| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Вт, 2021-10-26, 11:08

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Жовтень » 7 » Петро Болбочан - творець українського війська
17:38
Петро Болбочан - творець українського війська

Петра Болбочана називаємо творцем українського війська, батьком Запорозького корпусу Армії УНР, здібним і хоробрим воєначальником, державником, відданим ідеї Української незалежності та соборності.
Довгими роками в період існування СРСР, а після 1991 року – і в незалежній Україні – особистість Петра Болбочана в історичній і публіцистичній літературі висвітлювалася однозначно негативно. Його показували як злочинця, анархіста, державного зрадника, злого генія Української революції.
Але нині маємо вдосталь наукових досліджень, монографій серйозних істориків, щоб спростувати наклепи проти визначного українського військового-державника, який ще й у наш час не дає ворогам України спокійно спати. І треба знати, чому саме! У спогадах про свого командира Петра Болбочана сотник Борис Монкевич писав: «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання.
Ніколи не підвищував голосу, нікого не гудив і не робив привселюдно догани, як це роблять більшість стройових начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він, чи ні».
Військовий діяч В. Євтимович писав, що Болбочан «належав до тих природжених вояків-митців, чи, як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим і до справи, якій самі служать».
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гижцях Хотинського повіту в родині сільського священника. Навчався у Кишинівській духовній семінарії. Та замість ряси обрав в житті військовий однострій.
Ще юнкером Чугуївського юнкерського піхотного училища Петро Болбочан зарекомендував себе свідомим українцем. Пропагував творчість Великого Кобзаря серед майбутніх військових, вів "сепаратистські" розмови, за що начальник школи пророкував юнакові: "Шибениця по тобі плаче!».
У 1909 році, завершивши навчання, підпоручник (молодший лейтенант) Болбочан служив у 38-му Тобольському піхотному полку. Молодий офіцер показав себе здібним військовим: виконував обов’язки завідувача мобілізаційної частини, керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом.
Під час Першої світової війни Болбочан взяв участь у 37 бойових операціях, був поранений і контужений, за героїзм і відвагу був відзначений орденами.
Лютневий і жовтневий перевороти 1917 року підполковник Болбочан сприйняв як шанс для України створити власну державу і власне військо, без якого державність неможлива. Тому Болбочан бере участь в українізації російської армії.
4 листопада 1917 року П. Болбочан сформував 1-й Український республіканський полк у складі 5000 вояків при 5-му армійському корпусі і був призначений його командиром. Він планував українізувати весь 5-й армійський корпус, але підбурені більшовицьким солдатським комітетом російські солдати обеззброїли Республіканський полк, а казарми підірвали. З уцілілим загоном Болбочан аж у січні 1918 року прибув у Київ, до якого вже наближалася більшовицька орда Муравйова. Він звернувся до лідерів Центральної Ради з пропозицією сформувати офіцерський загін для захисту столиці. Так і не діждавши дозволу від провладних винниченків-грушевських, котрі тоді мріяли про всесвітню соціалістичну федерацію, а не про сильну українську армію,
Болбочан сформував у Києві курінь 1-го Республіканського полку у складі 500 бійців, з яким взяв участь у придушенні більшовицького повстання в січні 1918-го на заводі «Арсенал». Болбочан і його козаки одними з останніх залишали Київ, тоді як, приміром, тодішній противник створення регулярного війська Михайло Грушевський утік першим, не повідомивши про свою втечу ні штаб оборони Києва, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Цілеспрямовано розбудовуючи українське військо, Петро Болбочан пройшов шлях від командира пішого полку до командира 1-ї Запорозької дивізії, а згодом – командира Запорізького корпусу і, врешті, командуючого Лівобережним фронтом Армії УНР. Запорожці під командуванням Болбочана з боями переможною ходою навесні 1918 року звільнили від більшовицьких орд Полтаву і Харків, згодом рушили на південь України, вибивши більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська, Мелітополя. Завдяки блискавичній Кримській операції під командою Болбочана1-ї Запорозька дивізія форсувала Сиваш, стрімко взяла Перекоп, і вже 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а 25 квітня переможно увійшов у Сімферополь і Бахчисарай. Саме завдяки акції Петра Болбочана Гетьман Скоропадський зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено…
Поблизу Олександрівська, куди київські керманичі доручили Болбочанові відвести Першу Запорозьку дивізію, завершилося її формування. Число особового складу досягло 12 тисяч, з них старшин і інтелігенції було до 80 відсотків. Двомісячна стоянка в Олександрівську була найбільш романтичною добою в житті новітніх запорожців, писав С. Шемет, наводячи спомини сотника Авраменка. Там, у степах старого Запоріжжя Болбочан зумів відродити і зміцнити в них той лицарський дух, що дав їм силу, єдиним з усіх військових українських формацій доби Української революції 1917-1921 років пережити три тяжких роки, «сповнених нерівної боротьби при найтяжчих обставинах, при цілому ряді страшних розчарувань». Перебуваючи в селі Вознесенка, що виникло на місці козацького зимівника, Петро Болбочан вирішив не просто відвідати зі своїми підопічними давню козацьку столицю – острів Хортицю, що за кілька кілометрів від історичного села, а провести урочистий військовий ритуал козацької звитяги і посвяти.
На пароплаві «Кочубей» 18 червня 1918 року козаки під проводом Петра Болбочана дісталися Хортиці. З оркестром на чолі запорожці вирушили на північ острова, де збереглися рови, старі редути та могили з часів засновника Січі князя Байди-Вишневецького, який в 1530 році відбився зі своїм козацтвом від кримського хана. Пройшли повз «Вошиву» скелю зі збудованим на ній гетьманом Шахом сильним редутом, який тримав гарматним і мушкетним вогнем колись на цілу версту весь Дніпро. Зупинився полк біля високого хреста на північному боці острова, поставленого на місці колишньої Запорозької церкви. Від хреста починалася низка редутів, що захищали острів із заходу, чудовий навкруги краєвид. На півночі – високі скелі, що стискають Дніпро. Це місце зветься по-запорозькому «Вовче горло», по-татарському - «Кічкас» - бурхлива вода. На схід видно в долині місто Олександрівськ в садках і парках, на північ – Великий Луг Запорозький, як зелене море, і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам`яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст. По команді «Спочить!» - майже всі кинулись на коліна, вклонилися дідівським могилам і зі слізьми ентузіазму цілували святу землю. «Особливо з великим ентузіазмом робили це галичани, тоді найбільше національно свідомий український елемент». В молодечім запалі запорожці клялись ніколи не відступати від національної справи і коли того буде потрібно, положити життя за Державність Українську. Обдивившись острів, полк повернув назад. Через 10 днів запорожці зібралися вдруге побувати на редутах, пом`янули славних предків. Уже з Вознесенки водив полковник Болбочан своїх бійців на Хортицю. 29 червня на узвишші острова Болбочанові козаки поставили поряд з дерев`яним залізний хрест з написом: « Сей хрест – знак щирої любови і вдячної пам`яти орлам небіжчикамЗапорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого1918».
Полковий пан-отець Микола Мошняга освятив хрест і під синім небом відправив службу Божу, панахиду за упокій душ померлих і тих Запорозьких братчиків, які загинули в боях.



Після служби Божої сказав отаман промову. Зазначив він велике і тяжке завдання, яке лягало на його славне молоде Запоріжжя, яке з честю виконало недавно перший іспит. Авраменко наголошував: « Не за прикладом модних ораторів говорив славетний патріот, не вигукував красивих фраз, та глибоко в душу запали його слова кожному. Зрозуміли … козаки ясні його слова, а разом з тим і своє завдання – сотворити сильну армію, бути цементом, що зв`яже цю підставу державну. Зрозуміли і довго тримали і тримають в собі старі запорожці заповіти його і по цей час. Гучним «Слава!» покрилася промова і довго одгукувалися їм скелі і бір.
Багато цим разом було і сторонніх людей, що приїхали човнами подивитись на козаків, побачити на власні очі своє національне військо. Ці сторонні збиралися у гуртки, розпитували козаків, самі розказували, і вірили всі, що настав кінець колишньому поневоленню і воскресла Україна!»
Влітку 1918-го Болбочан з військом утримував державні кордони України на Чернігівщині і Харківщині в постійних сутичках з більшовицькими загонами, які «промацували» слабкі місця держави з північного сходу, готуючи агресію.
А потім було повстання проти Гетьмана, в якому Петро Болбочан підтримав …соціалістів Директорії. Його біографи кажуть, що Болбочан тоді виступив не так проти Гетьмана Скоропадського (якого він, до речі, до останнього просив стати на чолі повстання!), як проти засилля в його оточенні і в його адміністраціях на місцях білих генералів, котрі тягнули Україну в нове-старе московське ярмо. І соціалісти, звичайно, йому «віддячили», спершу заклеймивши полковника «реакціонером», «найлютішим ворогом Директорії» (Винниченко), «абсолютним дурнем у політично-державних справах», «нікчемністю», «руйнівником української державності» (Петлюра)… Лише за те, що полковник обороняв українські національні державні інтереси і не йшов ні на які компроміси з більшовиками. Приміром, розігнав робітничий з`їзд у Харкові, який становив загрозу розростися в антиукраїнське повстання, розігнав з`їзд Селянської спілки в Полтаві, на якому теж звучали антиукраїнські, антидержавницькі гасла… Треба розуміти, що більшовицька Росія, готуючись до війни, заслала в Україну сотні своїх агітаторів та агентів, які використовували людні зібрання для підривної агітації. Це розумів Болбочан, який вів бойові дії на передовій, і говорив, що з ворогом слід розмовляти зброєю, і цього не розуміли і не хотіли знати соціалістичні проводирі у Києві, котрі потайки вели переговори з російськими більшовиками. На закиди в нелояльності до більшовиків Болбочан відповідав ворогам: « ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». Більшовики так боялися Болбочана, що за «цього грізного противника радянської влади» червоні комісари обіцяли (живого чи мертвого) 50 000 червонців.
Для ліквідації Болбочана неодноразово засилали більшовицьких шпигунів. Було здійснено два замахи на життя полковника. На щастя, Болбочан не постраждав.
Це дуже дратувало більшовиків і не тільки їх, а й україножерів з Добровольчої армії. Вороги заочно винесли українському полковникові смертний вирок.
А потім – була оборона Лівобережжя від підступних московських зайд. Друга російсько-українська гібридна війна, яку Ленін з Троцьким подавали, як «громадянську»… Болбочан прохав київських верховод про підкріплення, але його не було. Правда, з Фастова відправили на східний фронт ешелон мобілізованих, але то було не військо, а зворохоблений більшовицькою пропагандою натовп, який дорогою розбігся… Під натиском переважаючих сил агресора 8500-тисячний Запорозький корпус відступав углиб держави. 10 січня 1919 року Болбочан дав оцінку більшовицької армії: «Це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну».
Голова Директорії Володимир Винниченко на застереження Болбочана відповів: «Ви нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».



Болбочан щоденно надсилав телеграфом Петлюрі номери військових частин та прізвища командирів Червоної армії, а «Головний отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замириться з більшовиками і зовсім не вірить в донесення полковника УНР про кількість й активність більшовицького війська на фронті».
П. Болбочану доводилося боротися і з «хатніми ворогами», зокрема з Н. Махном, проти якого спрямував 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького. У той час у болбочанівських полках було по 400, а в деяких і по 200 вояків. Усі вони були дуже стомлені щоденними кровопролитними боями і потребували відпочинку. Жодної допомоги офіційний Київ на фронт не надсилав.
«Мої частини можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошував полковник у доповіді Директорії й про намір залишити Полтаву.
Командувач Лівобережним фронтом повідомив керівництво Директорії, що відводить Запорозький корпус в резерв у Кременчук, «бо він є не здатний до бою і треба не менш як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність».
А замість підмоги – Болбочана за наклепами ворогів і заздрісників обвинувачують в здачі національних інтересів, заарештовують і відправляють до Києва. Петлюра, уздрівши полковника, блідне і перелякано питає свого поплічника Волоха, який і зробив цю каїнову справу: «Нащо ви його привезли?». Свідки тих подій кажуть, що лише охорона з Болбочанових запорожців, які провели заарештованого отаманом Волохом полковника до самої столиці, не дала скоїти його вбивство дорогою. Відкриті листи заарештованого, але не засудженого Петра Болбочана до Головного Отамана Симона Петлюри, Директорії, начальнику Генштабу, голові Осадного корпусу Євгенові Коновальцю, членам правлячих партій за січень-лютий 1919 року, як і його доповіді та рапорти вищому військовому керівництву УНР, свідчать, що бойовий полковник не те що чудово орієнтувався в тогочасній військово-політичній обстановці, а й абсолютно тверезо оцінював всі шанси України на збереження державності. Він вимагав від влади, яка займалася балаканиною і підкилимковими домовленостями з «братами-більшовиками» твердих конкретних дій, а не демагогічних гасел, сміливо та відчайдушно (як справжній демократ) називав людей та речі своїми іменами, без огляду на політкоректність… Говорив жорстоку правду, і це не просто не подобалося, а викликало лють. А вороги України тим часом не дрімали.
«Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він безперервно воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його», — писав 24 січня 1919 року в щоденнику Є. Чикаленко.
Хоч доказів та висунутих звинувачень не було, з П. Болбочаном не зустрівся жоден лідер УНР, ніхто із членів Директорії чи керівників політичних партій, не кажучи про військових із Генерального штабу. Впродовж усього часу перебування в Києві полковник так і не отримав жодного офіційного роз’яснення щодо причини свого арешту.
У відкритих листах Головному отаману, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, лідерам партій Болбочан запитує: «За що я арештований? Я прохаю відповіді. Може, за те, що 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як (від) безталанного міністерства Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму гетьманського…
Може, за те, що по першому заклику Директорії я енергійно піднявся на повстання і своїми діями рішив судьбу на всій Україні. Може, за мої гучні побіди…».
Полковник «рубав правду» про армію: «Що Ви всі робили… Може, скажете, організували в тилу армію… Ні, Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати організацію своїх частин».
Болбочанові боліла доля України: «Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна! Ми боремося з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».
Петро Болбочан вимагав справедливого суду або звільнення: «Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я заслужив сього, бо я ні в чім не винуватий, а навпаки — Ви всі винуваті, бо Ви не можете розбиратись у самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та писцями».
Історія довела, що вказані полковником Болбочаном прорахунки уряду й лідерів соціалістичних партій в будівництві власної держави та армії, їхня спроба загравати з більшовиками, низький рівень кваліфікації багатьох урядовців, загальний безлад у країні через недосконалий і слабкий державний апарат врешті-решт призвели до втрати Української державності.
Три місяці Петро Болбочан жив під наглядом у Станіславові (Івано-Франківську), а з наступом польського війська перебрався в Тернопіль, де мав зустріч з Симоном Петлюрою. Полковник не погодився на пропозицію Головного Отамана виїхати за полоненими українцями в Італію, хоча це було безпечно і казенним коштом. Натомість він поїхав в Проскурів з наміром знову очолити Запорозьку групу Армії УНР.
7 червня 1919 року в Проскурові державний інспектор Запорозької групи військ М. Гавришко призначив отамана Болбочана командиром Запорозької групи замість полковника В. Сальського. Болбочан прибув у штаб Запорозької групи в Проскурові, що містився на той час в будинку Вуля, зведеному для потреб міського банку на вулиці Мільйонній (нині – бібліотека Хмельницького університету управління та права) і повідомив про свій намір тодішнього командира Запорозької групи полковника Сальського. Свої дії пояснив необхідністю рятувати Українську державність та армію, які руйнують верховоди-соціалісти, здаючи інтереси України більшовикам. Хоч Болбочан мав за собою військову підтримку - своїх запорожців – відбирати владу у Сальського силою не став, чекаючи на рішення Головного Отамана.
Проте тодішні керівники УНР розцінили його вчинок, як намір вчинити антидержавний переворот шляхом повалення уряду.
Заарештований 9 червня 1919 року, Петро Болбочан чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки в Чорному Острові.
10 червня 1919-го було створено надзвичайний військовий суд, який цього самого дня ухвалив рішення: притягнути до відповідальності полковника П. Болбочана «за злочинне захоплення влади — посади командуючого Запорозькою групою». Суд тривав сім годин і виніс вирок: кара на смерть.
11 червня 1919 року Головний отаман прибув на фронт. Він запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, що йому не впаде жоден волос з голови».
Великого українського патріота могли помилувати. Але Рада Міністрів відхилила пропозицію «звернутися до Головного отамана помилувати Болбочана». Пропозицію підтримав тільки міністр юстиції А. Лівицький, інші міністри проголосували за смертний вирок.
Але уряд есдека Б. Мартоса переклав усю відповідальність щодо справи Болбочана на Наказного гетьмана: «Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою військовою».
Не хотів на себе брати відповідальності і Наказний гетьман О. Осецький, який 26 червня звернувся до Петлюри з листом: «Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного отамана по справі П. Болбочана, маючи на увазі два прохання Болбочана на ім’я Головного отамана, наслідки яких мені не відомі», — зазначено в листі.
Від Петлюри не було жодної відповіді.
«Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного отамана лишилися без відповіді», — таку резолюцію наклав Наказний отаман О. Осецький.
28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського судовий вирок було виконано. У Балині полковника два тижні катували. Крім тортур, його двічі виводили на розстріл, «виривали яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими набоями (без куль)», — згадував сотник М. Письменний.
Від таких катувань Болбочан збожеволів. Охорона, яка вела його на страту, розповідала, що його вбивали непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана двічі відмовлялися виконувати наказ, після чого полковника особисто застрелив начальник контррозвідки Дієвої армії УНР М. Чеботарів.
Всі ці події відбувалися саме в розпал контрнаступальної Проскурівської операції Армії УНР. І якщо Проскурівський прорив 6 червня 1919 року, завдяки 6-ій, 7-ій і 8-ій дивізіям Запорізької групи Армії УНР, які виявили небувалий героїзм при звільненні від більшовиків Проскурова і подальшому наступі на схід, був успішним, то розстріл Болбочана негативно вплинув на бойовий дух запорожців, а надто 7-ої дивізії, яка найбільше вболівала про повернення свого командира до війська. Це зазначив навіть Микола Капустянський (на той час заступник першого генерал-квартирмейстера штабу Армії УНР) у праці «Похід Українських армій на Київ, Одесу». Тим більше, що Петлюра перед тим, 11 червня, зустрічався з делегаціями запорожців в Проскурові і обіцяв зберегти життя полковникові. На жаль, слова не дотримав. І це стало однією з причин поразки українського війська в боях з більшовиками і здачі Проскурова 6 липня 1919 року. Багато хто із запорожців навіть мав намір вийти зі складу Армії УНР і вирушити на Наддніпрянщину, щоб у лавах повстанців продовжити збройну боротьбу проти більшовицьких окупантів. У телеграмі штабу Запорозької групи від 7 липня 1919 р. повідомлялося: «Отаман Сальський скликав зібрання командуючих дивізіями, на якому виявилося, що козаки дуже схвильовані останніми подіями і обурені проти влади». Лише 10 липня Володимирові Сальському вдалося переконати запорожців продовжувати бойові дії у складі Армії УНР. Проте від Запорозької групи таки від`єдналися і пішли у Наддніпрянщину курінь Холодного Яру та загін отамана Михайла Павловського.
Ось що записав про ці події в своїй книзі «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році» генерал Микола Капустянський:
«Витяг з моїх записок. Сумний епізод з отаманом п. Балбачаном.
З початку Проскурівської операції було зроблено спробу з боку деяких укр. кол висунути от. Балбачана, що перебував в той час в Галичині не при ділі, на к-ра Запорізької групи. За його допомогою внести політичну зміну в уряді.
В цей час при владі стояли українські С.-Р. і С.-Д. От. Балбачан – видатний військовий діяч, щирий українець, справжній лицар, але недосвідчений в політичних інтригах. Умів тримати лад та дисципліну, чим дуже заімпонував Запоріжцям, на чолі яких стояв з початку українського руху (творець 7-ї Запорізької Республіканської дивізії).
От. Балбачан, спираючись на свою справжню популярність серед запоріжців, не розібравшись в ситуації, піддався на провокацію і в Проскурові 9.VІ поставив ультимативно деякі вимоги урядові. Його було заарештовано й суджено. Партії, які його висунули, лишилися з боку. Винесено вирок на смерть і 29.VІ. його розстріляно, не зважаючи на числені прохання, які надходили від 7-ї, 8-ї і частин 6-ї дивізії, ком. Запорізькою групи полк. Сальського, от. Коновальця та держ. інспектора Запорізької групи Дерещука.
Суд відбувся з розпорядження Наказного от. Осецького при Штабі Дієвої Армії. Прокурором виступав «державний» літератор Петро Певний. Члени суду в більшості були агенти Штабової сотні. Оборонцем призначено козака, хоч і з освітою. Виконання присуду було переведено через два тижні після проголошення вироку. За цей час Балбачан від тяжких переживань смертника збожеволів, і присуд було виконано над людиною непритомною».
Треба лише додати зі слів тодішнього керівника уряду есдека Б. Мартоса, що в трагічній розправі над Болбочаном, крім змови правих партій, на яку він пристав, виразно простежується більшовицький слід. Адже він наводить докази того, що державний інспектор Армії УНР Микола Гавришко, який від початку супроводив дії Болбочана в Проскурові, був більшовицьким агентом. До речі, Гавришко, якому вдалося втекти від контррозвідки Петлюри, спокійнісінько уникнув арешту та собі далі служив командиром 1-ї бригади 1-ої Запорозької дивізії Армії УНР, брав участь в 1-му Зимовому поході, після інтернування української армії в Польщі перебував у таборі для українських військових у Вадовіце, де редагував часопис «Аванс», що мав яскраво виражене антипольське спрямування і гостро критикував діяльність С. Петлюри. Згодом (можливо, виконавши всі завдання) виринув у більшовиків, в СРСР. А 1927 року на процесі Шварцбарда фігурував як свідок «злочинів Петлюри» і був, як пише Б. Мартос, «в числі тих свідків, яких понавозили більшовики для захисту Шварцбарда». Мартос наводить витяги з листа П. Певного - військового прокурора на суді над Петром Болбочаном. Петро Певний стверджує: «Полковник Болбочан став жертвою подвійної провокації: большевицької в особі Гавришка і своєї «опозиційної групи». Я мав вражіння, що в Парижі є головний двигун тієї опозиції. Була нагода виявити ту провокацію…». А для того слід було, як пропонував Певний, не розстрілювати Болбочана, а провести ґрунтовне розслідування, допитати всіх свідків, в тому числі, Сергія Шемета, котрий найбільше «попрацював» з Болбочаном ще зі Станіславова, схиляючи патріотично налаштованого полковника до опору Петлюрі і соціалістичному кабінету міністрів УНР… Ниточки вели в Галичину, до самого Є. Петрушевича, котрий в день виступу Болбочана в Проскурові був проголошений диктатором ЗУНР. Та Петлюра обмежився розстрілом полковника своєї армії… А галичани в липні 1919-го вже допомагали наддніпрянцям визволяти Київ, Одесу…
P.S.
Про моральність і державницько-громадянську свідомість політиків, зокрема, тих, хто засудив полковника Болбочана на смерть, свідчить репліка партійного побратима Петлюри соціал-демократа Б. Мартоса на спеціальному, ініційованому Товариством запорожців, засіданні в Празі 1934 року: "От питаєте мене, чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакированих чоботях з нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було б з нами, якби запанувала його реакція – треба було розстріляти – ну і розстріляли!"


Переглядів: 18 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021