| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Чт, 2024-02-22, 10:54

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2024 » Січень » 29 » Бій під Крутами: уроки наших визвольних змагань
11:34
Бій під Крутами: уроки наших визвольних змагань

29 січня – День пам`яті Героїв Крут, які віддали життя, рятуючи Київ від російських загарбників.
Бій за залізничну станцію Крути 29 січня 1918 року – це епізод першої більшовицько-української війни, якому судилося стати символом епохи Українських визвольних змагань.
«Скільки треба мати відваги, щирості, аби вмерти в такий спосіб, в той час, коли в Києві тисячі здорових, сильних українців байдуже ставилися до наших бойових чинів.
Українські діти сміло і відважно пішли битися з ворогом. Наша молодь у свойому завзятті, любові до своєї Батьківщини випередила дорослих…» Олександр УДОВИЧЕНКО. 29 січня 1918: Загибель студентського куреня під Крутами. Військова справа. – 1928. – Ч. 2. – С. 5–8.
Генерал-хорунжий Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі (а в січні 1918-го – начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України) Олександр Удовиченко знав, про що писав. Йому, досвідченому військовикові, вдалося по гарячих слідах допитати кількох вояків Студентського куреня, котрі випадково врятувалися від смерті під час бою під Крутами і після бою, увечері 29 січня 1918 р., приблукали до штабу Гайдамацького Коша на станції Бобрик, неподалік від Крутів. «Це були підлітки від 14 до 16 років з обвітреними червоними обличчями, з задубілими руками, в шкільних убраннях, поверх котрих уже були накинуті звичайні стрілецькі плащі, якими їх прикрила дбайлива рука гайдамаків; юнаки, що розігрілись чаєм, з завзяттям оповідали свій бій». Юнаки, які вперше, але сміливо, подивилися у вічі смерті, побачили героїчну загибель своїх товаришів, виконали бойовий наказ українського командування та увійшли до історії, як взірець беззастережного служіння ідеї Української державності!
29 січня 1918 року ( деякі історики стверджують, що насправді бій відбувся 30 січня) на залізничній станції Крути більшовицький наступ, котрий загрожував столиці – Києву, зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Участь у бою брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців – 116 юнаків (разом понад 500 воїнів і 20 старшин). Перша сотня Студентського куреня складалася із студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету та учнів старших класів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства Києва. Командир – старшина Андрій Омельченко. Очевидно, що основну роль в бою відіграли бійці Київської військової школи ім. Б. Хмельницького – майбутні кадрові офіцери, багато з яких мали бойовий досвід на полях Першої світової війни (як і деякі бійці Студентського куреня).
На озброєнні вони мали 16 кулеметів, гвинтівки і саморобний бронепоїзд – звичайну артилерійську гармату, встановлену на залізничній платформі. До них приєдналися близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва з Ніжина. Під Крутами ще очікували підкріплення куреню гайдамаків на чолі з Симоном Петлюрою. Однак той, дізнавшись про повстання на заводі «Арсенал», повернув своє військо до Києва на допомогу.
Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію. Більшовицькі сили в районі Крут нараховували близько 6 тисяч солдатів, з них - 1500 балтійських матросів під командуванням колишнього царського жандармського полковника Михайла Муравйова. Це був той самий Муравйов, який видав 28 січня 1918 року «Наказ № 14 по Арміях Східного фронту на Україні», де цинічно заявив: «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів…».
Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко, уродженець села Дащенки з Чернігівщини. З єдиної гармати по ворогу стріляв його побратим, сотник Семен Лощенко, родом із села Іванівки на Луганщині. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Бій тривав щонайменше 6 годин. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців – заблукали в темряві й повернулися до станції Крути, яка вже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Жоден з них не виявив малодушності, не втік з поля бою, не просив пощади в полоні у лютих ворогів. А після більшовицьких тортур перед розстрілом 19-річний учень 7-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Григорій Пипський заспівав Гімн України. «Ще не вмерла Україна…», − підхопили його 26 товаришів…
Під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 українських оборонців. Сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.
Російські втрати тільки вбитими були щонайменше 300 загарбників.
Такими є загальні факти про оборонців Крут. Але потрібно бачити цілісну картину тогочасного внутрішньо- і зовнішньополітичного становища Української Народної Республіки, настроїв «народонаселення», стану українських військових сил, розуміти загрозу з боку російсько-більшовицьких окупантів, котрі за наказом раднаркому і леніна сунули на молоду українську державу, щоб усвідомити подвиг і людську чесність та честь українських юнаків, котрі грудьми стали за державність Вітчизни.



А передумови – такі.
Захопивши внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року владу в Росії, більшовики прагнули поширити свою владу і в Україні, без якої не мислили своєї імперії. Деякі історики вважають, ніби перша українсько-більшовицька війна, яка почалася в грудні 1917-го, стала реакцією більшовиків на затвердження УЦР Третього Універсалу, що проголошував Українську Народну Республіку. Мовляв, Україна проголосила незалежність – і на неї напали. Насправді, все було навпаки: саме більшовицька агресія, а відтак необхідність укласти мирну угоду із Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія) змусила українських керманичів відмовитися від федералістських ідей та піти на проголошення незалежності. І якщо в оприлюдненому 20 листопада 1917 року Третьому Універсалі УЦР все ще рефреном звучали слова про федеративну Росію, то Четвертим Універсалом, затвердженим 22 січня 1918 року, вже проголошувалася незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії.
Подвиг українських героїв, які затято билися проти московських більшовиків під Крутами полягає не лише в гідній поваги мужності й самопожертві. Історичне значення бою під Крутами в тому, що затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти мир між урядом Української Народної Республіки, який перебував у столиці України Києві, і державами Почвірного союзу. Перемовини дипломатів закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору, за яким Почвірний союз визнав самостійну УНР суб'єктом міжнародних відноси та надав грошову позику та збройну допомогу в боротьбі з більшовиками.
Із проголошенням 12 грудня 1917 року у Харкові Української Радянської Республіки з Росії почала надходити допомога більшовицьким силам в Україні. Ширма у вигляді альтернативної «народної республіки» дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме маріонеткова харківська «радянська» УНР.
А «харківський з'їзд» повідомив, що «якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою».
Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни «повстали» проти «нелегітимної» київської влади.
5 січня 1918 року розпочався загальний наступ більшовицьких військ на Україну. Більшовицький наступ відбувався двома армійськими групами: перша під командуванням О. Єгорова – по залізниці Харків-Полтава-Київ; друга – під командуванням Ремньова – у напрямку Курськ-Бахмач-Київ. Загальне керівництво більшовицькими операціями здійснював полковник М. Муравйов. До середини січня ситуація на східному українсько-більшовицькому фронті ставала критичною. Є. Чикаленко, який завдяки близьким зв`язкам з лідерами Центральної Ради мав правдиву інформацію про реальне становище на фронті, стверджував: «Коли перед Різдвом послано було армію проти більшовиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, у тому числі, й Богданівський полк, розбіглися по домах разом зі зброєю і кіньми. Військове начальство держало це у великій таємниці, бо ще сподівалося, що після свят козаки повернуться у свої частини, але даремні були ці сподівання – козаки були раді, що нарешті добилися додому».
Отож під командуванням Антонова-Овсієнка 20-30 тисяч більшовиків прямували на Київ залізницею Харків-Полтава-Київ, а з північного сходу у напрямку Курськ-Бахмач-Київ наступав загін Муравйова. Більшовицькі частини грабували українські міста і села. Так, зокрема, було пограбовано Троїцький монастир у Батурині. У цей час у Києві розпочалося спрямоване проти Української Центральної Ради повстання на заводі «Арсенал», тому збройні сили УНР були перекинуті на придушення антиукраїнського виступу.
Ось як описує достовірні події під Крутами В. Филонович в часописі «Український комбатант» за 1958 рік на підставі спогадів командира оборони Крут Аверкія Гончаренка, учасників бою та історичних досліджень.
«Цей бій – цебто бій під Крутами – слід уважати початком збройної боротьби за Українську Державність, - стверджує в своєму творі «Петлюра – президент України» В. Іванис. – Все те, що діялося в Україні перед тим, почавши від березня 1917 р., було лише «глибокими процесами емоцій, усвідомлень», кристалізацією політичної думки, шуканням шляхів, важким іспитом, який складала ціла нація. Цей іспит виявляв – з одного боку всі притаманності українського народу, який стихійно, часто тільки підсвідомо, простував до власного життя у своїй власній державі, але не мав ні змоги, ні витривалости перевести свої прагнення в життя, а з другого – цей іспит дав образ всієї кари гідної недолугости, просто злочинної віри тодішнього проводу нашого народу в якесь «вселюдське братання» й доброту ворога, яким була й буде для України Москва. Треба було аж програного бою під Крутами, щоб українська нація в своїй новішій історії могла ствердити своє право на перемогу, на державне життя. Тому Крути – це не «трагічна помилка», не «безумний чин» чи якась «трагедія». Крути – це перемога. Це ствердження могло б комусь видаватися необґрунтованим, просто якимсь парадоксом. Та прослідкуймо уважно хід подій, які відбувалися в Україні [ взимку 1918 року –авт. ], і нам стане ясно, що під Крутами, хоч це сталося ціною величезної жертви, перемогла українська зброя». Далі Филонович пише, як наступали більшовицькі орди: «Дня 26-го грудня московські війська зайняли без бою Харків, за допомогою місцевої червоної ґвардії і 30-го запасного полку. Тут большевики роззброїли місцевий український полк та забрали 18 автопанцирників та багато зброї. Почалися бої за залізничні станції Лозову, Синельникове, Олександрівське та П`ятихатку. В Олександрівську Гайдамацький Курінь і Вільні Козаки відбили на деякий час большевицький наступ. З кінцем грудня Харків, Полтава й Чернігів були вже в руках большевиків. У Катеринославі місцеві большевики зірвали повстання. Після дводенного завзятого бою з катеринославським Гайдамацьким Куренем місто захопили 9-го січня відділи групи Єгорова, що прибули з Лозової, а большевики 15-го січня зайняли й Олександрівське. 20-го січня передні частини Єгорова розбили в Костянтинограді український курінь, і того самого дня відділи групи Єгорова сполучилися в Полтаві з групою Муравйова.
В тому часі московський «відділ особливого призначення» Знаменського вів наступ з боку Брянська, зайняв після невеликого бою 10-го січня Михайлівський хутір і Глухів, а 26-го січня, підтриманий місцевими большевиками, Кролевець і Конотоп.
Муравйов своєю групою зайняв Ромодан і Лубни, а 27-го січня, після бою з 1-ю Військовою школою, здобув Бахмач.
У Бахмачі поєдналися всі московські армійські групи і звідсіль почали безпосередній наступ на Київ під командою Муравйова. До того ж, з південного заходу на Київ наступав загін Гречанської червоної гвардії
IV Універсал було проголошено за тиждень після того, як з наказу Миколи Порша демобілізовано всі регулярні військові частини, і не було кому боронити молодої Держави й молодої волі перед большевицькими бандами Муравйова, які вже загрожували Києву».
Історики стверджують, що проголошення незалежності стало вимушеним кроком для українських соціалістів-«інтернаціоналістів»: з одного боку, на вимогу держав Почвірного союзу, котрі декларували визнання держави України, з іншого, - з огляду на російську агресію. 9 (22) січня в день, коли мали відкритися Установчі Збори, в будинку Педагогічного музею почалося засідання Малої ради. Було винесено постанову про затвердження Четвертого Унiверсалу і проголошення державної незалежности України. На вулиці збиралися люди. Утім подальше обговорення потонуло в суперечках здебільшого з представниками нацменшин. Дискусії тяглися три доби. Лише після опівночі на 12 (25) сiчня Михайло Грушевський зачитав текст: «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу». Було обумовлено, аби за кілька тижнів скликати Українські Установчі Збори, а доти урядові, перейменованому на Раду Народних Міністрів, укласти мир із Центральними державами, після чого, оборонившись від більшовиків, розпустити армію і замінити її народною міліцією. Анонсовано майбутні вибори до волосних, повітових і міських дум, з якими мали би співпрацювати місцеві Совєти селянських, робітничих і солдатських депутатів, а також передачу селянам землі без викупу до початку весняних робіт. Підтверджено демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, і національно-персональну автономію для національних меншин. А далі знову – аби Українські Установчі Збори вирішували питання про федерацію з народними республіками, що постануть на місці Російської імперії.
Коли наступного дня після проголошення стало відомо, що московсько-більшовицькі частини підходять уже до столиці, не було кого посилати на відсіч. Тільки на Полтавщині вів бої з більшевицькими ордами Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри, силою 600 вояків, в склад якого входила друга сотня Січових Стрільців, а на Звенигородщині виступили до бою відділи Вільного Козацтва під проводом Юрка Тютюнника.
З Бахмача вирушила на фронт перша старшинська школа (яка утримувала цей напрямок ще з кінця грудня 1917 р.) під командою сотника Тимченка. Загалом проти 30-тисячного більшовицького війська виступило півтори тисячі українських вояків, які змушені були відступати серед важких, безперервних боїв. В цей час продовжувався російський наступ на Бахмач. Кілька разів червоні атакували з конотопського й гомельського напрямків, але безрезультатно. Та коли підтягнувся загін Павла Єгорова, що брав Катеринослав, сотник Тимченко, аби уникнути оточення, змушений був відступити до станції Крути. На виїзді з міста українці розминулися з передовим ешелоном москвинів.
26-го січня більшовицькі армії, які йшли двома шляхами: від Дону через Харків і з півночі через Брянськ і Гомель, з`єдналися і зайняли Конотоп, а наступного дня Бахмач і загрозили з того боку самому Києву. 14 (27) січня залізницею до Бахмача прибув Муравйов. Відтепер безпосереднє командування наступом Антонов-Овсієнко поклав на нього, а сам зосередився на донському напрямку. Оскільки формально війну вела Українська Народна Республіка Рад, номінальним головнокомандувачем числився народний секретар з військових справ Юрій Коцюбинський. За цих умов сотник М. Шинкар, який керував обороною Києва, кинув на фронт частини, котрі, здається, випадково потрапили під руку: 1-шу сотню січових стрільців Романа Сушка і юнаків 2-ї військової школи – на полтавський напрямок, юнаків 1-ї вiйськової школи і 1-шу сотню «Помічного Куреня Студентів Січових Стрільців» – на бахмацький. Як видно, у штабі не мали відомостей про пересування ворожих військ, тож полтавський напрямок потрактували як загрозливіший. І ще залишалася в резерві сотня червоних гайдамаків Симона Петлюри.
Ще в грудні вирушила в Бахмач на Чернігівщині перша Військова школа в складі близько 600 стрільців: 4 сотні по 150 юнаків в кожній, 20 старшин та 18 кулеметів під командою сотника Д. Косенка. Проте перед від`їздом на оборону Крут керівництво юнаками перебрав за дорученням командувача військами Ю. Капкана сотник Аверкій Гончаренко. Становище нового командира було надзвичайно тяжке. З півночі насувалися московські більшовики, в самому Бахмачі - в депо щонайменше 2000 робітників «комуністично розагітованих», залізничники саботували, довколишнє населення в кращому випадку було нейтральне. Довкола самі вороги й жодної надії на допомогу. Це було для командуючого фронтом ясним, бо ж і сам полковник Капкан, виряджаючи сюди, сказав: «На поміч - трудно чекати…».
Активність ворога збільшувалася, бо сили його все зростали. Безпосередній наступ на Юнацьку школу вів «товарищ» Берзін, сили якого складалися з 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. Коли до того додати червоне запілля з «товарищем» Кудинським та полковником Муравйовим, що 27 січня перенісся вже на ст. Бахмач та тих 2000 робітників з депо, що зрештою повстали проти школи, то сили ворога – фронт і запілля – можна обчислити понад 10000 душ. Під натиском такої сили Юнацька школа змушена була залишити ст. Бахмач і через ст. Пліски відступати на ст. Крути.
27 січня 1918 р. о 4-й год. ранку приїхав на ст. Крути (146 кілометрів від Києва) на допомогу юнакам «Студентський Січовий курінь» в кількості 115-130 душ під командою старшини Омельченка. Командувач фронту сотник А. Гончаренко приділив Студентському куреню найменш загрозливу ділянку фронту – на своєму лівому крилі. Увечері 28 та весь день 29 січня юнаки готували позиції до бою. Копали окопи та створювали земляні укріплення. Крім того, кінний відділ намагався пошкодити залізницю, оскільки на станції Плиска був ворожий бронепотяг.
13-й Січовий полк поїхав у тил для демобілізації. І на 30 січня захищати Крути залишилось 100 вільних козаків та вояки куреня Смерті, 300 учнів 1-ї військової школи та 116 студентів.
30 січня вранці червоні зімкнутими колонами розпочали наступ; вони, вочевидь, були певні, що не зустрінуть спротиву. Коли ці ворожі колони підійшли на віддаль пострілу, юнаки і студенти зустріли їх сильним вогнем цілого свого фронту та 16 кулеметів. Червоні під вогнем почали розсипатися в розстрільні. Мали вони дуже великі втрати, але за першою їхньою лавою йшла друга, третя і так без кінця. Сили ворога росли – вони мали постійне поповнення й зайняли лінію фронту шириною 5 кілометрів. А наші... Жменька в 500 юнаків та студентів при 20 старшинах ледве чи й обсадили 3-кілометровий фронт, та не мали жодного поповнення. На допомогу нашим прийшла на відкритій платформі одна гармата сотника Лощенка. Ця гармата влучним вогнем стримувала наступ ворога, але коли червоні почали робити обхват правого крила юнаків, вона, не маючи змоги повернути гармату для стрілу вбік, відійшла з лінії бою.
Щоб допомогти фронтові, сотники Тимченко та Богачевський від`їхали до Ніжина, щоб звідти привезти полк імені Т. Шевченка, що саме там був, але… той полк оголосив «невтралітет» і на фронт не виїхав.
Коло 12-ї години більшовики розпочали наступ на студентів, але потрапивши під перехресний вогонь, від цього наміру відмовилися та продовжували манер обхвату правого крила. Уведена була на лінію бою резервна сотня – саме на праве крило яке було найбільш загрожене.
Так трималися наші герої аж до вечора. Треба було відходити. Про відхід дістали наказ перші студенти, потім друга сотня і, зрештою, 3-тя та 4-та сотні юнаків. Перша сотня, яка прийшла з резерву, прикривала відступ.
Вже при посадці до потяга запримітили відсутність багатьох студентів, яких бачили живими. Вислана розвідка донесла, що вони, відступаючи, попрямували на станцію Крути, яку саме в той момент обсаджували червоні. Ці 32 студенти потрапили до полону й були жорстоко замордовані червоними.
Потяг з юнаками й студентами відійшов в напрямі на ст. Ніжин, підриваючи за собою залізничний шлях. На станції Ніжин стояв Шевченківський полк, який, замість того, щоб виступити на фронт, перейшов на бік ворога й хотів навіть обеззброїти «крутян», але це йому не вдалося.
На станції Бровари командир Юнацької школи і бою під Крутами сотник Гончаренко склав звіт Симонові Петлюрі як командирові Слобідського Коша, що тоді зі своїми гайдамаками готувався до наступу на Київ, на Арсенал.
Скінчився бій під Крутами – біля 250 юнаків та 10 старшин, в тому числі й командир Січового Студентського Куреня Омельченко, поклали свої голови, принісши в жертву Батьківщині своє молоде життя, а з тих 32 студентів, що потрапили до полону, 28 душ, зазнавши неймовірних мук, розшматовані багнетами московської орди, загинули смертю героїв. За свідченнями самих більшовиків, полонених вони розстріляли розривними кулями. Більшовики цими діями порушили існуючі з часів Першої світової війни міжнародні документи, а саме Женевську конвенцію щодо поводження з військовополоненими. І лише 4-х студентів як тяжко поранених було відвезено до Харкова.
Тіла закатованих і страчених більшовиками студентів були поховані місцевим священиком на кладовищі с. Печі. Пізніше, через сорок днів після страти, коли більшовиків вигнали з Києва, 19 березня 1918 року останки героїв Крут було з почестями перепоховано у Києві. В скорботних поминальних заходах взяли участь члени Центральної Ради на чолі із Михайлом Грушевським. Грушевський виголосив відому промову, яку він почав латинським висловом «Dulce et decorum est pro patria mori!» - «Солодко і гарно вмерти за Вітчизну».
Також Михайло Грушевський протиставив померлих під Крутами студентів людям, які оголосили нейтралітет у війні з більшовицькими загарбниками: «Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи». Зрештою, українські соціалісти, котрі були біля керма УНР, зрозуміли, що неможливо будувати державу, не маючи сильної армії.
Прикметно, що під час провезення тіл загиблих біля будинку Центральної Ради з фасаду будівлі УЦР було збито двоголового орла – символ старої російської імперії.
Донедавна вважалося, що всі герої були перепоховані на Аскольдовій могилі, де вже за часів відновлення Української державності у 2012 році встановили символічний гранітний хрест з тризубом. Однак дослідники з`ясувалили, що на Аскольдовій могилі були перепоховані лише тіла двох загиблих – випускників київського Університету імені Святого Володимира - Володимира Наумовича та Володимира Шульгина.
Донині історики шукають місце перепоховання в Києві решти загиблих під Крутами. Так, маючи фото з місця захоронення, знайдені Михайлом Кальницьким, києвознавці встановили: крім Шульгина й Наумовича, решту крутянців поховали не на Аскольдовій могилі, а на Новому Братському кладовищі для військових у районі Звіринець. Нині на місці, ідентифікованому науковцями на цьому кладовищі, й натяку немає, що там була братська могила. Тому, кажуть історики, є потреба провести дослідження на місцевості.
Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути відкрили 25 серпня 2006 року. Пам'ятник являє собою насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського університету, студентами якого були більшість з трьох десятків юнаків, замордованих більшовиками під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудовано капличку, а поруч із пам'ятником викопано озеро у формі хреста.
Пам'ять героїв Крут увіковічнено у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.
В 2015 році вулиця імені Героїв Крут з`явилася і в місті Хмельницькому.
Подвиг Героїв Крут став символом боротьби за незалежність України у ХХ і ХХІ століттях. Мужність крутянців, як і всіх Героїв визвольних змагань, надихала українських повстанців в боротьбі з більшовицькими загарбниками у 1920-х роках, була за приклад учасникам руху українського опору у 1930-х та бійцям Української Повстанської Армії та українського національного підпілля у 1940-1950-х роках.
На початку березня 2022 року, після повномасштабного російського вторгнення в Україну, неподалік місця подвигу Героїв Крут знову відбулися бої захисників України з російськими окупантами, котрі наступали на Київ. Через 104 роки під Крутами наші війська зупинили наступ ворога, завдали йому болючих втрат, захистили місто Ніжин на Чернігівщині.
В нинішній нашій боротьбі з рашистським агресором українські воїни-захисники виступають символічними нащадками і гідними спадкоємцями слави Героїв, й надлюдськими зусиллями, дорогою ціною виборюють волю і незалежність України, її майбутнє.
Пам`ятаймо про подвиг українських Героїв! Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам! Вперед до перемоги!
Переглядів: 60 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2024