перенесемо?» Залишалося кілька хвилин до 18.00. І тоді вкрай знервований член Народної Ради, (до речі, один із співавторів Декларації про державний суверенітет України), народний депутат Дмитро Павличко сказав йому: «Читай! Якщо ні – я задушу тебе!» (згадував про цей факт Ярослав Кендзьор і сам Леонід Кравчук).
О 17:57 депутати проголосували 321 голосом за Постанову ВР УРСР «Про проголошення незалежності України» з тезою про майбутній референдум, а слідом за нею – сам Акт проголошення незалежності України! Це була перемога!
Про перебіг подій у ті переломні для України часи літа 1991 року дізнаємося також з регіональної преси, скажімо, тодішньої обласної газети «Радянське Поділля». Газета чітко фіксує усі головні політичні події, що відбувалися тоді в СРСР та УРСР, а згодом – в Україні. До слова, «РП» як орган Хмельницької обласної Ради народних депутатів, хоча й дотримувалася вимог партійної цензури, проте журналісти й керівництво, наскільки це можливо, використовували трибуну, щоб висвітлювати тогочасні тенденції Ця тема ще, до речі, чекає свого вдумливого дослідника. Вже у № 164 за 27.08.1991 р. центральна обласна газета першу шпальту цілком присвятила оприлюдненню матеріалів, присвячених проголошенню незалежності України: Акт проголошення незалежності України, Постанова ВР УРСР «Про проголошення Незалежності України», Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» (про підпорядкування всіх військових формацій ВРУ» від 24.08.1991 р.,, Постанова ВРУ «Про департизацію державних органів, установ та організацій» від 24.08.1991 р.,, Закон України «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України» (до обрання Президента України) від 24.08.1991 р., Постанова Президії ВРУ «Про власність Компартії України та КПУ на території України» від 25.08.1991 р. Тут же – оголошення про скликання позачергової сесії Хмельницької міської Ради народних депутатів на 10 годину 28 серпня 1991 року. На порядок денний виноситься питання «про політичну ситуацію».
Ще з цікавого в цьому номері – доповіді з позачергової сесії Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року: Л.М. Кравчука, О.О. Мороза, І.Р. Юхновського під спільною назвою «Стабілізувати політичну ситуацію» з коментарями парламентських кореспондентів УКРІНФОРМу. До речі, ці виступи не включено до стенограми, котра зберігається в ЦДАВО, а з них почерпуємо дуже цікаву інформацію для розуміння подій, котрі відбувалися в Україні в ті дні, з трьох різних точок зору. Адже Л. Кравчук на той час був Головою Верховної Ради УРСР, О. Мороз – головою парламентської фракції комуністів, І. Юхновський – головою Народної Ради.
Стаття з позачергової сесії ВРУ «Стабілізувати політичну ситуацію» стверджує: « У ці тривожні дні абсолютна більшість людей проявила свою прихильність до утвердження справжньої демократії, не піддалася впливу так званого ДКНС, рішуче відкинула його провокативні рішення. Народ України, виборюючи свій суверенітет, на численних мітингах, зборах сказал рішуче «Ні!» самозванцям, поверненню тоталітарного режиму… Але були й такі, хто підтримав незаконні рішення ДКНС. Розібратися з ситуацією, дати оцінку всьому тому, що відбулося, – така мета стояла перед Верховною Радою Української РСР, яка зібралася 24 серпня на позачергову сесію.
У доповіді про політичну ситуацію Л. М. Кравчук розпочав з роз`яснень того, що відбулося в СРСР і хто такі путчисти, чому їхні дії були неконституційні. За його словами, головним завданням керівництво України поставило – зберегти в республіці громадянський мир і спокій, не дати розчавити танками наші головні завоювання: демократію, гласність, всенародне прагнення до державного суверенітету.
Голова Верховної Ради УРСР розповів, як він особисто та Президія ВР УРСР діяли в дні перевороту, окреслив подальші кроки на шляху правового утвердження суверенітету України. Доповідач зазначив, що у нього, на відміну від обраного на виборах російського президента Єльцина, не було відповідних законних повноважень, він діяв згідно з Конституцією й законодавством. І попрохав до виборів президента України надати йому такі повноваження. Вже тоді стало зрозуміло, що задля повного, в тому числі й економічного суверенітету Україна мусить мати не лише своє військо, спецслужби, законодавчу базу, а й переглянути ставлення до союзного договору. Кравчук підкреслив, у нас в Україні, як відомо, надзвичайного стану не було. Проте всі війська згідно з прямою вказівкою міністра оборони СРСР були приведені в стан підвищеної бойової готовності і таки були готові діяти без будь-якої згоди на те з боку республіканських та місцевих органів влади, якщо виникала , з їх точки зору така потреба. У цій вибухонебезпечній ситуації ми вважали своїм першочерговим обов`язком заявити свою позицію щодо комітету, його рішень, заспокоїти людей, запевнити їх у непорушності конституційних засад громадського життя на Україні, нашого курсу на державний суверенітет республіки, закликати до зваженості та дотримання нормального ритму життя. Це було зроблено Кравчуком у виступі по Українському телебаченню о 16-й годині 19 серпня. Дуже важливо було дати вчасно колективну оцінку подій, що відбуваються, висловити ставлення Президії Верховної Ради УРСР до подій і становища, в якому всі опинилися.
Засідання Президії відбувалося впродовж двох днів – увечері 19 і цілий день 20 серпня і було надзвичайно напруженим. Зрештою у своїй заяві визнала дії ДКНС неконституційними і розцінила як спробу державного перевороту.
Доповідач наголосив: не маючи Декларації про державний суверенітет України, правових документів по її реалізації, ми просто не змогли б так принципово, рішуче відстояти свої позиції, інтереси власного народу.
Єдиним надійним гарантом збереження народу України від переворотів, які відбуваються в Москві – є сам народ України, сказав Кравчук. Тому найперше завдання – в якомога стисліші строки завершити побудову суверенної української держави, «намітити першочергові кроки по виходу з кризи в інтересах демократії і правопорядку, зміцнення суверенітету України, перетворення її в справді незалежну, суверенну державу. Від сьогоднішніх наших рішень багато в чому буде залежати майбутнє народу України».
Цікаві факти оприлюднив Олександр Мороз, котрий, виявилося, знав ще за десять днів, що Народна рада збирається для підготовки до сесії, і про те, які питання будуть обговорюватися. «Істину про дні перевороту ми знатимемо не скоро. Може, через багато років», – підкреслив О. Мороз. «Коли в нас буде армія, гроші, митна служба та інші справжні ознаки державності, тоді не треба буде звертатись за кордон з проханням визнати нас. Суверенний не той, хто галасує про свою суверенність, а той, хто робить для її забезпечення конкретні, реальні, але зважені кроки», – підсумував він.
Ігор Юхновський прозвітував, які кроки робила Народна рада в дні путчу: «19 зранку у Київ з`їжджаються голови і представники усіх демократичних партій і рухів. Партія демократичного відродження, демократична, республіканська, християнських демократів, селянська, зелених, соціал-демократів, Рух, «Меморіал», Спілка жінок і інші об`єднуються у спілку «Демократична Україна», передаються під керівництво Президії Народної ради. Спілка «Демократична Україна» визнає переворот неконституційним, арешт Президента – злочином проти держави, закликає народ України до страйків і громадської непокори». Юхновський свідчив, що члени Народної ради, серед яких були депутати ВР УРСР, вимагали від Л. Кравчука підтримати «позиції росії і Єльцина». Але була «відмова у підтримці Єльцина. Мовляв, Україна піде своїм шляхом». До того ж, Кравчук закликав не вдаватися до широкомасштабних протестів, а зберігати спокій, бо, мовляв, домовився з генералом Варенниковим, що військовий стан введений не буде. Наведений фактаж – це зафіксовані журналістами УКРІНФОРМу свідчення з перших уст. Тому наукове відтворення й потрактування подій в Україні, що передували проголошенню незалежності, ще дійсно потребує ретельного вивчення й узагальнення.
В цьому ж номері «РП» – Указ Президії ВРУ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», постанови Президії ВРУ про визнання незалежності Естонської, Литовської та Латвійської республік. А також – Указ Президії про амністію з нагоди прийняття Акта про проголошення незалежності України, яким, нарешті, в числі звільнених зазначений Степан Хмара.
Кажуть, що свою незалежність у 1991-му Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Тюрма народів – Радянський Союз – розпадався через низку причин, але, починаючи з 1991-го і ще на десятки років наперед надзвичайно потужними були впливи на внутрішню політику України комуністично-партійної номенклатури, котра, незважаючи на офіційну заборону компартії (Указ Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 р.), захопила важливі пости в незалежній Україні та розпоряджалася матеріальними благами та ресурсами й працювала на імперські інтереси росії, котра з комуністичної перетворилася на капіталістичну.
За 35 років незалежності – власне, державності Україна пройшла насичений подіями, політичними та економічними реформами шлях, котрий, незважаючи ні на які віяння, утвердив життєздатність нашої суверенної соборної національної держави. Починаючи від 1991-го і понині Україна отримала визнання понад 170-ти країн світу. Ми гуртом переживали Майдани, економічні кризи, кризи вибору шляху, помилки невдатних керманичів, але сьогоднішня біда України – кривава війна, нав`язана російським агресором, поставила на кін саме існування нашої держави, власне українську ідентичність, котра визначає Українську державність. Ця війна знову й знову викрила підлу імперську стратегію цинічного ворога. Дала нам усвідомлення подвигу наших попередників – народних козацько-повстанських військових формувань, Армій УНР та УГА, Української Повстанської Армії, котрі виборювали нашу державність. Ця війна, як ніколи до того, згуртувала націю, змусила відчути себе громадянами, змусила цінувати усі переваги та дійсну вартість існування власної держави, котра дає захист, відчуття приналежності, рідного дому, де кожний громадянин – цінний, повноправний родич великої сім`ї, ім`я якій – УКРАЇНА. Нині, коли незламні українські герої віддають за рідну землю свої життя, коли з 2014 року Україна мужньо дає відсіч загарбникам, ми уповаємо на власну стійкість, згуртованість, на силу духу та непохитність Українських Збройних сил, на допомогу світової спільноти, на Боже провидіння, яке не дасть Богом благословенну нашу державу на поталу імперським рашистським катам. Україна обов`язково вистоїть та відродиться! Україна буде! І все буде – Україна! Слава Україні! Слава ЗСУ! Героям Слава! Зі святом, незламний український народе!
