| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Ср, 2023-02-08, 03:55

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » Листопад » 25 » ПРОСКУРІВ І ПРОСКУРІВЩИНА В РОКИ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ
17:34
ПРОСКУРІВ І ПРОСКУРІВЩИНА В РОКИ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ


Після здійснення експропріації майна буржуазії та поміщиків одразу після захоплення влади у 1917 році більшовицьке керівництво експропріаторів негайно взялося за соціальні прошарки тих, кого вони називали «дрібною буржуазією». Маючи на увазі дрібних виробників та селян-хліборобів, В. Ленін писав: «Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів, щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів». Ця більшовицька доктрина «звільнення» від  «дрібної буржуазії» вимагала, щоб селяни негайно відмовилися від землі, живого і неживого реманенту в ім`я незрозумілих для них цілей. Дуже швидко більшовики «забули» лозунг «Земля-селянам», який успішно використали в боротьбі за владу. Проте вимушене запровадження нової економічної політики через загрозу селянського повстання  лише тимчасово призупинило перетворення селян-власників на пролетарів. Повернення наприкінці 1927 року більшовицьких «заправил» до політики «воєнного комунізму»  спричинило нову хвилю експропріації селянської власності, яка закінчилася в ході насильницької суцільної колективізації та розкуркулення голодомором-геноцидом українського села.

Для реалізації планів експропріації більшовики використовували в українському селі найрізноманітніші заходи, єдиною метою яких було – вилучення селянських коштів та продовольства. Тільки серед обов`язкових фіскальних  платежів, які українські селяни повинні були сплатити комуністичним визискувачам , значилися: сільськогосподарський податок, кошти на самообкладання, «експертне» індивідуальне оподаткування, державні позики на індустріалізацію, державне «складне» страхування, одноразовий збір на культурне будівництво. За невиконання хоча б одного завдання  селянське господарство штрафували в п`ятикратному розмірі від несплаченої суми. Несплата штрафу, як правило,  призводила спочатку до часткової конфіскації худоби, продовольства і майна, а в кінцевому результаті – до відбору господарства – розкуркулення. Виконати численні фінансові зобов`язання було нереально, і це підтверджують висновки сучасних науковців.

Тому  дослідники Голодомору–геноциду 1932-1933 років зробили висновок про планомірну й масштабну навмисну організацію   більшовицькою владою репресивної системи  пограбування й розорення українського селянства і в кінцевому результаті – організацію  Голодомору, який  має всі ознаки геноциду. Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року чітко кваліфікував Голодомор 1932-1933 років цілеспрямованим актом масового знищення людей, геноцидом Українського народу. Це – безпрецедентний злочин у світовій історії, бо штучний голод, терор голодом  був спрямований не лише на фізичне знищення українців:  компартійні фюрери на чолі з головним катом Сталіним прагнули знищити українців як націю, позбавити українське селянство його волелюбного духу та ідентичності, зламати хребет українській нації, поставити знесилених голодом, страхом та відчаєм людей на коліна, викорінити навіть думки про свободу та власну державу. Саме завдяки організації Голодомору окупаційний комуністичний режим зламав збройний опір українського селянства, адже тільки у 1930 році в Україні було понад 4 тисячі селянських виступів, в яких взяло участь близько 1,2 мільйона осіб. Лише в результаті штучно організованого масового голоду, який, як і впродовж усіх попередніх  11-ти років кривавої більшовицької влади,  супроводжувався  масовими репресіями свідомого українства, комуністичний тоталітарний режим зміг придушити полум`я народної війни в Україні.

Чорна біда Голодомору-геноциду в Україні не оминула своїм жорстоким зашморгом  й завжди щедре на природні дари, багаті врожаї, трудящих людей Поділля, в тому числі й місто Проскурів та Проскурівську округу, а потім – й Проскурівський район. В результаті низки адміністративно-територіальних реформ радянської влади Проскурів від березня 1923 року стає центром Проскурівської округи, створеної з частин Проскурівського, Летичівського, Літинського, Жмеринського, Кам`янецького повітів Подільської губернії і частини Старокостянтинівського  повіту Волинської губернії.  З червня 1925 року ліквідовано поділ республіки на губернії та здійснено перехід  на триступеневу систему управління: центр – округа-район. На 1 січня 1926 р. Проскурівська округа налічувала 16 районів. У вересні 1930 року округи в республіці були ліквідовані і здійснено перехід до двоступеневої системи управління «центр-район».  9 лютого 1932 року в Україні було утворено п`ять областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську та Одеську. До складу Вінницької області входила не лише територія сучасної Хмельницької області, а й окремі райони сучасних Житомирської, Черкаської та Одеської областей – всього 71 район, серед них – і Проскурівський. До 1925 року колективізація селянських господарств, (а на Поділлі, і, зокрема, в Проскурівському районі) чисельно переважало сільське населення, задіяне в аграрному – бурякозернотваринницькому -  виробництві), мала добровільний характер. Як зазначає дослідниця Світлана Маркова, ще в 1923-1927 роках на Поділлі розвивалися всі види кооперації, і, приміром, у 1924 році в Проскурівському районі було 11 комун і 80 артілей, у 1925 році – 8 комун, 92 артілі, 3 товариства СОЗ (спільного обробітку землі). Проте тоталітарна система залишалася незавершеною, доки зберігалася відносна економічна незалежність селянства. Приватне господарство селянина не вписувалося в комуністичну доктрину. Тому  вже з 1925 року комуністична кліка починає згортати процеси відносно вільного економічного господарювання українського селянства, роблячи наголос на колективізації, усуспільненні майна, посилюючи наступ на селянина-господаря, якого визначено класовим ворогом, прозвано «кулаком», «куркулем». Хто ж такий насправді був куркуль?  Ось , наприклад, як розуміли це поняття селяни у 1930-х роках  - зі  спогадів нашого земляка Віктора Нагурного, 1919 р.н. із  с. Купелі Волочиського району. Він народився в родині селянина-середняка: мали двох коней, одну корову з телицею, три гектари землі. Батько врятував всю сім'ю від депортації до Сибіру, коли продав коней та виїхав на будову Дніпрогесу (Головне політичне управління не вивозило неповні багатодітні сім'ї).  «Як зробилися куркулі? –пояснював Віктор Нагурний. -  Після революції видавали пайки (себто земельні наділи – авт.).  В той період видавали по 2 гектари на душу населення. А в кого були діти? В бідняка! І він одержав 10 гектарів землі на дітей, і ще на себе - разом – 12!»

Селянина починають душити економічно: податок, самообкладання, кооперативний пай, державна позика, примусова заготівля хліба, м`яса, молока, сільськогосподарської сировини, державне замовлення … і ще низка повинностей лягли на плечі хлібороба. Також селяни залучалися до перевезення власним тяглом казенних та військових вантажів, ремонту шляхів, мостів…  Вже починаючи з 1928 року, Сталін та його прихвостні  нав`язують ідею прискореної індустріалізації країни та колективізацію  сільського господарства. Індустріалізація потребувала величезних коштів, які планувалося отримати за рахунок селянства. Якщо раніше наголошувалося на добровільному вступі в колгоспи, то з 1929 року державно-репресивна машина застосовує до селянина низку примусових важелів з метою «загнати» туди усіх непокірних. Поворот в економічній політиці характеризувався примусовою продрозверсткою, забороною торгівлі, запровадженням карткової системи постачання міського населення, експропріацією – «розкуркуленням» спершу найзаможніших, а далі – й бідніших, яким придумано й кличку – «підкуркульники». Втім, під «розкуркулення», яке передбачало примусове виселення з дому, експропріацію всього майна, а для деяких, визначених, як особливо небезпечні, категорій селян – і розстріл, фізичне знищення, підпадали не лише заможні українці, а й просто запідозрені  у неблагонадійності. Колективізація в Україні відповідно до січневої постанови 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги комуністичному будівництву», повинна була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі  - навесні 1932 р. Але вже 24 лютого 1930 року С. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(Б) У до місцевих парторганізацій з настійною вимогою: «Степ треба цілком колективізувати за час великої посівної 1929 р., а всю Україну – до осені 1930 р.» Отже, встановлені постановою ЦК ВКП9б) строки скорочувалися на рік-півтора. У 1929-30 роках ЦК КП(Б)У «з метою надання практичної допомоги партійним організаціям» відрядив на місця своїх уповноважених. У Проскурівський округ прибуло 63 комуністи. Водночас , за рішенням центральної влади СРСР, парторганізації і профспілки відрядили з великих російських міст  в села України, в тому числі  й Поділля, 25 тисяч робітників – так званих «двадцятип`ятитисячників», «полум`яних пропагандистів», в тому числі, в Кам`янецький округ – 151, у Проскурівський – 200, в Шепетівський – 88 осіб.  В пропаганді комуністичного ярма, цькуванні селянина-господаря від центральних урядових газет на кшталт «Правди» не відставали районні рупори комунізму, як до прикладу,  газета «Прикордонна комуна» - орган Проскурівського райкому КП(б)У, райвиконкому і райпрофради, редакція котрої розташовувалася в Проскурові, на вулиці Остаповича, ч.52 (нині – вул. Володимирська, будівля колишньої друкарні).  Приміром, один з її випусків за числом 29 від 22 вересня 1931 року відкриває для дослідника галасливу, непримиренну, нещадну пропагандистську машину, яка тяжким котком сунула на подільське селянство, одурманюючи розум та волю хліборобів. Вбивчо цькує  цей «рупор» свою жертву - селянина-годувальника, скидає на його горопашну голову всі проблеми невдалої  комуністичної реформи-експерименту. Вже на першій шпальті  одразу в горішньому правому куті – повідомлення-докір про виконаних лише 39,5 відсотка від плану державних хлібозаготівель. Тут же - промовисті заголовки: «До 1-го жовтня залишилось 8 днів: КОЛГОСПНИКИ, А ВИ НЕ ВИКОНАЛИ ЩЕ Й ПОЛОВИНИ РІЧНОГО ЗАВДАННЯ»; «БУКСИРНОЮ ДОПОМОГОЮ ВІДСТАЛИМ ПРИСКОРИТИ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ»; «ВИКРИТИ КУРКУЛЬСЬКІ ВИТІВКИ – НЕГАЙНО ВЗЯТИ ХЛІБ У ТВЕРДОЗДАВЦІВ»; «КОЛГОСПИ, ПОДАВАЙТЕ ПРИКЛАД: БЕРІТЬ НА БУКСИР ВІДСТАЛИХ»; «Ударними темпами закінчуйте молотьбу  й за 2-3 дні  наздоганяйте Сергіївку»; «ЯКІ КОЛГОСПИ ПОЧАЛИ ВЖЕ БОРОТИСЯ ЗА ХЛІБ, А ЯКІ СПЛЯТЬ»; «ЗІЙШЛИ З ЧОРНОЇ ДОШКИ: НА СЕРГІЇВКУ РІВНЯЙТЕСЬ УСІ КОЛГОСПИ», «БОРОТИСЬ ЗА ХЛІБ ПО-БІЛЬШОВИЦЬКОМУ»; «НЕГАЙНО  ЗАКІНЧИТИ ПІДПИСКУ НА ПОЗИКУ ПО КОЛГОСПНОМУ СЕКТОРУ»; «ЯКІ КОЛГОСПИ НА ЧОРНІЙ ДОШЦІ І ЯКІ НА ЧЕРВОНІЙ»; «ВИГНАТИ КУРКУЛІВ ТА ЇХНІХ  АГЕНТІВ»; «РІШУЧИМИ ЗАХОДАМИ ВДАРИТИ НА ЗРИВНИКІВ» (мається на увазі плану хлібозаготівель – авт.); «НЕ ПАНЬКАТИСЯ З КУРКУЛЯМИ ТА ЇХНІМИ АГЕНТАМИ: ГЕТЬ ІЗ КОЛГОСПІВ, СІЛЬРАД ТИХ, ХТО ДОПОМАГАЄ КУРКУЛЯМ»; «СЬОГОДНІ Ж ЗАБРАТИ ХЛІБ У КУРКУЛЯ»…


Починаючи з лютого 1930 року, заганяючи селян в колгоспи ( а вслід за малоймущими туди вимушені були йти ті, хто не міг сплатити податки),  влада починає масово усуспільнювати корів, худобу і навіть птицю, чим викликали відчайдушний опір селян. Відповідно до довідки ЦК КП(б)У про кількість колективізованих селянських дворів в Україні від 10 березня 1930 року, в Проскурівській окрузі   кількість таких дворів зросла: від 7,5 відсотка у 1928-му до 70,8 відсотка у 1930-му. Селянські виступи – «волинки» - жорстоко придушувалися збройною військовою силою, як-от одну з найбільших «волинок» у Шепетівському районі в лютому-березні 1930 року, коли на беззбройних жінок кинули озброєних «комуністів з Харкова», міліцію і війська ОДПУ. Компартійна переписка згадує й про заворушення в селах Проскурівського району, які були швидко ліквідовані силовиками. Як-от, повстання селян у Немиринцях Фельштинського району Проскурівської округи 15-22 лютого 1930 року. Обурені примусовою колективізацією і викачкою зерна в селі жінки змусили більшовицьких активістів розвантажити підводу з експропрійованим зерном та ще й розвезли по дворах півтори тонни награбованого владою раніше збіжжя зі складу. Далі до них приєдналися чоловіки села і велика частина немиринчан  рушила хресним ходом з іконами до кордону з Польщею, у Тарноруду, шукати допомоги від більшовицького свавілля «у братів своїх за Збручем». Біля с. Соломна хресну ходу наздогнав загін кавалеристів і почав розгін та арешти. Після слідства й суду частину активістів було вислано на Північ СРСР на каторжні роботи, а частину кинуто до концтаборів.

У відчаї в 1930 р. селяни на Поділлі почали масово спродувати  та різати худобу. Більшовицький уряд 15 січня 1930 року видає постанову, якою райвиконкомам України надавалося право застосовувати до куркулів, які викриті в антиколгоспних вчинках, такі покарання, як позбавлення права користування землею, конфіскацію худоби та сільськогосподарського реманенту з відданням їх під суд. Перша черга депортування «куркулів» з України, яка була підготовлена ОДПУ 10 лютого 1930 року, представлена у таких цифрах: 20000 сімей, 100000 людей, 57 ешелонів, виселення на крайню Північ, закінчення операції 15 квітня 1930 року. В районах округів Поділля перша черга виселення мала закінчитися до 1 квітня 1930 року. Всі райони Поділля Вінницького, Кам`янець-Подільського, Проскурівського і Тульчинського.

Як свідчить довідка начальника секретно-оперативного управління ДПУ УСРР І. Леплевського від 13.03.1930 голові ДПУ УСРР В. Балицькому про хід виселення куркулів з України, було заплановано виселити з Проскурівського округу 436 сімей «куркулів».

Політична ситуація різко загострилася, тому правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Сталіним в березні 1930 р. видає постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі», якою санкціонує відмову від адміністративного тиску на селян з метою утворення колгоспів. За 10 днів  після публікації  з колгоспів, за даними С. Маркової, по всій Україні вийшло 1694  тис. селянських господарств.  До осені 1930 року з колгоспів вийшла половина селянських господарств, в тому числі середняки. Восени почалася нова кампанія – з оподаткування. Одноосібників обкладали величезними податками, в той час як колгоспники діставали податкові пільги. Це гнало селян назад в колгоспи.  У І кварталі 1930 р. в Проскурівській окрузі мешкало 56018 осіб, з них 51411  - селяни і всього 4607 -  городяни. Незаможники складали 56 відсотків, середняки – 32 і заможники – усього 12 відсотків.  

Науковці мають думку, що містечка й села Проскурівського району, як і населені пункти інших, близьких до кордону чи й прикордонних, районів менше постраждали від Голодомору-геноциду, бо отримували краще економічно-продовольче забезпечення і користувалися пільгами в оподаткуванні. Проте вивчення історичних подій 1929-1934 років на Поділлі й дані Національних книг пам`яті жертв Голодомору 1932-1933 років Хмельницької та Вінницької областей (а слід визнати, що там зібрано далеко не всі статистичні дані про кількість жертв Голодомору-геноциду), і свідчення живих очевидців і жертв комуністичного терору голодом відкривають страшну картину репресій і штучно організованого голодного мору, якими комуністичний режим СРСР чавив Проскурівщину у страшних 1930-х роках. Адже всі райони Поділля - Вінницького, Кам`янець-Подільського, Проскурівського і Тульчинського округів - були визначені більшовицькою владою як такі, що підлягають суцільній колективізації, котра планувалася в найкоротший термін. Мешканці нашого краю пройшли хресною ходою на Голгофу  Голодомору-геноциду через всі ті ж пекельні муки-тортури, що й вся Україна. Не оминули й їх примусова колективізація, розкуркулення, висилка, хлібозаготівлі, посилення хлібозаготівель, вилучення насіннєвих фондів, натуральні штрафи за невиконання хлібоздачі, буксирні бригади «грабіжників у законі», «чорні дошки», блюзнірський «закон про п`ять колосків», смертельні вироки похапцем склепаного 10 березня 1933 року сталінськими бонзами (політбюром ЦК ВКП(б)У) рішення про створення в УРСР спеціальної трійки з партійців та гепеушників, наділеної правом винесення смертних вироків у справах хлібозаготівель, цілковите вилучення у заблокованого населення продуктів харчування й заборона торгівлі найнеобхіднішими в господарстві речами – сіллю, сірниками, гасом… Повна ізоляція, цькування і нищення автохтонів  на своїй рідній землі зайдами і перевертнями…

Правда,  для своїх вірних прибічників комуністи таки творили комуністичний рай в Україні. Партійна верхівка харчувалася в закритих їдальнях, постачалася зі спецрозподільників. Не надто бідували силовики, ті ж прикордонники, що стерегли «соціалістичне беззаконня». Чи взяти, до прикладу, колишніх червоногвардійців та червоних партизан, котрі в 1917-1918 роках, до створення регулярної червоної армії, воювали за більшовицьку владу.  Як свідчать документи Державного архіву Хмельницької області, саме в голодні 1930-ті роки діяла, за вказівкою уряду, Проскурівська районна комісія у справі виявлення та утвердження в правах колишніх червоногвардійців та червоних партизан, котра, відповідно до постанови ВУЦВК»у» «Про пільги й переваги колишнім червоним партизанам й червоногвардійцям, а так й само військовослужбовцям РСЧА й Фльоти та їхнім родинам в зв`язку з Х-річчям РСЧА від 1928 року,  дбала, щоб її вірні прислужники були прикріплені до закритих їдалень, отримували на спецпайок не лише продукти харчування, навіть цукерки й тютюн, засоби гігієни, одяг, білизну, крам на одяг, а й пільги на безкоштовний проїзд у транспорті, оздоровлення в санаторіях, навіть на працевлаштування (Див. фото – авт.). А от всі інші були викинуті з цього комуністичного раю.

Вже 28 квітня 1932 року Вінницький обком партії в листі до ЦК КП(б)У нарікає на незадовільне продовольче постачання міст області: «Постачання Вінницької області, особливо міст, продуктами харчування перебуває в загрозливому становищі. У перші два місяці 1-го кварталу (до організації областей) міста, які належать до території Вінницької області (Вінниця, Могилів-Подільський, Тульчин, Кам`янець-Подільський, Проскурів, Умань, Бердичів, Шепетівка, за постачання яких відповідали безпосередньо Наркомпостач і ВУКС, постачалися продуктами й промтоварами (правда в обмеженій кількості). Але з моменту організації областей (березень-квітень) постачання цих міст майже припинилося. Особливо незадовільне постачання міст хлібом». В цьому ж листі йдеться, що навіть затверджений до обов`язкового забезпечення Наркомпостачем контингент з робітників і службовців та їхніх утриманців задовольняє мінімальну потребу цих міст лише на 48 відсотків. Тому було знято з постачання хлібом майже всіх службовців і великі виробничі артілі. Норма робітникам знизилася до 300-400 г (крім тих, які отримують спецнорми) й студентам – до 200 г. Та й ці мінімальні норми не завжди дотримувалися.

В цей же період, влітку 1932 року, як доповідають Вінницькі обласні та районні та установи, в області починається масовий вихід голодуючих селян з колгоспів. Вказують і мотиви селян: «Прошу виключити з колгоспу, так як сім`я пухне з голоду – нема що їсти» , або: «В колгоспі гірше, колгоспи себе не виправдали, а індивідуальне господарство може краще господарювати». Лише в Проскурівському районі  за 1932 рік вийшло з колгоспів 150 сімей, а 250 було виключено, як «чужі елементи». За інформацією Проскурівського райвідділу ДПУ, масовий вихід з колгоспів району «…в основному…за рахунок бідняцького прошарку села» зумовлений «відсутністю хліба», «в результаті надзвичайно низької оплати праці і безгосподарності в колгоспах, неналагоджегості громадського харчування і перебоїв з ним, кулацької агітації, викривлень, допущених низовими радянськими і партійними органами на селі». Найбільше випадків зафіксували у селах Водички, Осташки, Гречани, Шаровечка, Дзеленці, Ружичанка.

На засіданні  президії Вінницького облвиконкому про хід виконання плану хлібозаготівель в області 8 вересня 1932 р. Констатували, що «перебіг хлібозаготівель в області зовсім незадовільний», в тому числі й по Проскурівському району виконаний лише на 8 відсотків. Пограбоване подільське село вже конало в смертельних муках від голодного мору.

Лютий голод, який  давно масово косив скорботні жнива в обібраних до останньої квасолини та зернини українських селах, чиї змордовані опухлі мешканці, за таємними зведеннями ГПУ, вже вдавалися до людоїдства та трупоїдства, таки докотився взимку1933-го й до пролетаріату міст.

Доповідна записка Вінницького обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР доносить про важкий продовольчий стан та смертність серед населення в окремих районах: «Еще  с начала февраля мы начали фиксировать тяжелые продовольственные затруднения по ряду районов нашей области.  По Проскурову за последний месяц оставило учебу 16 человек, что составляет 40% к общему количеству студентов».  

Далі – гірше. В доповідній записці   Вінницького обкому партії до ЦК КП(б)У  про «продовольчі труднощі» від 18 березня 1933 р. йдеться, що «важке становище в низці сіл і колгоспів ускладнюється ще й винятково важким становищем з постачанням в містах та містечках області, де останнім часом різко зросла кількість випадків захворювання безбілковою набряклістю та смертності. ПРОСКУРІВ – зафіксовано 22 випадки опухання, а також випадки, коли окремі робітничі сім`ї харчуються сурогатами, картопляним лушпинням і т.д.  У зв`язку із продовольчими труднощами мають місце масові випадки залишення студентами навчальних закладів.  Проскурів – за півтора місяці по 5 навчальних закладах полишили навчання 160 чоловік …Бердичів – по 5 навчальних закладах – 343, Вінниця – 200 чоловік». Тут же доводиться до відома, що важке продовольче становище призвело до зняття кустарів з постачання. Із 29 тисяч кустарів  в області  14 тисяч нічим не постачаються, тоді як всі інші охоплені різними формами забезпечення харчами, обідами, якість котрих погіршилася. Рішення ЦК КП(б)У і РНС про прирівняння кустарів, які працюють в артілях прикордонної межі області з робітниками не виконане, навпаки, в І кварталі 1933 року становище ще погіршилося і з постачання було знято й ту частину кустарів, котрі трохи постачалися. В низці районів – Бердичів, Вінниця, Могилів, Проскурів – є випадки, коли кустарі, прийшовши на роботу в артіль, не можуть працювати через слабкість, виснаженість на ґрунті недоїдання. Ще гірше становище декласованої бідноти, зокрема, єврейської, в містечках області, серед якої помічено немало випадків опухання на ґрунті недоїдання і смертності».

В доповідній записці Вінницької обласної оздоровчої комісії про голод, смертність та людоїдство в районах області від 17 травня 1933 р. йдеться про різке  наростання охопленням «продовольчими труднощами» районів області порівняно з квітнем поточного року. До того ж, «останнім часом отримані відомості про випадки голодування частини прикордонних районів області: «Проскурівський район: охоплено продтруднощами 21 сільраду (із загальної кількості 57 сільрад) – 90 господарств, 755 чоловік, з них – більшість дітей». До того ж, фіксують в області до 5 тисяч безпритульних дітей: до 4 років – 1 тис. 338 дітей, «від 4 і вище – 3 тис. 500». На жаль, не подають, а скільки ж на той час загинуло дітей в муках голодної смерті.

Дослідник людомору на Поділлі Ілля Шульга писав: «Влітку (1932 року) все, що могло рухатися, посунуло до залізниць шукати порятунку. На вокзалах скупчилися десятки тисяч виснажених, брудних, хворих людей. У Вінниці, Жмеринці, Козятині, Вапнярці, Могилеві-Подільському, Проскурові щоденно підбирали десятки мерців. А також безпритульних дітей».

Та не всім  тоді велося так гірко до смерті й тяжко до загину в Проскурові й довколишніх містечках. Сатанинська більшовицька влада, організовуючи геноцид-людомор для придушення вільнолюбного українства, використала не лише метод грабіжницьких хлібозаготівель та колективізації, а й державно-спекуляційну схему так званих  «Торгзінів» - універмагів торгівлі з іноземцями, котрі почали діяти якраз в той період, коли було організовано Голодомор. Вінницький історик Валерій Рекрут, котрий дослідив діяльність, зокрема й проскурівського «Торгзіну», пише, що доступ до архівних матеріалів з цієї теми отримав лише після 1991 року. Радянська комерційна організація «Торгзін» була створена влітку 1930 року для обслуговування дипломатів та іноземних туристів, але від 10 грудня 1931 року РНК СРСР санкціонувала право «Торгзіну» проводити операції із закупівлі коштовностей (спершу золота, згодом – діамантів та антикваріату) від населення і здійснювати з ним торговельні операції за іноземну валюту. Щоправда, вироби із золота ділки з «Торгзінів» скупали у населення за ціною золотого брухту, себто заниженою у кілька разів від їхньої вартості. А стосовно іноземної валюти, то радянські гешефтмахери придумали ще хитрішу «схемку». Восени 1931 р. радянські громадяни отримали право на посилки з-за кордону, але не в натуральному вигляді: їм дозволялося на суму переказаних коштів замовляти товари, наявні у «Торгзіні», відповідно до встановлених державою правил. В цей час родичі з-за кордону, знаючи, що їхнім рідним доводиться скрутно в СРСР через голод, почали надсилати їм грошову допомогу, ясна річ, у валюті. Для цього за кордоном створили представництва «Торгзіну». Особливо зріс потік допомоги радянським євреям від родичів з багатьох країн світу та єврейських міжнародних допомогових організацій, як-то АРА та «Джойнт». Таким чином, більшовицька партверхівка не лише запланувала поповнити державну казну валютою, а й витягнути з населення, зокрема, й у євреїв, котрі віддавна займалися комерцією й накопичили цінності, та українських селян, яким організовано лютий голод, усі їхні золоті скарби, накопичені поколіннями родинні коштовності, антикваріат, ікони, монети царської чеканки… Недарма й задумували цю аферу, і керували «Торгзінами» гепеушники, пов`язані з комерсантами,  котрі й склали «бізнес-план» пограбування українського села в умовах штучного голодомору. В обмін на коштовності люди отримували символічні папірці – так звані товарні ордери певним номіналом, які тут же – шляхом «зустрічної торгівлі» й отоварювалися, правда, за спекулятивними цінами. Серед дефіцитних товарів, якими приваблювали вітрини «Торгзінів», були ікра чорна й червона,  балики з осетрини, ковбаси сирокопчені, свіже м`ясо, сири, звісно, житнє й пшеничне борошно, крупи, цукерки, одяг, хутра, тканини, швейне приладдя, інші гостродефіцитні товари. Ось для чого «Торгзіни» відкрилися не лише у великих містах СРСР, портах, а й на Поділлі: сперш, 1931 року, у Вінниці й Бердичеві, згодом в інших містах та містечках.  

В Проскурові універмаг «Торгзін» відкрився 25 травня 1932 року в одноповерховій будівлі в центрі міста по вул. 25 Жовтня, 19. Нині на цьому місці розташоване центральне відділення ПриватБанку (вул. Проскурівська, 19). Відзначивши вагомі «здобутки» «Торгзіну» за 1932 рік, керівництво Політбюро ВКП(б) зобов`язало цю контору збільшити товарообіг системи у 24 рази. Для цього, приміром, розширили Проскурівський «Торгзін» за рахунок відкриття філій у Волочиську, Городку, Деражні і Меджибожі. За неповних чотири роки існування Вінницькому «Торгзіну» пише В. Рекрут, вдалося «витягнути» з голодного населення області щонайменше 6 млн. «золотих рублів», 2 тонни побутового золота, понад 25 тонн срібла та інші коштовні речі, антикваріат  та інші реліквії. У перерахованому доля «заробленого» проскурівським «Торгзіном» - відсотків п`ятнадцять, каже науковець. Вище керівництво не раз ловило проскуріських гендлярів з «Торгзіну» за нечисту руку, махінації і набирало новий штат контори. Ось, приміром, скільки лиха накоїв був один з керівників Л. Глускінчлен ВКП(б) і колишній працівникм НКВС.  Крім того, що видав «золоті пайки» звільненим працівникам, то ще «згноїв», порушивши правила зберігання,  вкрай важливі продукти харчування та гостродефіцитні товари, як-то: 44 мішки борошна та близько 3-х тонн цукру, 19 т рафінаду. Також постраждав 1 вагон оселедців, які опинилися без тузлуку і втратили харчову цінність. І це все робилося тоді, коли тисяч змордованих голодом подолян в тяжких муках віддавали Богові душу… Ось як, до прикладу, згадував про людомор 1932-1933 років ШИРОКИЙ Прокіп Іванович, 1910 року народження, з приміського села  Копистин, Хмельницький району: « Було страшне горе. Люди їли все: горобців, мишей, крис, голубів. Моя сім’я вижила за рахунок того, що мама виростила тютюн, а я бігав в Раково його міняти на сухарі. Сухарі розтирали, добавляли жолуді і так ми вижили. Але були дуже виснажені, що потім після голодомору довго хворіли…» І таких свідчень сотні…

За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю до 25 тисяч осіб. Зокрема, у Вінницькій області, яка на той час налічувала 71 район, на думку історика Іллі Шульги, кількість населення протягом 1931-1934 років скоротилася на 1669564 осіб, тобто загинув кожний п`ятий подолянин.  З них 65 відсотків — працездатні чоловіки.

За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю до 25 тисяч осіб. Спланований злочинною комуністичною владою штучний Голодомор-геноцид забрав за різними оцінками від 7,5 до 10 мільйонів  життів українців. Зокрема, у Вінницькій області, яка на той час налічувала 71 район, на думку історика І. Шульги, кількість населення протягом 1931-1934 років скоротилася на 1669564 осіб. З них 65 відсотків — працездатні чоловіки. В Проскурові за різними оцінками загинули голодною смертю  щонайменше 1000 осіб. На сьогодні встановлено імена 886. Треба сюди додати невстановлені цифри про всі ближні села, котрі нині є мікрорайонами міста, додати тих безіменних, які загинули на залізничному вокзалі, яких знаходили вздовж колій… Чи вдасться нам коли-небудь полічити і назвати поіменно  всіх убієнних під час голодоморів, більшовицьких репресій в районі, в області, в Україні? 

Ми добре знаємо, що штучний Голодомор в Україні був, що це був організований геноцид, знаємо імена його зачинщиків і виконавців. Їм місце - на смітнику історії, як і нинішнім великоімперським катам України.

Ми запалюємо свічі пам`яті, оплакуємо страдників і ревно молимося за упокій всіх невинно загублених голодоморами і репресіями в Україні душ, за сльози матерів і дітей, і ненароджених… Нехай ні одна їхня сльоза, наша сльоза  не впаде на землю…

Переглядів: 67 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2023