...

ДО 85-х РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ

ВОЛОДИМИР СЕРГІЙЧУК: «СВІТ ПОВИНЕН ДІЗНАТИСЯ СПРАВЖНЄ ЧИСЛО ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ»

Працюючи в Державному архіві Хмельницької області в серпні цьогоріч, ми несподівано зустріли за роботою в читальному залі відомого науковця, історика, автора численних  досліджень з історії України різних періодів, професора Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, академіка АН ВШ України Володимира Сергійчука.Виявилося, Володимир Іванович, який, до речі, є членом правління ВГО «Меморіал» імені В. Стуса, під час своєї відпустки вивчає в нашому та інших архівах в Україні  та за кордоном документи періоду Голодомору. Радше, продовжує вивчати. Адже, кожен українець, який себе поважає, мав би познайомитися з книгами Володимира Сергійчука «Як нас морили голодом», «Український хліб на експорт», численними статтями, інтерв`ю, виступами професора.

Звісно ж, українці, яким небайдужа власна історія, уважно стежать за дискусією в медіа, яка вже багато років триває довкола визнання Українського Голодомору 1932-1933 років геноцидом та довкола числа жертв цього геноциду. Незважаючи на щільний графік, науковець погодився поспілкуватися на цю тему.

-          Володимире Івановичу, чому довкола дослідження теми українського Голодомору-геноциду і нині, вважай, майже через 30 років, відколи в Україні дозволили про це відкрито говорити, ламається стільки списів? Що нового привнесено в наукову розробку цього, без перебільшення, надважливого масиву історичної науки до 85-х роковин Голодомору? І чому, зрештою, така велика «прірва» між цифрами, які наводяться у різних підрахунках: від 3,5 до 10 мільйонів жертв Голодомору?

-          Треба розуміти, для чого в інформаційний та власне науковий обіг вводиться ота цифра 3,5 мільйона жертв… І чому «прийняття втрат», які значно перевищують розрахунки, на яких пропонують зупинитися деякі історики і демографи, зокрема, американський професор українського походження Воловина, є на їхню думку, «контрпродуктивним». А вводиться та цифра, очевидно, щоб знівелювати саме поняття того, що Голодомор був геноцидом української нації. Ця концепція про втрати у 3,5 мільйона прийшла до нас з-за океану, звідки професор Воловина привіз грант для наших демографів, які, не вивчивши первинних документів з архівів, зробили свої висновки і тепер всіляко ті висновки пропагують, відкидаючи будь-які зауваги, що не все ж, даруйте, враховано, досліджено! Я вважаю, слід розібратися у тих цифрах жертв Голодомору, на які вказували іноземні, зокрема, німецькі дипломати ще у грудні 1933 року, котрі в донесеннях своєму керівництву  писали, що в Харкові, тодішній столиці УСРР, в довірливих розмовах з високопосадовцями ДПУ, вони дізналися, що за офіційними оцінками,  втрати України від голоду нараховують від 7 до 10 мільйонів жертв, а це означає, що знищено четверту частину селянства, «що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом». Є конкретні документи з політархіву Міністерства закордонних справ ФРН. Очевидно, ці дані ще тоді вийшли за межі секретної дипломатичної переписки, бо наша діаспора, починаючи з 1950-х років, постійно звертала увагу світу саме на ці цифри. В радянській Україні ж  про Голодомор до кінця 1980-х років і згадувати забороняли. Я на початку 80-х працював завідуючим відділу радянського будівництва газети «Сільські вісті», і коли ми одержували листи, в яких люди просили допомогти з розшуком своїх родичів, яких убили під час Голодомору, і описували голод в Україні у 1930-х роках, то слово «голод» цензор викреслював. Тільки в кінці 80-х  в Україні зняли табу на тему Голодомору. І то саме через те, що в Канаді восени 1983 року перед черговою сесією Світового Конгресу Вільних Українців один з його діячів родом зі  Львівщини Володимир Данилів, українець, який тоді вже був відомим юристом, поставив питання перед секретаріатом СКВУ, що вже час говорити про голодомор як геноцид українців і треба, щоб цю справу розібрав міжнародний трибунал.

І представники СКВУ впродовж п`яти років підбирали людей, збирали кошти, провели величезну роботу. Зрештою, цей трибунал, потім названий «Міжнародна комісія юристів» (у ній не було жодного українця), яку очолював шведський професор Джейкоб Сандберг, провела дві сесії: у травні 1988 року в Брюсселі та у листопаді в  Нью-Йорку, коли тривали 55-ті роковини Голодомору.

І тоді ж цей трибунал звернувся до уряду СРСР з проханням надати архівні документи про Голодомор. Ніяких документів уряд СРСР не дав і представника на засідання не дав. Навпаки, було організовано протидію, і академія наук УРСР за підписами двох юристів  і двох істориків написала протест. У ньому йшлося, що не було голоду, а були продовольчі труднощі, трибунал звинувачували в тому, що вони займаються політикою, а не правом. Це були історик  Кульчицький, політолог  Курас, чиїм ім`ям названо 2005 року Інститут політичних  і етнонаціональних досліджень НАН, директор Інституту права академік Бабій та доктор юридичних наук Денисов. Нікого з них, крім Кульчицького, вже немає в живих. І нещодавно професор Василь Марочко в дискусії з Кульчицьким написав прямо: «Ви ж протестували проти визнання Голодомору у 1988 році, ви ж клялися на всіх трибунах»… (я – свідок, як Кульчицький виходив і казав: «я каюся, що я говорив, що не було голоду…» і таке інше…). А нині він веде інформаційну кампанію з тим, щоб зупинитися на кількості жертв Голодомору 3, 5 мільйона і з цими цифрами робити звернення в ООН: хай визнають наш геноцид з кількістю жертв 3, 5 мільйона. Ми вважаємо неприпустимим грішити проти правди, проти власної історії, проти пам`яті мільйонів невинно убієнних земляків, приймаючи цю, завідомо недостовірну, цифру. І пропонуємо докази, що дозволяють точніше полічити жертви терору голодом.

-          А як інший ваш опонент професор Воловина обґрунтовує 3,5 – 3, 9 мільйона жертв Голодомору?

-          Я не можу зрозуміти їхніх доказів! Демографи кажуть: « У нас є формули, в яких ви, історики, не розбираєтеся!»

-          А як Ви обґрунтовуєте цифри 8-10 мільйонів жертв?

-          Моє розуміння таке: щоб встановити кількість жертв Голодомору 1932-1933 років, нам треба знати дві ключові цифри: скільки було населення в Україні на 1 січня 1932 року – перша цифра, базова, і  - скільки залишилося населення на 1 січня 1934 року. Чому демографи не ведуть відлік з 1 січня 1932 року? Бо, мовляв, не було перепису! Так, офіційного перепису не було. Але! Є офіційна цифра тодішньої влади, що на 1 січня 1932 року в Україні проживало 32,6  мільйона населення, чуєте? Демографи ж спираються на перепис, який був у 1926 році, і той перепис дав по Україні 28,2 мільйона, зверніть увагу! Тобто різниця, як бачимо, майже 4 мільйони. Хоча ми з вами не демографи, але зрозуміло, що з 1926-го по 1932-й в Україні народжувалися люди. Є дані по кожному рокові: скільки народилося, померло, тобто який був природний приріст. І завдяки цьому природному приросту, ми маємо цифру 32,6 мільйона. Не знаючи кількості населення, міграційних потоків, неможливо управляти державою. Тому і тоді, і нині влада, незалежно, є перепис чи ні, фіксує кількість населення у кожному кварталі, бо під ці цифри планується господарське життя: постачання хлібом, товарами, транспортом і так далі. І тому влада на 1 січня 1932 року чітко знала, що населення в Україні не 28, 9 мільйона, а 32, 6 мільйона, повторюю. І найвидатніший український демограф того часу Арсен Хоменко (якого у 1938 році заарештували на хвилі репресій, пов`язаних із визнанням Всесоюзного перепису 1937 року «дефектним», і розстріляли), взяв у листопаді 1932 року це практичне число, але на 300 тисяч менше, - 32 мільйони 250 тисяч (очевидно, не врахував ще спецконтингент у в`язницях), і розрахував, що на 1 січня 1934 року, виходячи з цього числа, в Україні має бути понад 33 мільйони населення, а зі спецконтингентом – 33800000 душ, враховуючи природний приріст за ці роки. Мій підхід: знаючи кількість населення на початку 1932 року, ми повинні встановити його кількість на 1 січня 1934 року. Як це зробити? Адже знаходимо все більше свідчень – офіційних засекречених документів за ті роки, з яких видно: влада брехала, давала прямі вказівки засекретити дані про голод, доручала підрахунок цифр винятково органам ДПУ і забороняла робити це райкомам, приміром. Тож «статистика» дала результат, що всього за 1933-й рік померло 1,5 мільйона мешканців України. Ми маємо кількість померлих у 1934-му, 1935-му, 1936-му роках, тобто це три роки перед переписом , що відбувся 6 січня 1937 року. Ми маємо точну цифру, скільки становив природний приріст населення за три роки – це 1 мільйон з лишком… А перепис 1937 року, офіційний, зафіксував, що в Україні проживало 28, 4 мільйона!І ця кількість виявилася меншою, ніж була кількість населення у 1926 році!

Виходить, що ніхто не народжувався, тільки помирали!? Або всі виїхали, бо менше стало? І за 11 років – ніяких змін, тільки смертність? Організаторів перепису 1937 року розстріляли, бо ця цифра, 28, 4 мільйона, виявилася дуже підозрілою, а результати його були засекречені аж до 1989 року. От Кульчицький та інші кажуть, що перепис 1937 року був чесний, бо його виконавців розстріляли. Можливо. Вони були чесні люди, чесно написали… Але, вважаю, за їхньою спиною могли фальсифікувати оті керівники різних рівнів, які, подаючи дані в центр, розуміли, що «провал» з переписом, інакше кажучи, виявлення істинних цифр, - це для них вирок.  І для московських, і для українських статистиків, і для професора Хоменка, який передбачав одне, а воно не збіглося, значить, він «ворог, шкідник, троцькіст». Через два роки, у 1939-му, провели ще один перепис. Хоч він, на мій погляд. Вже ніякого відношення до Голодомору не має, бо всі питання відрізав перепис 1937-го, через який ми можемо вийти на ту кількість населення, яка залишалася в Україні на 1 січня 1934 року. Як саме? По-перше, я виявив у колишньому партархіві в Києві секретну доповідну  тодішнього начальника управління народногосподарського обліку Олександра Асаткіна (теж репресованого за перепис 1937 року) з даними по населення України за 1937 рік: разом зі спецконтингентом - 28 мільйонів 383 тисячі душ. Якби обійшлося цією цифрою, всі б подумали, що той перепис дійсно чесний! Але навздогін до офіційного повідомлення про перші, попередні, результати цього перепису дали порівняльну таблицю по районах України (а їх було під 500) з порівняльною інформацією, скільки було в районі за переписом 1926-го і скільки – за 1937-й по кожній області. Я помітив,  що, як правило, у кожному районі цифра 37-го року була нижча на 5, 10, 20, 30, на 40 (!) тисяч в окремих районах, розумієте? Той  же Асаткін пояснював, мовляв, населення виїхало в Росію на заробітки, то міграція дає таку картину. І, таким чином, закривали питання. Мовляв, все нормально, ну, там трошки було втрат у 1933 році – 1,5 мільйона… Тобто на 1 мільйон тільки втрати від голоду. Так можна було писати, бо 500 000 була в Україні природна смертність у 1931-му.  А в 32-му вона різко зросла на 900 000, бо були «продовольчі труднощі». Проте, я звернув увагу, що хоч по кожній області в тих таблицях є порівняльні цифри 1926-го 1937-го, але внизу не підбито загальну кількість, а, як правило, це підбивається. Коли ж я перерахував і вийшов на загальне число по Україні, то, виявляється, що цифра перепису, який беруть до уваги демографи, була завищена тоді на 532 тисячі! Раз так, то чи можемо говорити, що він був чесний? Крім того, з`ясувалося: поки дані первинного обліку по цьому перепису 1937 року, який за 8 місяців після його проведення був визнаний дефектним і засекречений, дійшли від українського села  через район, область на республіку, то вони дивним чином трансформувалися. Так, за первинними документами Всесоюзного перепису населення 1937 року його наявність в окремих районах  Кам`янець-Подільської області не збігається з тими даними, якими вже оперували в Управлінні народногосподарського обліку УСРР, коли звітували до ЦК КП(б)У й Раднаркому УСРР. Зокрема, у виявлених місцевих матеріалах населення Дунаєвецького району становило 36,784 тисячі осіб, а в республіканському зведенні уже значилося 44,3 тисячі! У Кам`янець-Подільському відповідно 76,286 і 108,3 тисячі, у Старокостянтинівському – 44,540 і  61,5 тисячі, Деражнянському – 30,381 і 36,2 тисячі. Цілком ймовірно, такі результати можуть виявитися й в інших областях!

Ще приклад: у порівняльних таблицях по Кривоозерському району Миколаївської області вказувалося, що у 1926 році було 35 тисяч населення, а в 1937-му стало 25 тисяч. Різниця – 10 тисяч. Але тут же вказано, що це становить 45 відсотків від кількості жителів на 1926 рік. Але 25 тисяч це 45 відсотків від 55 тисяч, а не від 35 тисяч! Тобто, виходить, в 1926 році в Кривоозерському районі мешкало 55 тисяч чоловік, а на 1937-й залишилося 25 тисяч… І в документі дуже чітко видно, як вибите на машинці число 55 переправили синьою  ручкою на 35. І по інших областях також! Я почав ці пропорції перераховувати і так виявив, що не вистачає отих 532 тисячі. Далі ми беремо загальне число, але вже не 28 мільйонів 383 тисячі, а на 532 тисячі менше, відкидаємо природний приріст населення за 1934-й, 35-й, 36-й роки, бо нам треба число на 1 січня 1934-го, і виходить 26 мільйонів 679 тисяч. Тепер ми від числа 33800 тисяч, яке вказує, скільки б мало бути населення України на 1 січня на 1 січня 1934 року, віднімаємо 26 мільйонів 679 тисяч і маємо 7 мільйонів 121 тисячу, тобто різницю між 1 січня  1934-го і 1 січня 1932-го. Це все нестача за 2 роки. Ми ж розуміємо, що за ці 2 роки, якби вони були нормальні, в Україні природною смертю вмирали б люди. В 1931 році вмерло 513 тисяч. Я беру цей рік за основу, множу на 2 і виходить 1 мільйон 029 тисяч за 2 роки. Грубо кажучи, 1 мільйон людей за два роки могли б померти, якщо йти за цими цифрами. І якщо ми навіть відпишемо цей мільйон, то все одно залишається 6 мільйонів 90 тисяч прямих втрат (!), тобто це вже чисельність без природних смертей, а саме викликана штучними причинами. То де поділися ці люди?

А, взагалі, чому я кажу, що втрати – таки мінімум 7 мільйонів? А максимум – від 7 до 10? Я залишаюсь на цій позиції! Та тому що наші демографи беруть свідоцтва про смерть – кількість, додають ще якийсь коефіцієнт, те, що було зафіксовано офіційно плюс до того природну смертність – і виходить у них 3, 9 мільйона втрат (нині вже на цьому числі зупинилися). І вони більше нічого не розглядають. Я ж кажу, що це неправильний підхід. Тому що жертви Голодомору – це не лише ті, хто померли в селах чи містах України і на них є документи. А це також і ті, хто, по-перше, голодний тікав за кордон, щоб врятуватися. Так от,  є дані, що тільки за 1932-й рік таких було розстріляно прикордонниками на Збручі і Дністрі 5450 осіб!  А скільки їх перейшло – ми не знаємо, хай 15 тисяч мінімум! А потопилося скільки? Це ж жертви Голодомору! Голод їх змусив тікати. Я вивчав спогади свідків, які через це пройшли. По-друге, люди йшли шукати хліб з пограбованих більшовиками сіл туди, де він був: у Росію, Білорусь, кубанці – у Закавказзя. І є документи, скажімо, за 1932-й рік, де секретар Кантемирівського райкому партії теперішньої Воронізької області пише до свого обкому, а обком пересилає листа Косіору в Харків, що українці приходять в Росію жебракувати, «скиглять, розкладають … колгоспи», голодні розрили кагат буряків, наїлися тих мерзлих буряків і повмирали. І їх поховали там, у Кантемирівці. Є чимало схожих спогадів і в білорусів. Наших померлих тоді ніхто в трунах в Україну не віз, а їх тихо загребли і навіть знаку на могилах не поставили. То скільки таких могил замордованих голодом селян на прикордонню російському, білоруському? Ви можете сказати? А скільки по західноукраїнському? Хто порахував їх? А скільки тих, хто, тікаючи з сіл, помирали на залізничних станціях: їх не пускали, скидали з потягів, їм не продавали квитків, калічили… Цих померлих – безіменних, ніхто не реєстрував, їх стягали гаками до загальних ям і засипали землею просто біля станцій. Почитайте ті моторошні спогади свідків. По Україні таких могил комісією СБУ встановлено понад 830! Хто рахував кількість цих людей? Далі. Селян за 5 колосків кидали в бупри (будинки примусових робіт)  і вони там масово вмирали в тісняві, від інфекцій. І так само по колоніях. У свідоцтвах про смерть, які я бачив , записано: «Хлібороб  з села такого-то», «хлібороб… хлібороб…», а помер у місті, як зек, скажімо, в Запорізькій колонії, яка будувала «Мотор-Січ». Його з села вивезли, в селі не буде записано, що він помер під час голоду, його десь там як зека поховають у загальній ямі – і все. До речі, на сході України був страшний голод, бо там раніше почалася колективізація. Але говоримо про зеків. Так от, таких із Запоріжжя у березні 33-го вивезли в Росію 40 тисяч. І вони там усі померли, бо були ослаблені голодом, хворі. Це – не жертви Голодомору?!! Їх голод погнав за колосками, їх засудили і вивезли в Росію… Взагалі за 1932-33-й роки таких з України вивезли 88 тисяч. Про що це говорить? Про те, що були невраховані смерті. Це щодо дорослих. Діти. Голодні матері несли ослаблених малят, підкидали в будинки немовлят – таке було по всій Україні. Найчастіше не вказували імені, прізвища дитини, щоб їх не карали. Знаєте, як називали тих безіменних дітей в Будинку немовляти? Дем`ян Бєдний, Леся Українка, Бернард Шоу – цинізм начальства і вихователів зашкалює! Так от, у Запорізькому будинку немовляти за два роки, 1932-33-й, померло 788 таких дітей! Це сільські діти, яких матері хотіли врятувати, а, виявилося, відділи їх туди на смерть. І це не єдиний приклад по Україні, безсумнівно. А безпритульні діти, які мерли на станціях, дехто тікав у Росію… Я знайшов документ, як 1932 року з Росії, з Калуги, вивозять у Конотоп 12 дітей, бо вони, мовляв, не знають російської. Невідомо, чи живі зосталися  ті діти… Ось вам невраховані смерті. Взагалі у мене таких 13 напрямків пошуку.

Дуже важливі – про які ніхто не говорив, не вивчав, не рахував, скільки ж конкретно було завезено заробітчан з Росії та інших радянських республік в українські міста на шахти та скільки точно сотень тисяч росіян, білорусів Кремль переселив в українські села, в хати померлих сімей. Адже в переписі 1937 року, який показав зменшення населення України порівняно до 1926 року,  вони займають місця тих українців, кого Україна втратила за роки голодомору, вони рахуються серед тих 28383000… треба йти в архіви, рахувати!

Наполегливо стверджую демографам про те, що облік смертності у 1932-33 роках був нікудишній. Ось що я знайшов тут, у вашому обласному архіві, по Кам`янець-Подільському району за 1933 рік. У Бабшинській сільраді реєструвати смерті починають лише … 28 липня, коли минуло вже 7 місяців, за січень починають писати, по пам`яті.  Всього зафіксовано до кінця року 44 смерті. Частина з них – до 28 липня. Прийшов хтось, сказав, то й записали. А якщо не було кому прийти, вся родина вимерла чи були ослаблені… А от записано, що людина померла  31 квітня 1933 року. А в квітні ж – всього 30 днів! Це не я придумав: ось фонд, опис, аркуш! Це такий облік? Дуже часто і бланків не мали сільради. Я знаходив такі випадки по Вінницькій, Миколаївській областях. А ще могло бути, що просто не вистачило бланків про смерть, бо померлих було надто багато, і тоді померлих записували на бланках про одруження, народження. Крім того, боялися писати, що люди помирають від голоду, називали іншу причину, приміром, «нагла смерть»…

Тож коли питають мене демографи,  яка методологія підрахунку, я кажу: йдіть в архіви, беріть першоджерела і рахуйте! Вони стверджують, що не було ніякого обліку населення в ці роки, перепису не було. А я кажу: йдіть в архів, знайдіть інструкцію «Заповнення бланка відомостей про рух людности в колгоспі», затверджену 26 липня 1931 року Москвою. Тобто був облік! Ще я знайшов в архіві дві папки: «Листування Раднаркому УСРР із райвиконкомами». І там описується, як відбувається цей облік, вказуються конкретні дані, конкретні населені пункти.

Ще на одне я звернув увагу. Ось – бланк запису про смерть, надрукований на 1933-й рік. Його тираж 900 тисяч. А чого так? Бо, значить, у 1932-му було десь близько 900 000 смертей! І вони планували, щоб вистачило бланків. Це моє припущення. Звісно, у 1933-му  бланків цього тиражу не вистачило.Ось ще: на бланку про народження пишуть свідоцтво про смерть. Я назбирав багато документів, щоб перевидати книгу «Голодомор 1932-1933 років як геноцид українства», її перекладено англійською, російською…

Ще один напрямок – канібалізм. Скільки таким чином було знищено людей, дітей? Скількох канібалів розстріляли? Це ж голод змусив людину божеволіти, їсти людину! Мати, яка зарубала дитину і збожеволіла, – це не жертва голодомору?

Тепер от показую вам документи, про які не згадують Кульчицький і Воловина. По дітях, по школах. Ці документи я знайшов у Черкасах. Так от, у 1933 році навесні діти вимерли масово! І у вересні 1933-го немає кому йти в школу! Але директор послав вчителів по селу, по кутках, щоб вони розібралися, де діти? Це список дітей, народжених 1926 року. Тих, яким треба йти в школу у 1934-му, восьмирічок.  Але оскільки нема дітей, народжених 1925 року, які пішли в школу в 31-му, а влада хоче заповнити школи, то вони вирішили взяти дітей 1926 року народження, семирічок Ось вчителька пише: «Шпак Настя Федосівна, вмерла 1933 року», «Сунович Василь Тодосійович – є живий». «Шпак Олена Яківна – є жива». «Трубенко Наталка Пилипівна – вмерла 1933 року»… і  далі: «умер… умер… умер…» На цьому кутку з 17 дітей 12 умерло! Ось відомість відвідування школи, 4-Б, село Хацьки Смілянського району Черкаської області, за 1933-й рік. У вересні прийшла 41 дитина, в жовтні 40, в січні 38, в лютому 35, в березні 29, квітні – 17, травні -12, в червні – 8… Де інші діти? Ось це – документи, по яких ми можемо визначити, скільки дітей померло. Адже у нас є, скільки було народжених у 1926 році. Ось тепер потрібні формули демографів. Крім того, аналізуючи відомості відвідування дітьми початкової школи, народженими у 1931-му та у 1932-му, які пішли в 1 клас, відповідно, у 1939-му та у 1940-му роках, ми бачимо, що в 1940 році прийшло на третину, а десь і наполовину менше дітей. Це тому, що діти, народжені в 1932-му, були ще неокріплі, кволі і гірше перенесли голод, ніж народжені раніше. Страшні цифри є по Полтавській області, де у багатьох сільських школах у 1940 році не було перших класів! Бачимо, не стало третини дітей, це значить, з одного року немає 300 тисяч. Я беру мінімальну цифру: що кожна вікова дитяча група (до 17 років) втратила 200000. Помножте 17 на 200 тисяч, отримуємо число: 3, 5 мільйона дітей втратила Україна! А вони кажуть, всього 3, 9 мільйона жертв. Я назвав конкретні цифри, документи. Робіть, демографи, свої формули! Але спершу знайдіть документи в архівах! До того ми не можемо стверджувати точно про кількість жертв.

Ось красномовні документи про фальсифікацію даних  я знайшов у Борівському районі Харківської області. 2 січня 1934 року виписують свідоцтво про смерть на Жукову Олену Федорівну, що вона померла ще 19 листопада 1933 року. Себто ця смерть записана у 1934 році, а насправді людина померла у 1933-му. І це не поодинокий випадок, що стався лише у Радківській сільраді. Це масово було. Ось приклад: людина, яка виписує ці дані, бере пачку за 1933-й рік, править ручкою, що це померлі за 1934-й і перекладає у 1934-й! І бачить, приміром, що 5 грудня 1934 року зафіксована смерть, яка сталася 1 травня 1933 року! Чітко видно, як на кожному бланку переправлялися цифри. Це бланки 24 свідоцтв. І не факт, що й перші, згодом сфальсифіковані, дати були правильно записані. Ми можемо довіряти цим цифрам? І тому я кажу демографам, давайте ж встановимо справжню кількість смертей, розглянемо всі такі випадки, а тоді будемо висновки робити! А вони лише кажуть, що історики не знають  методики. Ось мене критикує в газеті «День» професор Воловина: мовляв, Сергійчук ставить нереальне завдання – всіх порахувати. Що це немислимо, чи, як у нього – «контрпродуктивно» - тобто не треба цього робити, це призводить «до нереалістичних висновків». Ну, може, для нього і американців воно нездійсненне. А в мене в родині матері троє і в родині батька троє померли від голоду. І що мені тепер (якщо ці демографи наполягають на числі 3,5 мільйона) – про одних згадувати, а про інших не згадувати? Я їх питав: як ви мислите, що я буду про одних говорити, а про інших мовчати? Воловина пише: «Серед демографів відомо, що щорічні статистичні збірники є єдиним перевіреним методом надійної оцінки чисельності населення». А я ось показую архіви! Хто їх перевіряв? Хто уточнив ці цифри, хто переніс цих 24 справи з 34-го назад у 33-й рік? Вони ж не перенесли їх! Фактично це все робиться на ентузіазмі окремих науковців-дослідників. Ми це встановлюємо і відчуваємо, скажу вам прямо – страшну протидію. І з боку демографів, і з боку Кульчицького.

-          А на чому, взагалі, базуються висновки  отієї групи українських та американських демографів під керівництвом Олега Воловини?

-          Я не знаю. До того, що вони надрукували в Українському історичному журналі, у мене маса питань. Вони взагалі беруть за базовий відлік перепис 1939 року. Але ж був перепис 1937-го? Був. Є результати! Кажуть, не такі. Ми їх виправляємо. Зменшення померлих було реальне, але це база. Чому ж ви не берете до уваги 32-й рік, а берете 26-й? Те, що вони говорять – це гіпотези.

-          А чому ви – на боці тих, хто розкритикував широко розрекламовану торік книжку польсько-американської журналістки Енн Епплбом «Червоний голод. Сталінська війна в Україні»? Ми читали критичні матеріал на цю тему про перекручення фактів в цій книжці в статтях Олесі Стасюк, Василя Марочка…

-          Є моя стаття в «Голосі України» «Як наші люди допомогли Пулітцерівському лауреату і що тепер від неї світ дізнається про Україну». Ця пані, до речі, дякує українським демографам і професору Воловині за те, що вони їй допомогли з фактами, вказує цифру жертв Голодомору, що вони їй надали. З її книги випливає, що автор фактично не визнає голодомор геноцидом. Вона пише, що «голод  в Україні не був спробою вбивства всіх українців» (а геноцид є вбивство всієї нації або частини нації). То  ж мільйони українських селян, проти яких , це ж уже доведено, спрямовувалися заходи організаторів голодомору, - і є частиною української нації, селянство тоді становило понад 80 відсотків населення України. Вона пише: «Його (голод) також зупинили влітку 1933-го, задовго до того, як  він винищив усю націю».  Тому я написав, що читати такий висновок Епплбом дуже дивно. Як і те, що вона пише в іншому місці книги, мовляв, історія України не стала трагедією: мільйони людей було вбито, але народ вижив. То що, питається, не було геноциду українців? Я пишу: «Але, слава Богу, гітлерівцям також не вдалося знищити всіх євреїв, і вони зусиллями того ж Рафаеля Лемкіна добилися визнання злочину над ними геноцидом. І випускник Львівського університету польський єврей Лемкін також чітко вказав на ознаки геноциду українців під час Голодомору 1932-1933 років. Чомусь цього не зауважила Енн Епплбом, як і того, що в Україні існує закон про голодомор як геноцид українців. Вона ж у книжці навіть не згадує про це! Тобто ота група демографів готує певні матеріали, «підсовує» тим вченим чи журналістам на Заході ці дані, і оця недостовірна інформація тиражується світом! Вона ж, Епплбом, не перевіряла те, що їй надали, не сиділа в архівах наших, навіть не побалакала зі мною, іншими нашими науковцями, хто знає тему. Якщо є інша думка, ніж у Воловини, то, може, варто її послухати? Та ось що вона написала стосовно іншої думки: «Ющенко був одним із багатьох провідних громадських діячів, які дозволяли собі посилатися на завищені цифри жертв Голодомору. Незважаючи на те, що українські науковці, за деякими винятками (тобто це я – виняток! – Володимир Сергійчук) дійшли узгодження щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих, можна досі почути навіть і про 10 мільйонів». Оце пише Пулітцерівський лауреат, і її приймає Президент, її рекламують.

-          Що значить, винятки, Володимире Івановичу? Так в Україні ж існує маса досліджень, публікацій, починаючи з районних газет і краєзнавчих брошур, де науковці і краєзнавці підтверджують ваші висновки: були, були фальсифікації цифр підрахунку жертв голодомору, відкривають нові дані про штучні голодомори в Україні і 1921-22 років і 1947-го!

-          Але вона так написала! І я надрукував відповідь їй у «Голосі України». Ви бачите, за питання українського Голодомору йде інформаційна війна в повному розумінні цього слова. Коли Президент Ющенко серйозно порушив тему дослідження Голодомору-геноциду українців, все почало оприлюднюватися, дехто ще не міг отямитися. До прийняття Верховною Радою Закону про Голодомор мовчали. А коли вже зрозуміли, що далі піде  і підрахунок жертв, і юридичні наслідки за міжнародним законодавством, кинулися протидіяти. І почалися оті  гранти, ота концепція про кількість жертв до 4-х мільйонів, про труднощі з визначенням Голодомору геноцидом «в юридичному аспекті»…

-          І що маємо робити?

-          Нині це питання серйозно опрацьовується. У травні цьогоріч у нашому університеті відбулася наукова конференція, розроблено конкретні напрямки подальших дій, зокрема, ми працюємо над тим, щоб ця тема адекватно висвітлювалася у шкільних ,  університетських підручниках, де досі не висвітлено соціальний, національний аспект голодомору-геноциду. Нині цією справою зайнявся «Меморіал» під керівництвом віце-прем`єра Степана Івановича Кубіва, ми підготували до друку, як вже йшлося,  книжку, котру вже читають у світі, готуємо науковий форум, процес виходить на лінію встановлення історичної правди. Ми називаємо цифру жертв Голодомору – геноциду українців від 7 до 10 мільйонів. Ми повинні встановити точну цифру жертв геноциду шляхом вивчення архівів. І «пробивати» її на міжнародному рівні.

-          Дякую за розмову, Володимире Івановичу, здоров`я Вам, стійкості, здійснення задумів, миру і добра.        

 Поки матеріал готувався до опублікування, стало відомо, що 13 вересня цьогоріч відбулися перші публічні наукові дебати з історичних та демографічних питань висвітлення Голодомору в інституті демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, в яких взяв участь професор Володимир Сергійчук.  У підсумку дискусії директор Українського науково-дослідного центру вивчення Голодомору Людмила Гриневич, інші демографи визнали рацію В. Сергійчука в тому, що тисячі смертей жертв голоду не були зареєстровані. Людмила Гриневич підсумувала: «Внаслідок цієї наукової дискусії дійшли висновку про створення робочої групи у складі демографів та істориків. ЇЇ завданням стане опрацювання додаткових джерел, які зберігаються в обласних архівах. Діставши від істориків ці додаткові першоджерела, демографи зроблять уточнення кількості втрат».

А тим часом Володимир Сергійчук побував з доповідями на тему достовірного вивчення проблем Голодомору-геноциду українців у 1932-1933 роках у багатьох містах Канади та США, обговорив питання визнання у світі голодомору геноцидом з Надзвичайним і повноважним Послом України в США Валерієм Чалим. Презентував оновлене видання «Голод 1932-1933 років як геноцид українства». Праця триває.

Спілкувалася Оксана Собко, науковий співробітник музею історії міста Хмельницького