...

Щорічно 11 квітня у світі відзначають Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Саме цього дня, у 1945 році, в’язні Бухенвальда підняли повстання проти нацистів та вибороли свою свободу й отримали шанс на життя.

Концентраційні табори в Німеччині почали виникати вже з перших днів встановлення гітлерівського режиму в країні. Починаючи з 1933 року, на території Третьому Рейху нараховувалось близько 400 концентраційних таборів без урахування численних філій. На території окупованих європейських країн нацисти створили гігантську мережу концентраційних таборів, перетворених на місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей. Найбільшими були: Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау. В Україні класичними зразками концтаборів були Янівський (у Львові) та Сирецький (під Києвом). За даними архівних установ ФРН, оприлюдненими у 1965 р., на території Третього рейху та окупованих ним територіях функціонувало 1 634 табори та їхні зовнішні команди (філії).

Централізована система нацистських концтаборів призначалася для фізичного винищення цілих народів, в першу чергу слов’янських; тотального винищення євреїв, циган; нещадної експлуатації в’язнів в якості робочої сили. Концентраційні табори оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою».

Тільки подумати, що менше століття тому у цивілізованому суспільстві могли відбуватися такі жахіття. Неможливо осягнути людським розумом, як могли одні люди в прямому сенсі експериментувати над іншими. Однак це сталось. І це доведено численними дослідженнями кожного з таких таборів смерті, а також спогадами тих людей, які дійсно, як-то кажуть, «народились в сорочці» – зуміли пройти всі кола пекла і вижити. Ці люди – як приклад – ніколи знову! Ніколи не повинно повторитися жахіття Другої світової війни.

Одним з таких людей, яким пощастило вижити в нацистській «фабриці смерті» є колишній в’язень концтабору Дахау хмельничанин Іван Арсентійович Швед.

Кілька слів про Дахау. Концентраційний табір Дахау в Німеччині був першим нацистським концтабором, який безперервно функціонував із часу встановлення гітлерівського режиму у 1933-му році, і аж до звільнення його американськими солдатами 29-го квітня 1945 року.

Табір Дахау розташовувався недалеко від Мюнхена і складався з тридцяти чотирьох окремих блоків-бараків. У кожному з будинків розташовувалося новітнє обладнання для експериментів над людьми, де працювали дипломовані фахівці.

Лише протягом 1941–1942 років там було проведено близько 500 експериментів над живими людьми. Багато в'язнів Дахау працювали в якості безкоштовної робочої сили на місцевих заводах. За час існування в ньому загинули 41,5 тисячі осіб, тоді як загалом утримувались близько 200 тисяч осіб. 29 квітня 1945 року табір Дахау було звільнено військами США.

В таке страшне місце на довгих три роки довелося потрапити зовсім юному – чотирнадцятирічному Івану Арсентійовичу Шведу. Тут варто зауважити, що сталось це зовсім не за німецькими приписами. Адже хлопець не підходив для відправлення в нацистську неволю за жодними параметрами: ані за віком, ані за зростом, ані за вагою. Опинився він серед таких же знедолених через свого ж земляка, нацистського прихвостня та запроданця Панчука. Колись той був ветеринаром, а при німцях став лікарем та відбирав «людський матеріал» для рабської праці в Німеччині. Давня сварка з батьком Івана Шведа ще з часів громадянської війни (разом служили в першій кінній Будьонного) стала причиною особливої прискіпливості Панчука до хлопця.  Наполіг на своєму «лікар»: Іван опинився серед односельців, на яких чекала неволя. Він був наймолодшим з-поміж усіх. Як не старався хлопець втекти, однак усі три спроби (з Тернополя, Львова, Кракова) були невдалими. Лише нашкодив собі – потрапив у групу штрафників.

«У сорочці народився» – це дійсно про юного в’язня. Неможливо навіть уявити, як можна було в тих нелюдських умовах вижити, захворівши на запалення легень. Іван упродовж двох тижнів згасав на очах. Та, на щастя, його побачила і впізнала там же ув’язнена тітка Марія Швед із Ружичної. Це вона, ризикуючи життям, забрала його в жіночий барак і лікувала підручними засобами – кропивою. І сталося диво – хлопець вижив. А тоді, коли ослаблений Іван був двічі врятований від крематорію німецьким солдатом, який відбирав «матеріал» для спалення – хіба це не диво?! Дуже хотілося жити. Це допомагало. «Важко було бачити страждання інших людей, легше самому виносити фізичний біль», – пізніше зізнається Іван Арсентійович.

Навесні 1945-го року в Дахау крематорії не встигали спалювати мертвих – так багато їх було через епідемію сипного і черевного тифу. Щоранку з бараків виносили близько сорока трупів. «Того, хто не міг вийти на перекличку, табірний лікар вбивав уколом», – розповідає колишній в'язень.

«Робота робить вільними», – викарбувано на воротах Дахау. Робота на заводах, під землею, на бауерів – нескінченна каторжна праця знесилених людей. Та кожен пам’ятав, що слід нашкодити, зіпсувати. Це був великий ризик, але хоча б так «віддячити» нацистам за їх звірства.

Три роки перебування в таборі довели тоді юного Івана Шведа до повного виснаження. Страшно уявити, однак коли його разом з іншими вцілілими в’язнями Дахау в травні 1945 року визволили американці, хлопець важив лише 31 кілограм. І це не дивно: каторжна праця, моральні й фізичні знущання, баланда замість нормальної їжі за роки рабства перетворили колись здорових життєрадісних людей на скелети.

Пройшовши всі кола пекла, Іван Арсентійович потрапив на Далекий Схід, де служив ще сім років. Десять років і тисячі кілометрів відділяли його від рідного дому. Справжня Одіссея. Але це було повернення не блудного сина, а загартованого в страшних випробуваннях мужнього чоловіка, який, не зважаючи на пережите, не втратив інтересу до життя. Іван Арсентійович, маючи музичну освіту, знайшов відраду в пісні, яка надихає його й донині.

Згадує Іван Арсентійович і про дві поїздки до Німеччини на відзначення п’ятдесятої і шістдесятої річниці визволення Дахау. Саме тут він, разом з іншими ув’язненими різних національностей, віку, релігії пережив нелюдські страждання, які не залишають колишніх в’язнів у спокої упродовж усього життя. Стяги багатьох країн –  Ізраїль, Польща, Україна… Через стільки років після звільнення табору вони знову тут: ті, хто вижив, і ті, хто був серед визволителів, політична еліта багатьох країн світу.

І незважаючи на важкі спогади, ці, зараз вже дуже поважного віку, люди, приїжджають сюди не тому що «потрібно», а тому що самі хочуть приїздити сюди так довго, як тільки зможуть і не лише на річниці. В інтерв’ю німецькому виданню один з колишніх в’язнів сказав, мабуть, словами всіх колишніх ув’язнених нацистських таборів смерті: «Для мене це важливо, бо я хочу розказувати вам, німцям, що чинили ваші діди». І ще дещо важливе хоче сказати 88-річний поляк, проте його голос зривається, а з очей рясно котяться сльози… «Ми пробачили вам – ось що я хочу сказати. Ми вам пробачили!»

Ця земля, на якій наш земляк Іван Арсентійович Швед разом з іншими полоненими зазнавстільки жорстоких катувань, нині вустами нових поколінь визнала свій гріх і свою провину. З 18 мільйонів громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі й концентраційні табори, було знищено понад 11 мільйонів чоловік. Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття нацистських катівень. Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів – це день, коли ми вшановуємо подвиг борців антинацистського опору, висловлюємо повагу старшому поколінню, на долю якого випали неймовірні муки і страждання.

«Люди світу! Будьте пильніші втричі, збережіть нам мир!» – промовляють дзвони Бухенвальда. Саме тут 11 квітня 1954 року представники різних націй проголосили клятву, під словами якої має підписатись кожна чесна людина: «Ми клянемося назавжди зберегти пам'ять про жертви нацистського варварства! Ми клянемося вести боротьбу за те, щоб ніколи не було таборів смерті і щоб відвернути небезпеку масового знищення. Ми клянемося всіма силами чинити опір тому, що могло б повернути зброю в руки катів, їхніх вождів і панів для знищення та поневолення народів!»

Віта Баранюк, зав.сектором "Музей Проскурівського підпілля"