| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Ср, 2023-02-08, 02:57

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2023 » Січень » 6 » Володимир СОСЮРА: ЗНОВ МОСКАЛЬ МОРДУЄ МІЙ КОХАНИЙ КРАЙ
15:12
Володимир СОСЮРА: ЗНОВ МОСКАЛЬ МОРДУЄ МІЙ КОХАНИЙ КРАЙ
6 січня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження одного з найкращих українських поетів-ліриків Володимира Сосюри.


Майстер загадкової простоти і ясної глибини почувань, поет ніжний і тривожний, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської «відлиги».
Молодість Володимира Сосюри припала на добу буремних трагічних подій Української революції 1917-1921 років, у яких він брав найдіяльнішу участь зі зброєю в руках воюючи за молоду Українську державу спершу на боці Армії УНР, а згодом (так трагічно склалося в його житті) – разом з більшовиками проти своїх колишніх побратимів бійців петлюрівської армії. Радянський поет українець Володимир Сосюра, формально перейшовши на бік комуністичних поневолювачів України, впродовж всього життя страждав від болісного душевного роздвоєння, щиро переживаючи - як особисту - трагедію своєї розтерзаної Батьківщини і закутого в тоталітарне рабство народу. Свої сокровенні муки він вилив у поемі «Два Володьки»:
«Рвали душу мою
два Володьки в бою
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар і націоналіст».
В. Сосюра. «Два Володьки» (1930).
А свій правдивий життєвий шлях Сосюра-прозаїк описав в автобіографічному романі «Третя рота» (розпочатий 1926-го - завершений 1959 року), який побачив світ аж після здобуття Україною незалежності (повний текст опубліковано 1997 року).
Апологети і прислужники тоталітаризму таврували поета Володимира Сосюру (як і Максима Рильського, і Павла Тичину, і сотні інших українських митців) за націоналізм, його вигнали з партії, постійно тримали під пресом і в страху розправи. Мімікруючи, створюючи кон’юнктурні одноденки (його вірш «Сталін», до речі, з’явився тільки в 1937 році, пізніше, ніж подібні «паровози» у його колег по перу), Сосюра, як і більшість тодішнього письменства, створював шедеври соцреалізму — поеми «Дніпрельстан» і «ДПУ» (обидві 1928 року), але при цьому залишався ліриком №1 в Україні. А ще - залишався самим собою – творив «у шухляду» українські патріотичні вірші і поеми, без надії, що вони колись побачать світ.
Вимушене роздвоєння особистості важко позначалося на психічному здоров’ї поета. Він зізнавався, що «з собою на герці я виснажував марно всі сили». Але його - й хворого, і зацькованого, - продовжували морально добивати. Переказують, що «російськомовний український поет» Яків Городской вигукував на партійних зборах письменників: «Почему Сосюра сошел с ума националистически, а не по-большевицки?».
У 1929 році Сосюра починає роботу над поемою «Мазепа», що за критеріями ленінсько-сталінської національної політики не може бути охарактеризована інакше як націоналістична:
I гнiв, i муку неозору
Спiваю я в цi днi журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Нiмiй, одуренiй, забитiй,
Невже не встать тобi вiд ран?
Москвi та Жечi Посполитiй
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потiм хтiв тобi Мазепа
Вiд серця щирого добра…
Його ж ти зрадила i степом
Пiшла рабинею Петра.
Поет працював над нею понад 30 літ, без надії на те, що вона колись побачить світ. Тепер цей твір посів місце на полиці української класики. Наступного року Сосюра пише поему «Два Володьки», у якій прямо зараховує себе до націоналістів. Поему заборонили, але більшовицькі нишпорки добре її запам’ятали. За вірш «Любіть Україну», написаний і опублікований 1944-го, Сосюру теж «побивали» як націоналіста. Вірш зазнав редагувань 1947 року, а 2 липня 1951-го в газеті «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якій піддано жорстокій критиці цей вірш. І. Багряний у передмові до українсько-англійського видання вірша Сосюри «Любіть Україну — Love Ukraine» (вид-во «Україна», 1952 [США]) писав: «Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу».
Мало хто знає, що Сосюра — автор поем на біблійну тематику: «Каїн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал»(ймовірно, 1948— 1949), які теж не друкувалися за життя поета. Серед невиданих книжок Сосюри опинилася і збірка «Колос викинув ячмінь», яка готувалася до друку 1950 р., коли дружину поета Марію Сосюру було репресовано.



Найталановитішим твором Сосюри 1920-х рр., на думку сучасників, була поема «Махно» (1924), про яку він згадує в своєму автобіографічному романі «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане», — писав Володимир Миколайович. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзі Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця»: «Повністю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кінця, з’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів». За спогадами дружини поета Марії Сосюри, один із варіантів рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловіка, вона віднесла 1931 р. в Державне політичне управління УСРР, про що є згадка на початку поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архівах ДПУ»), задумом створення якої було поновлення втраченої поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберігся.
У 1920—1960-х рр. деякі твори Сосюри поширювалися серед читачів у рукописних копіях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-ті рр.), «Розстріляне безсмертя» (1960), окремі вірші та гострі епіграми переважно на сучасників-можновладців і деяких письменників.
У збірках «Осінні зорі» (1924), «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Сьогодні» (1925) і «Золоті шуліки» (1927) поруч із шедеврами поетичної лірики друкувалися твори трагічного минулого періоду Визвольних змагань в Україні 1917—1921 років (ліробалада «Перстень») та реалістичні образи із нової соціалістичної дійсності, в якій розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфаківка»). Однак інформація про творчість Володимира Сосюри саме як учасника Українських визвольних змагань, його твори того періоду були табуйовані, знищувалися або зберігалися в спецсховищах. Як-от нині відомий всім вірш «Пам`яті тридцяти»(1918), присвячений подвигу Героїв Крут.
Загалом про життя Володимира Сосюри, особливо про його участь в Українській революції 1917-1921 років, можна відзняти фільм або серіал.
Відомо, що восени 1918 року двадцятилітній Володимир Сосюра (народився 1898 року в шахтарському Дебальцевому) записується в робітничу дружину Донецького содового заводу. Потім був мобілізований в 3-й гайдамацький полк Армії УНР. Восени 1919 року бунчужний Сосюра (до речі, в ті часи його прізвище звучало й писалося як Сюсюра) потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявилася не смертельною, і поет виживає. Потрапляє до махновців. Нестор Іванович за хоробрість навіть нагородив молодого поета золотим годинником. Опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, підбирають бійці Червоної Армії. Довелося стати перед червоним революційним трибуналом. Пощастило, головою ревтрибуналу виявився земляк з П’ятої Роти, з Привілля. Прочитав вірші, визнали поетом, і записали в Червону Армію, стає політкурсантом 41-ї стрілецької дивізії. Вилікувавшись, Володимир Сосюра продовжив навчатися на курсах і писати вірші.
20 травня 1920 року в газеті "Одеський комуніст” за підписом "Сумний” друкується вірш "Відплата”. "З листопада 1920 року до січня 1921-го я був курсантом військово-політичних курсів при політвідділі 14-ї армії. Наші курси тоді містилися в колишній Пушкінській школі, і мені довелося приймати участь в обороні Єлисаветграду од махновців”, - згадував Сосюра в «Третій роті».
Проте нас цікавить детальна біографія і творчість Сосюри саме періоду 1918-1919 року, коли він був козаком Третього Гайдамацького полку в складі Дієвої Армії Української Народної Республіки.
3 січня 1949 року зламаний травлею комуністичних пропагандистів Сосюра пише «покаянну заяву» у партію. В ній він зізнається у тих своїх «гріхах», які до того часу приховував.
«До бюро парткому С.Р.П.У.
члена ВКП(б)
Володимира Сосюри
Заява
В зв’язку не тільки з перевіркою документів, але з морально-політичних міркувань, я хочу, щоб Ви мене звільнили від гніту, що душить мене вже багато, багато років.
Я приховав від партії кілька фактів з моєї біографії.
Я це робив з моральних міркувань, але я вже більше не можу і прошу Вас покарати мене за мій злочин.
Я вважаю, що не достоїн бути в святих комуністичних лавах.
Я приховав:
1. Що одного мого вірша «Пісня ця родилась в темнім, темнім гаї...» було надруковано в одній з харківських газет в 1918 р. за німецької окупації.
2. Деякі мої вірші друкувалися в військових газетах петлюрівської армії і в одній з газет громадянських (здається, ліво-есерівській) в Кам’янці-на-Поділлі.
3. Що в 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано збірку моїх поезій «Пісні крові», де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сюсюра.
Правда, прізвище моє Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід – навіть «Соссюр».
Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» не є маскування.
Ще до війни в будинку творчості в Одесі один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збірка – «Пісні крові». Я спочатку сказав, що – ні.
А потім довго мучився, підійшов до нього і сказав: «Пісні крові» - моя збірка.
Він мені нічого не сказав.
4. Як полонений денікінської армії, я був мобілізований до «залізної» дивізії, але не воював проти Черв. армії. Мене врятував тиф.
І 5. Найстрашніше:
В квітні місяці 1918 р. я пішов добровільно в солдатську секцію при нашому заводі, вважаючи, що це один із чесних загонів Червоної гвардії, тим більше, що хоч солдати роззброїли заводський загін Червоної гвардії, але поклялись під Червоними прапорами бути вірними Радянській владі.
Тов. Ворошилов (так казали нам) видав зброю солдатській секції з умовою, щоб наш загін відступав разом з останнім загоном Червоної гвардії.
Як радісно мені було, що я червоногвардієць, що я б’юсь за радянську Вітчизну проти оскаженілої орди кайзера і рідненьких «Запроданців», але...
В останній момент нас обдурили, й солдатська секція стріляла по останньому вагону т.Ворошилова.
Я пустив одну кулю. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого (я цілив в покрівлю одного з вагонів бронепоїзда), але куля та стирчить в моєму серці.
Я потім віддав рушницю одному солдатові, а сам утік додому, але совість мене мучить...
Оце і все,
В. Сосюра
3.1.49».
Ознайомлення з цим документом, переданим українським літературознавцем, фольклористом, директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УРСР Миколою Сиваченком, допомогло науковцям, зокрема, літературознавцю Сергієві Гальченку, розпочати наукові дослідження і пошуки першої поетичної збірки Володимира Сосюри «Пісні крові», надрукованої в Проскурові 1919 року (в заяві Сосюра помилково вказує 1918 рік).
Тривалі пошуки збірки «Пісні крові», пише С. Гальченко в своїй книзі «Володимир Сосюра» (2018), поки що не дали результату. Її немає в книгосховищах ані в Україні, ні за кордоном.
Чи ж існувала збірка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезії» і «Червона зима»)? – почав уже, було, сумніватися дослідник. Чи могла вона зникнути безслідно, не потрапивши навіть до бібліографічного покажчика Яшека і Лейтеса «Десять років української літератури» (X., 1928) та інших бібліографічних видань?
Та от виявилося, у «Ваплітянському збірнику», виданому Канадським інститутом українських студій (Торонто: Мозаїка, 1977), було надруковано два вірші В. Сосюри («Там чорний лотос…» і «Ми любим на словах буть сильними душею…») із архіву українського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публікуючи ці два вірші у збірнику, професор Ю. Луцький подав таку примітку:
«Рукопис збірки віршів В. Сосюри переховується в архіві Любченка. На титульній сторінці зошиту є напис: «Хай жеве (!) вильна Україна», а дальше:
Вірші
В. Сосюри
На добрий вспомин борцю за волю залитої сльозами і кров’ю Неньки О. Шаркому від В. Сосюри».
У блокноті є 15 коротких поезій, написаних Сосюрою в період від квітня 1918 р. (Верхнє) до 15 лютого 1919 р. (Проскурів) під час перебування автора в армії УНР.
Розвідка упорядника про цю збірку появилася англійською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) і в українському перекладі в журналі «Молода Україна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанські фальсифікатори // Літературна Україна. – 1962. – 27 лют.). Тут і друкуються лише дві поезії зі збірки, яка має в собі більше історичної, ніж літературної вартості («Ваплітянський збірник»).
У 1999 р. С. Гальченко звернувся із проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надіслав йому опис архіву А. Любченка, виготовити для архіву В. Сосюри, що зберігається як окремий особовий фонд у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, хоча б копію того зошита. Відповідь не забарилася: професор повідомив, що півроку тому (у 1999 р.) цю копію він уже надіслав професору В. Моренцю, який, до речі, вперше опублікував надану йому С. Гальченком заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав і копію рукописного зошита В. Сосюри, оригінал якого зберігається разом із архівом А. Любченка в Торонтському університеті в Канаді.
С. Гальченко подав опис копії рукопису зошита В. Сосюри, оригінал якого поки що нам недоступний:
[1] На спомин («Збулось уже все те, що слухав я до бою…»). Вірш переписано рукою А. Шаркого, але є правка В. Сосюри у 8-му рядку. Підпис А. Шаркого під віршем перекреслено. Без дати.
[2] Ні, Ні!.. («Чи сонце встало, чи ніч настала…»). Автограф каліграфічним почерком В. Сосюри поміж рядками рукопису початку п’єси невстановленого автора (Дія 1-ша, ява 1). Останнього рядка вірша немає. Без дати.
[3] Зірниці («Зірниці нас кличуть, зірниці нас звуть…»). Травень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри поміж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора.
[4] Пісня («Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю…»). Червень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри поміж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора; впоперек аркуша наявні записи невстановленої особи господарського характеру.
[5] «Я бачив, блідий брат з журливими очами…». Грудень 1918 р., м. Сватово. Автограф В. Сосюри.
[6] Сок кохання («Чого це так ніжно… задумливі сни…»). Січень 1919 р. Автограф Сосюри. Бракує 3-го рядка вірша.
[7] Послідній бій («Горять, горять вогні. Нові палають зорі…»). Січень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[8] «Там чорний лотос, там чорний лотос…». Січень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[9] На варті («Стою на варті. Червоний місяць…»). 13 січня 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[10] Що вам?… («Темна ніч нас б’є крилами…»). м. Вапнярка, 8 лютого 1919 р. Автограф В. Сосюри.
[11] «Ліг на лани вже морок ночі…». 29 січня, ст. Павлиш. Автограф В. Сосюри.
[12] «Ми любим на словах буть сильними душею…». Лютий 1919 р., ст. Знам’янка. Автограф В. Сосюри.
[13] «Сум червоний… Ранок ніжний…». Лютий 1919 р., м. Проскурів. Автограф В. Сосюри.
[14] Для… («Не сяють співи ці натхненою красою…»). 24/II/19 р., м. Проскурів. Автограф В. Сосюри.
[15] «До зброї! Як один, хто в грудях серце має!» 14–15 лютого 1919 р., м. Проскурів. Текст вірша підписано О. Шарким, про що свідчить напис В. Сосюри: «Рукою Шаркого».
Усі вірші, крім першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибрані твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серія «Бібліотека української літератури»). Там само надруковані вірші «Я знаю: буде час, і сонце ясне стане…» і «То не вітер віє із тьми-домовини…», опубліковані автором свого часу в газеті «Український козак» 27 червня і 1 липня 1919 р., розшукані в газетних архівах Вінницької державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тимірязєва краєзнавцем із міста Бара М. Й. Йолтуховським.
У кількох літературних газетах з’явилися повідомлення про сенсаційну знахідку директора Хмельницького літературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подільського університету. Зокрема, газета «Літературна Україна» у святковому номері, присвяченому Дню незалежності України (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубриці «Публікації ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грізна зброя "козака Сосюри”», де опубліковано тексти двох віднайдених віршів – «Останній бій» (3 строфи, а не 8, як повідомлялося в ЗМІ) і «То не вітер віє із тьми-домовини…». В. Горбатюк згадує там і про збірку «Пісні крови», видану у Проскурові – теперішньому Хмельницькому, де він очолює літературний музей.
Багатьох шанувальників творчості В. Сосюри не полишає надія, що, можливо, саме в Хмельницькому – у місті, де видавалася ця збірка, можна її відшукати. Звичайно, місцем її зберігання можуть бути різні населені пункти України чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоєнний час засвідчив те, що він знав (очевидно, й мав) цю збірку.
А поки що, зазначає С. Гальченко, «ми можемо будувати лише версії щодо змісту збірки «Пісні крови». Очевидно, до неї могли увійти в першу чергу опубліковані в періодиці вірші: «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (Український козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вітер віє із тьми-домовини…» (Український козак. – 1919. – 1 лип.), «Останній бій» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далі – ті, що записані переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архіві А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увійшло до збірки, але інших творів поки що не знайдено. Хочеться вірити, що перша збірка «Пісні крови» врятувалася від нищівних лабет занадто пильних органів – борців з так званим українським буржуазним націоналізмом і десь лежить у колишньому чи й нинішньому сховищі «спецхрану».
Отже, саме в Проскурові були написані вірші надрукованої в Проскурові збірки «Пісні крові» Володимира Сосюри: «Сум червоний… Ранок ніжний…». Лютий 1919 р., Для… («Не сяють співи ці натхненою красою…»). 24/II/19 р., «До зброї! Як один, хто в грудях серце має!» 14–15 лютого 1919 р.
Перший примірник у підшивці видання «Український козак» – фронтової газети Української Народної армії( яку видавало Польове відділення Міністерства преси та пропаганди УНР як щоденну), котра зберігається в ДАХмО, – газета за ч. 7 за 14.06.1919 р., видана в Чорному Острові. Вірогідно, наклади газети за ч. 8 від 15.06.1919 р., ч. 13 від 21.06.1919 р., ч. 14 від 22.06.1919 р. , ч. 24 від 4.07.1919 р. , під редакцією Комітету, видані в Проскурові , або в межах повіту. Отож тут, в Проскурові, могли й бути видані вірші В. Сосюри «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (Український козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вітер віє із тьми-домовини…» (Український козак. – 1919. – 1 лип.), рядок з якого ми взяли для сьогоднішньої публікації до ювілею В. Сосюри. Цей вірш, до речі, на злобу дня почав масово друкуватися в соцмережах з перших днів повномасштабної російсько-української війни 2022 року.


Для дослідників історії міста Хмельницького неабияку цінність має і той фрагмент автобіографічного роману В. Сосюри «Третя рота», де він як очевидець описує трагічні події в Проскурові 15 лютого 1919 року. Зокрема, письменник розкриває завісу над недослідженою темою проскурівського більшовицького повстання, лютої, спровокованої більшовиками, бійні на підступах до проскурівського двірця між козаками Третього гайдамацького полку і збаламученими більшовицькими агітаторами козаками 15 Білгородського кінного полку, розстрілу гайдамаками своїх же братів, українських солдатів-повстанців, біля казарм після придушення більшовицького виступу. Сосюра чітко зазначає: «Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає». Крім того, подає картину і наслідки кривавого погрому, влаштованого гайдамаками після поразки повстання».


Дослідження творчості і сторінок життєвого шляху поета і письменника Володимира Сосюри – не вичерпані. Сподіватимемося, науковці ще здивують нас відкриттями на цій неозорій ниві.
Переглядів: 38 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2023