| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Сб, 2021-04-17, 10:33

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Березень » 23 » 590 років з часу першої писемної згадки про місто Хмельницький
16:26
590 років з часу першої писемної згадки про місто Хмельницький

10 лютого 2021 року минає 590 років з часу першої писемної згадки про місто Хмельницький.


Перша достовірна писемна згадка про Плоскирів (село Плоскирівці) міститься у привілеї, виданому великим князем Литовським та королем Польським Владиславом ІІ Ягайлом


(засновник династії Ягеллонів, перебував на престолі у 1386-1434 роках) у 1431 році під час війни з великим князем Литовським, Руським, Чернігово-Сіверським, Подільським Свидригайлом Ольгердовичем, котрий провадив політику незалежності Великого князівства Литовського від Польського королівства.
Цікаво простежити передумови цієї події. Боротьба за подільські землі між польським королівством і литовськими князями розгорнулася ще в 1390-х роках. Ще 1349 року поляки зайняли Галичину й почали заявляти претензії на Поділля.


Доба напівсамостійного правління литовських князів Коріятовичів, які визнавали васальну залежність від Польщі, завершилася, коли край був захоплений їхнім двоюрідним братом великим князем Литовським Вітовтом у 1394 році.


Вітовт підкорив подільські замки Браслав, Кам`янець і Червоноград та ще значно розширив Поділля, приєднавши до нього Черкаси і Звенигород, а на півдні – причорноморські степи. Князь призначив своїх старост та запровадив власне урядування. Проте на прохання-ультиматум польського короля Владислава ІІ Ягайла того ж 1394 року Вітовт за 20 тисяч кіп грошей віддає до польської корони Західну частину Поділля з містами Кам`янець, Бакота, Скала, Смотрич, Червоноград, а в своєму володінні залишає східні землі Поділля з містами Брацлав, Соколець, Вінниця. Ось як подає в своєму дослідженні «Поділля під владою Литви» Юхим Сіцінський переклад листа польського короля Владислава ІІ Ягайла до свого двоюрідного брата великого князя Литовського Вітовта: «Милий брате! дав тобі Бог добути Подільську землю, учини мені тую честь – дай мені Подільську землю”. Вітовт мусив піти на компроміс і визнати, що він одержав Поділля від Ягайла, як ленне надання. Адже Вітовт, розуміючи, що самотужки не зможе протистояти татарам, як пише Сіцінський, «не хотів йти дуже гостро проти поляків і віддав Поділля Ягайлові».


Фактично, у 1394 році відбувся перший поділ Подільської землі на дві частини – на Західну, що стала називатися згодом Подільським воєводством і Східну, що отримала назву Брацлавське воєводство. Але такий поділ був і раніше – поділ на Пониззя й Побожжя. У наступному 1395 році король Владислав ІІ Ягайло передає частину земель західного Поділля краківському воєводі Спиткові, причому залишає за собою повіти Меджибожа, Божська і Вінниці. А після зникнення Спитка в битві на Ворсклі 1399 року з татарським ханом Темір-Кутлуком надані йому подільські землі король Владислав ІІ Ягайло викуповує у його вдови та передає своєму молодшому братові великому князю Литовському Свидригайлу-Болеславу Ольгердовичу, який був противником великого князя Литовського Вітовта. Свидригайло йменував себе: «Божою милістю князь Подільський». До речі, поляки вже тоді, свідчить Сіцінський, зобов`язали Свидригайла надавати подільські землі в управу тільки польським власникам. Свидригайло-Болеслав (друге ім`я взяв після охрещення; охрестилися 1386 року за католицьким обрядом разом зі старшим братом Великим князем Литовським Ягайлом) володів Поділлям не більше двох літ. Він хоч і був католиком, але дуже прихильно ставився до литовсько-руських інтересів і неприхильно – до унії Литви з Польщею. Свидригайло не погодився з роллю князя Подільського, прагнув добитися великокнязівського престолу, для чого в 1402 році подався в землі Пруського ордену шукати там помочі в своїх амбітних планах. Великий князь литовський Вітовт і Польський король Ягайло дуже стурбувалися намірами Свидригайла. Ягайло вирішив відібрати Поділля від Свидригайла і особисто прибув в серпні 1402 року в Кам`янець, потім в Червоноград, де видав кілька привілеїв на Поділля. Оскільки Спитко з Мельштина, повернення якого деякий час чекали його вдова і польський король, так і не повернувся після битви над Ворсклою, то Поділля, принаймні, Західне «перейшло в безпосередню управу королівських старост», пише Сіцінський.
Поділля було під владою Ягайла 9 літ, до 1411 року. А Східне Поділля - «округи Межибожа, Божського і Винниці зі усіма їх при належностями й правами», як уже йшлося, Ягайло – словами його королівської грамоти - «задержував для себе й для своїх наступників». Кажучи про це, Юхим Сіцінський посилається на твердження професора Михайла Грушевського, який писав, що Ягайло міг назвати Східне Поділля своєю провінцією, «хоч би воно фактично було в розпорядженню Вітовта, як і інші провінції Великого князівства» Литовського. Сіцінський підкреслює, що роки, коли Ягайло розпоряджався Поділлям, були часом «значного наступу полонізма на Поділля. В Кам’янці були польські старости; таким першим старостою був Петр Шафранец, одержавши від короля великі маєтності на Поділлі. Потім були тут старостами: Петр Карначан, Андрей Тенчинський, Петр Володкович Харбінський, Альберт з Вшерадова. Правда, польські урядовці стояли тут не твердою ногою, влада їх була більш номинальною, яка тільки нагадувала подолянам, що вони мають верховного володаря польського короля. Часті зміни польських старост показують, що становище їх в Кам’янці і взагалі на Поділлю було хистке». В цей період «першої гуртової польської колонізації Поділля», як свідчать наведені Юхимом Сіцінським документи, король Ягайло активно роздає жалувані грамоти на оренду подільських маєтностей в Кам`янецькій, Смотрицькій, Летичівській округах «зо всіма прибутками й вжитками», найчастіше на таких умовах, що власник «сам або рівний йому заступник має жити в наданих місцевостях, повинен ставити, коли треба […] копійщиків і […] стрільців […], а коли треба боронити край, являтися самому з усіма підданими своїми людьми, піддані його мають виконувати всі служби і давати такі податки, які давали за давніх володарів Поділля”. До речі, в жалуваних грамотах своїм підлеглим новоспеченим дідичам-власникам король незрідка прописує серед інших умов і таких їхній обов`язок: «а також через брак людей на Поділлю, повинен жити в тій свої дідині, і давати данину зо всіма людьми, так, як дають всі земляне».
Цей же дослідник підкреслює: «… хоч Ягайло й інтенсивно роздавав землі на Зах(ідньому) Поділлю, але не дуже дбав про забезпечення цієї країни від нападів Татар. Правда Східне Поділля, Побожже, що тягнуло до Литви, також було в небезпеці воно же було під захистом Витовта, але в ті часи, після нещасного бою при Ворсклі, і Витовт не мав сили, щоби рішуче доводити одсіч Татарам, однак є існуючі звістки, що в ті часи певне Ягайло володів Західним Поділлям, Татари не раз ступали на Подільську землю».
Вітовт же, «коли оправився після Ворскловського розгрому став більш рішуче добиватися, щоби Поділля було повернено до Литви та віддано йому».
У 1411 році Поділля таки повертається до Вітовта. Адже після Грюнвальдської битви (1410 рік), де з’єднані литовсько-польські сили розбили на голову німецьких рицарів, значимість князя Вітовта зросла. Як відомо, в цій битві брало участь військо князя Вітовта, до якого входили підрозділи з жемойтських (сучасна Литва), литовських (сучасна Білорусь), руських (сучасна Україна) земель, в тому числі, з Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя, Смоленська, Поділля.
Загалом у бою брало участь 42 хоругви з королівства Польського, 9 хоругв з королівства Руського, з них – 3 - від Поділля. (Хоругва або корогва - організаційно-тактична одиниця у війську Королівства Польського і Великого князівства Литовського, що складалася із 28-80 вояків, озброєних списами і озброєного їхнього почту (усього – 100-250 чоловік).
Отже, у 1411 році Ягайло мусив погодитися з домаганнями Вітовта й передав йому Поділля, і з того часу ця земля зоставалася під його владою до самої смерті його, себто до 1430 року. В його володінні було як Західне Поділля з тими містами, якими володів колись Спитко Мельштинський, так і Східне Поділля з містами Межибожем, Божським і Вінницею. Поділлям управляли Вітовтові старости. В Кам’янці сиділи Вітовтові старости, як княжі намісники. За часи цього другого володіння Вітовта Поділлям трохи припинився «поступ полонізма» на цей край, зауважує Сіцінський. Вітовт «роздавав на Поділлю землі, або Русько-Українцям, або Литовцям з умовою заселяти землі і відбувати військові обов’язки. З тих особ, що одержали при Вітовті землі, утворилася пізніше верства земян українських православних».
До речі, серед васалів, що їм князь Вітовт записував у володіння маєтності на Поділлі, значиться Бедрих, який служив ще Коріятовичам, а за Вітовтовтового панування на Поділлі з 1 лютого 1414 року став власником двох сіл в Смотрицькій окрузі - Сволочигачі и Верхболванця за записом на них 60 коп подільських півгрошиків. Від Бедриха, що одержав села від великого князя Литовського Вітовта, пішов рід Подільської шляхти Свірщів, що володіли в XV – XVII ст. маєтками на півночі Проскурівщини, вказує Сіцінський. Не можна нині певно сказати, що то за села отримав Бедрих, та автор дослідження впевнений, що вони були на Півночі Проскурівщини (а в часи Сіцінського Проскурівський повіт мав 10 волостей: Кузьминська, Малиничівська, Пашковецька, Сарнівська, Третельницька, Фельштинська, Чорноострівська, Шарівська, Юринецька, Ярмолинецька - МІМХ). Тож село Верхболванець Юхим Сіцінський локалізує у верхів’ї річки Болванець, яка протікає зі сходу на захід «на Північно-Західному кутку Проскурівщини», коло сіл Видави, Брунівки, Сорпова, Курників, Завалійок, де ця річка утворює великі, майже суцільні стави. Село було десь там, де тепер приблизно село Видава або Мочуленці. «Трудніше означити місце села Сволочигачі – села з такою назвою тепер нема. Може це теперішнє Волочиски, що лежать недалеко від ріки Болванця, по згуках трохи нагадують Сволочигачі»
Далі Сіцінський вказує: «1420 року записано Вітовтом 100 гривень Григорію Баговському на села Малиничі й Свиняче в Кам’янецькому повіті. Села з такими назвами можна би вказати на Проскурівщині: Малиничі – село над річкою Самець, коло Проскурова, в 16 км; Свиняче – може, с. Свинна над річкою Вовк, за 12 км від Проскурова. Але ці села зазначено в Кам’янецькому повіті – це можна з’ясувати, це скоріш були поселення в Смотрицькому повіті». А далі – ще цікавіше: «1420 р. записано 40 грив(ень) Николаю Бедриху на пустиню Плоска в повіті Смотрицькому. Плоска – це певне Проскурів, - зауважує Сіцінський, - що перше називався Плоскирів, через те, що лежить над річкою Плоскою. Цей маєток перейшов потому до Свирщів і разом з іншими наданнями Бедриху (Сволочигачі, Верхболванця та ін.) утворили великі латифундії Свирщів».


Можемо припустити, що Плоскирівці заснував котрийсь зі ставлеників великого князя Литовського Вітовта, можливо, Микола Бедрих, син Бедриха з Бедриховець, перший кам`янецький староста, котрий володів цими землями. До речі, його нащадкам, господарям Чорного Острова та Проскурова у XV столітті, польські королі ще кілька разів підтверджували володіння цими маєтностями.
В 1430 році помер бездітний Вітовт в самий розпал суперечок між поляками і Україно-Литовцями за повну самостійність Великого князівства Литовського. Поляки думали зі смертю Витовта остаточно інкорпорувати русько-литовські землі до Польщі, але в Українсько-Литовських колах прагнули відстояти самостійність Литви. І ці кола громадянства вибрали Великим князем Литовським Свидригайла, давнього противника унії Литви з Польщею. Ще до обрання його Великим князем Литовським він то ворогував зі своїм рідним братом Ягайлом та двоюрідним братом Вітовтом, то мирився з ними; за свої виступи проти них сидів у в’язницях. Приходилось йому блукати й по чужих краях. В своїй боротьбі він опирався на українські та білоруські кола громадянства. Коли цей князь був вибраний на велике князівство Литовське, то Ягайло під тиском обставин дав згоду на цей вибір. Коли Свидригайло став головою Литовського князівства, то давав перевагу українським елементам, оточив себе українцями і давав широке місце їхнім впливам в своїй політиці. Сіцінський наголошує: «Коли поляки побачили, що Литовське князівство з Польщею після смерті Вітовта не з’єдналось, то вони задумали загарбати в свої руки хоч Поділля, про яке вони давно марили. Ще за Вітовта вони, коли тільки можно було, нагадували, що Поділля повинно належати до Польщі» і лише тимчасово, на час правління Вітовта, належить до Литви. Коли Ягайло в 1430 р. видав привілей для Руської (галицької – МІМХ.) шляхти Польської корони, то одночасно видав привілей того же змісту й для Подільської шляхти, щоби тим показати, що Подільська земля одержує милости від Польського короля, як коронна провінція.
У тому ж 1430 році, після смерті великого литовського князя Вітовта, пропольськи налаштована шляхта організувала в Кам`янці таємну змову і польський гарнізон зайняв кам`янецький замок. Кам’янець був захоплений поляками і в його замку засіла польська залога під керівництвом Михайла Бучацького. Після того поляки захопили й інші замки Західного Поділля – Смотрич, Скалу й Червоноград.
В той час Ягайло зі своєю свитою перебував у Литві, куди він приїхав на коронацію Свидригайла. Сіцінський каже: «Коли Свидригайло провідав про подільські події, то прийшов в такий гнів, що, як повідомляють, чуть не перебив всю королевську свиту. А самого Ягайла схватив за бороду и так потряс нею, що чуть не відірвав її разом з нижними щелепами, і заявив Полякам, що не випустить їх з Вільни, поки вони не вернуть йому Подільських замків. Ягайло мусів дати згоду на те, що Поляки оддадуть Поділля. А Свидригайло, зі свого боку, обіцяв дати амністію тим, що брали участь в захваті Кам’янця и Поділля і на перепросини щедро обдарував Ягайла и Поляків і відпустив їх в Польщу. […] Польські же пани, що були з Ягайлом, таємно написали Бучацькому не слухати королівського приказу и замків не здавати. Бучацькі так і зробили. Розказують, що Поляки, написавши Бучацькому таємного листу, обіляли його воском і зробили з нього, якби свічку й ту свічку доручили одному з слуг Тарла, що мав їхати до Кам’янця, і сказали віддати свічку Бучацькому й переказати йому, щоби він "пошукав в тій свічці світла”. Тоді було в звичаї посилати свічки в дальні сторони, щоб ставити їх перед образами, і свічка, передана до Кам’янця, не подала ніякого підозріння. Бучацький, розломивши свічку, прочитав тайний приказ і замків не здав. Ті події привели до повного розриву між Свидригайлом і Ягайлом. Це було в кінці 1430 р., і зараз же почалась збройна боротьба, яка тривала кілька літ».
А польський король Владислав ІІ Ягайло одразу ж, прибувши до Польщі після «гостин» у Свидригайла, роздає подільські землі вірній шляхті в оренду. Серед 38 населених пунктів Поділля, на володіння якими було видано королівські привілеї 1431 року, зазначено й село Плоскирівці.
Отож відповідно до запису у «Книзі ревізії листів» Метрики Литовської (архівної збірки документів діловодства Великого князівства Литовського), зробленому у Сопоті 10 лютого 1431 року, король Владислав ІІ Ягайло записав шляхтичу Янові Чанстуловському 100 польських гривень на право володіння селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі («… super villis Holissin et Ploskirоwcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas»).
Цю найдавнішу на сьогодні писемну згадку про Хмельницький введено в науковий обіг завдяки дослідженням істориків. Ще у 1990-х роках Микола Петров — професор Кам'янець-Подільського університету, посилаючись на історика XIX ст. Михайла Орловського, висловив думку про існування Плоскирова у 1430-х роках XV століття, але не назвав точної дати. У 2000-х роках Сергію Єсюніну, провідному науковому співробітнику Хмельницького обласного краєзнавчого музею, а нині кандидату історичних наук, вдалося відшукати в одному із томів «Архива Юго-Западной России» відомості про існування Плоскирова у 1434—1464 роках з перепосиланням на документи так званої Метрики Литовської. Сергій Єсюнін звернувся до знайомого київського історика Віталія Михайловського, який тоді працював над дисертацією у польських архівах саме з документами Метрики Литовської, із проханням зробити копії документів XV століття, в яких згадується Плоскирів. Отримавши на руки копії, дослідники домовились одночасно ввести знайдені документи в науковий обіг, що було зроблено у 2004 році.
Сергій Єсюнін опублікував їх у своїй книзі «Місто Хмельницький: історія, події, факти», а Віталій Михайловський - в «Українському археографічному щорічнику» (випуск 8/9). Саме з того часу поширилась інформація про нову дату найдавнішої згадки про місто — 1431 рік.
2006 року було проведено наукову конференцію «Місто Хмельницький в контексті історії України», де Сергій Єсюнін зробив основну доповідь. На конференції виступали також В. Михайловський, відомий львівський історик М. Крикун, одеська дослідниця О. Білецька. Науковці погодили результати дослідження. Саме після цієї конференції міська влада затвердила дату 1431 рік як першу писемну згадку про Хмельницький, а місто, замість свого 513-річчя, відсвяткувало 575-ту річницю від першої писемної згадки. До цього згадка датувалась 1493 роком.
Та звернемося до, власне, документу – королівського привілею Владислава ІІ Ягайла.


Запис латиною гласить: «Владислав король Полощі. Записує суму 100 гривень монети польської лічби шляхетному Янові Чанстуловському на селах Голисин та Плоскирівці, що на річці Бог у Летичівському повіті Подільській землі. Цей Ян і його законні нащадки мають тримати їх, і цей же Ян має особисто проживати у Подільській землі і захищати її особисто і з власними людьми. Надано у Сопоті, у другий день після свята святої Аполонії 1431 року». Документ цей доволі інформативний. Оскільки Подільське воєводство було створене 1434 року, то, як бачимо із запису, щойно захопивши Поділля, польські колонізатори у 1431 році ще послуговувалися адміністративним поділом Великого князівства Литовського: Поділля – провінція Великого князівства - ще має в польському документі офіційну назву Подільська земля, села Голисин (нині – приміське село Олешин) і Плоскирівці (нинішній Хмельницький) локалізовані на річці Бог, яка надалі і, до речі, до цього часу, зватиметься на польський манер – Буг.


Плоскирівці та Олешин, як бачимо, уже існували й належали до Летичівського повіту і, вважайте, були далекими від «центру», околичними селами.
Адмністративно-територіальний устрій західного Поділля у XV столітті, кажуть науковці, був дуалістичним, поруч зі старими волостями, центрами замкових повітів: (Бакотський, Зіньківський, Кам'янецький, Летичівський, Меджибізький, Ровський, Сатанівський, Скальський, Смотрицький, Хмільницький, Червоногродський), існував єдиний судово-адміністративний Кам'янецький повіт з центром у Кам`янці.
Подільське воєводство, створене у 1434 році, не вмістило всю територію історичного Поділля і налічувало 3 повіти та 12 староств.
Повіти: Летичівський повіт з центром у Летичеві, Кам'янецький повіт з центром у Кам`янці та Червоногродський з центром у Червоногроді.
Староства: Кам'янецьке, Летичівське, Червоногородське, Барське, Хмільницьке, Копайгородське, Мукарівське, Плоскирівське, Сальницьке, Скальське, Смотрицьке, Уланівське. Коли Плоскирів став старостинським містом, достеменно невідомо. Деякі дослідники стверджують, що це відбулося аж в XVI столітті (близько 1535 року), коли власником Плоскирова став кам`янецький староста Мацей Влодек, який зміцнив оборонні укріплення Плоскирівського замку і добився для поселення офіційного статусу містечка.
Цікаво, що впродовж першого століття з часу переходу Плоскировець-Плоскирова під юрисдикцію польської корони поселення часто змінювало власників, але залишалося все таким же невеликим. За люстрацією 1493 року місто мало всього 7 димів або домогосподарств. Приміром, записи на володіння Плоскировом і Голишином (ці поселення-супутники, що прикметно, завжди по історії минулих сторіч йдуть поруч), зроблені королем Казимиром IV у 1461, 1464 та 1470 роках Миколаєві Свірчу, синові Бедриха з Бедриховець, кам`янецькому каштелянові з 1467 року, – складають в сукупності суму 120 гривень. Таку суму шляхтич повинен був вносити до королівської скарбниці за умовами посесії, себто оренди.
Ми спробували з`ясувати, скільки ж, умовно кажучи, коштувало, за сучасними мірками, поселення Плоскирів-Плоскирівці у 1431 році, за яке тоді орендар мав сплачувати в королівську казну 100 польських гривень. Отож, якщо польська гривня - це на той час 210 грамів срібла, то 100 гривень - це 2100 грамів, або 2,1 кілограма срібла. За курсом Ощадбанку нині 1 грам срібла у злитку (250 г) коштує 28, 40 гривні за грам. Отже, 2,1 кілограма множимо на 28, 40грн. й отримуємо 596 400 гривень. Не так уже й мало… Тому власники Плоскирова мали добре поламати голову не лише над тим, як «захищати разом з власними людьми», а й - як розвивати господарство і «бізнес» на цих благодатних і на той час ще густо заліснених (звісно, не маємо на увазі грузьку, болотисту і зарослу мочарями долину Плоскировець) землях Побужжя…
Щодо локалізації та вигляду власне Плоскирівського укріплення - замку та форту – нині існує кілька точок зору науковців. Ще на початку ХХ століття річка Плоска при впадінні в Буг мала «безіменний» рукав, завдяки якому утворювався природний острів. Ймовірно, той рукав у ХV – XVI століттях мав назву Рів, був, як свідчать давні карти досить широкий, а поселення, яке заснували на острові між Плоскою та Ровом, стало іменуватися Плоскирівці (згодом - Плоскирів).
Однозначно немає сумніву, що село Плоскирівці, згадане у королівському привілеї 1431 року, а згодом містечко Плоскирів, розташовувалося на острові «над низиною, серед боліт і широкого озера, яке тягнеться аж до Бугу». Про це нам залишив чіткі свідчення 1672 року фризький мандрівник і французький шпигун Ульріх фон Вердум. Який описав і Плоскирівський замок, що стояв на тому чотирикутному острові, «оточений валами й частоколами». Ймовірно, саме тоді, після буремних подій Хмельниччини, знищення, спалення плоскирівської фортеці, плоскирівської залоги, коли містечко наприкінці листопада-місяця побачив фон Вердум, новозведені нашвидку міські укріплення знову набули такого вигляду (частокіл), як первинні оборонні споруди Плоскировець у кінці ХІV на початку XV століття. Проте Ульріх фон Вердум уточнює (звісно, за даними, які він під час подорожі розізнав у місцевих), що «колись місто тяглося по обидва боки озера й було доволі велике. Через озеро від однієї частини до другої вів довгий міст. Від Масевців до міста дорога йде через півострів, зовсім позбавлений ґрунту. Другу половину, за мостом, з усіх боків оточує озеро. У ній було близько тридцяти будинків та руська церква. Чотири роки тому татари забрали звідси відразу понад півтори тисячі душ. Місто належить до спадку Замойського, тобто за нього ведеться суперечка між чоловічими спадкоємцями цієї родини та княгинею Замойською, матір`ю польського короля».
Виходячи з історичних свідчень та середньовічних карт, хмельницькі історики-науковці кандидат історичних наук Сергій Єсюнін та археолог Володимир Захар`єв пропонують нині, кожен – зі свого бачення – версії- історичні реконструкції середньовічних плоскирівських укріплень. Але це – тема іншої цікавої розмови. Як і про версію виникнення плоскирівського форту у XIII-XIV століттях на «березі» загадкового озера-болота Амадока, що його локалізують саме на цих землях середньовічні картографи…

Переглядів: 17 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021