| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Th, 2022-05-26, 07:19

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » April » 26 » ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО – ПЕРША НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ ВІДРОДЖЕНОЇ УНР
16:19
ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО – ПЕРША НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ ВІДРОДЖЕНОЇ УНР
НИНІ ВІДЗНАЧАЄМО 105-ТУ РІЧНИЦЮ ВІД СТВОРЕННЯ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА – ПЕРШОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ ВІДРОДЖЕНОЇ УНР. В березні-квітні 1917 року в Україні виникли перші загони Вільного козацтва — територіальні національні добровільні військово-міліційні формування для охорони правопорядку.
Видатний український військовий діяч Української революції 1917-1921 років, повстанський отаман, ініціатор Першого і Другого Зимових походів армії УНР, провідник Звенигородського коша Вільного козацтва у січні-червні 1918 року Юрій Тютюнник у своїх спогадах «Революційна стихія» назвав Вільне козацтво першою українською національною гвардією.



Вільне козацтво, сформоване за територіальним принципом, передусім боролося з грабунками, насиллям і дезертирством для підтримки порядку у державі. Проте ідейний підмурівок, на якому воно зародилося, мав виразний український державницький характер. Вже взимку 1918 року через відсутність у Центральної Ради власних збройних сил під час більшовицького наступу козаки стали на захист незалежності України. Значна частина вільних козаків в кінці 1918-го на початку 1919-го увійшла до складу Армії УНР, інша – стала ядром повстансько-селянського руху, що розгорнувся у 1918–1922 роках.
Колискою зародження Вільного козацтва став Шевченків край - Звенигородщина – із давніми козацькими традиціями, де з покоління в покоління передавалися перекази про славну минувшину та українську вольницю.
Ініціатором вільнокозачого руху був селянин с. Гусакове Звенигородського повіту Київської губернії (нині - Черкаської область) Никодим Смоктій за підтримки двох земляків, студентів Київського комерційного інституту, котрі, за свідченням українського історика Р. Млиновецького, були членами Братства самостійників, - Віктора Ковтуненка і Гаврила Пищаленка.


В березні 1917 року Смоктій з однодумцями почав організовувати у селах рідної Гусаківської волості перші громади Вільного козацтва. Немає інформації, чи належав Н. Смоктій до якоїсь партії. Деякі дослідники вказують, що Віктор Ковтуненко належав до київської групи українських соціалістів-революціонерів, працював в органах самоврядування УНР, пізніше був убитий більшовиками. Гаврило Пищаленко, учасник Української революції 1917-1920 років, був редактором газети „Звенигородська зоря ”.
Никодим Смоктій навесні 1917 р. очолив Гусаківську волосну управу, а Віктор Ковтуненко у травні 1917 р. був затверджений Тимчасовим урядом на посаді звенигородського повітового комісара, що давало їм можливість пропагувати ідею відродження козацтва серед населення Звенигородщини.
Юрко Тютюнник охарактеризував козака Смоктія так: «Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав».
23 квітня 1917 р. з ініціативи Никодима Смоктія, який став на той час Гусаківським волосним головою, відбувається перший з’їзд – «сходка» - Вільного козацтва Гусаківської волості, яке об`єднується для самооборони і охорони порядку. На з’їзді «вільним козакам Вільної України» ставилось завдання «... стати на захист всіх людей, від темних сил, котрі хочуть перешкодити вільним правам народів і вернуть старий режим назад». У наказі №1 по Гусаківському куреню, у який об`єдналося 350 козаків, мета новоствореного формування була визначена так: «1. Козак обороняє, захищає всі справи селян, веде боротьбу з злочинством, захищає права і вольності граждан, стоїть на сторожі вольностей... 2. Захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва». Ухвалили і постанову, в якій зазначалося, що козацтво організовується "для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до козацтва не можна приймати "людей, ворожих до України” та покараних судом за кримінальні злочини.
Поваливши погруддя Миколи ІІ перед волосною управою, козаки, озброївшись хто чим зміг, під орудою тільки що вибраного курінного отамана Никодима Смоктія рушили до повітової Звенигородки, роззброїли там поліцію і встановили українську владу. Далі вирушили рейдом селами повіту, влаштовуючи там мітинги та записуючи в козаки. Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво.
У козацтво йшли насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів – утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах. Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня – до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали в лави захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.
У другій половині травня 1917 року вільнокозачі курені були створені у Козацькому, Вільшані, Пединівці, Петраківці та інших селах Звенигородського повіту.
Організаторами, а отже, й курінними стали: Кальниболотської (Катеринопільської) волості – Семен Гризло, Тарасівської – Ананій Шевченко, Лисянської – Сорока, Козацької – Шаповал, Пидинівської – Красюк, Вільховецької – Антін Шкільний. У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею.
На II Всеукраїнському військовому з'їзді, який відбувався в Києві з 5 по 10 червня 1917 року, і на якому 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії, відбулася, фактично, легітимізація Вільного козацтва. В своєму підсумковому наказі з`їзд доручив Генеральному Військовому Комітету організацію і керівництво Вільним козацтвом, представники якого брали участь у військовому форумі.
Очевидець тих подій, в подальшому генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, найбільш влучно охарактеризував ідеї й прагнення Вільного Козацтва. Процитуємо його дослівно і з авторською орфографією: «На другому всеукраїнському військовому з’їзді Звенигородський кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі з’явилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони в київському міському театрі в час, коли виникла провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід Шаповал : «Вільне Козацтво не просило дозволу орґанізуватися, він нам не потрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський «заборонив» сей з’їзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ся заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Київі, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Київа і взяти під охорону наші інстітуції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева». Буря оплесків була відповідю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українськоросійських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави».
«Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував, - зауважує Тютюнник. - 5-го липня зробив революційний виступ полк імени гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Генерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Київі наше військо б`ється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціятиви вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама украінська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали куріні, що одержали наказ штабу коша пізніше. Сим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом. Заслугує уваги, що про сей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська. Росіяни взагалі промовчували масовість українського руху, а наші політичні партіі того часу, в руках яких була вся преса, дивилися на виступ Полуботківців, як на бешкет і тому не в їх інтересах було повідомляти, що сей виступ викликав такий відгук на провінціі. Потрібно зазначити, що виступ Полуботківців пройшов у зразковому порядку.»
До речі, Опанас Шаповал, отаман Козачанського куреня - одного з бойових підрозділів Звенигородського Коша Вільного Козацтва, який налічував до тисячі козаків, у своїй промові на цьому з`їзді торкнувся ще одного питання — повернення українських військових символів, захоплених московським генералом Текелєєм 1775 року під час знищення Запорізької Січі й ув'язнення останнього її кошового Петра Калнишевського. Річ у тім, що в резолюцію Першого всеукраїнського військового з’їзду був внесений і такий пункт: «Усі стародавні українські прапори, які зберігаються в різних державних музеях Петрограда і Москви та інших міст, потрібно негайно передати в Київ українському національному музею». Делегати Другого з’їзду, у тому числі й Опанас Шаповал, посилалися на цей пункт резолюції, домагаючись повернення на батьківщину військових реліквій минулого. Отримавши резолюцію з’їзду, відділ охорони історичних пам’ятників історії, культури та мистецтва Генерального Секретаріату Центральної Ради направив фахівців з мистецтва і старожитностей В.Щавинського й О.Новицького до Росії - розшукати та взяти на облік усі українські козацькі реліквії. Роботу цю провели за короткий термін, і українські вчені та політики отримали повний перелік військових реліквій. Склали відповідний лист, і представник Центральної Ради виїхав до Петрограда, маючи на руках список того, що Росія має повернути. Проте, коли український представник приїхав до Петрограда, у російській столиці розпочалося повстання, інспіроване більшовиками та лівими есерами. Природно, що прем’єр-міністр Росії князь Львов і чути не хотів про повернення українських клейнодів. Саме про це й сказав у своїй промові Шаповал. Проте ні він, ні Симон Петлюра, який головував на з’їзді, не знали, що сталося в Російському історичному музеї в ті дні. Ще 1 червня в Петрограді відкрився Другий російський загальнокозачий з’їзд. Невідомо, чи був там представник УВК, військовий старшина Іван Полтавець-Остряниця. Проте є свідчення, що до цього часу він організував у Петрограді сотню Українського Вільного козацтва і, мабуть, був на з’їзді як спостерігач. Можливо, він залишився після з’їзду в Петрограді й довідався про провал української місії з повернення козацьких клейнодів. Це припущення засноване на наступних подіях, про які 1969 року на сторінках часопису «Українське Козацтво» розповів наш земляк і, до речі, організатор Вільного козацтва в Проскурові, Каленик Лисюк: «...полковник (Полтавець-Остряниця – авт. .) зайшов зі своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там всі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, і в коридорах... поставив озброєну козацьку варту».



Справа дійшла до Керенського, який щойно побував у Києві й вів там непрості дипломатичні переговори з Грушевським і Винниченком. Керенському дуже не хотілося сваритися з українцями й діяти силовими методами. Він вирішив розпочати переговори й послав до Івана Полтавця-Остряниці комісію, у складі якої був і солдат Каленик Лисюк, представник Петроградської ради солдатських і робочих депутатів.



Комісія вирушила в готель, але збройні козаки її не пустили. Начальник варти викликав Полтавця-Остряницю, який сказав: «Нас пограбували, і я від імені Українського Вільного Козацтва відібрав награблене і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але свого не подаруємо!» Комісія нічого не домоглася. Князь Львов наказав силою відібрати клейноди, але і з силової акції нічого не вийшло. Це був один із чинників, який привів до відставки прем’єра. Іван Полтавець-Остряниця розумів, що поки йдуть переговори про повернення музейних експонатів, козацькі клейноди необхідно швидко переправити до Києва. Він наказав зняти прапори з держаків, упакувати всі реліквії в чотири пакети, відібрав чотирьох козаків, посадив кожного на окремий потяг, наказав довезти клейноди до Києва і здати в історичний музей. Найцінніші речі військовий старшина вирішив везти сам. Та з чотирьох козаків лише один довіз пакет за призначенням. Ще одного було заарештовано, пакет відібрали, і козак дивом втік з-під арешту. Двоє інших зникли безвісти. Сам Іван Полтавець-Остряниця прибув у Київ без пригод і, як він розповів згодом Каленику Лисюку, передав реліквії до Київського історичного музею». Каленик Лисюк після розмови з І. Полтавцем-Остряницею вступив до лав Вільного козацтва і вирушив воювати на Західний фронт.
Хоча вільнокозацький рух розпочався у Звенигородському повіті ще в кінці березня, його осередки організаційно об’єдналися лише 29 липня 1917 р., коли відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва Звенигородського повіту. На з’їзді було обрано старшину Звенигородського Коша Вільного козацтва: кошовим отаманом став Семен Гризло. Помічники кошового отамана – А. Смоктій (брат Н. Смоктія, який відмовився стати на чолі коша) і Д. Крамаренко. Було затверджено інструкцію (фактично статут) Вільного козацтва Звенигородського Коша. Створенню цього статуту передувала окрема історія. Автором проєкту статуту Вільного козацтва став осаул Іван Полтавець-Остряниця, який в травні 1917 року обіймав посаду писаря при Петроградській окружній військовій раді. Саме там його відшукав селянин с. Кирилівки, делегат Першого Всеросійського селянського зїзду (який був скликаний Тимчасовим урядом в Петрограді 4-12 травня 1917 р.) М. Шевченко і попрохав накидати невеличкий статут для організації.
В статуті Вільне козацтво названо територіальною військовою організацією з доволі широкими повноваженнями. Детальніше про це говориться в Інструкції формування Вільного козацтва по Звенигородському повіту від 1 червня 1917 р.
В інструкції, зокрема зазначено, що: «1. «Вільне Козацтво» організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. 2. «Вільне Козацтво» є територіальною військовою організацією, в яку мають вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. 3. Не приймаються до організації люди ворожі до України, та люди карані судом за карні злочини. 4. Всіма справами організації відають командири з радами козацької старшини. 5. На командні посади старшина вибирається...». Як сповіщав Губернському комісарові, 26 липня 1917 р., Звенигородський повітовий комісар Ковтуненко: в Звенигородському повіті налічувалося до 6000 вільних козаків, а на початок вересня досягла 9,5 тис. козаків.
На вересень 1917 р. вільнокозачим рухом було охоплено 10 з 17 волостей Звенигородського повіту. Штаб коша підтримував тісні стосунки з Іваном Полтавцем-Остряницею, який у цей час працював в інспекторськім відділі Українського Генерального Військового Комітету (УГВК) і домагався офіційного визнання Вільного козацтва на основі виробленого ним статуту. Влітку 1917 р. вільнокозачий рух поширився на інші повіти Київської губернії, а також охопив Полтавщину, Чернігівщину, Катеринославщину. Причиною цього процесу була необхідність охорони громадського порядку. Розбійні напади і грабежі, особливо з боку солдатів-дезертирів російської армії, набували дедалі більшого розмаху. Адже їхня кількість на території України протягом березня-липня 1917 р. зросла з 195 тис. до 365 тис. У створенні вільнокозачих товариств населення бачило єдиний шлях збереження свого життя і власності.
Ю. Тютюнник свідчить: «Вільне Козацтво весь час робило натиск на орґани влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанню. Треба пам’ятати, що 1917 рік був роком "українізації України". Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганняx… Дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціяльного питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законах українського уряду; такі обов’язки накладало козацтво на вчорашніх панів!».
Восени 1917 року українські політичні групи як лівого, так і правого спрямування, свідчить Ю. Тютюнник, прагнули «прибрати під свій вплив і кермування сю силу». Незважаючи на зовнішню аполітичність вільнокозачих організацій, самостійницький політичний табір намагався перетворити їх у свою опору і змінити існуючий напрямок політики Центральної Ради. Тим часом рух Вільного козацтва набрав величезного розмаху. Складалися цілі реєстри, в які вписувалося майже все доросле населення сіл і містечок. Соціальною основою Вільного козацтва виступало селянство, в основному заможне і середнє, хоча до нього записувалося і чимало незаможних селян. ставало реальною можливістю з огляду на швидке зростання руху та його організаційне оформлення «знизу» до «верху».
Український Військовий Генеральний Комітет так і не зміг стати загальноукраїнським командним та координаційним центром козацького руху, потреба в якому на початок осені 1917 року була відчутною. За відсутності дієвої підтримки з боку Центральної ради ці функції спробував взяти на себе Всеукраїнський з ’їзд Вільного Козацтва, що відбувся 3-7 жовтня 1917 року в Чигирині.



На ньому 200 делегатів репрезентували 60 тисяч козаків практично з усіх регіонів України. Його підготовкою займався осавул І.Полтавець-Остряниця (значковий П.Скоропадського), переконаний самостійник. Саме він запропонував обрати гетьмана України, але козаки, віддаючи належне обраній народом Центральній раді, не виявили підтримки цій пропозиції. З’їзд обговорив та прийняв статут Вільного козацтва, обрав Генеральну Раду й отамана - П. Скоропадського, а почесним отаманом - М. Грушевського.



Місцем "осідку управи” було визначено Білу Церкву, де започатковувалося видання щоденного часопису "Вільний козак” та організовувалася інструкторська військова вільно-козача школа. Проте Генеральна Рада та отаман Павло Скоропадський не змогли налагодити організаційну та координаційну роботу в масштабі всієї України і коші продовжували діяти самостійно. До того ж, генерал П. Скоропадський у цей час був командиром 1–го Українського корпусу, тож передоручив безпосереднє керівництво наказному гетьману Івану Полтавцю–Остряниці. Важливим результатом з ’їзду стала декларація політичних цілей руху. Першим пунктом стояла вимога проголошення самостійної, незалежної, соборної держави, на чолі з повноправним урядом та сеймом, що відстоюють українську національно-державну ідею. Також була підтверджена вимога проведення земельної реформи з збереженням власного козацького володіння. У військовому питанні з ’їзд виступив проти втручання в ці справи політичних партій та звернувся до Центральної ради із закликом "збудування Українського Козацького війська на ґрунті його історичної традиції і боротьби за волю України та національні, економічні, соціальні права українського народу”, при цьому воно повинно було становити "однонаціональну бойову формацію”. З’їзд завершив організаційне оформлення козацького руху. 9 жовтня 1917 року його рішення були подані на розгляд Генерального Секретаріату, який, розглянувши їх після напружених дебатів та втручання М. Грушевського як почесного отамана, доручив "спеціальній комісії виправити проект статуту "Вільного козацтва” та провести цю справу законодавчим шляхом.
Після з`їзду, у листопаді – грудні 1917 р. тривала широка пропагандистська компанія з формування вільно-козачих загонів. Вільнокозацький рух поширився на Волинь, Поділля, Полтавщину, Катеринославщину, Херсонщину, Чернігівщину та Слобожанщину. В Києві на кінець грудня 1917 р. найбільш організованим і дієздатним був 1-й робітничий полк Вільного Козацтва під орудою інженера Михайла Ковенка. Тож він і був призначений комендантом міста. В Одесі ширили ідеї Козаччини серед вояків українців полковий ветеринарний лікар Іван Луценко й суддя Сергій Шелухин. Там же, в Одесі, осаул Кубанського Війська В. Сахно-Устимович сформував ще в червні 1917 р. з Вільного Козацтва Гайдамацький полк, а в серпні й 2-й Гайдамацький полк. У вересні осередки ВК були уже в Катеринославі, Новомосковську, Маріуполі, Верхньодніпровську, Луганську та інших промислових містах.
Громади Вільного Козацтва створювали піші й кінні загони, пожежні дружини, відкривали бібліотеки, видавали журнали і брошури, поширювали газети і літературу, організовували зібрання, лекції, читання, концерти тощо.
Товариства Українського Вільного Козацтва масово організовувалися в українізованих частинах російської армії як осередки-філії військового клубу імені гетьмана Полуботка, або, як власне загони Українського Вільного Козацтва у містах і селах центральної України як місцева самооборона.
Як повідомляла газета «Нова Рада» від 1 червня 1917 року: «В м[істечку] Дунаївцях, на Поділлю, відбулися організаційні збори філії військового клубу імені гетьмана Полуботка. Сливе весь дунаївський гарнізон, укомплектований з самих тільки українців: Харківщини, Київщини та Поділля. Робота зразу стала на тверді ноги. Зорганізовано кілька комісій. Постановлено видати книжку О. Назарука «Що се є суспільні класи, боротьба класів, проолетаріат, буржуазія й організація».
За повідомлення газети «Нова Рада» від 25 жовтня 1917 року, вільнокозачий рух популяризувався у повітах Подільської губернії: «В Ново-Ушицькому повіті (Поділля) шириться «Вільне Козацтво». Останніми днями заклалися численні куріні в селах – Бахтинці, Карачіївцях. Дерешовій».
Відомо, що в Проскурові організатором осередку Вільного козацтва став наш земляк, прапорщик Каленик Лисюк, який на чолі зі своїм українізованим загоном у понад півтори тисячі вояків у кінці 1917 року рухався із Західного фронту через Проскурів на Київ.
Взимку 1917 – 1918 рр. козацтво брало участь у запеклих боях з більшовицькими загарбниками у Бахмачі, Глухові, на ст. Крути, в Золотоноші, Одесі, Олександрівську, Павлограді, Катеринославі, Кременчуці, Києві, на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Поділлі, Волині ... Вільне козацтво Новомосковського повіту Катеринославщини, на чолі з членом ЦР Ф. Сторублем вело рейкову війну (розбирало залізничне полотно) з метою уповільнити рух більшовицьких частин. На села у вузькій смузі навколо залізниць більшовики вчиняли рейди за провіантом та фуражем, цим набігам успішно протидіяло козацтво. Найбільш масштабною операцією вільних козаків у першу українсько-більшовицьку війну слід назвати бої проти збільшовичених фронтових частин 8–ї російської армії у березні 1918 р. під станцією Бобринською (нині ім. Т Шевченка) на Смілянщині. В них взяли участь загони Звенигородського, Єлисаветградського та Золотоніського кошів що прибули сюди зі своєю кавалерією та артилерією. За свідченням Ю. Тютюнника, в цьому бою брало участь понад 8 тисяч козаків. З них звенигородців – 4620 бійців. Тоді ледь не був схоплений живим командуючий більшовицьких військ на Україні Муравйов. В "Известиях В.Ц.И.К.” з цього приводу він писав: "Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустріли ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю в формі т. зв. "Вільного Козацтва”. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам”. До визволення Києва підпорядковане звенигородському штабові козацтво впевнено контролювало територію на захід від Дніпра між Каневом, Знаменкою, Помічною та Христинівкою.
В ході контрнаступу сил Центральної Ради проти більшовиків Вільне Козацтво брало участь в боях за звільнення міст і сіл Лівобережної України. Вільні козаки Херсонщини, Катеринославщини, Полтавщини та інших земель також вели партизанську боротьбу і забезпечували розвідку.
У квітні 1918 р. військовий міністр УЦР Олександр Жуковський видав наказ про розформування і скасування УВК. Проте вільнокозацькі загони взяли активну участь в антигетьманському повстанні як резерв для творення регулярних частин та як основа творення партизанських загонів. А на початку 1919-го Вільне Козацтво поповнило ряди Армії УНР, чимало його з`єднань стали ядром повстансько-селянського руху, що розгорнувся у 1918–1922 роках.
Можна з упевненістю ствердити, що парамілітарна самооборона під назвою "Вільне Козацтво” стала у свій час виявом волі і прагнень народу, органічно відповідаючи українському національному характеру й військовим традиціям та виступила зв’язуючою ланкою із подальшими етапами збройної боротьби. Вільне Козацтво - національний феномен, який певним чином вплинув на подальший розвиток визвольної боротьби українського народу.






Переглядів: 28 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2022