...

Служив у австрійському війську. Вступив на правничий факультет Львівського університету, брав участь в студентських акціях за викладання українською мовою. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, завершив навчання в Кракові.

З початком Першої світової війни наказом командування від 7 вересня 1914 р. Вітовського в чині сотника призначено командиром сотні третього півкуреня отамана Степана Шухевича. Наприкінці місяця його стрільці вже виконували перше бойове завдання. Щойно сформований легіон УСС перекинули до Стрия, де 3 вересня 1914 р. його вояки урочисто склали військову присягу. З ініціативи Вітовського група старшин і стрільців відмовилася від офіційного тексту присяги австрійської армії. Січовики присягнули служити Україні та воювати за честь української зброї.

На чолі сотні Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) Дмитро Вітовський "громив москалів на Карпатському перевалі 1914 р.", утримавши гору Кобила, а 27 червня 1915 року його сотня першою увійшла на вулиці старовинного Галича, над ратушею якого Вітовський, скинувши російський триколор, вивісив жовто-синій прапор, за що згодом отримав догану від австрійського командування, учасник героїчних боїв за гору Маківку в квітні-травні 1915 р.

Очолив Центральний військовий комітет у Львові, організатор і керівник Листопадового зриву, Перший командир Галицької армії, Державний секретар військових справ ЗУНР. Головною метою життя бачив творення національної армії.

Восени 1918 року 31-річний член Української Радикальної Партії сотник Дмитро Вітовський став одним з організаторів і провідником Листопадового чину – повстання, під час якого українці несподіваним ударом всього за одну ніч на уламках Австро-Угорської імперії створили Західно-Українську Народну Республіку, взявши владу в свої руки, зуміли зайняти Львів, а потім відстояти його під ударами польських військ.

Вітовський – державний секретар військових справ ЗУНР - з нуля створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тисяч багнетів, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові.

Впродовж 1918 року, гартуючись на фронтах російсько-австрійської війни творилася Українська Галицька Армія. Як відзначають історіографи, українське вояцтво та його провідники, особливо Українські Січові Стрільці, обстоювали негайну і навіть беззастережну злуку Західно-Української Народної республіки з Українською Народною Республікою в одну соборну державу. А їхній провідник Дмитро Вітовський «був одержимий ідеєю соборності від гімназійних літ. Обстоював він також створення однієї армії. Одначе Державний Секретаріат зволікав з довершенням злуки з різних міркувань. Більшість секретарів була проти негайної злуки», - наголошує біограф Дмитра Вітовського Мирон Заклинський в книзі «Дмитро Вітовський. Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листопадового зриву, секретар військових справ ЗО УНР».

Мирон Заклинський зазначає: коли ад`ютант полковника Вітовського хорунжий Дмитро Паліїв їхав на початку грудня 1918 р. за дорученням Вітовського до Директорії – по головного вождя і начальника штабу для Галицької Армії, Вітовський доручив йому розказати при тій нагоді про соборницькі вимоги Галицької Армії. Тоді ж поїхала до Директорії делегація від Державного Секретаріату ЗУНР. На нараді тієї делегації з Директорією був присутній також хорунжий Паліїв. Він знав, пише Мирон Заклинський, «з попередньої наради з Директорією, що їй залежало на негайній злуці, одначе до згоди в тій справі тоді не дійшло. Паліїв успішно полагодив справу вождя і начальника булави для Галицької Армії, вернувся до Тернополя і здав повідомлення Вітовському та його заступникові, сотникові Бубелі, з того, що виконав і чув. На те відповів йому Вітовський, що делегація представила на Раді Державних Секретарів ту справу зовсім інакше, мов би то Директорія прийняла до відома становище уряду ЗУНР, що в ту пору злука не була доцільна. Вони – як пише в … спомині Паліїв (Дм. Паліїв: Жмут споминів. Календар Червоної Калини. – 1935 р. – стор. 40-46.) – «довго в трійку нараджувалися, що робити супроти того й інших недомагань Державного Секретаріяту, та прийшли до висновку, що треба проголосити диктатуру. Оба співрозмовники з трудом переконали Вітовського, що лиш він відповідний на те місце. Він узалежнив свою згоду від одобрення Головного Отамана Петлюри і негайно поїхав автом до Вінниці. Одначе Петлюра не дав своєї згоди на проголошення диктатури».

М. Заклинський переконує: «Вітовський пильнував справу здійснення соборности також пізніше і сильно вплинув на прискорення того акту. Отаман УСС, д-р Никифор Гірняк , подав про ту справу важливу інформацію. Було це в вересні 1958 р., по засіданні Ради Братства УСС в Ню Йорку, - і вдруге – в листі до д-ра Ріпецького з 11.10.1960 року. Отже він, д-р Гірняк, працював при кінці 1918 р. і в 1919 році в Секретаріяті Військових Справ і не раз зустрічався та розмовляв з Вітовським. У початку січня 1919 р. оповів йому Вітовський, що на засіданні Ради Державних Секретарів поставив він внесення зладити проєкт закону в справі здійснення соборности. Проти його внесення виступили рішуче декотрі секретарі…, бо соборність, мовляв, поки що не актуальна. Тоді він, Вітовський, заявив, що коли вони відкинуть його внесення, він звернеться зі справою соборности до армії, а вона вся хоче негайного її проголошення. Наслідком того виступу Вітовського – кінчав отаман Гірняк свою інформацію – схвалили державні секретарі в дні 3 січня закон про злуку і за кілька днів вислали делегацію до Києва для її проголошення».

Про ті події посол Української Національної Ради ЗУНР Олександр Марітчак згадував:

"Більшість бажала злуки без застережень, меншість, зложена переважно зі старших австрійських парляментаристів, боялася сильної хвилі від сходу… і намагалася ше підтримувати кордон між західиьою східньою частиною українського народу".

«Голосування відбувалось через акламацію, тобто через вставання з місця і без підрахунку голосів. Після одноголосного рішення зал заспівав "Ще не вмерла…", - свідчив член Української Національної Ради ЗУНР Лонгин Цегельський.

Під будинком нарад (тоді – готель «Австрія», нині – готель «Дністер» в Івано-Франківську)

 зібралися сотні людей, які очікували рішення… Нарешті на балкон будинку засідань вийшли парламентарі – приймати військовий парад залоги міста.

Д. Вітовський негайно надіслав про це повідомлення Симону Петлюрі такого змісту: «До головного отамана Українського-Республіканського війська С. Петлюри.

Київ. Зі Станіславова. 3/1.84.

Українська Національна Рада Західньої Української Народньої Республіки на засіданні дня 3 січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Укр. Народньої Республіки в одну одноцільну самостійну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров`ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу.

Державний секретарь

Вітовський».

Це повідомлення надрукувала київська газета «Нова Рада» вже 5 січня 1919 року.

«Така поведінка Вітовського може викликати у декого з наших громадян осуд, - розмірковує М. Заклинський. - Хто таке бачив: Державних Секретарів спонукувати погрозою! – Що ж – Вітовський відчував і ставився до найважніших справ нашого державного будівництва, як революціонер і в потребі не дуже перебирав у способах діяння».

«Одначе пригляньмося ближче до справи соборности, а побачимо, що ані причини відкладати її, ані вільного часу для її проголошення в пізнійшій добі вже не було. – підкреслює Заклинський. - Те проголошення відбулося, як знаємо, святочно і репрезентативно в Києві, як одна з найвеличніших подій у всій нашій історії. Але зараз по тому святі почалася спішна евакуація Києва, бо з півночі і зі сходу зближалися большевики. В першій половині лютого 1919 р. добули вони вже Київ. Подумаймо, як виглядало б свято соборности, коли було б відбулося не в нашій столиці, не на майдані св. Софії, лише у Винниці, Жмеринці, Проскурові, чи близько Збруча, в Кам`янці. Як оцінювали б таке провінційне проголошення дальші покоління? Як можна було б їм вияснити, чим оправдати перед своїми і чужими те ганебне спізнення з проголошенням соборности по довгих століттях розлуки? А як легко могло свято соборности не відбутися взагалі! Секретарі ЗУНР були б чекали на поправу воєнної ситуації, щоб уладити його в Києві, а вона, замість поправлятись, усе гіршала. В місяці травні було вже запізно, бо Дієва Армія воювала вже близько Збруча і в половині того місяця почався загальний польський наступ на Галицьку Армію з допомогою армії Галлера. Так Вітовський не лише перед 1 листопада, але й перед 22 січня спонукав політичний провід Західньої України не спізнитися з актами найбільшої історичної важности!».

Державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський був у числі 36 делегатів від Західно-Української Народної Республіки, котрі взяли участь в урочистостостях з нагоди проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР в Києві 22 січня 1919 року.

У березні 1919 року Державний Секретаріат відряджає полковника Вітовського у складі української делегації на мирну конференцію в Парижі. Вітовський вирушає в дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я.

В Парижі Дмитро Вітовський рішуче ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.

Полковник звертається листовно до Президента США Вільсона:

"Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію в вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки… Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватись поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…”

Проте 25 червня Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест проти ігнорування українських інтересів, в якому заявляє:

"Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами Незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і надміру оптимістичне бачення справ. А Дмитро Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїждає до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Верховного Отамана Української Держави Симона Петлюру. Полковник обирає найшвидший шлях – повітряний.

Він поспішав додому в Україну побачити новонародженого сина!

Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У німецькому Бресляві (Бреслау, нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами й українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до польоту…

Близько 10 години ранку 2 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа. Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…

Дмитро Вітовський загинув разом з ад'ютантом, чотарем УГА Юліаном Чучманом (1895—1919)…

Донедавна вважалося, що "літак впав сам через технічні несправності" 4 серпня 1919 року, але кілька років тому українські історики завдяки документам з німецьких архівів встановили точну дату і перебіг подій. Виявилося, що поляки навмисно збили літак українського дипломата, котрий виступав проти військової агресії Польщі в Галичині і Волині, а також – щоб завадити прибуттю щойно надрукованих грошей для УНР…

Точні дата і час загибелі Дмитра Вітовського і Юліана Чучмана —

10 година ранку 2 серпня 1919 року. Україна втратила вірного сина, котрий ще стільки доброго мав зробити для справи відродження своєї Вітчизни… Шануймо пам`ять про своїх героїв!