| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Сб, 2021-06-19, 15:53

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Травень » 14 » ІСТОРІЯ ПРОСКУРОВА КРІЗЬ ТРАГІЧНІ ЛЮДСЬКІ ДОЛІ
16:22
ІСТОРІЯ ПРОСКУРОВА КРІЗЬ ТРАГІЧНІ ЛЮДСЬКІ ДОЛІ
У неділю, 16 травня, в Україні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій.
День пам’яті жертв політичних репресій відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року, щорічно у третю неділю травня, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології.
Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священників, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали масові репресії, які чинилися сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 1930-х роках. Наш сучасник в жодній книзі чи архівному документі не знайде справжніх масштабів непоправних втрат – тисяч і тисяч людських життів, цілі пласти духовних надбань, соціальні, економічні і політичні перспективи. Повернення до життя архівів, котрі десятиліттями зберігали жахливу правду про сталінізм, дало змогу відчути антинародну суть тоталітарного режиму і трагізм долі попередніх поколінь наших співвітчизників.
Як відомо, 2 червня 1937 року було прийнято постанову Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи», відповідно до якої 5 серпня 1937 року вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, що поклав початок масових репресій.
Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії та денаціоналізація. Вже до середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Понад 1,7 млн. людей було відправлено в табори.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали розстріл, за ІІ-ю категорією – ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВС СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного НКВС (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» та інших позасудових репресивних органів повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 р.
Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б).
Часи Великого терору у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Особа могла написати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.
Великий терор згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців Великого терору.
Великий терор визнали терором в СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.
У 1991 році, останніми місяцами існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону, органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян.
У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно з народними депутатами України та громадськістю.
У 2018 році Верховна Рада проголосувала за Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.
Нині репресованим громадянам повертається добре ім’я.
Справа відновлення справедливості стосовно жертв репресій є святою, і музей історії міста Хмельницького не буде стояти осторонь. Під репресії комуністичної влади у 1937-1938 роках у нашій області потрапила 41 тисяча осіб, розстріляно понад 12 тисяч осіб. Ми зобов'язані зберегти пам'ять про наші великі жертви, знати їхню причину. Без сумніву, цей процес надто запізнілий, однак необхідний для нашого суспільства. Реабілітація закатованих, їхніх імен, необхідна для нащадків.
Публікуємо історію трагічної долі нашого земляка Шуляка Гната Васильовича.


Гнат Шуляк заарештований 18 жовтня 1937 року. Народився 1887 року в с.Лезневе Проскурівського району, Кам’янець-Подільської області. Проживав також у с.Лезневе. У довідці про склад сім’ї, виданої Лезневською сільрадою, вказані: дружина Шуляк Гапка1890 р. н., сини: Петро -1914 р. н., Михайло -1919 р. н., Федір – 1921 р. н., Степан -1923 р. н., Ганна - 1929 р. н. (Родичі надали документи про ще одного сина Миколу -1910 р. н.). Соціальний стан – «крепкий» середняк, родина мала найманих працівників. Освічений. В 1910 році їздив на заробітки у США. У 1914 році повернувся на батьківщину в с. Лезневе. Під час Першої світової війни в армію не був мобілізований, бо був єдиним сином у батьків, служив вільнонайманим на транспорті. У 1918 році при правлінні Павла Скоропадського служив у гетьманській охороні. У 1919-1920 роках служив у різних військових частинах армії УНР. На службі в петлюрівській армії служили також односельці Гнатка - Веретко Іван та Пахута Григорій.
Зі справи НКВС дізнаємося, що Веретко Іван, Шуляк Гнат та Пахута Григорій служили в петлюрівській розвідці. Передавали різні дані петлюрівському міністру транспорту Костю Місевичу та Петру Місевичу. При наступі більшовицької армії на Проскурів Веретко Іван, Шуляк Гнат та Пахута Григорій на підводах підвозили снаряди та патрони петлюрівським частинам до урочища «Глибокий яр».



Після встановлення радянської влади під час НЕПу «колишні петлюрівці» Веретко Іван, Шуляк Гнат та Пахута Григорій у 1922 році створюють артіль СОЗ на садибі Костя Місевича. До створення артілі долучилися колишні «петлюрівці» галичани. Галичан було 10 осіб. Пізніше до артілі пристали Вітязь Карпо та Славінський Діонісій. У 1929 році селян масово заганяють у колгосп, а члени артілі не бажали у нього вступати. Члени артілі (Веретко Іван, Шуляк Гнат, Пахута Григорій та галичани Лозинський Володимир та Атаманюк Іван) проводять агітацію проти вступу селян у колгоспи Шуляк Гнат відкрито виступає проти організації колгоспів каже селянам, що «краще невеликі спілки і артілі, ніж великі колгоспи, бо у великих колгоспах толку не буде, у великих колгоспах селяни здихатимуть», «було б добре, аби люди мали можливість працювати приватно, могли б заробляти гроші», «ця влада скоро виморить голодом і холодом селян і їй прийде кінець», «ця влада людей замучить, зробить голими, босими і голодними», «у великих колгоспах жити буде дуже погано, ніхто нічого не заробить, а в невеликих спілках буде дуже добре».
Шуляк Гнатко мав гарні організаторські здібності, був авторитетною особою для селян Лезневого, до нього прислухалися, колгоспники почали масово виходити з колгоспу. Влада силовими методами знову загнала селян у колгосп, закриває артіль. Артіль СОЗ була закрита у1929 році. Галичани Лозинський Володимир та Атаманюк Іван залишаються в Лезневому та вступають у колгосп (інші галичани повертаються на свою малу батьківщину, але ще повернуться в 1941 році перед німецькою окупацією з похідними групами ОУН).
З часу організації колгоспу Шуляк Гнатко працює в колгоспі бухгалтером. Зі справи НКВС Шуляка Гнатка і допитів його односельців дізнаємося, що він постійно висловлює своє ставлення до колгоспу: «якби не було цих колгоспів і цієї влади, селянин мав би хліба стільки, скільки потрібно, а тепер отримує що дадуть», «якби селяни були більш організовані, то мали б таке життя, яке хотіли, але наші селяни дурні», «якби селяни не слухали вказівки з Центру та районних організацій, то держава не взяла б жодного пуда зерна по1 карбованцю за пуд, і не давала на один трудодень 1кг 400 гр. зерна».
Арештований 18 жовтня 1937 року Шуляк Гнатко утримувався під вартою у Проскурівській в’язниці, і після цієї дати діти, дружина, родичі та односельці більше живим його не бачили. Пам’ятаймо…
Довгі роки ми говорили між собою пошепки про ті страшні роки, і сьогодні, коли ми маємо власну державу, настав час говорити про це вголос. Цього вимагає історія. Це наша історія. Нам треба навчитися бачити різні події як частину єдиного історичного процесу, а заодно - їхній зв’язок із нами самими нинішніми. Вчимося, але дуже повільно.
(Далі буде)
Галина Барабаш
Директор музею історії міста Хмельницького
Переглядів: 53 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021