14 грудня 1945 року в Проскурові за «антирадянську пропаганду та агітацію» на 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу засудили авторку щоденників зі свідченнями про Голодомор в Україні вчительку з Харківщини Олександру Радченко.
«У мене є пристрасть відображати всі свої переживання в щоденниках. Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони років через 20 прочитали і побачили, як страждав і стогнав народ, який
був жахливий голод. В моїх записках відображено все. Я не згущувала, я описувала всі жахіття», - заявила вчителька Олександра Радченко в останньому слові на суді.
Олександра Миколаївна Радченко народилася 1896 року в Охтирці на Сумщині. Її батько Микола Євтушенко займав відповідальну посаду на цукровому заводі Харитоненка, але рано помер у 1900 році. Олександра разом з сестрою Ніною росли біля матері, котра зоставила їх сиротами у 1914 році. Попри важкі часи революцій і першої світової війни Олександрі вдалося здобути освіту. Із 1912-го по 1936 роки вчителювала в різних регіонах Сумщини і Харківщини.
З 1937-го по 1939-й працювала спостерігачем Тростянецької метеорологічній станції. З 1926 по 1945 рік вела особисті щоденникові записи у кількох зошитах.
У страшних 1932-1933 роках Олександра Радченко разом із родиною проживала на Слобожанщині. Її чоловік працював лісником, Олександра Миколаївна вчителювала в кількох селах, які межували з лісовим господарством в Чугуївському районі Харківщини. Подружжя мало трьох доньок – Віру й Еліду 6 і 7 років та народжену 1931 року Діну. Як службовці Олександра з чоловіком отримували харчові пайки, які й допомогли їм вижити. Навесні 1933-го чоловік видав на прохання голови колгоспу в борг до нового врожаю кілька кілограмів пшона для приготування колгоспникам обідів під час весняно-польових робіт. За доносом уповноваженого райпарткому його вигнали з роботи, викинувши разом з маленькими дітьми на вулицю. А згодом засудили «за розкрадання державного майна».
Олександра Радченко усвідомлювала, на який ризик іде, навіть довіряючи правду про побачене лише своєму щоденнику, розуміла, що її очікуватиме у випадку виявлення записів. До речі, авторка щоденників жодним словом не згадувала про неврожай чи посуху в Україні 1932–1933 рр., а записувала про цілеспрямоване умертвіння людей, про їхнє голодне божевілля, незважаючи на благодатні родючі землі, про їхнє невимовне бажання жити.
Подаємо кілька свідчень з її щоденника:
«23 БЕРЕЗНЯ 1933 РОКУ, ЧЕТВЕР… ГОРЯ ЛЮДСЬКОГО В ЦЕЙ ДЕНЬ Я БАЧИЛА ЖАХЛИВО БАГАТО. З ВАЖКИМИ ВРАЖЕННЯМИ ВЕРТАЛАСЬ ДОДОМУ.
ПО ДОРОЗІ В ЗАРОЖНЕ В ПОЛІ, БІЛЯ САМОЇ ДОРОГИ, ПОБАЧИЛИ МИ СТАРОГО, ОБІРВАНОГО, ХУДОГО, ЧОБІТ НА НЬОМУ НЕ БУЛО. ЙМОВІРНО, ВІН УПАВ ЗНЕМОЖЕНИЙ І ЗАМЕРЗ, ЧИ ЗРАЗУ ПОМЕР, ЧОБОТИ ХТОСЬ ЗНЯВ. ПОВЕРТАЮЧИСЬ, МИ ЗНОВУ БАЧИЛИ ЦЬОГО СТАРОГО, НІКОМУ ВІН НЕ ПОТРІБЕН…
ВИЇЖДЖАЮЧИ В БАБКУ, МИ НАЗДОГНАЛИ ХЛОПЧИКА СЕМИ РОКІВ, МІЙ СУПУТНИК ГУКНУВ, АЛЕ ХЛОПЧИК ІШОВ, ПОХИТУЮЧИСЬ, І НІБИ НЕ ЧУВ, КІНЬ ДОГНАВ ЙОГО, Я КРИКНУЛА, ХЛОПЧИК НЕОХОЧЕ ЗВЕРНУВ З ДОРОГИ, МЕНЕ ТЯГНУЛО ПОДИВИТИСЯ ЙОМУ В ОБЛИЧЧЯ. І ЖАХЛИВЕ, СТРАШНЕ, НЕЗАБУТНЄ ВРАЖЕННЯ ЗАЛИШИВ ВИРАЗ ЦЬОГО ОБЛИЧЧЯ.
НАПЕВНО, ВИРАЗ ОЧЕЙ ТАКИЙ БУВАЄ У ЛЮДЕЙ, КОЛИ ВОНИ ЗНАЮТЬ, ЩО ПОВИННІ ОСЬ-ОСЬ ПОМЕРТИ І НЕ ХОЧУТЬ СМЕРТІ. АЛЕ ЦЕ БУЛА ДИТИНА! НЕРВИ У МЕНЕ НЕ ВИТРИМУВАЛИ: "ЗА ЩО? ЗА ЩО ДІТИ?". Я ПЛАКАЛА ТИХЕНЬКО, ЩОБ НЕ БАЧИВ МІЙ СУПУТНИК. ДУМКА, ЩО Я НЕ МОЖУ НІЧОГО ЗРОБИТИ, ЩО МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ГИНУТЬ ВІД ГОЛОДУ, ЩО ЦЕ ВСЕ СТИХІЯ, ДОВЕЛА МЕНЕ ДО ВІДЧАЮ…
КІЛЬКА ДНІВ ТОМУ ПРИХОДИВ КОНЮХ — ЛИЦЕ ВЖЕ ОПУХЛО, РУКИ ОПУХЛІ. КАЖЕ, ЩО НОГИ ВАЖКІ, СПОКІЙНО ПРИГОТУВАВСЯ ВМЕРТИ. "ДІТЕЙ ЖАЛЬ, — КАЖЕ. — ВОНИ НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ — НЕ ВИННІ».
"5 КВІТНЯ 1932 РОКУ, ВІВТОРОК. ГОЛОД, ШТУЧНО СТВОРЕНИЙ ГОЛОД, НАБУВАЄ ЖАХЛИВОГО ХАРАКТЕРУ. НАВІЩО ЗАБИРАЮТЬ ДО ЗЕРНИНИ ХЛІБ — НІКОМУ НЕ ЗРОЗУМІЛО, І ТЕПЕР, КОЛИ ВЖЕ БАЧАТЬ РЕЗУЛЬТАТ ТАКОГО ЗАБИРАННЯ, ВСЕ-ТАКИ ПРОДОВЖУЮТЬ ВИМАГАТИ ХЛІБА ДЛЯ ПОСІВУ… А ДІТИ ГОЛОДУЮТЬ ЗАМУЧЕНІ, ХУДІ, МОРДОВАНІ ГЛИСТАМИ, ТОМУ ЩО ЇДЯТЬ ОДНІ ЛИШ БУРЯКИ, ТА Й ТІ ОТ-ОТ ЗАКІНЧАТЬСЯ, А ДО ВРОЖАЮ ЩЕ ЧОТИРИ МІСЯЦІ. ЩО БУДЕ?»
«6 КВІТНЯ 1932 РОКУ, СЕРЕДА. ІНОДІ МЕНЕ ОХОПЛЮЄ ТАКА НЕСТРИМНА ЗЛІСТЬ, ЩО ПОЧИНАЮ ХВОРІТИ. ЧИТАЮ ПРО "РАДЯНСЬКІ ТЕМПИ" (ГАЗЕТА "ПРАВДА"), ПРО ВІДКРИТТЯ ПЕРШОЇ В ЄВРОПІ ДОМНИ, ПРО ЗАВЕРШЕННЯ ГРЕБЛІ В ДНІПРОБУДІ І БАГАТО ІНШОГО. ВСЕ ЦЕ ДОБРЕ, АЛЕ НАВІЩО ЦІ ТЕМПИ ПРИ РОЗПУХЛИХ ВІД ГОЛОДУ ДІТЯХ ТА ЛЮДЯХ. ВЗАГАЛІ ГОЛОД ПОЧИНАЄ ЛЮТУВАТИ І НЕСЕ З СОБОЮ УСІ БІДИ, ЯКІ ЛИШЕ МОЖНА УЯВИТИ. ЗЛОЧИННІСТЬ РОЗВИВАЄТЬСЯ З ЯКОЮСЬ ОСОБЛИВОЮ ШВИДКІСТЮ… МУЧАТЬ ДУМКИ ПРО РОЗПУХЛИХ ВІД ГОЛОДУ СЕЛЯНСЬКИХ ДІТЕЙ, І ЗЛІСТЬ ЗРОСТАЄ…»
«2 ЧЕРВНЯ 1932 РОКУ, ЧЕТВЕР. ЯК ВАЖКО ЖИТИ, ДО ВІДЧАЮ ВАЖКО. ВЗАГАЛІ НАДЗВИЧАЙНИЙ ЧАС, НЕБАЧЕНИЙ В ІСТОРІЇ. ВСІ СТРАЖДАЮТЬ ВІД НЕДОЇДАННЯ АБО ГОЛОДУ, ТА Й ВЗАГАЛІ ВІД НАПІВЖЕБРАЦЬКОГО ЖИТТЯ. ДО ТОГО Ж БЕЗЛИКІСТЬ СТРАШНА, ГНІТЮЧА».
«20 ЛИСТОПАДА 1932 РОКУ, НЕДІЛЯ. ДІДА, ЩО ПРАЦЮЄ У КРІЛЬЧАТНИКУ, "ПОГРАБУВАЛИ ВЛАСТІ", ЯК ВІН ДОПОВІВ. ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ЗАБРАЛИ ВСЕ, ЩО БУЛО ЗІ ЗЛАКІВ ТА ОВОЧІВ. ВІН УЖЕ РОЗКУРКУЛЕНИЙ ДВА РОКИ, МАЙЖЕ ЖЕБРАК, ХІБА ЩО НЕ ПРОСИТЬ МИЛОСТИНЮ. ЙОМУ 70 РОКІВ, СТАРІЙ — РОКІВ 65 І З НИМИ НА КВАРТИРІ ЇХНЯ ДОЧКА-КАЛІКА. І ОСЬ У НИХ, УБОГИХ, ЗАБРАЛИ ВСЕ, ЧИМ ВОНИ МОГЛИ ПРОЖИТИ ДО ЛЮТОГО».
«9 СІЧНЯ 1933 РОКУ, ПОНЕДІЛОК. У ХАРКОВІ ТВОРЯТЬСЯ ЖАХИ ГОЛОДУ. КРАДУТЬ ДІТЕЙ І ПРОДАЮТЬ КОВБАСУ З ЛЮДСЬКОГО М’ЯСА. ЗАВОДЯТЬ ОБМАНОМ ДОРОСЛИХ ЛЮДЕЙ (БІЛЬШ ПОВНИХ) ПІД ПРИВОДОМ ПРОДАЖУ ВЗУТТЯ. НАВІТЬ У ГАЗЕТАХ ПРО ЦЕ ПИСАЛИ, ЗАСПОКОЮЮЧИ, ЩО ВЖИВАЮТЬ ЗАХОДИ, АЛЕ… ДІТИ ВСЕ ЗНИКАЮТЬ».
І таких спостережень в щоденниках багато.
Оскільки чоловік Олександри Радченко Василь Радченко за фахом був лісником, родині часто доводилося переїжджати за місцем його роботи. У 1940 році Олександра Миколаївнам з доньками і чоловіком переїхала до Буковини. У 1941 році Буковину окупували румунські війська, які у той момент були союзникам німецьких військ. Олександру разом з її чоловіком Василем арештували і відправили до табору. Там вони перебували кілька місяців, аж поки знайомі Василя не допомогли їх звільнити. Після звільнення чоловік продовжив і далі працювати лісником. У жовтні 1941 року родина Радченків прибула на Поділля – спершу до Кам`янця-Подільського, а згодом – до Городка. З кінця 1941-го до початку 1944-го Василь Радченко працював у Городоцькому лісництві.
З початком нацистської гітлерівської окупації Олександра Радченко сподівалася, що нова влада «звільнить від комуністів», тому показала свої щоденники німецькому журналістові. Він обіцяв видати матеріали про Голодомор. Проте щоденники так і не видали, а Олександра Миколаївна з часом зрозуміла, що нова влада не ліпша за радянську.
У 1941–1942 роки веде щоденник вже про злочини іншої окупаційної влади. У 1943 році її 17-річну дочку Еліду забрали на примусові роботи до Німеччини. А в 1944 році чоловіка, як «пособника фашистів» забрали у радянський штрафбат. У 1945 році дочка і чоловік-фронтовик (нагороджений медаллю «За бойові заслуги») повернулися додому.
Донька О. М. Радченко Еліда Василівна Золотоверха згадувала: «Незадовго до арешту мами інформатор, підісланий у наш будинок, той, котрий прочитав і доніс про мамині щоденники, ніби випадково запросив нас у свою квартиру, коли ми проходили мимо вулицею. Там за накритим столом випивали кілька військових у формі. Один із них підвівся і раптом ударив маму, почав кричати, що ми вороги народу і треба нас убивати... Тут у будинок забіг ще один військовий і сказав, що йде їхній начальник. Ми з мамою скористалися з нагоди, вискочили і по снігу побігли до лісу. Військові на санях почали нас переслідувати і стріляти по нас. Наздогнали й поставили на коліна, ми просили не вбивати...»
Детально про слідчу справу Олександри Радченко написав науковець, історик Юрій Телячий, котрий і віднайшов її та щоденники Олександри Миколаївни в розсекречених фондах Галузевого державного архіву Служби безпеки України.
1 серпня 1945 року була затверджена постанова про арешт О. М. Радченко, мешканки м. Городок Кам`янець-Подільської області. 15 серпня 1945 року у відділі НКВС Кам`янець-Подільської області був підготовлений ордер на проведенні обшуку й арешту Олександри Радченко.
Постанова про її утримання в ув`язненні у зв`язку з підозрою в скоєнні злочинів за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР була пред`явлена 24 серпня 1945 року. Того ж дня в ході обшуку, проведеного в помешканні Олександри Радченко, котра проживала разом з дітьми в с. Мархлівка Городоцького району (нині – мікрорайон Городка), були виявлені й вилучені в якості речових доказів 7 зошитів-щоденників, написаних нею у 1926-1943 роках (потім 3 з них «органами» було знищено).
Дочка Еліда розповідала про ті події: «Мама щоденників ніколи не ховала. Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п'ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім'ю розстріляють, тому ми спалили їх…»
Слідство у справі Радченко велося півроку.
22 жовтня 1945 року начальником слідчого відділу УНКДБ Кам`янець-Подільської області в Проскурові був складений акт про знищення шляхом спалення двох зошитів за 1926-1927 і за 1928 роки та одиного зошита з різними записами «как не представляющими никакой ценности».
Олександра відразу призналася, що щоденники вела саме вона. Але слідчий примушував її визнати, що вона вела їх з метою дискредитації Радянського Союзу. 23 жовтня 1945 року, розглянувши матеріали слідства за звинуваченням О. М. Радченко за ст. ст. 54-1 і 54-10 ч. 2 КК УРСР , висунутих 20 вересня 1945 р., начальник відділення слідчого відділу УНКДБ по Кам`янець-Подільській області констатував, що складу злочину за ст. 54-1 не встановлено й слід визначити її дії за ст. 54-10 ч.2 ККУРСР.
25 жовтня 1945 року в обвинувальному висновку наголошувалося, що «Радченко А. Н., будучи враждебно настроенной против Советской власти в период 1930-1933 годов. Писала дневник контрреволюционного содержания, в котором возводила клевету на мероприятия советского правительства и коммунистической партии по организации колхозов в СССР, а также возводила клевету на материальное положение трудящихся в СССР». На судовому засіданні 14 грудня 1945 р., котре відбулося в Проскурові, О. Радченко говорила: «Я присвятила щоденники своїм дітям, щоб вони через 20 років їх прочитали і побачили, як страждав і стогнав народ, який був страшний голод… Діти не повірять, що такими жорстокими методами будувався соціалізм. В моїх записках відображено все. Я не «згущувала фарби», а описувала всі страхіття. На Україні в 1930-1933 роках український народ переживав жах… Я не проти радянської влади. Я представляю радянську владу…»
Вирок був суворий, зазначає Ю. Телячий. Обласний суд визнав О. М. Радченко винною в проведенні антирадянської агітації, в скоєнні злочинів за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР і визначив покарати підсудну позбавленням волі з відбуттям у виправно-трудових таборах терміном на 10 років з конфіскацією всього належного їй майна та позбавлення у правах на 5 років. Вирок визначався остаточним й оскарженню не підлягав. Касаційні скарги самої Олександри Миколаївни і її сестри Ніни Миколаївни за цією справою не змінили вироку.
Відбувши покарання, у серпні 1955-го Олександра Миколаївна поселилася разом зі своїм чоловіком Василем Павловичем у місті Вовчанську Харківської області. Страдниця повернулася з каторги з підірваним здоров`ям. Через десять років, 1965-го вона відійшла за вічну межу. 23 липня 1991 року була реабілітована. 2001 року, досліджуючи розсекречені фонди архіву СБУ у Хмельницькій області, історик Юрій Телячий виявив слідчу справу Олександри Радченко №26539. Завдяки науковцям Юрію Телячому та Петрові Слободянюку, частину щоденників Олександри Радченко було опубліковано в книзі П. Слободянюка та Ю. Телячого «Чорна дошка України (події 1930-х р.р.), Хмельницький, 2001 та у фундаментальному збірнику «Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали» видавництва «Києво-Могилянська академія» у 2007 році.
За ініціативою спільноти українських істориків ім`я Олександри Радченко внесено Українським інститутом національної пам`яті до переліку «ЛЮДЕЙ ПРАВДИ» за збереження правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в Україні.
