| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Ср, 2023-02-08, 04:10

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2023 » Січень » 24 » ТРИВОЖНИЙ СІЧЕНЬ У ПРОСКУРОВІ 1919-ГО
16:04
ТРИВОЖНИЙ СІЧЕНЬ У ПРОСКУРОВІ 1919-ГО
ТРИВОЖНИЙ СІЧЕНЬ У ПРОСКУРОВІ 1919-ГО: ЗА ЛАШТУНКАМИ КИЇВСЬКИХ УРОЧИСТОСТЕЙ ДО ДНЯ ЗЛУКИ УНР ТА ЗУНР.


22 січня 1919 року увійшло в історію суверенної України як свято єдності, неподільності українських земель, духовного єднання, втілення споконвічного прагнення української нації створити сильну соборну державу, котра б стояла на варті інтересів кожного українця і гарантувала гідне майбутнє і безперервність буття наступним поколінням.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.
Проголошення Акта Злуки Українських земель стало промовистим продовженням ще однієї вагомої події в українській історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради.
Серед свідчень урочистого проголошення Злуки Українських земель 22 січня 1919 року детальністю та аналітикою вирізняється історичне повідомлення видатного українського історика Матвія Стахіва в праці «Україна в добі Директорії» котрий яскраво розкриває духовну й збройну демонстрацію єдності соборної України в тому часі.
Ще раз перечитаємо фрагменти з нього мовою оригіналу.
«Столиця України, Київ, волею історичної недолі народу мала тоді сильну не-українську більшість, яка була назагал ворожо настроєна до української державности, - наголошує М. Стахів. - Це, зрештою, було те саме у всіх містах (губерніяльних) України в тім часі, бо середній відсоток Українців по цих більших містах був усього 14 відсотків. […] Хто знав ближче Київ, той бачив, що в половині січня в столиці України серед неукраїнської більшости міста панував дух бунту. Він проявлявся щораз сильніше з поступом офензиви червоної армії Совєтської Росії на Лівобережжі в напрямку столиці України. Тому саме Директорія тримала в столиці значну частину Осадного Корпусу Січових Стрільців, як своє найпевніше військо, на яке не мала впливу ні біла, ні червона московська агітація разом зі своїми прихильниками українського роду.
ВРОЧИСТИЙ АКТ СОБОРНОГО ОБ`ЄДНАННЯ – 22 СІЧНЯ
На день 22-го січня визначили Директорія і Рада Народних Міністрів урочисте проголошення Універсалу Соборної Суверенности. Врочисту церемонію призначено на 12-ту годину вполудне на Софійській площі.
Директорія видала постанову, що день 22-го січня має бути державним святом. Наперед оповіщено, що того врочистого дня мають бути закриті всі бюра державних урядів, школи і крамниці. Визначено цей день не припадково, а обдумано. День 22 січня 1918 був важливою історичною датою, бо він був призначений Третім Універсалом як день, коли мала бути відкрита Українська Конституанта. З цієї причини Голова УЦРади, Михайло Грушевський, визначив дату Четвертого універсалу про суверенність УНРеспубліки власне на 22 січня 1918 року. Щоб злучити разом правну тяглість української державности, Директорія визначила дату проголошення Універсалу Соборности також на 22 січня.
Українська київська преса зустріла делегацію ЗО УНРеспубліки дуже щиро й сердечно. Вона обговорювала зміст ратифікованого договору про об`єднання, який саме мав бути врочисто проголошений. Столична преса визнавала цілком доцільним, що договір затримав далі діяння УНРади та Державного Секретаріяту аж до урегулювання справи в остаточний спосіб Установчими Зборами України Статті в пресі підкреслили, що таку саму методу прийняла відбудована польська держава, яка складається з трьох різних областей, яким уділено відповідну міру автономії. Поділена колись окупантами Україна має витворене різне право, побут і ступінь розвитку; тому повинні ці області мати відповідну окрему адміністрацію в межах єдиної неподільної Великої Соборної Народної Республіки.
Столична преса на тему конечности автономічного устрою всередині України писала ще між іншим таке:
«Землі, що мають своєрідне обличчя, мають право на найменшу автономію, що одиноко може забезпечити їм шляхи до всебічного розвитку і тісного та дійсно братерського співжиття. Лише Господар цих земель Український Нарід в Установчій Раді витворить такі умови, які найкраще відповідатимуть особливостям усіх частин нашої широкої Батьківщини від Кубані до полонини Угорської України. Віримо, що й Зелена Буковина незабаром прийде до єдиного гурту. Шлемо знад широкого синього Дніпра братерський привіт галицьким ланам і буковинським та угорським полонинам, закликаючи всіх до спільної праці в користь вільної об`єднаної Великої Батьківщини».
Офіційний щоденник Уряду УНРеспубліки, «Україна», що тоді виходив у величезнім форматі, містив інтерв`ю з головою делеґації УНРади, Д-ром Левком Бачинським. Він подав основну думку делеґації про державно-правні проблеми після ратифікації Акту УНРади з 3 січня 1919. Зміст цього інтерв`ю такий:
Делеґація Західньої України, зложена з усіх її частин, прибула, щоб офіційно нтифікувати однодушну постанову УНРади про злуку обидвох Українських Республік. Окрема комісія має у подробицях обміркувати всі практичні питання щодо об`єднання. В Трудовім Конґресі делегати радо візьмуть участь як гості. Ми сподіваємося, що наша опінія може заважити і причинитися до розв`язання тих важливих питань, які ставить собі Трудовий Конґрес. В складі нашої делеґації заступлені всі політичні напрямки. Нарід Західньої України з`єднався весь для захитсу своєїдержавности. Делеґація сподіється, що також українські партії УНР об`єднуються з тою самою метою. Тільки сильні правні підстави УНР і могутня національно свідома армія являються певною запорукою розцвіту об`єднаних республік в одно ціле.
Врочисте проголошення Універсалу Соборности було визначене на день 22 січня, що припадав на середу, на 12 годину вполудне. Це був найсвітліший момент нової історії України. Врочисто, вільною волею народу, проголошувалася злука всіх до того часу відділених земель Соборної України в одне нерозривне національне державне тіло. Завершення української незалежної соборної державности ставало живим фактом. Про зовнішню красу проголошення цього Акту Соборности на Софійській Площі в Києві подбало командування Корпусу Січових Стрільців.
Вже о 9 годині вранці відбувалися Богослуження в наміренні українського народу і його держави в усіх церквах Києва. В 11 годині почали з усіх сторін виходити процесії на Софійську Площу і там займали призначені для себе місця. Комендантська сотня утримує на площі весь порядок. Появляються упорядковані окремі українські організації. Населення залягає всі вулиці довкола площі. Всі урядові і приватні українські доми прибрані прапорами й килимами. Коло пам`ятника Богданові Хмельницькому займають місця: дипломатичний корпус, депутати Трудового Конгресу, штаб Корпусу С. С., Управа УНСоюзу, Управа Міста, вищі старшини армії й інші достойники.
В 12 годині прийшла на Софійську Площу Директорія, Рада Народних Міністрів і делегація ЗО УНРеспубліки.
Врочисто прочитав член Директорії, проф. Федір Швець, Універсал Соборности. Відтак відправлено ще короткий Молебен з многоліттям Українському Народові і владі УНРеспубліки. Діякони в чотирьох кінцях площі відчитали з амвон басовими голосами ще раз Універсал народові. Оркестра відограла національний гимн і зараз після того відбулася дефіляда Січових Стрільців. Провадив її полк. Іван Чмола. За військом відбули дефіляду перед Директорією і урядом всі організації і школи. Порядок дефіляди війська був справді взірцевий і радісний. Українство Києва було піднесене на дусі, коли зважити, що тоді вже доходили чутки про щораз більший натиск совєьсько-московської армії з Півночі і Сходу.
Вулиці довкола Софійської Площі були зайняті тільки Українцями і взагалі участь у цім акті брали тільки Українці. Московська меншість трималася здалека з явною неохотою.
Взагалі весь хід Акту Соборности робив на присутніх найглибше враження. Особливо любувалися українські київляни дефілядою Корпусу Січових Стрільців, бо вони вже давно не бачили такого війська, а до того січовики, що брали участь у параді, дали зі себе, що могли, для звеличання цього історичного акту, за який вони пролили стільки крови.
УНІВЕРСАЛ СОБОРНОСТИ 22 січня 1919
Згідно з порядком актів соборности розпочалася урочистість на Софійській Площі промовою голови делеґації Західньої Области УНРеспубліки, Віце-президента Д-ра Левка Бачинського. Він тоді до зібраного начального представництва УНРеспубліки і до всього народу промовив так:
«Світла Директоріє, Високий Уряде Української Народної Республіки!
На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров`ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо обновити найіональну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа.
Від сьогодні Західня Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу. У виконанні того я прошу пана Д-ра Льонгина Цегельського, Державного Секретаря Закордонних Справ Західньо-Української Народної республіки відчитати грамоту від Західньо-Української Народної Республіки до Директорії Української Народної Республіки.
Після нього Д-р Л. Цегельський відчитав грамоту, підписану президентом Петрушевичем і Президентом Державного Секретаріяту, С. Голубовичем, де були подані всі акти, що вели до злуки, зокрема ж постанова УНРади з 3 січня 1919. Член делегації Д-р Ярослав Олесницький прочитав цей акт ще по-французьки, щоб для приявних чужих представників зазначити також інтернаціональне значення цього акту.
Після того Д-р Цегельський передав знову грамоту в руки д-ра Левка Бачинського, а цей урочисто передав її у руки Голови Директорії Винниченка.
Винниченко прийняв грамоту і повітав делегацію короткою промовою, в якій підкреслив історичну вагу цього Акту Соборности. На доказ ратифікації договору з 1 грудня і постанови УНРади з 3 січня 1919, Винниченко попросив члена Директорії, проф. Ф. Шевця, проголосити Універсал Директорії про Соборність.
Універсал дослівно такий:
«В імені Української Народної Республіки проголошує Директорія цілому Українському Народові велику подію в історії нашої української землі.
Дня 3 січня 1919 року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини , і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з`єднання Західньо-Української Народної республіки в одну суверенну Народну республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів, Директорія Української Народної Республіки рішила прийняти до відома це з`єдинення і ввести його в життя згідно з умовами, як означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 року.
Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмірали кращі сини України. Від нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Від нині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з`єднати всі змагання своїх синів, для утворення нероздільної, незалежної Української Держави на добро і щасят робочого народу».
Після прочитання Універсалу Соборности Винниченко й Бачинський подали собі врочисто руки і тоді залунало, якби громом, радісне «Слава» з усіх усюдів».
Матвій Стахів. Україна в добі Директорії. Т.2.
«Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати "Слава!" вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите "Слава!", не словом, а ділом», — з такими словами звернувся до учасників святкувань Симон Петлюра під час імпровізованого мітингу біля будівлі губернського земства в Києві 22 січня 1919 року.
Дійсно, до утвердження справжньої соборності й самостійності українській нації ще залишалися роки й десятиліття кривавої боротьби.
Наступного дня, 23 січня, у оперному театрі відкрився Трудовий конгрес України. Щойно обраний, він мав стати законодавчим органом єдиної, соборної Української Народної Республіки і у перший день свої роботи майже одноголосно ратифікував Акт Злуки: Західно-Українська Народна Республіка стала автономним утворення під назвою Західна область УНР (ЗОУНО), усі її органи влади збереглися у попередньому вигляді, окремо продовжували діяти обидві українські армії.
Звісно ж, у всіх урочистих та офіційних засіданнях в Києві взяли участь делегати з Проскурова й Проскурівщини. Зокрема, про свою участь в засіданнях Трудового Конгресу України згадував відомий проскурівчанин, громадський та політичний діяч депутат Української Центральної Ради, комісар Подільської залізниці часів УЦР, Гетьманату та Директорії УНР Кость Місевич. Зі свідчень військового й громадського діяча часів Українських визвольних змагань, письменника Івана Дніпровського дізнаємося, що делегатом ТКУ був і його добрий друг, комісар проскурівської залоги у січні 1919 року Степан Грещенко.
Ще 28 січня 1919 року Трудовий Конгрес України на своїх засіданнях проводив бурхливі обговорення поточних питань вибору республікою форми державного правління, земельної реформи, нагальних проблем внутрішньої та зовнішньої політики. Та вже 2 лютого Директорія й уряд, всі українські установи спішно евакуювалися з Києва, щоб не потрапити в пазурі більшовицьким ордам, котрі сунули на столицю.
А що ж відбувалося в ті хвилюючі дні 1919-го в провінційному місті Проскурові, якому судилося побачити і злети, й відчай, і перемоги, й прикрі поразки Українських Визвольних змагань?..
Звернемося до спогадів очевидця, котрий описав соціально-політичне становище в Проскурові в буремних, насичених і врочистими, й тривожними та трагічними для України подіями січні-лютому 1919 року. Василь Мудрий відомий український громадський і політичний діяч, журналіст, редактор газети «Діло», у середині 1930-х років - віце-маршал польського сейму, у 1953-1966 роках – виконавчий директор Українського конгресового комітету Америки. У 1917 році Василь Мудрий переїхав з Галичини на Наддніпрянську Україну, в Проскурів. Був одним із засновників та активних діячів Проскурівської Української громади, вів курси української мови, літератури та історії для залізничників, військових, міських урядовців, представників земства в Проскурові. З 1918 року – завідувач земських шкіл і комісар освіти Проскурівського повіту. Взяв участь у протигетьманському повстанні восени 1918 року, підтримавши владу Директорії УНР. Був головою Проскурівської повітової філії Українського Національного Союзу. У своїх спогадах Василь Мудрий наголошував, що в Проскурові на час зимових подій 1919 року, після приходу до влади Директорії УНР було не так багато переконаних українських громадсько-політичних діячів, котрі могли цілеспрямовано виконувати управлінські функції урядовців влади директорії УНР. Одразу після антигетьманського повстання з губернського Кам`янця прийшла в Проскурів телеграма за підписом губернського комісара Г. Степури до проскурівського повітового старости Столярова з вимогою: «Негайно передати всю владу Національному Союзові!» «Столяров, - пише В. Мудрий, - почав шукати Національного Союзу, але не міг його найти». Тим часом українські діячі Проскурова, таємно отримавши копію цієї телеграми від телеграфістів, «зовсім довільно намітили … всіх осіб у Проскурові, яких можна було тільки підозрівати, що вони Українці, і скликали перші збори, на яких уконституювався Національний Союз». Головою проскурівської філії УНС обрали Василя Мудрого, повітовим комісаром – кооператора Тарановича, котрий наступного ж дня перебрав владу від гетьманського ставленика Столярова. «Треба було обсадити всі інші урядові місця», а це, наголошує В. Мудрий, стало неабиякою проблемою через брак українських кадрів. Та найбільше занепокоєння новоствореної цивільної адміністрації Проскурова й повіту викликала військова залога, у якій переважав, за висловом В. Мудрого, «непевний єдинонеділимський елемент». «Якось ми відшукали кількох старшин Українців і вони запропонували зробити командантом міста старшину Ківерчука. Національний Союз іменував його командантом і він взявся енергійно за працю над опануванням залоги». У Проскурові були офіцерські кадри таких полків: піхотного, кінного і артилерійського, вказує В. Мудрий і констатує: «Касарні були за містом і творили друге місто для себе».
Дислоковані в Проскурові військові частини входили до ІІ Подільського корпусу зі штабом у Вінниці на чолі з генералом П. Єрошевичем, який 18 листопада 1918 року після початку протигетьманського повстання перейшов на бік Директорії. З 22 грудня 1918 р. начальником корпусу був призначений генеральний значковий Федір Колодій. Отож в Проскурові дислокувалися 3-тя піша дивізія, створена на базі українізованої на початку грудня 1917 року 12-ї пішої дивізії зусиллями тодішнього командира цього формування генерал-майора Петра Єрошевича та його ад`ютанта, голови дивізійної української солдатської ради поручника Миколаєнка. Крім того, тут формувався 8-й піший Проскурівський полк під командою військового старшини Ракітина, створений на базі українізованого в листопаді 1917 року 45-го піхотного Азовського полку, котрий у Першу світову розташовувався у Старокостянтинові, 1918-го був там же демобілізований. Також в Проскурові формувалася 4-та кінна дивізія (створена з кадрів 12-тої кавалерійської дивізії російської армії, яка до Першої світової дислокувалася в Херсонській та Подільській губерніях зі штабом в Проскурові), до якої входив 15-й кінно-козачий Білгородський полк під командою полковника Миколи Григор`єва, сформований з кадру 12-го уланського Білгородського полку російської армії. За наказом генерала П. Єрошевича під час повстання проти гетьмана цей полк почав заново формуватися в Проскурові, поповнюючись мобілізованими старшинами та селянами Подільської губернії – колишніми кавалеристами російської армії. Станом на 11.01.1919 р. у ньому нараховувалося 120 багнетів та 1 кулемет. До речі, у Білгородському полку діяв таємний революційний комітет, який разом з іншими більшовицькими осередками Проскурова у ніч з 14 на 15 лютого 1919 року підняв збройне повстання проти влади Директорії, котре було зліквідоване частинами Дієвої армії УНР – Запорізькою бригадою отамана Семесенка та 3-м Гайдамацьким полком (про що детально розповів учасник тих подій, бунчужний 3-го Гайдамацького полку, а згодом – талановитий український поет та письменник Володимир Сосюра в автобіографічному романі «Третя Рота»). Казарми Білгородського полку довелося брати штурмом, його вояків – активних учасників повстання було розстріляно. Полк було розформовано, рештки його влито до складу кінних сотень Запорізької бригади та 3-го Гайдамацького полку. В повстанні проти влади Директорії УНР в Проскурові в ніч на 15 лютого 1919 року взяли також участь підбурювані більшовиками вояки згадуваного вище 8-го Проскурівського пішого полку. Згідно з розпорядженням помічника командувача ДА УНР Василя Тютюнника, організатори заколоту були передані військово-польовому суду, полк розформовано, надійних вояків влито до інших частин. Та це вже сталося майже на місяць пізніше за знаменні події проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР в Києві. А саме в ті дні, в двадцятих числах січня 1919 року, в розбурханому революційними подіями Проскурові новопостала українська влада з тривожними передчуттями намагалася опанувати цю стихію, щоб зберегти спокій і порядок у важливому для держави та армії залізничному вузлі та тиловому повітовому місті. Тож знову надамо слово представникові тієї державної влади УНР Василеві Мудрому: «Коли на протязі трьох-чотирьох днів ми вспіли сяк-так наладити адміністративний апарат, прийшла вістка про велику мобілізацію декількох річників. Всі ми стали безрадні. До касарень почали напливати тисячі селян з торбинками та почали домагатися зброї. Такого запасу зброї, щоби озброїти кількатисячну залогу, в Проскурові не було. Мобілізовані були переважно ті річники, що перебули всі етапи революції на фронті. Що переживали та брали діяльну участь у цілковитому розкладі великої армії. Всі військові старшини Українці не могли опанувати тієї маси. Вона хвилювалася. Коли їй казали йти на фронт під Київ, вона не хотіла йти. «Там і без нас Київ візьмуть, але нам треба тут навести порядок». Прийшов наказ, щоби від проскурівського гарматнього полку вислати кілька гармат разом із цілою обслугою до Галичини під Львів. Вістка про те рознеслася миттю і в цілій залозі почалися мітінги (віча), лунали демагогічні промови про те, що «ми з Поляками воювати не хочемо і під Львів не підемо!» Не помагали ніякі вговорювання. Остаточно з бідою вдалося вислати під Львів кілька гармат з людьми, але з них, як ми пізнійше довідалися, не тільки не було нам ніякої користи, але навпаки навіть шкода. Бо проскурівські салдати деморалізували Галичан. З того часу в залозі почалися безнастанні віча. … До того всього прилучилася ще одна прикра обставина. На Волині гетьманський губерніяльний староста Андро не піддався, а – навпаки – з державної гетьманської варти і з офіцерства зорганізував кілька сильних боєвих одиниць і держався при владі. Недалекий від Проскурова Старокостянтинів був у руках Андра. Під містечком Красиловом, яких тридцять верств від Проскурова йшли вперті бої між тамошніми повстанцями і андровцями. До Проскурова слали повстанці телєграми і курієрів з проханням допомоги. Телєграми були розпучливі. Треба було помагати, але чим? Величезна залога й слухати про те не хотіла. «Пусть там бороняться! Проскурова ми все одно не дамо, бож й його треба боронити»! Всі ті телєграми йшли до проскурівської філії Нац. Союзу. Положення було безвихідне. До того московські офіцери проскурівської залоги почали організовуватися під проводом генерала кавалєрії Кульжинського. Вони старалися ввійти в зв'язок з Андром. Це вони ширили протижидівський настрій в залозі, це вони приглядалися з приємністю всьому тому, що там діялося. На око були вони невтральними. Українські старшини і командатура міста вибивалися зі сил, щоби ту масу опанувати та не пустити до міста. А вона просто грозила вже й Жидам погромом. Телєграми далі не помагали. А їх слав і Нац. Союз, і командант, і повіт. Комісар всюди: спершу до Винниці, а потім до Київа і до Камянця. Помочі ні ради не було ні звідки, а тут кипіло. Вкінці положення стало невиносиме. Залога їла, розтягала все військове майно, вічувала й більш нічого. Андро грозив, грозили місцеві чорносотенні офіцери. А тут усім залежало на тому, щоби Проскурів удержати в своїх руках та не допустити до перерви безпосереднього звязку між Київом і Галичиною. Виповідження Директорією війни більшовикам ще ускладнило положення. Почалися нові мітінги і проти Жидів, і проти війни з більшовиками. Маса кипіла, не йшла до дому, не йшла на фронт, а держала своїми погромними погрозами усіх в крайному напруженню. Мені доводилося кількадесять разів промовляти до тієї маси та заспокоювати її».
За допомогою в опануванні збаламученої різною пропагандою солдатської маси влада повіту зверталася з розпачливими телеграмами до Києва, прохала захисту в губернського Кам`янця, постійно навідувалася з переконливими промовами й закликами підтримати українську владу й спокій в місті у самі військові частини. У відповідях від Директорії, Головного Отамана Петлюри радили: «Треба вміти підійти до людей, треба їх заспокоїти!». З Кам`янця однодумці В. Мудрого з губернського відділення Національного Союзу прислали для втихомирення розагітованої залоги члена УНС Сіяка з сильним гайдамацьким загоном. Бадьорий і бойовий вигляд гайдамаків відразу втихомирив залогу, констатує Василь Мудрий, проте «Сіяк, що приїхав з широким мандатом від Кам'янецького губерніяльного Нац. Союзу, замісць робити порядок в залозі, обмежився тільки до арештування генерала Кульжинського і кількох чорносотенних офіцерів, яких відіслав до Винниці, почав ту здеморалізовану залогу вговорювати, представляючи себе подільським губерніяльним військовим комісарем. Залогу переконали не так Сіякові аргументи, як бойово настроєні гайдамаки з червоними шликами, узброєні від ніг до зубів. У Винниці ген. Кульжинського і товаришів оправдали завдяки командантові корпусу ген. Колодієві. Кульжинський повернув до Проскурова і почав займатися візницьким (фякерським) промислом. Сіяк разом із гайдамаками покинув Проскурів. На своє місце, себ-то на створене ним становище комісаря проскурівської залоги прислав він старшину і студента кам'янецького університету Грещенка, людину високоідейну, доброго бесідника, але більше поета, як практичного радника. Роля його в залозі обмежувати виключно тільки до промов на мітінгах якийсь час слухали тих промов, а потім махнули на них рукою». На біду, вже у цей час «до касарень найшли вже доступ більшовицькі агенти і вони мали вже найбільший вплив на ту мітінгуючу масу. Вони почали організувати між залогою боєві одиниці, яких метою було зробити переворот у Проскурові, опанувати місто бодай на момент та ослабити запілля відступаючої вже з-під Київа перед більшовиками української армії. Залоги все ніхто не хотів насильно розігнати, хоч з неї не було вже і не могло бути ніякої користи, тільки шкода».
Фронтова армія ще далі відступала від Києва. «Коли в Проскурові почали вже появлятися деякі фронтові частини для відпочинку, -згадує далі В. Мудрий, - то проскурівська залога почала скоро проріджуватися. Набравши із собою кожушків, шинель (плащів), черевиків і иншого добра, проскурівські воїни одинцем почали вертати домів. Залишилися лише такі, яким імпонували мітінги, і ті, які далися втягнути до більшовицької конспірації, або такі, яких нічого не тягнуло додому».
Також надамо слово безпосередньому свідку тих подій, учаснику Української революції 1917-1921 років, уродженцю Проскурівського повіту, військовому розвіднику, згодом – дипкур`єрові уряду УНР в екзилі, на еміграції – відомому українському громадському діячеві, підприємцю, меценату, публіцисту Каленику Лисюку, котрий по числах оповідає про події в Проскурові середини січня – лютого 1919 року. Каленик Лисюк у той час був приділений до Проскурівської комендатури як старшина контррозвідки. Комендатура, вказує він, мала 11 людей, включно з писарями і поліцією, «на яку мало можна було покладатися». Далі – за спогадами К. Лисюка.
«Проскурів 15 січня 1919 року .
У той час армія УНР була під тиском більшовиків у районах Жмеринки-Винниці-Браїлова. Проскурів і Гречани є перехрестям залізниць. Одна йде зі Старокостянтинова на Камянець-Подільський, а друга перехрещує її в Гречанах і йде із Жмеринки до Волочиська. Це були найважливіші вузли для нашої армії і тому в Проскурові був отам. Семесенко з сотнею козаків».
«17 січня, - свідчить Каленик Лисюк, - телефонограма від сотника Яюса з контррозвідки повідомляла, що від большевицького фронту вислано узброєних комуністів-аґентів, щоб підняти повстання і перервати залізницю в районі Війтівці-Чорний Острів». За завданням військового керівництва, Каленик Лисюк з метою запобігання диверсії провадив контррозвідувальні заходи в Проскурові й повіті, зокрема, в населених пунктах, наближених до проскурівського залізничного вузла. Із залізничних станцій Війтівці і Чорний Острів українські агенти повідомляли, що там все тихо. Прибувши особисто до містечка Купіль, старшина Лисюк довідався, що там вже побували агенти-комуністи і підмовляли місцевих мешканців до повстання, але їхню агітацію відкинули, передбачаючи кривавий підсумок такого протистояння. Із Купеля Лисюк подався до Чорного Острова, за 20 верст від Проскурова. Там доповіли, що в містечку також підбурювали до повстання ті ж самі більшовицькі агенти: 7 чоловіків і одна жінка на кличку «Макар». Їм відповіли так само, як в м. Купель, що не хочуть брати участь в повстанні й ризикувати життям мирного населення. Розвідник дізнався, що диверсантів «кудись повезли» два селянина з села Писарівки. В Писарівці Каленик розвідав від тих візників, що агенти планували їхати на Меджибіж, а коли вони виїхали за місто Чорний Острів, то сказали звернути на Проскурів. Вони висіли з саней одразу при в`їзді на Кам`янецьку вулицю. Ні кулеметів, ні зброї вони не мали, лише невеличкі клунки. Із залізничної станції в Чорному Острові Лисюк потелефонував до комендатури в Проскурові і до отамана Семесенка та поінформував їх про тих агентів, щоб слідкували за ними в Проскурові. До Проскурова Лисюк повернувся аж вночі 28-го січня. В місті дізнався, що самі агенти, «як у воду впали і не було по них сліду». Зате українською військовою розвідкою фіксувалося «оживлення в низу міста», себто в кварталах, котрі прилягали до ринку і православного собору. Агентура доносила, що більшовицькі диверсанти є в місті і з дня на день чекають зброї, готують повстання й вербують молодь. «30 січня вночі, - згадував Каленик Лисюк, - патруля чула 5 машинових стрілів з низу міста, або з поля в тім напрямку. Було вислано роз`їзд козаків, але ніякого сліду не знайдено. Треба було думати, що або випробовують машиновий кріс, або з необережності кулемет дав стріли. Виходило, що зброя для повстання була вже в Проскурові і агенти мали машиновий кулемет». 11 лютого військова розвідка УНР і міська комендатура вже знали, що до Проскурова переправлено зброю через річку, з боку Гречан. Патрулі знайшли в одному місці 5 рушниць кавалерійського зразка і «пачку з багнетами 8 штук та 35 набоїв до рушниць».
Власне, сам перебіг лютневого більшовицького повстання в Проскурові та його наслідків є темою інших досліджень та публікацій. А от вся його передісторія в Проскурові 1919 року та й загалом історія нашої боротьби за державність засвідчила, що розколота, роз`єднана за ідеологічними, становими чи будь-якими іншими розбіжностями етнічна спільнота стає вразливою для ворожих навіювань, сліпо піддається маніпуляціям ворогів і використовується, як гарматне м`ясо в боротьбі за владу на захоплених землях. Ідея соборності українських земель, єднання нації довкола державницького стрижня вкрай актуальна для України нині, через сто з лишком років після описаних подій. Нинішній етап нашої боротьби за незалежність та територіальну цілісність, нові глобальні виклики сучасного світу переконують: наша сила - в єдності та консолідації зусиль заради досягнення спільних цілей та прагнень! Тільки так відстоїмо Україну!



Зі святом Соборності, Єдності й Незалежності! Слава Україні! Смерть ворогам!
Все реа
Переглядів: 14 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2023