...

Коли, як не в Шевченківські дні, час врешті-решт відкрити таємницю, пов'язану з найпершим пам'ятником Кобзареві в місті Хмельницькому, його демонтажем та зникненням...

А зник він з місця, де простояв понад два десятки років. Нібито не такий уже й древній вік для монументального пам'ятника, аби його списувати з усіх рахунків: і стояти йому ще й стояти, якби не масштабні події, пов'язані з тотальною перебудовою всієї вулиці імені його історичного прототипу, а саме – вулиці Шевченка.

Отож, сьогодні поговоримо саме про цю вулицю та разом з кількома штрихами з її історії привідкриємо завісу таїни навколо цього пам’ятника: коли, чому і навіщо треба було його демонтувати й занапащувати та врешті-решт – чи занапастили його таки ачи ні насправді. Яка ж доля цього монументу?

У кожної вулиці нашого міста є своя історія. Є вона й у вулиці Шевченка, яка, до речі, на сьогодні є однією з найпотужніших транспортних артерій обласного центра. Одначе так було не завжди. Зокрема, до 1981 року це була затишна вулиця, яка більше скидалася на бульвар – з зеленим оазисом посеред двох транспортних смуг, однією з яких транспорт рухався в бік залізничного вокзалу, а другою – в протилежний бік.

За історичними даними, найперша назва цієї вулиці пов’язана з наявністю залізничного вокзалу в місті, через що в міському плані розбудови, датованому 1888 роком,  паралельно з центральною Олександрівською (нині Проскурівська) трохи північніше від неї з’являється вулиця Велика Вокзальна, що веде свій початок від Великобульварної (нині Свободи) і доходить до вокзалу (нині ж вулиця Шевченка впирається в перетин з вулицею Трудовою).

Велика Вокзальна тоді ж і була задумана як бульвар із зеленим острівцем посеред вулиці, який мав тягнутися вздовж неї.

Вулицю розбили на ділянки, засадили деревами і кущами, і вже на початку ХХ століття проскурівчани мали продовження вулиці Великобульварної у вигляді бульвару на вулиці Великій Вокзальній.

Цікаво, що до 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Україні масово почали перейменовувати вулиці та встановлювати пам’ятники Кобзареві. І, хоча до пам’ятника в Проскурові в часи Української революції справа не дійшла, але міська дума на чолі з Миколою Сікорою у 1919 році з нагоди 105-ї річниці з дня народження поета таки вирішила перейменувати вулицю Велику Вокзальну на бульвар Шевченка.

Радянська ж влада хоч і шанувала образ Кобзаря, як ідейного борця проти царизму і кріпацтва, але особливої пам’ятникоманії у 1920-х – 30-х роках з боку влади щодо Шевченка не спостерігалося. Лише по завершенні Другої світової війни пам’ятників Шевченкові почали споруджувати значно більше, особливо після приходу до влади в країні Микити Хрущова.

Таким чином, у 1959 році з нагоди 145-річчя поета пам’ятник Т. Шевченку було відкрито й  у місті Хмельницькому. Двометрову скульптуру на повний зріст встановили на початку бульвару Шевченка.

Виготовили її з залізобетону на Львівській кераміко-скульптурній фабриці.

Зараз важко встановити автора цієї скульптури, але радше за все це була колективна артільна творчість. Відливали монумент з уже готової форми, яку встигли скористувати ще з нагоди 140-річчя Кобзаря в 1953–54 роках. Внаслідок цього й з’явилися кілька майже ідентичних варіацій цього пам’ятника, що різнилися між собою лише кольором чи деякими деталями в зображенні одягу поета. І досі, до прикладу, в Гримайлові на Тернопільщині, Самборі та Дрогобичі на Львівщині можна побачити такий самий пам’ятник, який височів і на нашому бульварі Шевченка ще 37 років тому.

Пам'ятник Шевченку в Самборі

Пам'ятник Шевченку на шляху Дрогобич - Самбір

Пам'ятник Шевченку в Гримайлові

Та, можливо, й стояв би він собі й стояв, якби не одна важлива подія в розвитку інфраструктури міста.

А подія ця пов'язана з відкриттям у 1970 році тролейбусного руху в обласному центрі. За 11 років «електрокоників» у нашому місті побільшало, відповідно, й побільшало тролейбусних маршрутів. І, разом зі зростанням темпів розвитку і розбудови міста, все більше ставало зрозуміло, що Хмельницький потребує нових транспортних артерій та розв'язок, причому бажано поблизу до центра міста. Таким чином, зустрівши  олімпійський вогонь Олімпіади-80, хмельничани полегшено зітхнули після втілення ряду перебудов та поліпшень, необхідних для гідного проведення цієї події всесоюзного масштабу та світового рівня, та де там…

Наступного року міськвиконком приймає рішення розширити вулицю Шевченка шляхом знесення бульварної його частини разом з зеленими насадженнями. Таким чином, збиралися вбити двох зайців: по-перше, збільшити пропускну здатність транспортних смуг, а по-друге – прокласти нові тролейбусні маршрути. Вирішено – зроблено. У 1981 році демонтували пам’ятник Шевченку та взялися реконструювати вулицю, закатавши бульвар в асфальт.

Після цього місто Хмельницький понад десятиріччя було позбавлено можливості вшановувати пам'ять Великого Кобзаря, адже старий пам'ятник демонтували, нового місця для нього не знайшли, а, можливо, й пошкодили сам монумент. Відтоді слід пам'ятника губиться, про що свідчать численні спроби хмельничан з'ясувати це і в міській пресі, і в місцевих краєзнавців, і на форумах, і в спільнотах. Мовляв, зник остаточно, а хотілося би знати про його подальшу долю – не найгірший же пам'ятник був у місті, як-то кажуть...

Де ж він дівся, довелося розслідувати…

Спершу, як годиться із мотлохом, завезли на «Спецкомунтранс», де бетонну громадину просто залишили просто неба, адже наказу «згори» про його знищення не було. Про всяк випадок треба було зачекати остаточного рішення міськвиконкому щодо подальшої долі хоча й не унікального, але все ж таки пам'ятника національному генію.

Що ж, влада вирішила, що обласний центр потребує нового монументу, і він точно має бути відтворений в єдиному унікальному пізнаваному рішенні. За десять років – у 1991 році розпочалися громадські обговорення авторського проекту нового пам’ятника Шевченку в Хмельницькому. Вікіпедія щодо цього пише: «Історія створення хмельницького пам'ятника Шевченкові розпочалася у березні 1991 року, коли в парку ім. М. Коцюбинського (нині носить ім'я Шевченка) було закладено пам’ятний камінь. Попри низку протестів хмельничан - представників інтелігенції та громадськості, з приводу не досить привабливого втілення художнього образу Великого поета, а також невдалого місця розташування пам’ятника, 19 грудня 1992 року його було урочисто відкрито». Але це вже інша історія…

Повернімося ж думкою до пам'ятника, який полюбився хмельничанам. Отже, після кількарічних поневірянь з 1981 по 1984 роки його привели до ладу в міських художніх майстернях та передали до місця його нинішнього перебування, а саме до села Рахнівка Дунаєвецького району, де його встановили до 170-річчя з дня народження Тараса Григоровича на подвір’ї Рахнівецького НВК у 1984 році. Тому й на веб-сторінці Рахнівки у Вікіпедії згадується про наявність цього пам'ятника, починаючи з 1984 року.

Так, улюблений для багатьох хмельничан пам'ятник Шевченку отримав нове життя, про що музей історії міста Хмельницького радо сповіщає всім, хто його пам'ятає, хто мешкав поруч, хто приходив із квітами до нього, аби вшанувати пам'ять про українського національного генія – Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка.

На сайті ж самого НВК у Рахнівці є публікація, яку й процитуємо: «21 вересня 2017 року, у День села Рахнівки, до школи прибула святкова делегація з обласного і районного центрів, щоби привітати рахнівчан і покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.

Секретар Хмельницької міської ради Михайло Кривак так написав про цю подію: «21 вересня 2017 року відвідав чудове подільське село Рахнівка, що в Дунаєвецькому районі. Саме в цей день – Різдва Пресвятої Богородиці у Рахнівці свято села. На запрошення місцевої громади відвідав урочистості з нагоди свята, передав вітання від Хмельницького міського голови О. Симчишина та поклав квіти біля підніжжя пам'ятника Т.Г. Шевченку. Так, саме того пам'ятника, який до 1981 року прикрашав початок бульвару Шевченка у Хмельницькому. Потім цей пам'ятник, як і сам геній та провідник українського народу, зазнав поневірянь, аж поки не зайняв своє місце на пришкільному майданчику в Рахнівці... Дякуючи адміністрації школи «наш» Шевченко доглянутий, біля нього завжди є квіти та завжди людно. … Головне – хмельничан та рахнівчан поріднив Т.Г. Шевченко. Його розуму, мудрості і тепла вистачить на всіх...»»

Ось така майже детективна історія, яка завершилася, як-то кажуть, на користь розшукуваного. Колишній хмельницький Шевченко доглянутий і шанований, чому не можна не радіти.

Звісно, що на цьому хмельницька Шевченкіана не завершується, адже маємо з 1992 року - майже весь час незалежності України - вже інший монумент, витесаний з чотирьох суцільних гранітних брил, - монументальніше годі й шукати.  

Дослідила Вікторія Папонова, хранитель фондів музею історії міста Хмельницького

9-10 березня 2018