| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2021-11-28, 08:13

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Листопад » 5 » ВОЛОДИМИР МАНЯК: ПАМ`ЯТЬ І ПРАВДА ПРО ЛЮДИНУ ПРАВДИ
18:05
ВОЛОДИМИР МАНЯК: ПАМ`ЯТЬ І ПРАВДА ПРО ЛЮДИНУ ПРАВДИ

То на чому ж тримається світ?

На пам`яті.

На вірі.

На вірності.

На честі.

Володимир Маняк

Шостого листопада 1934 року в селі Криштопівка (нині – Війтовецька територіальна громада Хмельницької області Хмельницького району) народився Володимир Антонович Маняк, наш визначний земляк, український журналіст, письменник, поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, дослідник Голодомору в Україні, автор Народної книги-меморіалу «33-й: голод» (1991) та книги-меморіалу «Вінок Безсмертя» (1988) про спалені українські села під час Другої світової війни, член Національної спілки письменників України, один із фундаторів всеукраїнської громадської науково-дослідницької й культурно-просвітницької організації - Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні (1993), згодом перейменованої на Асоціацію дослідників голодоморів в Україні (1998).

Володимир Маняк входив до координаційної ради зі створення Народного Руху України за перебудову (1988-1989), був одним із співавторів проєкту його програми і статуту, учасником Установчого з`їзду Руху. Один із організаторів (1988) та співголова Українського культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.

Лауреат Національної Шевченківської премії 1993 року (посмертно) разом із Лідією Коваленко за Народну Книгу-Меморіал «33-й: голод».

Посмертно нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (2005).

У 2015 році Володимир Маняк та його дружина – журналістка, публіцистка, громадська діячка, дослідниця Голодоморів в Україні у ХХ столітті Лідія Коваленко-Маняк були названі Українським інститутом Національної пам`яті та Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» Людьми Правди та вшановані серед 16 чоловіків та жінок з різних країн світу, які своїми свідченнями та зусиллями зберегли та поширили світом інформацію про факти Голодомору.

На той час село Криштопівка належало до Вінницької області (з 1937 р. – Кам`янець-Подільської області). Батько Володі був партійним керівником, у 1941-му, під час Другої світової його призначили командиром партизанського загону. І відтоді хлопчик майже щодня ходив на залізницю, на станцію Війтівці, стояв до вечора, очікуючи тата. У 1943 року прийшло повідомлення, що батько, який мав десантом дістатися у партизанське з`єднання Д. Бурченка, загинув на Поліссі і там був похований у братській могилі. Мати працювала економістом у сфері торгівлі. Дитинство Володі Маняка минуло на Поділлі, у рідному селі, яке завжди залишалося для нього найкращим місцем на землі. Саме у Криштопівці хлопчина написав свої перші вірші, які друкували в районній газеті «Зоря» і які пізніше побачили світ у його першій поетичній збірці «Повноліття» (1957).

До рідного села він повертався в непрості періоди свого дорослого життя, тут шукав підтримки й натхнення, тут з`явилися його перші прозові твори – повісті й романи, які засвідчили художню майстерність, неординарність мислення автора. Ще в 1960-х він показував літературних героїв, які вирізнялися з натовпу, мислили незалежно, цінували власну честь та індивідуальність. Львівська літераторка, літературна оглядачка Світлана Йовенко згодом напише в статті «Шукай мене серед живих», присвяченій 60-річчю від дня народження В. Маняка: «У тих бурхливих шістдесятих усе вже вигранилося у характері людини й письменника В. Маняка. Чого він хотів од цього світу? Від світу, який здебільшого не узгоджувався з його внутрішнім світом, викликав злам, протест, відчуженість… Він намагався захищати своє «я», свою індивідуальність. З твору до твору він передавав своїм героям зневагу до знівельованості, усередненості людини». «Саме у перших повістях В. Маняка розгадка його характеру і ключ до багатьох житейських ситуацій, що, як вибухи на мінному полі, спіткали його на велелюдному шляху. Завдайте собі труду перечитати перші повісті В. Маняка «Зелений меридіан», «Еврика», «Місяць спокійного сонця» - і ви побачите, що в трьох, нібито різних героях, - увесь автор, яким він є: чи то непокірний студент, іронічний інтелектуал Юрко Крутогір, який від непорозуміння й самотності залишає собі право «на кілька крихт «одчайдушного крику», чи Мирон Вільховик «у великому священнодійстві усамітнення», чи Максим Стрибчук – «відокремлений, автономізований», який «збирає всього себе докупи», аби зберегти моральну незалежність свого «я»…

В 1956 році Володимир закінчив факультет журналістики Львівського університету. «Отримав скерування в шахтарський Червоноград і радів із того, - згадує студентський товариш Маняка журналіст Микола Петренко у нарисі-спомині «Володимир Маняк – шукач правди про Голодомор». - Я йому радив не надто тішитися: мав уже за плечима два роки праці у вибої, тож утвердився в переконанні, що пекельнішої праці на світі немає. А молодому журналістові треба буде її оспівувати, возвеличувати. …Не слухав мене, похвалився: «Я ще й у шахту спущуся!..» І справді, попрацювавши певний час у шахтарській газеті, він влаштувався чи не прохідником, і таки чималий час пізнавав, що ж воно насправді – та підземна каторга. Повірив, хай і запізно. А тоді ми проводжали його невеликим гуртом, нашого друга, молодого поета і журналіста Володимира Маняка, – геть щасливого! Бо ж щойно отримав диплом, щойно одружився з однокурсницею, до якої горнувся кілька років, та ще й перша поетична збірка от-от мала з’явитися на світ – "Повноліття”.

Працював у шахті, на заводі, в пресі, у видавництві «Молодь». Життя виявилося жорсткіше: робота у шахтарській газеті у Володимира не заладилась, праця гірників не надавалася до возвеличення, проблеми зашкалювали – тож зачалися конфлікти з начальством, сімейні негаразди.

Володимир кинув усе те і зник із львівських обширів. На кільканадцять років. Не дзвонив, не писав. З часом випадково здибалися, і знову були, мов рідні, бодай на короткі миті.

Маняк таки кинув поезію, за яку раніше віддавав душу. Перейшов на прозу, і доволі вдало, бо ж видав кілька книг». «Чого забракло в поезії для самовираження молодому журналісту? Їжакуватий, дотепний, в`їдливий, самолюбний, понад усе він цінує незалежність думки і природність людського голосу, - зауважує Світлана Йовенко. – Він власним хребтом перерахував усі верхняки в шахті, він скуштував солоне товариство «брезентової еліти» і робітничого цеху і прагнув від літератури того ж, чого й від життя – правди». Тому й вдається до «жорстокої правди прози, що все-таки вільніша од штампування соціальних завдань», як того вимагала радянська дійсність. До речі, загалом до 1984-го Володимир Маняк написав понад два десятки художніх творів. Крім уже названих, слід згадати повісті й романи: «Проспект імені людей» (1970), «Впаду на голубу тінь»(1970), «Високі береги землі», «Макове поле» (1972), «Живая вода из камня» (1974), «Колиска вітрів» (1975), «Зелена парасоля», «Море Дірака» (1984)(збірка повістей та оповідань).

У 1970—80-х роках опублікував низку документальних повістей: «Балада про чорнозем» (1974), «Пора майстрів» (1982), «Восьмий день тижня» (1983), романи «І зійшов день» (1974), «Плоть твоя і кров» (1981), «Рейд» (1986), роман-дилогію «Поділля» (1984). Твори письменника виходили російською, казахською, вірменською, румунською мовами. А ще писав критичні літературознавчі статті, у яких замислювався і над поетичними візіями М. Руденка та Б. Олійника, і над «Монологом Сальєрі» І. Драча, і сперечався з «Монологами про кохання» В. Коротича, «бо над усе тоді не любив позерства» (С. Йовенко). До речі, нині книги Володимира Маняка стали букіністичними раритетами.

В зрілому віці письменник Маняк приділив пильну увагу темі Другої світової. У романах «I зiйшов день» (1974), «Борозни» (1977), «Високi береги землi» (1979), документальних книгах «Восьмий день тижня» (1983), «Земля людей» (1988) в епічно-психологічному ключі осмислено проблеми українського села, його історії і сучасності, трагедію воєнних втрат та голодомор 1932–1933 років. В автобіографічному романі «Плоть твоя i кров» (1981), романі-документі «Рейд» (1986) висловив особистий погляд на війну, поклавши в основу автобіографічні та документальні матеріали. Роман «Плоть твоя і кров» - автобіографічний і, певно, чи не найважливіший для автора, бо він єднає розірваний ланцюг поколінь: це квіти пам`яті загиблому батькові Антонові Федоровичу і заповіт синові Антону. Син Володимира і Лідії Маняків Антон Володимирович Маняк став, до речі, науковцем-істориком.


Попри усвідомлення ідеологічних трактувань участі українців у Другій світовій, В. Маняк чітко розставив у цьому творі акценти, давши відповідь для охочих до політичних спекуляцій. «Я сприймаю факти як такі – неподільно, з жорстокуватою одвертістю. Від цього не маліє вартість смерті і не міліє глибина переживань… Можливо, це наше щастя, що наперекір часові батьки не меншають у нашій свідомості…». « Я так і зостався з ним в його очах, коли склепилися повіки. І про це ніхто не дізнається ніколи». «Страшно жити безпам`ятком. Неправда, що гинули безіменні! Батько підвівся з-під обеліска і підійшов до мене. Підійшов, як завжди, коли на мене зазіхала чорна самотність. Ні живий, ні мертвий – просто мій. Відкинув довгу й міцну руку: ось пригорне мене, тоді покуйовдить мені чуприну. Ніхто, крім нього, не пригортав мене так надійною, як щит, рукою… Ніхто не куйовдив мені чуприни… Не казав таких простих, таких заповітних слів: «Ноги в стремена, малий!» Та, власне, малим ні для кого вже я на цьому світі не був після травня 43-го. Можливо, для багатьох я ще довгий час був ніяким, але малим не був».

Це аж в листопаді 2004-го вирішать захистити інтереси дітей війни, приймуть відповідний закон… А тоді дитина війни, вдовиний син, син загиблого на війні воїна сказав, бо мусив сказати - спонукуваний силою свого сумління і силою свого таланту (сказано ж, справжній письменник, творець – це той, кому болить за багатьох), - за тисячі і мільйони всіх тих сиріт, чию долю обпалила жорстока війна. І саме він, Володимир Маняк став ініціатором видання та укладачем книги-меморіалу «Вінок безсмертя» (1987) у співавторстві з істориком В. Замлинським про спалені у Другій світовій українські села. В ній уперше на підставі спогадів очевидців і документів було розкрито трагедію сіл Кортеліси, Корюківка, Козари, Сьомаки, Копище… та сотень інших.

Книга-меморіал подає такі цифри: на тимчасово окупованій території України загинуло під час Другої світової війни понад 5265000 мирних громадян і військовополонених, гітлерівські нацисти зруйнували і спалили в Україні 714 міст і селищ, 28000 сіл і хуторів, залишивши без даху над головою 10000000 людей. Книга вийшла накладом всього 10000 примірників. Працюючи над цим збірником, за власні кошти Володимир Маняк об`їздив всю Україну, ретельно збираючи спогади, свідчення, працюючи над документальною базою.

Але незрівнянно більше фізичних і моральних сил вклав Володимир Антонович разом з дружиною Лідією Борисівною у створення й видання Народної книги-меморіалу «Голод: 33-й», матеріали до якої подружжя взялося збирати 1987 року. Книга вийшла друком через чотири роки, 1991-го. «Ці роки у житті Володимира Маняка – жертовні і несамовиті за концентрацією зусиль, майже нелюдської праці – я інакше як подвигом назвати не можу», - писав побратим Маняка поет, письменник Микола Петренко, котрий як очевидець Голодомору, в`язень гітлерівських і сталінських концтаборів, теж став одним із свідків-співавторів Народної книги-меморіалу «Голод: 33-й». Книгу-меморіал присвятили "пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом, та пам'яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії XX ст."




У післямові до цієї книги під назвою «Повернути народові історію, а історії – правду» В. Маняк пояснив, наскільки важливим для розуміння історії України сучасниками та нащадками стало це видання – джерело свідчень і висновків: «Ловлю себе на тривожній думці: а що, коли б ми запізнилися з виданням Книги-меморіалу?.. Мине ще кілька років і свідків не буде. Не буде історії, а буде фальшивка, зроблена лжеісториками і апаратниками. Наскільки ми були б бідніші духовно без оцих неоціненних свідчень людей. Жоден архів не оповість про те, що розкрили учасники цієї Книги. Найдостовірніший документ про ту трудну годину в житті українського селянина – щире людське звіряння. Як голодний хлібороб доживав до лободи, до листя на деревах, а тоді одчайдушно марив, як би то дожити до колосків… Ой леле, що робилося з тою землею, з тим селом, з тими людьми! Хто наслав на них таку гірку кару?... Як жив і вижив селянин, скривджений, ображений, гноблений під тиском агресивних обставин і розперезаної братії – то «активістів», то «буксирів», то «червоних сватів», то «чорношкірих», а то й нишпорок, що спеціалізувалися на доносах… Свідчення до свідчення, звіряння до звіряння – зливається пам`ять людей, стає пам`яттю покоління, а колективна пам`ять покоління перетворюється на історичну пам`ять народу».

В той час, коли світ уже досліджував причини й наслідки найжахливішої трагедії людства – Українського голодомору-геноциду, який забрав, за сучасними оцінками від 8 до 10-12 мільйонів життів українців, а за тодішніми оцінками подружжя Маняків, їхніх співавторів, науковців-істориків Національної академії наук України та незалежних дослідників, чиї розрахунки теж вказано у книзі «Голод:33-й», - сім з половиною – вісім мільйонів, - в Україні відмовчувалися, а то й зовсім заперечували Голодомор. По суті, вони Володимир і Лідія, були першопрохідцями: це була перша така книга в Україні на понад півтисячі сторінок після десятків років замовчування трагедії Голодомору.

«Нині охоче висвітлюють забуті біографії діячів, пов`язаних з Україною, колишніх керівників уряду та КП(б)У, що немало прислужилися Сталінові, а потім самі зазнали його караючої десниці. А справжня історія українського народу так і рясніє нерозкритими «білими» (читай: чорними) плямами, інакомовністю, недомовками. От і довкола голоду тридцять третього точиться політична метушня, замість історичної правди – патетика… його причину подибують то в невдалому плануванні, то в погодних умовах, то в недосконалості виробничих відносин…Я подумав: а що, коли б мені поталанило підсумувати ті неосяжні болі…, що їх висповідують очевидці голоду у Книзі-Меморіалі, і коли б я цю злиту воєдино трагедію мого народу взявся порівнювати з трагічним фактажем будь-якого, навіть найтрагічнішого зарубіжного видання про голод в Україні, - то дозволю собі висловити певність: Книга-Меморіал «33-й: голод» не поступиться ні глибиною трагізму, ні безкомпромісністю оцінок пережитого… Біда українського селянства на початку колективізації – це не тільки наша внутрішня справа, суто українська трагедія, а й жалобний складник світової історії, вічно підсудна ланка в ланцюгу трагедій людства».

Подружжя Маняків звернулося до людей через газети "Літературна Україна" і "Сільські вісті". Здивувалися масовому відгуку: "У нас постійно гостювали незнайомі люди, магнітофон крутився без зупину, телефон і пошта працювали з небувалим навантаженням, − згадувала Лідія Коваленко-Маняк. – Люди поспішали повідати страшну правду, яка гнітила їм душу ціле життя. Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів!".

Перші сотні свідчень очевидців Голодомору зібрали саме по селах Хмельниччини й Вінничини. А загалом, у книзі наведено тисячу свідчень з шести тисяч, зібраних дослідниками. Їх подано за розділами по семи областях – за тодішнім адміністративним поділом України. Крім вступних статей Володимира Маняка «Голод: чому і як» та Лідії Коваленко «Духовна руїна», а також вже згаданої післямови Володимира Маняка, у збірнику є коментарі істориків, в тому числі, й дослідника голодомору на Поділлі Іллі Шульги, а також науковців Володимира Калиниченка, Василя Марочка, Євгенії Шаталіної, які надали документи з розсекречених архівів, що проливають світло на масштаби трагедії та плани і дії більшовицької системи щодот спланованої організації геноциду-Голодомору в Україні та на Кубані.

Прикметно, що саме в час роботи над головною книгою свого життя Володимир та Лідія Маняки заприязнилися з науковцем, якому Україна зобов`язана визнанням трагедії Голодомору-геноциду на світовому рівні, - виконавчим директором Комісії США з вивчення Українського Голодомору упорядником звіту Комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—1933 років, створеної 1986 року, автором досліджень з проблематики голодоморів Джеймсом Мейсом.

Микола Жулинський, на той час - заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, який познайомився з Мейсом під час поїздки до США в Українському науково- дослідному інституті при Гарвардському університеті, 1989 року, пише: «Джеймс Мейс замірився відвідати Україну й саме про можливий його приїзд йшла мова. Я в міру своїх можливостей намагався допомогти йому зблизитися з тими дослідниками голодомору, які ентузіастично розпочали свої власні пошуки архівних документів, робили записи свідчень очевидців, встановлювали меморіальні знаки у вимерлих селах… Джеймс Мейс тоді особливо поріднився з письменником Володимиром Маняком і його дружиною Лідією Коваленко, які мешкали в тому ж письменницькому будинку по тодішній вулиці В. Чкалова (нині Олеся Гончара), що і я. У сусідньому під’їзді жив письменник Олекса Мусієнко (письменник, журналіст, котрий 1988 року увів в науковий обіг термін «голодомор» стосовно голоду-геноциду в Україні 1932-1933 років – авт.), який складав мартилолог жертв комуністичної тиранії, включаючи і жертви голодоморів. Володимир Маняк і Лідія Коваленко тоді творили унікальну книгу-меморіал «Голод-33», їхня квартира була завалена документами, спогадами, реєстрами виморених сіл — туди любив заходити Джеймс Мейс і до сьогодні не стерлося з пам’яті якось побачене: і з-за тютюнового диму ледве прозирає його схилена над якимось архівним свідченням голова».

І саме Наталя Дзюбенко, яка згодом стала дружиною Джеймса Мейса, готувала до друку книгу "Голод-33" Володимира Маняка та Лідії Коваленко, адже наприкінці 1980-х вона працювала редакторкою у видавництві "Радянський письменник". Наталя Дзюбенко, редакторка багатьох оповідань, повістей, романів В. Маняка, свідчить: «З такою шанобою й святістю, з якою ставилися до видання цієї по-справжньому великої книги всі без винятку, хто був причетний до неї — від коректорів, художників, лінотипістів, які за рахунок нічних змін і навіть власних відпусток робили набір, — я не стикалася ніколи протягом немалої редакторської практики у видавництві «Каменяр», потім в «Українському письменнику». Я була редактором цієї книги і скажу словами Екклезіаста: «Це було пекло і називалося воно повним знанням». Цю книгу неможливо просто прочитати, її треба пережити. А пережити її в тих умовах, коли вона започатковувалася, було непросто.

Лідії Коваленко та Володимиру Маняку було найважче, на терені ще підрадянської України вони створили це видання, вони його видали, фактично, нелюдською працею, а потім одне за одним пішли з життя, з болем і мукою. Володимир Антонович загинув у дорожній аварії, пані Ліда спопеліла буквально через півроку від сердечного нападу на одній з конференцій. Вони були першими тут, на материковій Україні, й отримали за цю книгу звання лауреатів Шевченківської премії, але це визнання прийшло до них нехай ще за життя, але надто пізно.

Ця книга заповідалася як книга спогадів «Тисячі свідчень очевидців». Ще не було документів, які розсекречені сьогодні, але Володимир Маняк відзначався фантастичною інтуїцією, а його дружина Лідія Коваленко ( редактор українських журналів «Ранок», «Україна», «Людина і світ» - авт.)— великою інтелектуальною потужністю та неймовірною прискіпливістю».

Книга, яку так самовіддано і безстрашно творили на зламі епох однодумці, «перебувала під пильним наглядом», свідчить Н. Дзюбенко-Мейс. Адже для читача готувалася не просто розлога панорама трагедії, яку пережила Україна в чорні роки, а «блискуча аналітика й сповідь на рівні прозріння».

Автори були справді мужніми першопрохідцями, бо такого узагальнення, викривального фактажу, таких висновків не лише про організаторів Голодомору-геноциду 1932-1933 років, а загалом про сатанинську машину смерті для народів і, зокрема, для українців, у ХХ столітті, такої правди про затіяний на теренах України зловісний експеримент, яку оприлюднили Володимир і Лідія в час, коли конаюча комуністична тоталітарна система вже мімікрувала, закамуфльовувалася, але ще чіпко тримала владу і контролювала інформаційний простір, дозовано і вибірково закидаючи ліберальні гасла для мас, не насмілився зробити ніхто, крім них. Велику особисту мужність треба було виявити, щоб написати 1988 року: «Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права — один з найважчих злочинів проти людства… Геноцид — підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні та завжди».

Ось лише окремі тези з цієї праці. «Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, таких невідзбиткованих втрат, яких зазнало селянство України у ХХ столітті. І жодна історіографія в світі стільки не вправлялася в очорненні власного селянства, штучно розділивши село на класи». «Голод мав вибірковий характер». «Голод було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, на майбутні роки тримати його в страхові, непевності, покорі». «Світ мусить знати про цей злочин в усіх страхітливих обсягах, деталях та подробицях. Можливо, варто покластися на народну ініціативу й утворити міжнародний трибунал, який би об`єктивно чесно, безсторонньо розслідував криваві сторінки історії українського народу. Десятиліттями ми миримося з фальсифікаціями, замовчуванням, оббріхуванням історії великого народу». «Потрібен суд честі, суд справедливості над сталінською імперією, що дається взнаки сьогодні, над злочинами проти українського народу в ХХ столітті». Творці книги вказували, що терор голодом був розправою більшовизму над українцями, які на початку ХХ століття відновили свою державність, а українські селяни якраз і були тією силою, на яку Українська державність опиралася.

Володимир Маняк і Лідія Коваленко чітко роз`яснили мету своєї подвижницької просвітницької праці, яка актуально звучить і нині: «Ми домагаємося повної економічної, політичної незалежності України і соціальної справедливості. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства – селянина – зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам`ять…. Саме тому тоталітарний режим, вічна політика «єдинонеділимства», ідеологія… правлячої партії так суворо контролювала минуле нашого народу, неухильно фальсифікувала історію України. Річ зрозуміла: безпам`ятка легко перетворити на раба. З безпам`ятка легко витворити аморального донощика або жорстокого погонича свого ж співвітчизника. З безпам`ятків виплоджувалися першокласні кати рідного народу. Якщо в суспільстві панує історичне безпам`ятство, то простіше таке суспільство деморалізувати, запроваджувати кабалу, катівські методи управління, відновлювати випробувані попередніми правителями криваві репресивні акції». Укладачі книги на підставі свідчень і документів довели, що злочини сталінського періоду творилися, як спадкове продовження кривавої людиноненависницької ленінської політики поневолення народів, і саме лютий голодомор-геноцид України в 1932-1933 роках є ланкою в ланцюгу катівського упокорення-поневолення українства у ХХ столітті, починаючи з кривавих акцій банд Муравйова у 1918 році, політики воєнного комунізму, продрозверстки, голодоморів 1921-1923 років, трудових концтаборів, знищення української інтелігенції, яке проводилося паралельно з геноцидом голодом у 1932-1933 роках, включаючи голодомор, 1946-1947 років, масові депортації західноукраїнських селян на будови комунізму у 1940-50-х роках…

В. Маняк і Л. Коваленко показали не лише причини, механізм мору голодом, а й наслідки – а це не тільки матеріальні втрати, а й глибока духовна руїна українського села. Бо на пограбованого, стероризованого й упослідженого селянина на багато років наперед радянські ідеологи начепили тавро куркуля, зрадника, змусили відмовитися від споконвічної моралі і духовних цінностей.

Серед зазначених у книзі орієнтирів для подальшого опрацювання теми українського геноциду науковцями, поставлених проблем визнання і правової оцінки голодомору на державному рівні, справедливого покарання винуватців трагедії публіцист Володимир Маняк далекоглядно застерігав: «Хто знає, чи не гострить «меч караючий» для України черговий кат-модернізатор уже тепер, на спаді кривавого для нас з вами двадцятого століття?» Ось тому це видання, за словами В. Маняка, справді, «особливе, не призначене для одноразового прочитання».

Подружжя Володимира Маняка та Лідії Коваленко не обмежилося випуском книги, яка з великими потугами побачила світ тиражем усього 30 тисяч примірників. Книга була лише одним із завдань задуманої ними програми з уведення теми Голодомору-геноциду в український історичний контекст. Вони ще раніше взялися на ділі втілювати всі окреслені завдання. А для цього зав`язували контакти з однодумцями в Україні і світі, готували просвітницькі заходи в Україні. В березні 1990 року в Торонто (Канада)подружжя взяло участь у міжнародній конференції «Україна під Сталіним, 1928-1939», робили доповіді, брали участь у дискусії.

А на початку вересня 1990 р. під егідою товариства "Меморіал" у Києві було проведено міжнародний симпозіум "Голодомор - 33", одним з ініціаторів і організаторів якого був співголова товариства Меморіал» В. А. Маняк. Під час і після симпозіуму в багатьох регіонах України в пам'ять жертв голоду були проведені меморіальні заходи та відбулися панахиди за померлими жертвами геноциду.

12 серпня 1990 року за ініціативи Володимира Маняка поблизу Лубен на Полтавщині неподалік від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на Зажур-горі почали насипати пагорб Скорботи. Землю для нього привозили з усіх регіонів України, з кожного району Полтавщини, з кожного села Лубенщини. Цей, один з перших, найбільший в Україні пам`ятник жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. був урочисто відкритий вже після трагічної загибелі Володимира Антоновича 11 вересня 1993 року. Після виходу у світ збірника «Голод: 33-й» головним завданням подружжя Маняків стало створення громадської організації ентузіастів-дослідників голоду-геноциду як у всеукраїнському, так і в регіональному масштабі. Особливо актуальною ця мета бачилася з наближенням 60-х роковин голодомору. Для дослідження пекучої теми необхідно було згуртувати усі можливі творчі сили, щоб увічнити пам'ять загиблих. Організаційну роботу з активним висвітленням у пресі історичної правди про штучний голод в Україні перебрав на себе Володимир Антонович Маняк. До ініціативної групи увійшли народні депутати України, письменники, історики, журналісти, діячі культури, очевидці голодомору.


Володимир Маняк, один з організаторів, співголова культурно-просвітницького товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, очолив скликаний у лютому 1992 року разом з товариством «Україна» оргкомітет зі створення Асоціації, а в районних і обласних центрах з’явилися ініціативні групи на її підтримку. Навесні 1992 року організаційний комітет із створення «Асоціації дослідників голодоморiв 1932–1933 років в Україні» (нині Асоціація дослідників голодоморів в Україні) розпочав підготовку до установчого з`їзду цієї громадської організації. До участі в роботі він запрошував громадян України, українців, які жили за кордоном, усіх людей доброї волі, небайдужих до вивчення проблеми голоду-геноциду. Своїм завданням вони вважали просвітництво, запис спогадів свідків, впорядкування поховань... Збори в різних регіонах України ухвалювали рішення про створення відділень організації. На час скликання установчого з'їзду Асоціації дослідників Голодомору в Україні 1932-1933 років, яке було призначене на 27 червня 1992 року, в більшості областей України діяло 30 осередків, які об'єднували понад 500 осіб.

Лідія Коваленко-Маняк підкреслювала, що "Книга-Меморіал й Асоціація виростали на одних засадах, і місцеві осередки очолюють люди, які свідчать у книзі". Осередки виникали у селах і містах, школах, вузах, наукових установах. Першою весняно-літньою ластівкою зародження Асоціації став її організаційний осередок в Інституті історії України АН України. Його було засновано 1 червня 1992 р., а заяви про членство написали В. Марочко, С. Кульчицький, О. Мовчан, Є. Шаталіна, О. Веселова та інші. Головою осередку обрали кандидата історичних наук В. Марочка. Історики Інституту (В. Марочко, Є. Шаталіна) на той час уже опублікували архівні документи про голод, надали їх для упорядкування меморіального видання, яке підготувало подружжя Маняків – Лідія Борисівна та Володимир Антонович. Спілка письменників дала згоду на проведення з’їзду. Усі були в очікуванні вагомої історичної події, адже йшлося про перше громадське об’єднання в Україні з вивчення голоду-геноциду.

Якраз напередодні установчого з`їзду Асоціації на початку червня 1992-го, щоб підштовхнути громадську думку та згуртувати більше людей до народженої ініціативи, Лідія і Володимир погодилися взяти участь у відкритті одного з перших пам’ятників на місці масових поховань жертв Голодомору. Урочистості відбулися 14 червня 1992 р. у селі Тимошівка Маньківського району Черкаської області. Лідія Борисівна пізніше згадувала, що ніколи не бачила чоловіка таким щасливим, як того дня. Володимир світився і плакав...

15 червня поверталися до Києва рейсовим автобусом, поспішали додому, бо цього дня син Антон захищав диплом. Поблизу селища Глеваха Васильківського району Київської області на трасі назустріч рейсовому автобусу виїхала вантажівка. Володимир Маняк загинув в тій аварії від страшної травми. Колеги, друзі подружжя ще й досі припускають, що ця трагедія сталася неспроста. Комусь подружжя Маняків з їхніми масштабними планами дуже заважало. Втім, такий спосіб розправи, як «сліпий камаз», було застосовано не до них одних.

Через півроку, 25 січня 1993 року, від наслідків отриманих в тій жахливій аварії травм пішла за вічну межу Лідія Борисівна Коваленко-Маняк. Втім, вона встигла зробити дуже багато для продовження справи свого чоловіка. Установчий з`їзд Асоціації таки відбувся 27 червня 1992 року. Асоціація під головуванням Лідії Борисівни почала діяти і не дозволила затоптати пам`ять про жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Зо останні півроку свого земного життя Лідія Коваленко-Маняк провела чимало зустрічей по всій Україні, на яких перед велелюдними аудиторіями розповідала про мету та завдання організації, гуртувала людей. Зусиллями Асоціації розпочалася підготовка до масштабного вшанування на державному рівні пам`яті про жертви Голодомору-геноциду 1932-1933 років до 60-х роковин трагедії. Незадовго до смерті ця мужня жінка дала інтерв`ю, в якому означила основні напрямки діяльності Асоціації дослідників Голодомору в Україні 1932-1933 років. Йшлося не лише про впорядкування по всій Україні «голодних» цвинтарів, встановлення пам`ятних знаків, створення музейних експозицій, публікацію списків усіх замордованих голодомором-геноцидом страдників, відспівування їх у храмах всіх конфесій в дні скорботи… Вона поставила надзавдання для організації та й, власне, для Української держави - домогтися на підставі зібраних документів визнання в Україні та у світі голодомору актом геноциду. А, крім того, - створення державної інституції з вивчення Голодомору-геноциду в Україні на зразок єврейського Інституту катастрофи.

Нині дуже багато із запланованого подружжям Маняків на увічнення пам`яті про Голодомори в Україні реалізовано зусиллями Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Діє Національний музей Голодомору-геноциду та Інститут дослідження Голодомору. Не поросли полином наші національні почуття, а гіркота втрат понад 8 мільйонів українців досі приголомшує нас своєю масштабністю. Від їхньої свічки таки запалилися свічки пам`яті за жертвами українського геноциду по всій Україні.

Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932 – 1933 рр. в Україні (її перша статутна назва) встигла записати десятки тисяч спогадів свідків Голодомору, видати їхні збірники, монографії, «Енциклопедію Голодомору» (спільно з Національним музеєм Голодомору-геноциду), домогтися його міжнародного визнання, а головне домогтися політично-правової оцінки в Україні. Маємо Закон України від 28 листопада 2006 року, вирок Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. про засудження організаторів Голодомору-геноциду.

Вони не встигли отримати високі державні відзнаки за життя: за дослідження проблематики Голодомору-геноциду, чесну й мужню працю з видання Народної книги-меморіалу «Голод: 33-й» Володимира Антоновича Маняка та Лідію Борисівну Коваленко було відзначено Державною премією України імені Т. Г. Шевченка (1993) посмертно. Крім того, за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–33 в УСРР актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність щодо вшанування пам'яті жертв трагедії В. А. Маняка посмертно нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого 5-го ст. (2005), а Л. Б. Коваленко-Маняк - орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2005).

У 2015 році з ініціативи Українського інституту національної пам`яті та Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» було започатковано проєкт «Люди правди». Серед 16 чоловіків і жінок, які своїми свідченнями та зусиллями зберегли і поширили в світі інформацію про один з найстрашніших злочинів ХХ століття Голодомор –геноцид в УСРР в 1932-1933 роках, названі й Володимир Маняк та Лідія Коваленко-Маняк.


Таки найкраща нагорода для них — наша світла світла пам’ять і вдячність, наші справи і помисли.

У 2000-х журналістів редакції обласної газети «Подільські вісті» ошелешив лист-скарга від жителів міста Волочиська, які вимагали перейменувати їхню вулицю, яка тоді була названа іменем Володимира Маняка, бо, мовляв, неблагозвучна назва. І, що ж, так і сталося – вулицю перейменували на Виноградну. Хоча, якби комусь із тодішніх перейменовувачів спало на думку віднайти, власне, походження цього слова, то вони б прочитали, що корінь «ман» походить з праіндоєвропейської мови і означає «людина», «чоловік», «прародич людства». Ще вживається слово в значенні «постать», «статуя», «силует». А в нас на Поділлі старі люди називають «маняками» зображення в книзі чи газеті… І от через чиєсь елементарне незнання, чиюсь примху стається з мовчазного потурання більшості така величезна несправедливість щодо людей, які життям і здоров`ям заплатили за наше самоусвідомлення, подарували нам історичну пам`ять заради майбутнього… Хіба вони тоді думали про нагороди? Чи не здається Вам, шановна громадо, що уже час виправити таку гірку, таку прикру помилку і належно вшанувати Людей Правди – Володимира Маняка та Лідію Коваленко?

Оксана Собко, науковий співробітник музею історії міста Хмельницького

Переглядів: 36 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021