| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пт, 2022-12-09, 15:02

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » Жовтень » 28 » «Ми є месники за кривди народу». Яків Войнаровський
15:03
«Ми є месники за кривди народу». Яків Войнаровський

Одним із самовідданих і відважних борців за українську та антибільшовицьку ідеї був наш земляк Яків Васильович Гальчевський псевдо «Орел», «Яків Войнаровський» – старшина Армії УНР, організатор повстанського руху на Київщині та Поділлі у першій половині 1920-х років, військовий і громадський діяч, вчитель, публіцист, письменник. Радник організатора УПА, командира Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця. Організатор і командир Грубешівської української самооборони (Холмщина, 1942–1943). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Ставши зі зброєю в руках на захист українського державотворення у 1917 році, він продовжував нещадну боротьбу з радянським режимом до 1925 року, не втрачаючи свого переконання: «Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові». Для придушення повстанського руху на Поділлі більшовицька влада залучила дві третини регулярних військ Червоної армії. Емігрувавши за кордон у 1925 році, Орел-Гальчевський до самої своєї загибелі від рук бойовиків польської Армії Крайової 21 березня 1943 року неподалік Грубешова на Холмщині займався організацією боротьби за звільнення України від окупантів.



Народився Яків Васильович в українській родині 22 жовтня 1894 року в селі Гута-Літинська (нині – село Малинівка) Літинського повіту Подільської губернії. Здобув церковно-педагогічну освіту і учителював в селі. У 1915 році мобілізований до війська. У 1916-1917 роках воював в складі російської армії на фронтах Першої світової війни, отримавши звання штабс-капітана (1917), був нагороджений за виявлений героїзм. Командував 3-м батальйоном 8-ї Туркестанської дивізії. Активний учасник процесу українізації частин російської армії. Після демобілізації перейшов на педагогічну роботу, завідував сільською школою у селі Брусленів Літинського повіту, був членом повітової шкільної ради. За Гетьманату увійшов до складу Українського Національного Союзу – опозиційної до гетьмана Павла Скоропадського організації. Записався вільним слухачем правничого факультету Кам`янець-Подільського українського державного університету. Як член УНС Гальчевський відповідав за підготовку антигетьманського повстання у 4-х повітах Подільської губернії. У 1918-1919 роках перебував на службі в армії УНР як сотник гарматної батареї 61-го полку Армії УНР. У січні 1919 року об`єднаний курінь у складі загонів Якова Гальчевського та Ананія Волинця з боєм вигнав більшовиків з Летичева. Потім цей курінь імені отамана Петлюри під командою А. Волинця, в якому сотником був Гальчевський, штурмом взяв Меджибізький замок – оплот більшовицького ревкому. Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, в яких збаламучені керівниками більшовицького заколоту на чолі з комуністом Мушліним місцеві мешканці повстали проти влади УНР, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався в Голосків. Так була ліквідована так звана «Меджибізька республіка». Після цих подій наказом керівництва Армії УНР курінь було переформовано на 61-й піший дієвий полк з осідком у Старокостянтинові. Гальчевський значився серед командного складу полку як сотник гарматної батареї. Воював проти Червоної армії в складі Північної групи військ УНР в районі Костополя, Сарн. Керував розвідзагоном. З 1919 р. став за завданням Головного Отамана Симона Петлюри одним із організаторів повстанського руху в подільському регіоні. У вересні 1920 року після жорстоких тортур чекісти вбили його брата Федора. «Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, - згадував Яків Гальчевський. – У душі забушувала страшна ненависть до червоних, і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах». Впродовж зими 1921-го Яків організовує повстанські групи з селян Літинщини, Синявщини, Летичівщини, Брацлавщини та інших ближніх районів, які вже навесні розпочинають збройний спротив більшовицькому свавіллю, грабункам населення. Побратими дають йому підпільне ім`я «Орел», бо «його не йме ані ворожа шабля, ані куля» і «як орел із хмар спадав він на ворогів. Вже тоді отаман Орел виробив засади партизанської боротьби і розвідки, яким навчав своїх бійців, створив розгалужену агентурну сітку, його агенти були навіть в чека. Він обрав тактику несподіваних наскоків на ворогів невеликими мобільними кінними групами. «Ми не боронимо терену боротьбу, не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих технічних пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли захочемо, лише живу силу. Знаючи правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсіди не так, як каже правильник. Найчастіше діяли ми, українські повстанці під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі знані об`єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні,чрезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші такі установи, що ними большевики тримали в ярмі Україну».



Прибувши восени 1921 року з Київщини, де він очолював штаб в антибільшовицькому повстанському загоні Карого, на рідне Поділля, Яків Гальчевський очолив 6-й повстанський район, до складу якого входили 7 повітів: Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ушицький, Проскурівський і Вінницький. Повстанська організація, яку створив Яків Гальчевський на псевдо «Орел» була однією з найбільших в Україні серед тих, котрі, за висновком істориків Д. В. Архієрейського та В. В. Ченцова, «мали політичне забарвлення». Враховуючи його військовий досвід та авторитет серед населення і в повстанському середовищі, Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра 15 лютого (за іншими даними - 20 липня) 1922 року призначив «Орла» командиром усіх повстанських загонів та підпільних організацій всієї Правобережної України. З метою збільшення чисельності повстанців у квітні 1922 р. Орел провів тривалий рейд населеними пунктами Брусленів – Янів – Калинівка – Вороновиця – Тульчин – Ямпіль- Кам`янець-Подільський – Фельштин – Проскурів – Старокостянтинів – Межибіж – Летичів – Хмільник – Кипорів Яр з численними боями з більшовицькими чекістами та регулярними підрозділами червоноармійців. Повстанці всіляко перешкоджали встановленню комуністичної влади, нападали на продзагони, відділки червоної міліції, склади, залізничні станції. Консолідації повстанців сприяв з`їзд повстанських організацій Поділля, який відбувся 1 травня 1922 року у лісистій місцевості, неподалік від Летичева, на якому Яків Гальчевський прозвітував перед 36-ма ватажками, які представляли майже усі повіти Подільської губернії, про повстанську діяльність за півтора року. Одноголосно було ухвалено створити на базі 10 загонів Подільську повстанчу групу на чолі з «Орлом». На територіях, де діяли повстанці Орла, земля горіла під ногами окупантів. «Знав я, що новий повстанський рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання, - писав пізніше Гальчевський про цю боротьбу. – З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з другого боку ми не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по-козацьки…. Може, Захід – думалося – надішле нам скоріш свою інтервенцію, коли довідається про повстанський рух. А коли ні, то своїми виступами вимусимо на комуністичних зверхниках бодай фікцію українства для України. Бачучи повстанські загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і заводити московські імперіяльні звичаї». Серед найвідчайдушніших акцій загону Орла-Гальчевського – наліт на містечко Летичів, зокрема, на відділок Летичівського ГПУ в ніч з 9 на 10 серпня 1922 року. Ось як описував цю справу сам отаман в спогадах «Проти червоних окупантів»: «ГПУ оточене 6-метровим колючим дротом і бережене окремою охороною, пробувало боронитись. Кілька ручних гранат і серій з люйсів позбавили відваги «героїчних» жидків. Моя козачня впала до будинку, ломом і стрілами повідчиняла двері. Варта обеззброєна і на місці забита. 8-х чекістів ми схопили, бо колючий дріт не дав їм змоги втекти. На питання, де арешт овані, відповіли, що на долі, в льоху. Козаки й там виламали двері. В одній кімнаті була «мордовня». На цементовій долівці крови, як у різні: стік крови провадить рівчаком у кут – на стінах плями крови, присохлого мозку. Всюди валяютьсмя шматки волосся зі шкірою, шкіри з вирваним м`ясом, зуби, сухі очі, видовбані загостреними чайними ложечками, повиривані нігті, повиломлювані пальці, обірвані вуха, носи... На стінах знаки від револьверних куль».
Повстанці того дня не лише випустили бранців з катівні, розстріляли низку катів-чекістів, а й знищили папери , телефонні й телеграфні апарати по совдепівських установах Летичева, а також реквізували все те майно, яке чекісти награбували у населення.
Після того як більшовицький кривавий молох придушив український повстанський рух у Великій Україні, залякавши та пограбувавши українське селянство, знищивши матеріальну базу повстаців, 1925 року Орел-Гальчевський переходить Збруч. Розпочинається другий етап його розвідницько-повстанчої діяльності. Розпорядженням Державного центру УНР в екзилі Яків Гальчевський був відряджений для роботи в розвідку Державного центру УНР. Він очолив розвідувальні пункти в Корці, Ланівцях на кордоні з підрадянською Україною. Працівники підрозділів Гальчевського і він особисто успішно вербували цінних агентів для засилання в запілля ворога, збору інформації, створення підпільної агентурної мережі. Цю працю Якуб Войнаровський (таке нове псевдо обрав собі отаман Орел) продовжив до 1929 року. З 1 вересня 1930-го по 18 вересня 1939 року Гальчевський служив у польській армії, як і чимало інших старшин Армії УНР. Таким був наказ Головного Отамана Симона Петлюри з метою «виробити кадри майбутньої Української армії… тримати наших старшин у формі модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СРСР». Наш герой успішно скінчив Вищі піхотні курси для штабових старшин, багато працював над собою. Взяв участь у блискавичній 18-денній польсько-німецькій війні. Після звільнення з німецького полону взявся за створення загонів Української народної самооборони на Холмщині. Крім військового вишколу –власного і своїх підопічних українських військових – Яків Васильович багато часу присвятив роботі над публіцистичними матеріалами, які друкувалися в багатьох українських емігрантських виданнях. А також написав кілька книг. Одна з них – «Проти червоних окупантів» - стала підручником зі стратегії і тактики партизанської боротьби для бійців Української Повстанської Армії.



Як вже згадувалося, Орел був радником організатора УПА, командира Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця. Ще одна – «З воєнного нотатника» - про службу Гальчевського офіцером польської армії, взаємини українців і поляків, перебіг подій початку Другої світової війни.



Надзвичайно цікавою для сучасника є праця Якова Гальчевського "Думки про долю України», на жаль поки що не надрукована в повному обсязі. У розділі цього рукопису під назвою «На шляху до державності», надрукованому в збірнику до Всеукраїнського фестивалю «Гальчевський Фест-2019» Гальчевський пише: «Не маємо пощо загортати встидливо у вату нашого святого стремління до державності. На державне життя ми заслужили віковічною боротьбою, гекатомбами жертв і ріками крові на своїм хресному історичному шляху. На національно-державну форму життя ми маємо непорушне право, більше від інших, щасливіших від нас. Народів, які не дорівнюють нам ні числом, ні загальнонаціональними позитивними прикметами. […]Ми боролися, гинули, але не дали себе зжерти, знищити. Немає більше зарядженого до боротьби народу, як українці. […] … на нашу думку, треба вважати наївністю тенденції москалів, поляків та інших, що українці як бездержавний колись нарід і надалі будуть задоволені чужим верховодством і працею біля плуга. Така оцінка фальшива». З-поміж низки цінних роздумів і порад для майбутніх українських борців і державників наведемо актуальне й нині застереження отамана Орла: «Україна не повинна боятися Європи, лише Азії та її авангарду – Московії. Не тільки сучасне, а й наступні покоління повинні дивитися на північ і на схід. 72 мільйони диких москаликів – поважна сила з панівними традиціями. Ясно, що без України ці фіно-монголи не уявляють свого імперського життя. […] від України Московію жде в майбутньому історичний розрахунок, бо інакше немає сенсу Україні існувати».






Переглядів: 43 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2022