Чорнобиль для України – тяжке, виснажливе випробування, яке залишило глибокий слід не лише в пам’яті, а й в долях людей. Трагедія зачепила всіх. Аварія вражала своїми масштабами, стався викид радіації еквівалентний 500 атомним бомбам, постраждало понад 3 мільйони людей, сотні тисяч покинули свої домівки. Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Перше офіційне повідомлення про чорнобильську трагедію в пресі з’явилося 30 квітня в "Правді” від Ради Міністрів. Під час катастрофи на ЧАЕС режим здійснив безпрецедентну операцію з блокування інформації, доповнивши її пропагандистською кампанією напівправди і дезінформації. Адже ніхто не знав, що ж відбувається там, у Чорнобилі: закриту зону щільно огортала непроникна таємниця. Люди жили чутками, страхами, очікуваннями найгіршого… Зі спогадів Володимира Лукіянчука, підполковника запасу, командира санепідвзводу, автора двох книг, присвячених Чорнобилю 
«Про аварію на Чорнобильській АЕС я дізнався 28 квітня 1986 року, коли до нас, в обласну санепідстанцію, приходили люди, які приїжджали з Києва різними видами транспорту для проведення радіологічного дозиметричного контролю і розповідали, що в столиці паніка через аварію на АЕС. Люди тікають, куди тільки можна взяти квиток на поїзд або автобус. На той час лише ми в області мали радіологічну лабораторію та відповідну апаратуру, отож на своїй базі організували цілодобовий пост і здійснювали дозиметричний радіологічний контроль за радіоактивним забрудненням території області та за людьми, які прибували з Чорнобильської зони і Києва автомобільним і залізничним транспортом, та давали їм певні поради. Я тоді працював заступником головного державного санітарного лікаря області. Найвищий рівень радіаційного фону у місті Хмельницькому був 1 травня 1986 року і досягав 100 мікрорентген на годину, при природному фоні — 15-17 мікрорентген. 
Рівень радіації у Києві, згідно з даними розсекречених документів СБУ, перевищував фоновий у кілька десятків разів. 1 травня об 11.00 гамафон АН УРСР зафіксував значення приблизно 2500 мікрорентген на годину. Саме тоді на Хрещатику відбувався парад. Упродовж дня значення коливалися від 400 до 2500 мк Р/год., при середньому фоновому значенні в місті 15 мк Р/год. З 15 травня почали евакуацію дітей з небезпечних зон, у тому числі й з Києва. Вивезли понад 700 тисяч дітей різного віку на 3-4 місяці. 
За наказом Міністерства охорони здоров’я України, головний державний санітарний лікар області Віктор Олексійович Піддубний, нині уже покійний, і я, як його заступник, сформували три колективи санепідстанцій, які впродовж трьох місяців вахтовим методом працювали в Чорнобилі. Першим виїхав колектив Хмельницької міської санепідстанції з головним лікарем Юліаном Антоновичем Матусом". Зі спогадів Юліана Матуса: «Світлового дня для роботи було замало, тому надолужували ночами, спали по кілька годин. Після вечері всі залишки їжі негайно ліквідовувалися, щоб ніхто не міг використати їх назавтра. Вранці було потрібно перевірити якість страв, виконання санітарно-гігієнічних вимог. Уже у перші дні у людей пропадав голос, дехто почав харкати кров’ю. Та скоро стан здоров’я начебто прийшов у норму, але одна наша лаборантка почала хворіти і невдовзі після повернення додому померла. Неймовірно важко було нам, працівникам санепідслужби, та ще важче було тим, хто працював безпосередньо біля реактора, зводячи саркофаг навколо четвертого енергоблоку. Була страшенна духота, температура повітря сягала понад тридцять градусів, а у харчоблоках - за сорок. Вмикати вентиляцію було категорично заборонено. Людям, які працювали на кухні, коштувало великих зусиль забезпечити виконання санітарних умов щодо якісного приготування їжі, миття посуду та кухонного інвентаря. А тут щодня, як на біду, аварії на водогоні. Харчоблоки залишалися без води, а це загрожувало ускладненням епідемічних обставин. Санітарні працівники звернулися до командирів військових частин з проханням виділити спеціальні автомобілі для транспортування води. Нам не відмовили…» Потім виїхали працівники Красилівської райСЕС — головний державний санітарний лікар Красилівського району (в Чорнобилі — Чорнобильського району) Аркадій Іванович Ціпкун та Ярмолинецької райсанепідстанції — головний лікар Микола Семенович Поліщук.
Колективи фахівців формувалися за рахунок усієї санепідслужби області. 
Крім того, згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я України, участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали такі фахівці облсанепідстанції: Н.І.Ковалишина, Б.Ю.Малицький, П.Б.Чижов В.О.Чиркунова, М.М.Чернишова, Ж.С.Оборозна, Г.Й.Ручко, Н.С.Нечипоренко, М.М.Чепа, М.С.Берчук, В.В.Іванюшко. До Центральної санепідстанції МОЗ України була відряджена інженер-фізик Н.Ф. Піддубна. На жаль, з різних причин не всі працівники санепідслужби області, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, мають статус учасників ліквідації аварії. 
Скільки сил (і життів) поклали чорнобильці на ліквідацію пожежі над четвертим енергоблоком, на будівництво укриття, на дезактиваційні роботи, на подальше забезпечення протипожежного захисту самої ЧАЕС і 30-кілометрової зони. Причому більшість завдань вимагала оперативних дій, непідкріплених досвідом, були необхідні нові професійні рішення та неординарні підходи, а понад усе — чесне й сумлінне виконання свого трудового й громадянського обов’язку. З кожним роком стає все менше і менше живих свідків тієї жахливої аварії, яка забрала сотні тисяч життів людей. Ми вдячно схиляємо голови перед їхньою мужністю і героїзмом, перед світлою пам’яттю тих, хто ціною власного життя зупинив стихію атому. Музей історії міста Хмельницького | 
