...

30 квітня 2021 року святкує свій 65-літній ювілей наш талановитий земляк, відомий український поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009) Павло Миколайович Гірник.

Павло Гірник народився 1956 року у Хмельницькому в сім`ї Миколи Андрійовича і Тамари Дмитрівни Гірників. Батько Павла Миколайовича був родом з Черкащини, воював у Другій світовій, мав три поранення, закінчив Київський університет та Вищі літературні курси в Москві, працював в редакціях газет «Київська правда», «Друг читача», завідувачем відділу журналу «Вітчизна», поет, перекладач, автор низки поетичних збірок та перекладів творів литовських, білоруських, російських, казахських письменників. Мати Павлова – український етнограф, фольклорист. Дитячі роки П. Гірника проминули в Києві, де він навчався в елітній школі, активно займався спортом. Часто бував у батькових батьків в селі на Черкащині, де його ще у двохрічному віці бабуся й дідусь навчили читати. В київській квартирі його батьків часто бували українські письменники, поети. Малишко, Тичина, Сосюра, Олесь Бердник, поети-шістдесятники, з якими приятелювала Павлова мати... Після розлучення батьків жив у Хмельницькому, де проживали мамині родичі. 1973 року закінчив Хмельницьку середню школу № 3. Навчався на філологічному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (1973—1974, закінчив перший курс), 1974 року перевівся до Київського педагогічного інституту (закінчив 1977 року). Однокурсники згадують, що серед філологів-україністів Павла Гірника важко було не помітити: у незмінній вишиванці і з власним поглядом на літературу...». Павло Гірник зізнається: «Якби мені не трапився Шевченко, хто зна, чи любив би я поезію… Мама моя теж відчувала її дуже тонко. Вона знала особисто багатьох «шістдесятників». Саме вона відкрила мені ту літературу, яка, власне, виховала мене».

Закінчив Вищі літературні курси в Москві (1987—1989). Батько сина – Тараса Гірника.

У 1984 році Павла Гірника прийняли до Національної спілки письменників України, а 1996 року - до Асоціації українських письменників.

Вже на початку 1980-х років літературознавці і побратими по перу помітили непересічний дар поета Павла Гірника, його самобутність. З`являються друком збірки поезій Спрага» (1983), «Летіли гуси» (1988), «Се я, причинний» (1994), «Китайка» (1994), «Вибране» (1996), «Брате мій, вовче», «По війні» (2000), «Коник на снігу» (2003), «Посвітається» (2008), «Вибране» (2018)...

Павло Гірник – лауреат престижних всеукраїнських премій: імені А.Малишка за збірку "Летіли гуси”, імені П.Тичини за збірку "Коник на снігу”, імені П.Усенка за кращий цикл поезій у журналі "Дніпро”.

Суспільно-політичні зміни наприкінці 1980-х покликали до активної громадської праці Павла Гірника, який не вмів бути осторонь в той час, коли вирішувалася доля України. Брав діяльну участь в громадській організації "Спадщина”, в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, в Народному Русі України, де крок за кроком кувалася і здобувалася українська незалежність. Павло Гірник став одним із фундаторів Українського Народного Руху на Хмельниччині, першим очільником Хмельницької крайової організації РУХу.

Брав участь у страйкових акціях, мітингах, розповсюдженні патріотичної літератури, оприлюдненні відозв про розширення сфери вживання української мови, запровадження патріотичної української символіки, голодував на головному майдані Хмельницького проти свавілля комуністичної влади і проти побудови другого енергоблоку на Нетішинській АЕС, встановлення сучасних контрольно-вимірювальних приладів, вивезення радіоактивних відходів за межі області. Він став одним з небагатьох активістів, хто тоді, в травні 1990 року витримав 18-добове голодування, після якого потрапив до реанімації. Брав участь у першому українському Живому ланцюгові Злуки 21 січня 1990 року і в першому українському Майдані на граніті в Києві.

3 грудня 1989 року у м. Києві, в приміщенні Політехнічного інституту, а далі – в будинку Національної спілки письменників відбулося установче віче Хмельницького крайового Народного Руху. 98 делегатів від 12 районів області змушені були виїхати до столиці України,бо в Хмельницькому впродовж трьох місяців обласна влада відмовляла у проведенні віча. Із головною доповіддю, яка називалася «Відкритий лист громадянину Дикусарову» (тодішньому першому секретареві Хмельницького обкому партії) виступив Павло Гірник.

На початку 90-х років був автором та одним зі співредакторів незалежної рухівської газети "Пробудження”, перший номер якої з його статтею «Відкритий лист громадянину Дикусарову» побачив світ в грудні 1989 року.

Він, Павло Гірник, просто інакше не міг жити тоді, коли Україні потрібні були його вчинки, його приклад, його позиція. «Павлуша – моральний лідер РУХу. Великий громадянин України. Визнаний український поет. Прямодушна, порядна людина. Це з його легкої руки, з його пропозиції обрати головою Крайового РУХу мене, Лева Бірюка, - я був обраний головою тепер уже крайового РУХу на ІІ-ій крайовій конференції 7 жовтня 1990 року», - пише про ті часи у своїй книзі-збірнику «До 30-річчя Народного Руху України: «Народний Рух. Народження, шляхи становлення і діяльності (з архіву організації, публіцистика, спогади 1989-1990-1991 років)» Лев Бірюк, активіст РУХу, голова міської, згодом – крайової організації РУХу.

Павло Гірник - не з тих, кого вабить політична кар`єра, партійні перегони. Він – поза партіями, поза суєтою. Розчарувавшись в політиці, в тому, що сталося з Україною після короткого багатообіцяючого періоду відродження і піднесення, він пішов учителювати. Працював учителем української мови і літератури в сільських школах Вінницької області (село Непедівка Козятинського району) та Хмельницької області (село Берегелі Красилівського району), завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок. Перекладав українською твори зарубіжних дитячих письменників. І завжди віршував. Його вірші – це його молитви і сповідь, його біль і любов, його спілкування зі світом і власним сумлінням, його покута, його пророцтва і застороги живим і ненародженим... Туга за Україною – українською, справжньою, самодостатньою... Це те, чим він живе і завдяки чому, - живе. Бо інакше жити – не вміє. Доля привела поета в мальовниче село Деражнянського району, де він проживає нині з дружиною, веде нехитре господарство. Й творить – і завдяки, і всупереч...

*****

І западаються могили,

І червоніють спориші.

Кому казати, Боже милий,

Про те, що діється в душі?

Ти сам карав себе за волю

І сам шукав собі ножа,

Ти душу спитував до болю,

Чого вона тобі чужа;

Чого ти нудишся на світі,

Чого тремтить твоя рука,

Коли гортає заповіти

Чи обіймає румака;

Чого ти знов долаєш простір,

Якому не буває меж,

Щоб наразитися на постріл,

Який очима відведеш?

...Усе відтято і забуто –

Пороги. Чайки і чуби,

А кров твоя шукає люто

Якоїсь пам`яті в собі –

Тієї дикої сваволі,

Яка водила до межі,

Де тільки небо, Дике поле

І неосвячені ножі.

Книги майстра поетичного слова тричі номінувалися на Національну премію України імені Тараса Шевченка: у 2001 році - збірка «По війні», у 2008 році - збірки «Коник на снігу» та «Смальта», в 2009 році - збірка «Посвітається».

Національна премія України імені Тараса Шевченка присуджена Павлу Гірнику Указом Президента України від 2 березня 2009 року за збірку «Посвітається».

Павло Гірник став правдивим спадкоємцем і продовжувачем Шевченкового слова, Шевченкового болю і Шевченкової віри. Кобзар і нині його "…муштрує”, "водить рядками”, крізь часи промовляє: «Роби!» «Гірник – один із тих небагатьох сучасних українських поетів, хто справді йде в руслі Шевченкової традиції, яка виявляє себе передовсім у соціальній відповідальності поезії, вірі в її особливу національну місію», - резюмує письменник і літературознавець Михайло Слабошпицький.

Поезії Гірника настільки популярні, що їх розбирають на цитати, озвучують на великих сценах й урочистих заходах. Його творчість вивчають на уроках української літератури та літератури рідного краю. Це він, Павло Гірник, уклав невеличкого «захалявного» Шевченкового «Кобзаря» з найполум`яніших Тарасових поезій, якого видали волонтери і доставили на передову нашим воїнам, котрі боронять Україну від російського агресора на східних рубежах...

НАЗАВЖДИ

Ніколи свого серця не щерби,

Аби лише виспівувати гарно.

Не промовчи Шевченка у собі.

Не прокричи Стефаника задарма.

Творив Тараса гнів, а не жура.

А що поробиш, люде без’язикий,

Коли з-за ґрат у душу зазира

Твоя свобода, змучена до крику,

Коли поети пнуться в паничі,

І побратими цвенькають потроху,

І кобза почорніла на плечі,

Як домовина вбитої епохи?!

Не возлюби себе. Не розгуби

Ні голосу, ні стогону, ні слуху.

Шевченко йде дорогами доби

І завжди обирає кручі духу.

Іде і йтиме у тривожний час,

І вже його не зупинить нікому.

Ви чуєте?

Минаючи Парнас,

Шевченко повертається додому!

*****

У зимну днину, в лиху годину

Летіли гуси над білим ставом.

А ватаг крикнув, що Україна,

І серце стало.

НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Не плач мені, чайко, не плач мені, мила,

У чорнеє небо лети навмання!

Скажи мені, чайко, чи видно могили,

Чи сивий Дніпро течії не спиня?

Удариш у бубон — і він забалака.

Удариш бандуру — застогне в душі.

Чи втямити вам, що я сам гайдамака —

Слова роздавав, як свячені ножі?!

І вже я не тут, бо лежати несила.

Оновлений вітер жене каламуть.

Скажи мені, чайко, скажи, сизокрила,

Чи досі жандарми труну, стережуть?

Чи досі довкола суцільна руїна?

Лети, моя чайко, але не квили.

За те, що я душу поклав за Вкраїну,

Мене покарали свої ж…

Бо коли

Всіма тлумачами щербили звичаї,

Всіма сурмачами заслинили суть,

Я бачив минуле, яке не минає,

Я бачив майбутнє, якого не ждуть.

Сини мої!

Йдіть не прощатись до мене.

Із вами у лавах пройду через все.

Скажи мені, чайко, чи видно знамена,

Чи вражої крові Дніпро не несе?!