...

Значною мірою завдяки її зусиллям, Йоган Людвіг Мовінкель виніс питання Голодомору на розгляд Ліги Націй. З ініціативи Українського інституту національної пам`яті 2015 року Мілена Рудницька за працю у справі донесення світові правди про трагедію Голодомору 1932-1933 років в Україні названа Людиною Правди.

Під час цієї зустрічі Йоган Мовінкель дуже прихильно поставився до українського питання й пообіцяв, що зробить усе, від нього залежне, щоб задовольнити прохання українців.

Впродовж 16-19 вересня у засіданні Конгресу Європейських Націй брали участь представники Комітету: Мілена Рудницька та Зиновій Пеленський - визначний український громадсько-політичний кооперативний діяч, колишній вояк УГА, депутат польського Сейму, делегат Української парламентарної репрезентації на конґресі національних меншин і в справах українських петицій до Ліґи Націй, член президії Ради національних меншин у Женеві. З 1933 року -засновник і активний діяч Українського громадського комітету рятунку України.

На Конгресі дійшло навіть до конфлікту: Генеральний секретар Ліги Націй Жозеф Луї Анн Авеноль був проти розгляду питання Голодомору в Женеві, але Президент мав право внести на обговорення будь-яку тему на свій розсуд, і Мовінкель скористався цим правом.

Ось що писав Василь Мудрий про Мовінкеля 23 вересня 1933 р.: "Він обіцяв зробити як Президент Ради все, що лежить в його спроможності, щоби справою зайнявся Союз Народів [так називали Лігу Націй – І. Д.] вже на біжучій сесії. Загалом світ справою подій на Україні незвичайно цікавиться, і коли б була можливість попрацювати в Европі, через кілька тижнів я певен, що були би реальні успіхи.” У західній пресі якраз тоді точилися словесні баталії навколо питань «є голод?» чи «немає?». Першим, хто написав про Голод в Україні, був валійський журналіст Гарет Джонс, згодом інший британець Малколм Маггеридж та американець Вільям Генрі Чемберлен, француз П’єр Берлен розповіли про факти замовчування Голодомору.

Проте найпопулярніші видання писали про відсутність Голоду: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті („Нью-Йорк Таймс”), Луїс Фішер („Нейшн”), Вільям Резвік…

Вторили останнім і відомі громадсько-політичні та діячі культури, котрі відвідували Україну: екс-прем’єр Франції Едуар Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс. Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті…

"Європейська федерація українців за кордоном” 27 вересня 1933 року подала до урядів і поширила серед впливових європейських особистостей за підписом св-го Генерального секретаря Д. Андрієвського французькомовний "Меморандум про голод в Україні”.

29 вересня 1933 р. в Женеві відбулося 76-та сесія Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям Української СРР. Йоган Мовінкель заявив: "...Я вважаю, що не маю права обійти таким адміністративним шляхом ці перешкоди. Для мене це — питання совісті, тут не йдеться про якийсь політичний акт, а про суто гуманітарну справу, коли, за деякими інформаціями, йдеться про життя багатьох мільйонів індивідуумів”. Політик наголосив: "Кожний день я отримую листи й телеграми з yсіx сторін світу від асоціацій або організацій, що привертають мою увагу до окремих випадків, які сприяють створенню цілісної картини. Отже, я не можу мовчати. Я добре усвідомлюю, що нелегко зініціювати юридично й плітично якесь починання. Але, мабуть, можна було б подружньому поставити це питання перед Московським урядом, домагаючись, чи не вважає він корисним (utile) допустити в регіони, вражені лихом, міжнародну місію розслідування і допомоги”.

Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Велика Британія (до якої з порту Одеси СРСР якраз і відправляв кораблями пограбоване в українських селян збіжжя) та Французька республіка висловилися проти. Спільної резолюції не було прийнято на засіданні Ради Ліги Націй. Вирішили передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 року з Москви надійшла відповідь, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.

Отже, зусилля Мовінкеля пролобіювати прохання українців не увінчалися успіхом.

А тим часом звичайні українці в Галичині, на Західному Поділлі й Волині, окупованих Польщею, організовували допомогу кинутим у лещата штучного голоду наддніпрянським братам. Як це відбувалося, розповів упорядник Володимир Маняк у першій, виданій в незалежній Україні Народній книзі-меморіалі «33-й: Голод»: «Були добросердні люди за межами України, що простягали руку допомоги голодному селянству. Але Сталін та його опричники відхилили цей жест милосердя.

Населення Галичини, звичайно, знало, що голод страшним розпухлим привидом бродить по Україні і кидає в могили мільйони людей. Про це не лише ширилися чутки, а й постійно писали тодішні газети. Сповнені добрих почуттів, милосердя і жалю до своїх братів, люди прагнули хоч трохи зарадити тому тяжкому лихові, подати посильну допомогу і врятувати їх від голодної смерті. Ініціатори цього благородного задуму звернулись до сільських кооператорів.

В колишньому Тернопільському повіті директором Спілки подільських кооператорів була вчителька з села Денисів, письменниця Іванна Блажкевич.

Вона їздила по селах і проводила збори кооператорів. Спогадом про одні з них, проведені в селі Драгоманівка, (тепер Козівського району), поділився довгожитель села Андрій Білий, розповідь якого записав збирач народної творчості, вчитель Володимир Хома. «Якраз на Різдвяні свята 1933 року приїхала до нашої Драгоманівки письменниця і громадська діячка Іванна Блажкевич і попросила зібрати людей. Говорила вона недовго, але щиро й запально. Її слова западали в душу і тому запам`яталися.

«Дорогі жителі Драгоманівки! – сказала вона. – Ви весело святкуєте Різдвяні свята, бо маєте що їсти й пити. А на Великій Україні голод, страшний і смертельний голод. Дуже сумно й невідрадно в тих колгоспних селах, куди силоміць загнали людей. Діточки просять хлібця в своїх матерів, простягають до них маленькі худі рученята. А висохлі голодні матері нічим не можуть зарадити голодним діткам. Матері не мають в грудях молока для немовлят. Вони самі пухнуть з голоду, бо хліб і бараболю в них забрали.

Страшна картина в тих українських селах. Там люди вмирають з голоду. Вмирають нащадки славних запорозьких козаків, про героїчні подвиги яких гриміла слава по всім світі. Порожніють села на землі славного Іоана Котляревського, безсмертного Тараса Шевченка, великого вченого, борця за правду народну Михайла Драгоманова, чиїм ім`ям назване ваше село. Я закликаю вас, кооператорів, допомогти хлібом нашим єдинокровним братам з Великої України, що тисячами вмирають з голоду щоднини. Вірю, що Драгоманівка однією з перших подасть допомогу.

Після тої запальної промови селяни відразу ж погодились дати хто по корцеві (центнеру), хто по два. Відразу ж було складено список жителів із зазаначенням пожертви. А Микола Гарматій пообіцяв навіть повезти фіру зерна до кордону на Збручі, щоб особисто віддати хліб голодуючим».

Так жителі Драгоманівки одними з перших у повіті започаткували цю добру справу.

Та марними виявилися прагнення українців-галичан допомогти своїм зазбручанським братам. Не пішов на Схід уже замовлений ешелон, не повіз Микола Гарматій пшеницю до Збруча. Колишній кооператор, житель с. Денисів Микола Коваль, розповідь якого записав також Микола Хома, згадує: «Взимку 1933 року крайова Центроспілка, що містилася у Львові, провела широку агітацію серед галицького населення, щоб людям Великої України надати посильну допомогу хлібом і врятувати їх від голодної смерті. Цим зайнялись повітові спілки кооперативів. Кожен господар-хліброб – член кооперативу – підписував декларацію, що по своїй спроможності він дасть для голодуючих певну кількість зерна. Середні господарі підписувались на один корець, статніші – на два і три. Вони були готові здати це зерно на першу ж вимогу. При підрахунку декларацій з`ясувалось, що галицькі селяни спроможні дати для голодуючих Великої України один мільйон корців зерна. У Львові на той час містилося радянське консульство. Центроспілка і звернулася до консула з пропозицією подати допомогу зерном голодуючим Радянської україни у кількості один мільйон центнерів. Через кілька днів консул відповів, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги і не прийме її».

Так благородній добродійній справі західноукраїнських братів був поставлений заслін… Прийняти допомогу – означало визнати факт голоду. А як його визнати, коли саме в той час країна вивозила свою пшеницю за кордон. Ні, «геніальний вождь всіх часів і народів» піти на це не міг. Хай краще мільйони людей вмирають з голоду. До них жалю він не мав. «Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні, - згадувала тепер уже покійна Іванна Блажкевич. – І серце обливалося кров`ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня польська влада не заперечувала проти допомоги – а Радянська її не прийняла». Василеві Стефанику, якийй жив тоді в Русові, уряд Радянської України призначив у 1920-х роках грошову стипендію в кілька сот польських злотих щомісячно. Ті гроші видавали йому у радянському консульстві. Одного разу в 1933 році його викликали до консульства, і він поїхав туди разом з Кирилом, який теж був на тому прийомі. Консул сказав письменнику, що в польській пресі багато публікацій про голод в Україні, а це, мовляв, буржуазна ворожа пропаганда – ніякого голоду там немає. Консул попрохав Стефаника дати від свого імені повідомлення в пресі і спростувати газетні вигадки.

Але мужицький заступник, як його звали селяни, відмовився те зробити і сказав, що до нього в Русів приходило кілька втікачів – голодуючих з великої України, він їх приймав і годував, і вони розповідали про жахливі картини голоду. Консул дуже розгнівався і сказав, що в такому разі уряд УРСР позбавить Стефаника стипендії. З тим батько і син покинули консульство. (У Кирила Васильовича збереглася візитна картка французькою мовою секретаря консула Павла Садовського, який викликав батька до Львова). Стипендію дійсно відібрали Про цю історію були повідомлення в польській пресі. І про це довідався митрополит львівський Андрей Шептицький. Він тут же призначив Стефаникові свою стипендію у тій же сумі. Батько прохав юрського касієра (собору св. Юра У Львові – авт.) давати гроші дрібними монетами. З торбиною монет він виходив під св. Юра до старців і жменями роздавав їм ці гроші. Якщо з совітської стипендії у батька на руках щось залишалося, то з попівської не мав нічого – все роздавав прошакам», - закінчив свій спомин Кирило Васильович».

У 2021 році Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила на своєму сайті матеріали з розсекречених архівів про те, як українські емігрантські організації створювали комітети допомоги голодуючим, як представники розвідувальних структур УНР і ОУН добували інформацію про голод в Україні, збирали докази злочинів сталінського режиму, виготовляли листівки та іншу пропагандистську літературу, яку нелегально переправляли до УСРР, намагалися донести світові правду про стан справ на батьківщині і як радянські спецслужби всіляко протидіяли цьому, а також будь-яким спробам протестів або вільнодумства всередині країни.

У справі ДПУ УСРР на керівника розвідки УНР генерал-хорунжого Всеволода Змієнка

знайдено повідомлення секретного співробітника Іноземного відділу ДПУ «Ж/54» від 3 листопада 1933 року про підготовку в Празі загальноемігрантських заходів, спрямованих на допомогу голодуючим в Україні, а також організацію протестів у країнах Європи проти більшовицької політики, яка призвела до штучного створення голоду.

«Ж/54» повідомляє про приїзд до Праги наприкінці жовтня 1933 року голови Еміграційного комітету допомоги голодуючим при Українському центральному комітеті в Польщі доктора Левка Чикаленка, для об’єднання зусиль у протидії сталінському терору і розгортанні протестного руху. «За Чикаленком, справа має бути організована так, – зазначає секретний співробітник ДПУ, – аби придбати багато річевного матеріалу для організації протестів проти голоду, а саме: набрати макухів, себто хліба з України, дістати фотографій, які б ясно доказували стан голодуючих. Чикаленко є переконаний, а навіть певний, що таких доказів збере багато, а саме через зв’язки з втікачами».

Агент повідомляє, що проблема голоду в Україні об’єднала представників різних українських емігрантських партій і організацій. Згадує, що на засідання Комітету приїхали посли з Галичини Рудницька, Пеленський. Вказує, що до складу Комітету допомоги голодуючим в Україні увійшли відомі діячі від уенерівців, гетьманців, націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів та інших партій. Зокрема, називає прізвища Ольгерда Бочковського, Бориса Гомзіна, Софії Русової, Івана Паливоди, Дмитра Антонюка, Наталії Дорошенко та інших.

Серед намічених комітетом заходів на першому місці стоїть пропагандистська робота, тобто донесення до світу правди про голод в Україні. Ця робота мала включати організацію відозв, мітингів, актів протесту, а також випуск листівок, книжок, газет різними мовами. Малювання відповідних плакатів, зокрема, покладалося на Миколу Битинського, а складання віршованих текстів – на Олександра Олеся.

Цей документ із архівних фондів розвідки є ще одним свідченням того, що у 1930-ті роки більшовицька влада не лише проводила злочинну політику стосовно селян, яка призвела до численних жертв, а й не шкодувала сил і засобів для стеження за реакцією на це в емігрантському середовищі, маючи на меті всіляко приховувати злочини від світової громадськості. В іншому документі йдеться про плани створення так званого Малого бюро швидкої інформації про Україну: «Для цього передбачається організація групи бойових кореспондентів із числа українців і поляків, які б легально й нелегально могли здійснювати поїздки в Україну». У 1932–1933 роках уряд УНР одним із перших серед європейської спільноти дізнався про трагедію, що спіткала українське село. Але про масштаби і причини голоду мав ще недостатньо інформації. У зв’язку з цим перед спецслужбою міністерства військових справ Державного Центру УНР у екзилі ставили завданням активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур’єрів на той бік кордону. Найперше намагалися дістатися регіонів, охоплених голодом.

Так, в розсекреченій довідці «Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів» зі справи за 1933 рік зазначається: «У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та ін. значення...». Інший документ, вилучений радянськими органами держбезпеки, ймовірно, в одного з кур’єрів із-за кордону, свідчить, що розвідкою УНР були розроблені та розмножені відповідні питання. Відповіді на них заносилися у своєрідні паспорти районів. Документ називається «Чим цікавиться розвідка УНР». Ось деякі пункти з нього:

«1. З’ясувати, як проходять хлібозаготівлі, скільки береться з колгоспу й одноосібників, хто приймає хліб, де зсипається, які заходи вживаються до нездатчиків-одноосібників, хто видає квитанції на зданий хліб, за якою ціною такий приймається, процент невиконання хлібозаготівлі в 1932 році.

2. Про податки. Скільки платить колгосп і одноосібники.

3. Як проходить осіння посівна кампанія, скільки й чого посіяно колгоспом і одноосібниками, як підготовлений ґрунт до посіву.

4. Як пройшла збиральна кампанія, скільки обмолочено і ще належить обмолотити...

9. Про кооперацію. Ціни на товари та хліб...

13. Який хліб їдять у даний час колгоспники і одноосібники, доставити зразки такого.

14. З’ясувати, скільки померло від голоду, скільки опухло і є опухлих на сьогоднішній день.

16. Настрій населення у даний час, як ставляться українці до радвлади».

Якби результати таких «соціологічних досліджень» збереглися донині, то вони б значно доповнили наші знання про механізми творення штучного голоду в Українській СРР.