| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Чт, 2021-03-04, 03:00

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Січень » 30 » ПЕТРО ДЯЧЕНКО – ЛЕГЕНДАРНИЙ ЗАЛІЗНИЙ ПОЛКОВНИК
12:53
ПЕТРО ДЯЧЕНКО – ЛЕГЕНДАРНИЙ ЗАЛІЗНИЙ ПОЛКОВНИК

30 січня 1895 року народився Петро Дяченко, командир полку Чорних запорожців, командир 3-ї Окремої кінної бригади Запорозької групи Армії УНР, командир 2-ї Української дивізії УНА, полковник Армії УНР, начальник штабу Поліської Січі УПА (1941), командир Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА, Окремої української протитанкової бригади «Вільна Україна» (1945), командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-поручник УНР (на еміграції). Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Автор спогадів.


Петро Гаврилович Дяченко народився в селі Березова Лука Гадяцького повіту на Полтавщині.

Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі.


 Учасник Першої світової війни. Після закінчення Оренбурзької військової школи прапорщиків у 1917 році вступив до Армії УНР. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорізькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже вісімдесят відсотків становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”.


Полк Чорних Запорожців вважається однією з найсильніших військових частин Українського війська доби Української революції 1917-1921 років.


Чорні Запорожці мали чорні шапки з чорними шликами, чорні жупани та чорні штани, також серед них був поширений звичай робити зачіску "оселедець”.


Ці кіннотники наводили жах на противника. Воювали з більшовиками, білогвардійцями, махновцями. Особливо вони відзначилися в боях під час Проскурівського прориву (1-6 червня 1919-го), під Вознесенськом на Миколаївщині (16 квітня 1920-го), під Сидоровом на Тернопільщині (25 липня 1920-го), під Проскуровом (25 вересня 1920-го), у яких було розгромлено більшовицькі формування. "Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Сучасники називали Чорних Запорожців «залізними людьми». Ці слова безпосередньо стосуються й самого командира, невтомного вояка Петра Дяченка, котрий не раз був поранений в боях.

Полкова присяга звучала як пісня:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу –

Тебе любить. Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

Цій присязі Петро Дяченко залишався вірним усе своє вояцьке життя. Навіть і в інших військових формуваннях і арміях. А він 25 років служив у різних арміях, із них тринадцять — на фронтах різних воєн. Улюбленим висловом військовика-практика був: «Сміливі мають щастя». Насправді це гасло Петро Дяченко і його підопічні козаки підтверджували своїми військовими перемогами.

У березні 1918 р. Дяченко взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.

Після встановлення 29 квітня 1918 року Гетьманату Павла Скоропадського Петро Дяченко продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. – курінним.

22 січня в Кременчуці за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська діяча.

Кінний дивізіон Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира і лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї і кровопролиття.

Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Скажімо, під час наступальної Проскурівської операції в червні 1919 року. Але про це мова далі.

Після Вапнярського заколоту Омеляна Волоха 21 березня 1919 року та наступу більшовиків поріділим силам Південно-Східної групи Армії УНР, в тому числі й Запорізькому корпусу, довелося відступати через Румунію в Галичину, щоб зберегти військо, яке зосталося вірним Українській Народній Республіці. Впродовж квітня і травня 1919 року полк Чорних запорожців відступав від Вапнярки до Тирасполя і далі, через Румунію, - до Заліщиків. Цікаво, що під час цього переходу румуни роззброїли всі українські частини, крім Чорних запорожців, котрі зберегли своє майно завдяки винахідливості і рішучості командира Петра Дяченка. А далі – залізницею через Тернопіль, Радивилів – уцілілі частини Запорозького корпусу переїхали до Почаєва, де стали готуватися до нового наступу на більшовиків, який згодом отримав назву в історичній науці «Проскурівський прорив Армії УНР». На час прибуття Запорозького корпусу Армію УНР було витіснено за річку Збруч, де вона, оточена з усіх боків польською та більшовицькою арміями, утримувалаа лише невелику територію в околицях Кременця Волинської губернії. Прибулий до Радивилова полк Петра Дяченка було включено до складу Запорозької групи під командуванням Володимира Сальського, складеної із колишніх частин Запорозького корпусу. У своїх спогадах «Чорні запорожці» Петро Дяченко вказує, що на той час у полку було 250 шабель, 8 важких скорострілів, з яких 4 на юках і 4 на тачанках. У пластунській сотні було 60 багнетів. Разом у полку було близько 500 козаків. Тоді ж остаточно встановилася й назва полку. Ім`я колишнього командира корпусу, арештованого Петлюрою полковника Петра Болбочана, якого бажав полк, запорожцям носити було заборонено. Полку було заборонено зватися Республіканським, але цю назву козаки не сприйняли. Частину назвали Кінним полком Чорних Запорожців. Перед самим наступом у полку було 4 кінні сотні, об`єднані по 2 у 2 курені, кулеметна сотня, пластунська сотня і господарська сотня – усього 7 сотень.

Усього в Запорозькій групі було три тисячі бійців і їх було переформовано з двох (Перша Запорозька і Друга Республіканська дивізії) у три дивізії: Шосту, Сьому та Восьму Запорозькі. Друга Республіканська дивізія, до складу якої входив перед тим Кінний полк Чорних Запорожців, стала основою Сьомої Запорозької дивізії, але тепер Кінний полк Чорних Запорожців було включено до складу Шостої Запорозької дивізії, очолюваної Олександром Загродським і створеної на основі колишньої Першої Запорозької дивізії.

Український військовий історик Микола Капустянський писав про Запорозьку групу: «Дуже гарний склад старшин, багато кадрових. Були такі командири полків (це можна сказати й про Петра Дяченка), що розпочали свою службу простими козаками в Запорозьких частинах і посунулися вгору завдяки своїм бойовим чинам на очах Запорожців. Міцне злютування поміж старшинами та козаками. Своєрідна й сувора дисципліна. Кожна дивізія, ба, навіть полк, мали свою визначену фізіономію».

1 червня 1919 року розпочалася наступальна операція Армії УНР на Проскурівському напрямку, розроблена начальником штабу Дієвої армії УНР полковником Василем Тютюнником, в результаті якої під контролем УНР опинилися залізниці Старокостянтинів-Проскурів-Камянець-Подільський та Волочиськ-Проскурів-Деражня.

Чорні Запорожці, пройшовши прискореним походом з Радивилова через почаїв та Вишнівець, прибули 2 червня у південні околиці Ланівців, де мали прикривати з півдня наступ Сьомої Запорозької дивізії, яку очолював їхній колишній командир Юрій Осмоловський. Там і відбувся їхній перший Лановецький бій з частинами Таращанської бригади Василя Боженка.

На вечір 2 червня Сьома Запорозька дивізія вийшла на лінію Волиця Вонсовича-Пахутинці. На її правому крилі наступали Чорні Запорожці, а праворуч від них на Чорний Острів наступала їхня Шоста Запорозька дивізія. А 3 червня Сьома Запорозька дивізія вийшла на лінію Миколаїв-Чорний Острів.

4 червня Запорожці повели безпосередній наступ на Проскурів і швидким наскоком захопили залізничну станцію. Проте ворог почав обходити ліве крило дивізії, тому дивізія відступила на лінію Калинівка-Черепова. Петро Дяченко згадував у своїх мемуарах, що під час цього бою він наказав обстріляти з новоздобутої полкової гармати станцію у Проскурові. Постріли виявилися дуже вдалими і неабияк злякали ворогів. Настав час для наступу на станцію, але несподівано надійшов наказ полкові припинити бій і відступити в район села Миколаєва.

6 червня, після перегрупування, Чорні Запорожці поновили наступ на Проскурів з північного сходу спільно з Восьмою Запорозькою дивізією, яка дислокувалася в районі Олешин-Лісові Гринівці. Місто було здобуте після бою, що тривав від 5-ї до 8-ї години ранку. Ворог відступив на схід та на південь. Оцінюючи бої за Проскурів у праці «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році», військовий історик генерал Микола Капустянський однією з причин такого успіху української армії назвав надзвичайну «активність Запорожців – це був вихор, що змітав усе на своєму шляху. Нема машинових крісів і гармат – вперед, треба здобути їх у ворога. Командуванню важко було стримувати цей стихійний рух вперед». Та ствердив: «Взагалі можна сміло сказати, що головну ролю в цьому прориві і врятуванні Української армії від цілковитого її знищення відіграли Запорожці». І, безумовно, додамо, Чорні Запорожці, на чию мужність і військовий запал рівнялося вояцтво.

Запорожці захопили в Проскурові 30 гармат, десятки скорострілів, 700 вагонів, паротяги і багато вогнепального припасу. Та головним стратегічним успіхом Проскурівського прориву стали здобуті міста Кам`янець-Подільський (у ньому розмістилися урядові установи) та Деражня. Після захоплення цього рубежа перед Армією УНР відкрився шлях на Київ та Одесу.

До речі, В цей час 7 червня безпідставно відсторонений Петлюрою полковник Петро Болбочан прибув в Проскурів з наміром повернутися до командування Запорозькою групою, тоді Чорні Запорожці його гаряче підтримали. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося й звернення командирів полків Запорозької групи повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.

Він та інші старшини-запорожці навіть планували захопити потяги з урядом в Чорному Острові та утримувати їх доти, доки не буде звільнено заарештованого полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров "і прийшов кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка "мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.

Петро Дяченко констатував: коли чорношличникам стало відомо про розстріл Болбочана, Петлюра до "кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”.

27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника, якого таємно від армії, котра вела в цей час кровопролитні бої, 28 червня 1919 року розстріляли на станції Балин. Тоді Петро Дяченко став командиром Окремого кінного Запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.

"Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, завжди сам шукав ворога та бив його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах "Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б "Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки "Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки "Чорних”.

Втім, Проскурівська операція Армії УНР тривала (зі змінними успіхами) ще майже два місяці. І завершилася черговим здобуттям Проскурова 29 липня 1919 року. Цього дня о 7-й годині ранку козаки Петра Дяченка увірвалися до Проскурова і з допомогою Сьомої Запорозької дивізії полковника Юрія Осмоловського після короткого бою здобули його. Переслідуючи ворога, що втікав у напрямку Калинівка-Заруддя, чорношличники знову захопили обози з фуражем та військовим майном. В цьому бою особливо відзначився командир Чорних Запорожців полковник Петро Дяченко. Він перший у кінному строю врізався у ворожу колону і не дав їй змоги розгорнути піхоту. Після боїв на Поділлі, 3 серпня 1919 року, переслідуючи окупантів, Запорозька група Армії УНР вирушила з боями здобувати Київ.

1919 рік завершився для Армії УНР листопадовою катастрофою. Проте Чорношличники та їхній командир Петро Дяченко в числі інші козацьких частин уцілілої армії не мали наміру тікати чи демобілізовуватися, як це вчинили деякі військові частини. Натомість 6 грудня 1919 року вони вирушили у Зимовий похід запіллям відстоювати честь української зброї (тобто перейшли на партизанський спосіб боротьби). Виступили у цей славетний військовий похід під командою Михайла Омеляновича-Павленка і Чорні Запорожці. Їх було 212 шабель. А всього – 417 старшин і козаків.

До слова, у вересні 1920 року під час другого польсько-українського наступу Чорні Запорожці взяли участь у Проскурівському бою і здобули (вже втретє за час Визвольних змагань 1917-1921 років) місто Проскурів. Форсувавши Дністер, армія УНР завдала поразки 14-й радянській армії і оволоділа територією між Дністром та Збручем. Українські й польські війська вступили до Тернополя, згодом – до Проскурова . Під час наступу 25 вересня 1920 року гарматний курінь Чорних Запорожців відкрив вогонь по радянських бронепотягах за дві версти від Проскурова з південно-західного боку, а пластунський курінь Чорних Запорожців було кинуто на станцію Проскурів. Попри сильний гарматний вогонь за півгодини пластуни опанували станцію. Ворожі броне потяги відійшли на Деражню. Проскурівчани вітали Запорожців квітами. На нічліг вони розташувалися у селі Заріччя, 26 вересня перейшли до Лісових Гринівців і Олешина. Чорним полком в цей час командував поручник Карліс Броже, оскільки Петро Дяченко лікувався після поранення в бою під містом Бурштином. Та невдовзі полковник одужав і повернувся до своїх козаків.

12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами було укладене перемир’я. Завершивши вигідно для себе війну з більшовиками, польський уряд, усупереч варшавським домовленостям, залишив армію УНР напризволяще. Після півторамісячних напружених боїв знекровлені українські війська відступили за Збруч.

Петро Дяченко разом зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих, де вони перебували у 1921-1924 роках. Полковник Дяченко опікувався своїми козаками, влаштовував їх до польської армії, сам же працював звичайним робітником. Із 20 липня 1928 року – Петро Дяченко - майор Війська Польського. 1934 року закінчив Вищу військову школу.

На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 року П.Г. Дяченко брав участь у війні Польщі проти Німеччини та СРСР. У боях проти радянських військ над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. У подальшому співпрацював з ОУН. У 1945 році командував протитанковою бригадою "Вільна Україна” у складі Української Національної Армії генерала Павла Шандрука. У травні 1945 року здався в полон американським військам.

Після війни П.Г. Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали сили визвольного руху в Україні. Згодом П.Г. Дяченко переселився до Філадельфії (США). Тут він багато часу присвячував своєму синові Петру та дружині Олені, крім того, займався рослинництвом, захоплювався фотографією, почав писати спогади 1959 року в часописі "Америка” вийшли друком його спомини "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” про долю полку чорношличників у 1919 – 1920 роках.


1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченкові звання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі, вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

Упокоївся Петро Гаврилович Дяченко 23 квітня 1965 року. Поховано українського генерала на українському православному цвинтарі в Баунд Бруку, штат Нью-Джерсі, США.


 

Переглядів: 38 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021