| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Сб, 2017-11-18, 22:19

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2017 » Березень » 2 » Родом з Проскурова. Альберто Герчунофф
16:37
Родом з Проскурова. Альберто Герчунофф

Третього березня відзначається Всесвітній день письменника. Захотілося розповісти допитливим читачам про одного з фактично невідомих хмельничанам письменників, яким довелося народитися в Проскурові та судилося здобувати літературну славу поза межами рідної землі – на чужині, в еміграції. До того ж це письменники непересічні, знані у всесвітній спільноті поціновувачів друкованого слова та відзначені престижними преміями і нагородами. Сьогодні ви дізнаєтеся про уродженця Проскурова Альберто Герчунофф.


Втім, спершу про саме свято письменників усього світу. Витоки письменництва сягають корінням сивої давнини. Донині дійшли філософські та художні твори античності, рукописи середньовічних авторів... На початку XX століття в письменницькому середовищі з’явилася ідея створити ПЕН-клуб, який об’єднав би літераторів і журналістів. Відбулася ця подія в британській столиці в 1921 році завдяки ентузіазму англійських письменників Джона Голсуорсі та Кетрін Доусон-Скотт. Назва організації співзвучна з англійським словом «pen», що означає в перекладі перо або ручку. І це дуже символічно. Але насправді назва клубу складається з абревіатури слів: поети, публіцисти, романісти; або ж поети, есеїсти та новелісти (себто романісти).

Поступово подібні письменницькі організації стали створюватися в інших державах, а вже за кілька років відбувся міжнародний форум національних ПЕН-центрів. Сьогодні такі клуби діють у різних країнах на всіх континентах, і налічується їх понад сто.

1986 рік ознаменувався 48-м за рахунком конгресом міжнародного ПЕН-центру, на якому представники різних країн ухвалили щорічно відзначати 3 березня Всесвітній день письменника. Ця дата закріпилася в календарі, і тисячі письменників, публіцистів, журналістів разом зі світовою громадськістю відтоді відзначають це свято.

Літератори вважають, що Всесвітній день письменника – це не просто професійне свято, це ще й привід згадати про роль письменника в суспільстві. Цього дня все передове й авторитетне письменницьке братство і журналістський цех закликають своїх колег у всьому світі сповідувати принципи Хартії ПЕН-клубу. А її концепція полягає в тому, що професія письменника і журналіста покликана нести правду, захищати свободу слова, боротися з фальсифікацією і спотворенням опублікованих фактів.

В усіх куточках Землі у Всесвітній день письменника літератори кажуть, що для романіста або журналіста важливо не тільки прекрасно володіти словом, оригінальною розвиненою фантазією, але і мати чесну громадянську позицію. Натхненна творчість, духовна свобода і відсутність свавілля цензури – це три кити, на які спирається письменницька професія.

До Всесвітнього дня письменника мені захотілося розповісти шановному читачеві про одного з фактично невідомих хмельничанам письменників, яким довелося народитися в Проскурові та судилося здобувати літературну славу поза межами рідної землі – на чужині, в еміграції. До того ж це письменники непересічні, знані у всесвітній спільноті поціновувачів друкованого слова та відзначені престижними преміями і нагородами.

Отже, Альберто Герчунофф (ісп. Alberto Gerchunoff, 1 січня 1883 – 2 березня 1950) – аргентинський письменник єврейського походження, журналіст, сценаріст, один з організаторів Аргентинської Єврейської Спільноти, вважається класиком аргентинської літератури.

Народився в Проскурові Подільської губернії. Його родина у 1889 році емігрувала до неофіційної столиці єврейських сільгосппоселень в Аргентині – до містечка-колонії Мозесвіль, що в провінції Санта-Фе, заснованого 23 жовтня 1889 року виходцями з Російської імперії. Хлопчику на той час виповнилося лише 6 років. Та за два роки родину спіткало лихо, і восьмирічний Альберт став напівсиротою.

Його батько трагічно загинув. Він був убитий гаучо (так звалися аргентинські ковбої) 12 лютого 1891 року. За кілька місяців сім’я переїхала до колонії Рахіль (Rajil), заснованої філантропом, австрійським бароном Морісом де Гіршем як прихисток для євреїв, які таким чином рятувалися від погромів у Європі. Пізніше Альберто Герчунофф мешкав у Буенос-Айресі, в нього виявився літературний хист, який він почав активно розвивати.

Там він вступив до Аргентинської спілки письменників і навіть зблизився з всесвітньовідомим Хорхе Луїсом Борхесом, який свого часу вже після смерті колеги описав Альберто Герчунофф у такий спосіб: «Він був незаперечним письменником, але його репутація виходить за будь-які певні рамки. Мимоволі, так, можливо, мимоволі, він втілював старий тип письменника... який бачив написане слово просто як вербального дублера, а не як священний об’єкт».

Альберто Герчунофф працював переважно в якості журналіста провідної газети Аргентини «Ла Насьйон» (La Nación). 

(На фото сидить у центрі). 


Він також написав багато відомих романів та книг про життя євреїв у Латинській Америці, в тому числі, «Єврейські гаучо в пампасах», котрий екранізував у 1975 році аргентинський кінорежисер Хуан Хосе Хусід. Того ж року вийшов у прокат однойменний фільм (на фото кадр з фільму).


Спілка письменників Аргентини нагородила Альберто Герчунофф почесною премією, але вже у 1952 році, за два роки по його смерті.

Більшу частину свого життя Альберто Герчунофф вважав за краще шлях асіміляції для євреїв Аргентини, хоча й змінив свою позицію з приходом Гітлера до влади, і зрештою виступив за створення держави Ізраїль перед Організацією Об’єднаних Націй у 1947 році. Цікаво, що він співпрацював з Вільгельмом Райхом, учнем Зігмунда Фрейда, американським психоаналітиком австрійського походження, над версією його теорії Оргон, розробленої, аби зберегти ядро єврейських культурних спогадів, багато з яких були зібрані письменником і журналістом в якості усних історій, опублікованих у 1948 році в одній з його друкованих збірок.

Чому ж так сталося, що майбутній аргентинський літературний класик, який міг би стати класиком української літератури родом з нашого міста, ще в дитинстві опинився в далекій еміграції? На це відповідь можуть дати архівні документи тих часів, пов’язані з масовою еміграцією до Латинської Америки, зокрема до Аргентини, подільських євреїв наприкінці ХІХ – початку ХХ століття.

«Конституція 1853 року гарантувала повну релігійну свободу мешканцям Аргентини. Єврейські емігранти з Західної Європи почали прибувати до Аргентини в 40-х роках XIX століття, але перші відомості про єврейські общини відносяться лише до 60-х років. Кроки уряду Аргентини з залучення до країни євреїв-емігрантів з Російської імперії, котрі мали місце після єврейських погромів у Росії в 1881 році, викликали значне зростання наприкінці 80-х років єврейської еміграції зі Східної Європи, здебільшого з Російської імперії. Приток єврейських іммігрантів зріс після створення Єврейської колонізаційної спільноти. Більшість їх складали ашкеназі, деяка кількість сефардів прибула з Османської імперії та Північної Африки. Значна кількість єврейських переселенців осіла в столиці Аргентини Буенос-Айресі», як констатує Коротка єврейська енциклопедія (т. 1, с. 191–197).

А ось місцеві архівні документи зі статистичними даними та вербальними висновками розповідають наступне: «Населення загалом зростає завдяки прибуттю нових партій та влаштуванню синів та родичів колоністів, а також робітників, які живуть у колоніях та приїхали до країни зі свого страху й ризику. Але економічне становище найбільшої колонії, де мешкає більшість колоністів, донині залишається несповна надійним. Безперечно й те, що аргентинська колонізація стає країні недешево. Впродовж шести років (1896–1901) на колонізацію Аргентини було витрачено близько 10 мільйонів песо (песо = 85 коп.). За колоністами пропало 2 мільйони песо. Сплата боргів колоністами вже розпочалася, але сплачена ними сума складає лише кілька відсотків від загальної суми боргу. Втім, отримані результати варто визнати задовільними. Дві колонії, Мозесвіль і Мауріціо, можна вважати більш-менш облаштованими. Останніми роками колоністи припинили покидати свої наділи. Прийоми господарювання вироблені, і прибутки мало залежать від кліматичних негод. Аргентина – країна з багатим чорноземним ґрунтом, земля тут ще надзвичайно дешева, шляхи сполучення непогані. За кліматом країна значно не відрізняється від Південної Росії. У всякому разі, зараз завдяки отриманому досвіду колонізація Аргентини обходитиметься дешевше, ніж раніше». Звісно, що «риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше». Слово за слово, та з-поміж наляканих єврейських родин почали подейкувати про заморський-заокеанський «Новий Єрусалім», «Нову Землю обетовану», якою й стали для багатьох з емігрантів країни всіх Америк разом з Австралією, де землі були багаті, та незаселені. Ось і почали люди виїжджати цілими родинами і поселеннями, вулицями та провулками, кидаючи своє житло й майно, тікаючи від страшного слова «погроми», та того, що за ними стояло. І зустріли майбутніх ейнштейнів та фрейдів обійми далеких невідомих їм капіталістичних країн…

Загалом, позаштатна історія. Та скільки їх було – тих єврейських родин, змушених знову і знову шукати прихистки для себе та своїх нащадків за межами своєї малої батьківщини.

Серед таких родин була і родина проскурівських євреїв Кауфманів, одній з доньок котрих – Хаї – в еміграції до Америки судилося стати співавторкою знаменитої «Історії цивілізації» в 11 томах, письменницею та істориком, лауреатом Пулітцерівської премії, всесвітньовідомої під псевдонімом Аріель Дюран. Але це вже інша історія про видатну проскурівчанку в еміграції.

Вікторія ПАПОНОВА, хранитель фондів музею історії міста Хмельницького

Переглядів: 137 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2017