З`їзд був виявом протесту українців-військових проти політики Тимчасового уряду щодо України, відхилення ним вимог Центральної Ради, зокрема, й заборони проведення Всеукраїнського військового з`їзду.
Саме через цей наказ-заборону (котрий аргументувався несвоєчасністю зібрання через військове становище і котрий надійшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки тодішньої Російської імперії,) військового міністра Тимчасового уряду есера О. Керенського більшість вояків-українців і довідалися, що з`їзд скликається.
Заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю (адже військові з`їзди інших національностей відбувалися вільно), масово вирушили до Києва. Другий військовий з`їзд було скликано з ініціативи Генерального військового комітету, обраного на Першому військовому з`їзді, що відбувався з 18 по 21 травня 1917 р. Його метою було підбиття підсумків руху за українізацію військових частин російської армії та підтримка вимог Української Центральної Ради надати автономію Україні.
До Києва прибуло 2308 делегатів (для порівняння – у Першому взяло участь 700 військовиків), які представляли понад півтора мільйона вояків-українців російської армії від військових округів: Петроградського, Московського, Мінського, Казанського, Кавказького, Двінського, Омського, Туркестанського, від фронтів: Північного, Південно-Західного, Західного, Румунського і Кавказького, а також від флоту – Балтійського та Чорноморського. Таке представництво свідчило про широке розповсюдження українізації військових формувань в російській армії.65 % становили делегати від фронту і 35 % – від тилу.
Попередньо відкриття з’їзду планувалося на 17(4) червня 1917-го, однак через неочікувано великий наплив делегатів Троїцький народний дім, де базувався осередок клубу імені гетьмана Полуботка, не зміг вмістити всіх бажаючих. Тому для проведення з’їзду орендували найбільше приміщення тогочасного Києва - Оперний театр, а його початок відтермінували на один день.
Перед початком роботи делегати зібралися на Софійській площі. Після молебню й урочистого виконання національного гімну вони присяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію для України.
З`їзд відбувся в умовах загострення відносин між УЦР і Тимчасовим урядом, викликаного відмовою російського державного керівництва розглядати питання про надання Україні автономії до скликання Всеросійських Установчих зборів.
Головою зібрання було обрано В. Винниченка – заступника голови Центральної ради, соціал-демократа, члена Військового Генерального Комітету (обраного на Першому військовому з`їзді 18-21 травня 1917 року). Делегатів з`їзду вітав Перший Український Полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, створений завдяки ініціативі Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка.
З`їзд прийняв резолюції політичного і військового характеру. Було ухвалено вважати заборону Керенського щодо проведення з'їзду незаконною. Схваливши діяльність УГВК – Українського Генерального Військового Комітету, делегати висунули вимогу, щоб вища військова влада негайно затвердила комітет і визнала його постанови. З'їзд запропонував УЦР, пообіцявши їй найрішучішу підтримку, більше не звертатися до Тимчасового уряду і негайно приступити "до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу" за згодою з національними меншинами. Втім, більшість документів за змістом і політичною спрямованістю мало чим відрізнялися від резолюцій першого українського військового форуму. Другий Всеукраїнський військовий з`їзд, підтримавши рішення першого з`їзду про створення українських збройних сил, окремою резолюцією доручив УГВК розробити детальний план українізації частин російської армії та вжити всіх заходів для його практичного здійснення. Згідно з рішенням з`їзду, новобранців-українців належало відправляти для проходження служби винятково до розташування військових частин на території України та до Чорноморського флоту.
Було затверджено проєкт зразкового Статуту військових громад та Статут УГВК. При цьому зазначалося, що УГВК повинен мати 3-х представників при російському Генштабі, 2-х – при Ставці Верховного головнокомандувача і по одному при штабах кожного фронту та флоту, військових округах, а також при Кубанському козацькому війську. З'їзд ухвалив склад Українського Генерального Військового Комітету кількістю 27 осіб, обравши 10 нових представників, обрав Тимчасову всеукраїнську раду військових депутатів у кількості 132 особи (60 % становили представники солдатів, інші – від офіцерського складу) та її президію. Увесь склад УГВК і Всеукраїнської ради військових депутатів увійшов до Української Центральної Ради. У своєму наказі Генеральному Комітетові не забув з’їзд і про Вільне Козацтво, представники якого були на з’їзді. Він доручив Генеральному Комітетові організацію і кермування цією першою українською національною гвардією.
На жаль, враховуючи наростання стихійної українізації в російській армії, підтримуючи ідею створення українських військових формувань та їхню передислокацію в Україну, все-таки керівники Української Центральної Ради вважали своїм головним завданням не створення національної армії для відродження української державності, як того вимагали Микола Міхновський та його однодумці з Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, а організацію народної міліції, мовляв, в демократичному суспільстві армія непотрібна. Тим більше, на той час вони планували лише входження України до Російської федеративної республіки на правах національно-територіальної автономії. Представників же Всеукраїнської Ради військових депутатів ці керівники УЦР, які належали до соціалістів – соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, хотіли використати для…проведення культурно-просвітницької роботи з солдатами-українцями.
Зокрема, про це, як свідчить в своїх мемуарах «Революційна стихія» видатний український військовий діяч, учасник Другого українського військового з`їзду Юрій Тютюнник, відверто заявив новообраним депутатам Всеукраїнської Ради військових депутатів ідеолог і провідник прихильників «єдиного революційного фронту» з московською «революційною демократією» Володимир Винниченко.
Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський відіграв неабияку роль в проведенні цього з`їзду, був обраний почесним членом президії. У своїй промові перед військовими він наголосив: «Закликаю вас до здійснення автономії України в федеративній Росії та утворення на Україні демократичного ладу, який забезпечить інтереси трудящого народу». Грушевський запропонував за прикладом Всеукраїнського селянського з’їзду обрати Раду військових депутатів, яка також мала поповнити Центральну Раду. 10 червня (23 червня – за н. ст.), в останній день роботи з’їзду, М.С. Грушевський узяв активну участь в обговоренні дуже важливого питання: на яких підставах усі три Ради - селянських, військових і робітничих (ця Рада мала бути обрана невдовзі на робітничому з’їзді) депутатів увійдуть до складу УЦР. На з’їзді підкреслювалося, що такий її склад мав зберігатися до часу скликання Українських Установчих зборів. Цього дня з’їзд обрав УГВК у кількості 27 осіб, який разом із обраною наступного дня Тимчасовою Радою військових депутатів (132 особи), було включено до складу Центральної Ради (затверджені на V сесії 20 червня). Визнавши УЦР єдиним органом, "компетентним вирішувати проблеми України”, з’їзд ухвалив запропонувати їй, не звертаючись більше до Тимчасового уряду, "негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями, - цебто до фактичного проведення в життя підстав автономного ладу...”. На останньому засіданні з’їзду 23 (10) червня був урочисто оголошений текст І "Універсалу Української Центральної ради до українського народу, на Україні і поза Україною сущого”, розробленого за активною участю М.С. Грушевського, що був схвалений того ж дня Малою радою. Він урочисто проголосив: "Однині самі будемо творити наше життя". Практичне втілення принципів суверенітету (поки що – національно-територіальної автономії) покладалося на обрані загальним, рівним, таємним та прямим голосуванням Всеукраїнські Збори (Сойм), вибори до яких мали відбутися після виборів до Всеукраїнських Установчих зборів.
Поглянемо на ту значущу для всього українства подію очима одного з майбутніх найздібніших провідників Армії УНР Юрка Тютюнника за його книгою «Революційна стихія».
«У вечері 10 червня ст. ст. в залі великого міського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закам’яніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив магічне вражіння на маси. Змістові можна і треба багато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь іншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того. — Народе Український! Докажи, що ти… можеш гордо й достойно стати поруч із кождим… державним народом, як рівний з рівним… Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий баритон тихо, але впевнено починає: — Як умру, то поховайте… Здавалося, що всесвіт співає з нами: Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте… То присягався з’їзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли. Член президії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає… Хтось сміється… Члени зїзду, люди загартовані в чотирирічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал. Почув його і світ. То був перший оклик українського народу до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого існування. ТВОРИМО! Щоб там не сталося, а слова — «Однині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок. Слова універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам’ятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильніших струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном: — Творіть! Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним».
