| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Вт, 2018-12-11, 19:22

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2018 » Листопад » 23 » Геноцид українців голодомором – одна з наймасштабніших трагедій в історії людства
18:18
Геноцид українців голодомором – одна з наймасштабніших трагедій в історії людства

Україна і світ поминають 85-ті роковини Голодомору-геноциду в Україні 1932-1933 років.

Торік Національні заходи до 84-х роковин геноциду українців відбувалися під гаслом «Голодомор – це помста за свободу, помста за революцію». Цьогоріч на сайті Українського Інституту національної пам`яті запропоновані гасла: «Ми пам`ятаємо! Ми – сильні!» – для України, «Україна пам`ятає! Світ визнає!» – для світу.

Вшанування загиблих під час геноциду 1932-1933 років офіційно розпочалися в державі та світі з 1 вересня 2018 року, символічно, за 85 днів до Дня пам`яті жертв Голодомору, який цьогоріч відзначається 24 листопада. На всіх континентах світу люди різних національностей долучаються до Міжнародної акції на спомин жертв Голодомору «Запалімо свічку пам`яті!»

Нагадаємо, нині офіційно Голодомор 1932-1933 років в Україні визнали геноцидом українського народу 24 держави світу. Прикметно, що 1 листопада 2018 року Сенат США своєю резолюцією № 435 визнав «висновки Комісії США щодо голоду в Україні, які були представлені Конгресові США 22 квітня 1988 року, зокрема, про те, що Й. Сталін та його оточення вчинили у 1932-1933 роках геноцид проти українців».


Пам`ятник у Техасі, США

Президент Петро Порошенко у зв`язку з цим закликав країни ЄС та міжнародні організації наслідувати приклад США та визнати Голодомор актом геноциду українського народу. Про це він говорив під час зустрічі з міністром закордонних та європейських справ Словацької Республіки Мирославом Лайчаком. А ще раніше, нагадаємо, 27 вересня 2018 року під час загальних дебатів 73-ї сесії Генеральної асамблеї Організації Об`єднаних Націй (за повідомленням «Історичної правди») Петро Порошенко закликав Генеральну Асамблею ООН визнати Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом українського народу, під час якого було знищено голодом, за його словами, 7 мільйонів українців.

Безумовно, вже те, що число держав, які визнають Голодомор в Україні  геноцидом, поступово зростає, і те, що нині, через 30 років після оприлюднення висновків Комісії США щодо голоду в Україні, потужна держава Сполучені Штати Америки, на яку орієнтується вся світова політика, таки офіційно визнала трагедію геноциду – спланованого знищення мільйонів українців на їхній власній землі – це великий прогрес у встановленні історичної справедливості. Українці чекають, що вслід за Сенатом і Конгрес США офіційно назве Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом.

До цього доклали і докладають зусиль українські та іноземні науковці, дослідники, історики, правники, дипломати.

При цьому усвідомлюємо, що за утвердження історичної правди українцям ще прийдеться поборотися. Адже Україна повинна донести, відкрити світові не просто жорстокість, цинізм спланованого, штучно організованого людиноненависницьким, україноненависницьким комуністичним режимом Голодомору-геноциду, але і його масштаби. І це повинно потягти за собою конкретні висновки, наслідки. Скажімо, не лише в плані засудження комуністичного терору, його лідерів-організаторів та адептів, виконавців, а й цілком закономірних юридичних наслідків для України, як це вже практикується на міжнародному рівні для інших держав та націй.

І якщо стосовно законодавчого визнання маємо в Україні завдяки зусиллям патріотичних істориків, правників і конкретно Президента України Віктора Ющенка Закон України про Голодомор 1932-1933 років в Україні від 28 листопада 2006 року, який своєю першою статтею стверджує, що Голодомор в Україні був геноцидом, то про масштаби винищення української нації голодом ще й нині сперечаються в самій Україні, що вже й казати про інші держави та іноземців-дослідників і політиків. Тобто йдеться про те, щоб назвати конкретні цифри жертв, які загинули внаслідок голоду-геноциду, а також і тих, які постраждали від терору голодом загалом.

Крім того, українські та іноземні науковці наводять неспростовні факти того, що Голодомор-геноцид мав національну складову, планувався не лише в Україні, а точніше в УСРР (до 30.01.1937 р. – Українська Соціалістична Радянська Республіка), а ще й в інших районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані, у Казахстані… Адже українці не сприйняли ні більшовицьку політику денаціоналізації, а точніше жахливий експеримент перетворення української нації в совєтський народ, ні економічне, політичне насилля з боку російської більшовицької влади. Саме так, як називав ці методи ще у 1920-х роках В. Ленін – «економічний терор» – сприйняли українські селяни, які складали 85 відсотків населення республіки, насильницьку колективізацію, розпочату в 1929-1930 роках, розкулачення і депортацію за межі України (саме для цього в республіці було додатково розміщено тисячі бійців військ ОГПУ СРСР та мобілізовано із запасу майже 24 тисячі осіб, яких було озброєно). А також – грабунок під час хлібозаготівель.

З початку лютого 1930 року всенародне невдоволення вилилося в масові протести в різних кінцях України. В трьох округах Тульчинському, Шепетівському і Могилівському селянські повстання були придушені зброєю – кулеметами, а подекуди й гарматами. Повстали Коростенський, Криворізький, Харківський, Мелітопольський, Мостківський район Старобільської округи, Бердичівський округ.Заворушення розпочалися в Одеській, Сумській, Дніпропетровській (Павлоградське повстання) областях, наголошує історик Володимир Тиліщак. Загалом впродовж 1930 року в Україні зафіксовано до 5000 масових виступів, у яких взяло участь до 1,5 мільйона осіб. Лише з 20 лютого по 20 квітня 1930 року ГПУ зафіксувало, що заворушеннями в Україні охоплено 1895 сіл у 41 із 44 округ. «Масові заворушення зазвичай розпочиналися з того, що натовпи жінок у 200-300 осіб, а іноді й значно більше, збиралися біля сільрад з вимогами виходу з колгоспів, видачі зерна й усуспільненого майна, – звітував голова ГПУ УСРР В. Балицький генсекретарю ЦК КП(б)У Ст. Косіору. Особливого розмаху набрало повстання під проводом колишнього червоного партизана і радянського активіста Якима Рябченка на Чернігівщині, що охопило п`ять районів у 1931 році. У цьому ж році органи ГПУ УСРР зафіксували 28 «політбанд». До речі, на початку травня 1931 року збройне повстання спалахнуло в Солобковецькому районі сучасної Хмельницької області. Очолювали повстанців колишні офіцери армії УНР. Повстанці були змушені відступити. Через Смотрицький та Чемеровецький райони вони рушили до тодішнього польського кордону по річці Збруч, через який з боєм прорвалися.

Знову набувають масового характеру протести з початком 1932 року: лише за перші 7 місяців органи ГПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів (а це близько 57 % усіх антивладних виступів у СРСР за цей час). У першій половині 1932 року з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств. У другій половині 1932-го, приміром, понад 200 таких заяв про вихід з колгоспів подали тільки селяни прикордонної смуги тодішньої Вінницької області. А працівники колективних господарств відмовлялися виходити на роботу через низьку платню або її відсутність, як це траплялося масово в Проскурівському районі. На кінець 1932 року з колгоспів території, яка охоплює межі сучасної Хмельницької області, вийшли приблизно половина селянських господарств, у тому числі майже всі середняцькі. Лише у Проскурівському районі впродовж 1932 року 150 сімей добровільно залишили колгоспи, а 250 сімей було виключено з колгоспів за те, що «вони були чужими елементами». Цей рух сигналізував владі про крах її політики колективізації. Розсекречені документи радянських партархівів свідчать, що голодомор-геноцид був інструментом упокорення України, зокрема, українського села, де ще продовжували виявляти свою «нелояльність» петлюрівці, «кулаки» та інший «контрреволюційний» елемент, всі ті, хто у 1917-1921 роках стали рушійною силою Української революції.

Через варварські методи колгоспного господарювання вже взимку 1931-1932 років в українському селі склалося скрутне становище з продовольством. Навесні в десятках районів розпочався справжній голод. Дальша деградація сільськогосподарського виробництва протягом 1932 року зумовила істотне скорочення обсягу державних заготівель.

Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдання Україною не виконуються. В серпні 1932 року Сталін пише в листі Кагановичу: «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов вісказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. … Как только дела станут хуже, эти элементы (проукраїнськи налаштовані члени КП(б)У –авт.)  … не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии». В цих умовах керівництво республікою вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення України. Лише по Проскурівському округу, до якого входило 14 районів, протягом 1932 року було продано 150 куркульських господарств, ще на 80 накладено штрафи. В республіці наростають явища масового голодомору та смертності. Така ж доля спіткала селянство Поділля.

Так, у листі секретаря Вінницького обкому партії Чернявського у ЦК КП(б)У від 17 лютого 1933 року, повідомлялося, що факти голодомору в області «починають набувати значно більших розмірів та характеру». З повідомлення Вінницького обласного відділу ДПУ про важкий продовольчий стан від 11 березня 1933 року дізнаємось про враження голодомором багатьох центральних та північно-східних районів Поділля. За далеко неповними даними голодувало більше тисячі сімей колгоспників і така ж кількість одноосібників. На ґрунті голоду зафіксовано 156 смертних випадків та 6 випадків людоїдства. У цьому повідомленні також наводяться факти голодомору в західних районах Поділля, які нині входять до складу Хмельницької області, зокрема в Проскурові, Полонному. У доповідній записці Вінницького обкому партії у ЦК КП(б)У від 18 березня 1933 року відзначається 22 випадки опухання від голоду у Проскурові і 41 у Полонному. Через голод у Проскурові залишили навчання 160 чоловік, багато кустарів не могли виконувати свою роботу через велике виснаження. З відомостей про охоплення продовольчими труднощами окремих районів Вінницької області станом на 15 травня 1933 року добре простежується наростання явищ голодомору у подільських селах. Якщо станом на 30 квітня голод лютував у 385 населених пунктах, то 15 травня вже у 400. У них голодувало відповідно 11964 і 13852 особи. Історик Світлана Маркова пише, що «коса смерті» неоднаково пройшлася по землях Поділля. Найменше у Вінницькій області постраждали від голоду мешканці прикордонної смуги. У 1930-х на Поділлі перебували три прикордонні загони: Волочиський, Кам`янецький, Могилівський. Військові отримували спецпайки. Так звані допереселенці користувалися короткотерміновими переселенськими квитками зі стовідсотковою знижкою (як червоноармійці-колгоспники, так і члени їхніх родин) від найближчої станції до місця переселення. Пільгами користувалися також і колишні червоні партизани та червоногвардійці. Колективізацію, розкуркулення, чистки партії на Поділлі проводили, починаючи саме з цих прикордонних територій, враховуючи їхнє важливе стратегічне значення. І тому колгоспам прикордонної смуги надавали ряд економічних пільг. Одноразові грошові допомоги, звільнення від оподаткування строком на три роки, вища заробітна платня на 10 відсотків. Проте можна ствердно говорити, що незважаючи на економічні пільги та допомоги, продовольчі труднощі, голод охопив і прикордонну смугу. В архівних матеріалах збереглася страшна статистика по прикордонному Ізяславському району. Так, у 1932 році в районі народилося 1493 хлопчики і 1498 дівчаток. Померло ж 652 хлопчики і 558 дівчаток, тобто 1210 із 2991.

Селу потрібна була допомога, і воно її отримало, але то була допомога «по-сталінськи», пише Світлана Маркова. Від кожної прикордонної застави були направлені комуністи та комсомольці, завданням яких було проведення «групового читання газет, видання бригадних стіннівок, марксистсько-ленінське виховання у гуртках».

У березні 1933-го районні керівники інформували Вінницький обком партії про голодних і пухлих, в першу чергу серед дітей. В окремих школах регіону відвідування зменшилося на 50-75 відсотків. З`явилося багато безпритульних дітей, які вирушали з сіл у пошуках їжі, бо їхні родини вимерли. Так, у Проскурові наприкінці червня 1933-го було затримано 307, а в липні 1340 безпритульних. Вони ледве трималися на ногах. Найбільше дітей потрапляло у наш регіон з сусідніх з Вінницькою областю Уманського, Погребищенського, Жашківського інших районів конаючої від голоду Черкащини. Уряд дбав про новобудови п`ятирічок, про індустріалізацію, зброю, танки, західні військові технології, і все це здобувалося ціною життів мільйонів українців, в тому числі дітей. У всіх країнах зброя служить, щоб захистити мирне населення і, перш за все, дітей – майбутнє нації. В СРСР навпаки, населення, в тому числі діти, було піддано мукам голодомору, пошесних хвороб, щоб одержати зброю. Крім того, українських селян було цинічно пограбовано в «Торгзінах»: куди вони в розпачі від голоду зносили за жменю у них же відібраної муки родинні дорогоцінності, золото, срібний посуд за ціною лому. У березні 1932 року організовується Вінницька обласна контора «Торгзіна» на чолі з тимчасово уповноваженим А. Дуненманом. Йому доручили негайно, не пізніше 15 квітня, відкрити широку діяльність у Вінниці, Бердичеві, Проскурові та всіляко розвивати інфраструктуру регіональних відділень. У Проскурові універмаг «Торгзіну» відкрився 25 травня 1932 року у приміщенні на центральній вулиці імені 25 Жовтня (нині Проскурівська). Аналіз динаміки надходжень до каси Вінницького обласного об`єднання «Торгзін» свідчить про зростання голоду серед населення Поділля з кінця 1932 до середини 1933 року. Апогеєм голодомору стали квітень-червень 1933 року, коли валютні надходження від населення у цей час збільшилися у 3,3 рази порівняно порівняно з IV кварталом минулого року і сягнули 1307 тисяч золотих карбованців. Історик В. Рекрут підрахував за архівними матеріалами, що у 1932-1933 роках, за неповних два роки на території сучасної Хмельниччини спеціально створена торговельна структура «Торгзіну» вилучила у голодного населення краю близько 1,5 мільйона «золотих карбованців», «викачала» близько 600 кілограмів побутового золота. 7500 кілограмів срібла та інші коштовні й антикварні речі і реліквії.

Існують сотні розсекречених документів радянських партархівів та архівів Державного політичного управління (ГПУ), які свідчать про цинічне, споживацьке, ненависне ставлення більшовицької влади до українських селян та інтелігенції. Красномовним прикладом цього є документ, який оприлюднив ще наш земляк, дослідник Володимир Маняк, у першій українській меморіальній книзі «Голод 33». Про тяжке становище, яке склалося на селі вже у 1932 році, секретарі райкомів доповідали обкому. Одна з таких заяв надійшла на початку 1933 року від секретаря Теофіпольського райкому Березенка. Її розглянув секретар обкому Лівензон І. М. і 24 березня написав: «Я готов выслушать о Теофипольском районе все, что угодно, но только не заявление о голодании колхозников и просьбу о продовольственной помощи. Ничем иным, как политической близорукостью т. Березенко, приведшей его в состояние паники, нельзя объяснить его просьбы. Заявление о голодании колхозников нужно отвергнуть, потому что:

1. Что это за квалификация такая? «Голодают колхозники, у которых большие семьи»?

Голодают лодыри, тунеядцы, немало энергии положившие для разложения колхозов…

2. Со всей решительностью заявляю, что голодающих таких «колхозников» очень мало и мало таких потому лишь только, что сотни центнеров (пожалуй больше, чем сотни) разбазарено колхозами для выдачи таким лодырям, рвачам, ворам…

4. Только желанием замазать перед обкомом истинное положение вещей можно объяснить заявление т. Березенко о том, что голодание колхозников насчитывается в 20 колхозах». То про яку людяність, державну турботу може йти мова?

Влада більшовиків тероризувала, вбивала українське населення, зокрема, селянство, на окупованих нею у 1920-21 роках територіях України і так приховала свої злочини, що й досі науковці досліджують, скільки насправді душ замордовано голодомором-геноцидом.

Одним з перших жахливу статистику голодомору оприлюднив перший дослідник Голодомору 1932-1933 років на Поділлі професор Ілля Шульга. Він вважав, що у тодішній Вінницькій області було вбито голодом 1634093 душ із загальної кількості 5232429 мешканців. Лише станом на 15 травня 1933 року по Вінницькій області офіційно було зареєстровано 8 тисяч 985 випадків дитячої смертності – дітей до 10 років. У працях істориків йдеться про те, що в різних районах тодішньої Вінницької області померло від голоду від 30 до 50 відсотків населення. У двохтомній «Національній книзі пам`яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні: Хмельницька область», виданій 2008 року, вказано, що від геноциду голодом постраждало 835 сіл області, а, за попередніми даними, загинуло понад 40000 осіб.

За дослідженнями доктора історичних наук, професора Петра Брицького, Голодомор 1932-1933 років має такі ознаки геноциду українського народу:

1.Надмірні, насильницькі плани хлібозаготівлі в Україні, в багатьох колгоспах та індивідуальних господарствах забирали навіть насіннєвий фонд. Навесні 1933 р. спеціальні групи «уповноважених» з району і місцевих «активістів» повністю вилучали в населення села всі сільськогосподарські продукти, в буквальному сенсі витрясали з горшків, торбинок, з дитячих колисок усе до останньої зернини. Якщо з валового збору зерна у 1930 р., який становив 22,9 млн. т, на хлібозаготівлю пішло 7,8 млн., т, у 1931 р. – валовий збір становив 17,6 млн. т, а вивезли з України 6,9 млн. т, то з 12,8 млн. т валового збору зерна в 1932 р. на держзаготівлю забрали 7 млн. т, залишивши населення без хліба.

2. Згідно з вимогами ЦК ВКП(б), політбюро ЦК КП(б)У 18 листопада 1932 р. ухвалює постанову про те, щоб повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель (а їх через надмірний план було більшість), а в колгоспах, які вже видали аванс на трудодні, щоб негайно його повернули, як незаконно виданий. У всіх районах щоб негайно організували вилучення в окремих колгоспників та одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах. А в колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, які мають посіви зерна на присадибних ділянках, повністю зарахувати все отримане ними зерно в рахунок натуральної видачі на трудодні з вилученням зайвої видачі хліба на виконання плану хлібозаготівлі.

Ті колгоспи, які незадовільно виконують план, заносити на «чорну дошку» і в них: а негайно припинити підвезення товарів; припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з їх лавок усі наявні товари; повністю заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.

Стосовно одноосібників передбачалося застосування натуральних штрафів шляхом встановлення додаткових завдань по м`ясозаготівлях у розмірі 15-місячної норми м`яса і, відповідно, річної норми здачі картоплі. Передбачалося ще ряд покарань селян.

3. Видання ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР 7 серпня 1932 року терористичного карного закону про охорону соціалістичної власності (прозваний у народі законом «про п`ять колосків»), за яким за крадіжку зерна (навіть збирання на стерні, після збору врожаю) передбачалось 10 років тюрми або розстріл. На ньому рукою Сталіна було дописано: «С 12-летнего возраста». До початку 1933 р. за цим законом було засуджено 54645 чол., з них 2000 розстріляно.

4. Ухвала в часи голодомору (15 листопада 1932 р.) постанови політбюро ЦК ВКП(б) «Про паспортну систему і розвантаження міст від лишніх елементів» На її основі 27 грудня 1932 р. було ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР про введення паспортної системи і обов`язкової прописки паспортів. Ця постанова стосувалася лише жителів міст і тих, хто працював на державних підприємствах чи установах (МТС, радгоспах, школах, лікарнях тощо). селяни позбавлялися цього права, тому вони не могли знайти притулок у містах чи за межами України.

5. Блокада на кордонах з Росією і Білоруссю, а також на залізничних станціях, щоб селяни не могли виїхати в інші місця і за межі України в пошуках продуктів. Хто попадався, то продукти конфісковували, а затриманого заарештовували.

6. Продаж за кордон мільйонів пудів зерна у той час, коли у своїй державі був масовий голод. У 1930 р. СРСР експортував за кордон 48 млн. пудів зерна, в 1931 р. – 51, в 1932 р. – 18, в 1933 р. – 10 млн. пудів.

7. Є ще один важливий аргумент, про який не згадується в жодній історичній праці і молоде покоління про це не знає. Це накази органів влади знищувати у селян жорна, щоб вони не могли змолоти зерна на муку, і рубати ступи, щоб селяни не могли стовкти просо на пшоно. І це в той час, коли громадські млини в селі теж призупинили роботу. Цей факт є яскравим свідченням того, що радянська влада прирікала селян на вимирання.

8. Дискримінаційне викачування хліба з України. Згідно з директивою ЦК ВКП(б), план хлібоздачі на січень 1933 року для СРСР становив 94 млн. пудів, а для України – 62,5 млн. пудів (майже 67 %) і окремо зазначено, що для України граничний термін здачі зерна планувався до кінця січня 1933 р.

Але все це було лише інструментом для здійснення основної, стратегічної політичної мети більшовицької партії Росії – загальмувати подальший розвиток УСРР в національному дусі, для чого необхідно було призупинити «українізацію», зміцнити всебічний контроль ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним над Україною, щоб вона, бува, не відійшла від Москви.

Професор Володимир Сергійчук вважає, що ознакою геноциду українців під час Голодомору 1932-1933 років є також замовчування владою цієї трагедії перед світом. Сталін сказав, що ніякого голоду немає, тобто не визнав його. Ще однією ознакою геноциду, теж злочинною, він вважає відмову радянської влади від допомоги з-за кордону. Наша діаспора, дізнавшись про голод, почала «бити у дзвони» й збирати допомогу, також закликали до цього Лігу Націй і Червоний Хрест. Але Москва не тільки не прийняла цю допомогу, а й організувала пропагандистські акції за участю відомих діячів культури Заходу, яким показували «потьомкінські села» в Україні. Крім ознак штучно організованого фізичного нищення, фізичного нищення, Володимир Сергійчук виокремлює ще дві. По-перше, було припинено українізацію. І з цього приводу є два документи, в яких чітко прослідковується етнічний мотив. Приміром, постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року про хлібозаготівлі Україні, Північному Кавказі і в Західній області (на Смоленщині), якою припиняється українізація на Кубані, закриваються українські школи, газети, а цілі станиці, де проживало найбільше українського населення, масово переселяються у Казахстан. А звільнені будинки українських хліборобів цієї станиці заселили привезеними з Росії червоноармійцями, ветеранами ГПУ. Назви станиць змінюють, щоб ніщо не нагадувало про Україну. Наступного дня, 15 грудня 1932 року, виходить постанова за підписом Сталіна й Молотова про припинення українізації по всій території Радянського Союзу. Тобто йдеться про Далекий Схід, де вже 9 районів було українізовано, Казахстан, де мали українізувати 40 районів, Західний Сибір, де, наприклад, Славгородський округ вже українізовувався, Поволжя, де проживало мільйон українців і велика кількість районів українізовувалася, Слобожанщину (Вороніжчина, Курщина), де вже було українізовано 26 районів. Ті, хто каже, що геноцид був лише соціально-економічного спрямування, хай скажуть, , чи були подібні постанови стосовно інших націй? І ще одну ознаку духовного геноциду називає Володимир Сергійчук – доприселення. На шахти на Донбасі брали вихідців зі Смоленщини, Татарстану, Центрально-Чорноземної області (північ Вороніжчини та Калузької, Орловської, Липецької областей). На одного українця, що його брали до праці на шахти, приймали з-за меж України чотирьох, в першу чергу, брали людей із Росії. І подібне можна говорити про будівництво Дніпрогесу, металургійні, коксохімічні заводи. Вимерлі цілі села у степових регіонах (Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Донецька, Луганська, Харківська області), заселяють людьми з Росії та Білорусії. А вже потім завозили людей із Чернігівщини, Київщини, Житомирщини. Новоприбулим одразу відкривали російські школи, газети. Тобто, наголошує В. Сергійчук, «в суцільний етнічний масив українства вкидалися оази російськості, які поширювалися метастазами й поїдали все українське. Тобто ситуація в регіонах, де Москва хотіла створити так звану Новоросію, готувалася ще тоді».

Нині запалюємо Свічу пам`яті, вшановуємо усіх загиблих від голодомору-геноциду, молимося за усі невинно убієнні душі дорослих, дітей, ненароджених дітей… Нехай наша безсмертна пам`ять допоможе їм і усім нам, українцям, утвердити історичну пам`ять, відновити історичну справедливість.


Переглядів: 34 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2018